"В Кримській Автономній Республіці, що входить до Р.С.Ф.Р.Р, є досить багато української людности. Де-не-де трапляються цілі українські села", – писав мовознавець Богдан Антоненко-Давидович 1926 року.

"Крім того, багато українців працює наймитами на виноградниках та тютюневих плантаціях, є чимало їх і серед міського робітництва та службовців, а також поміж моряками Чорноморської фльоти. Приміром, у одній Ялті серед членів профспілок нараховується понад 1300 українців. Така поважна кількість українського елементу серед різноманітного кримського населення спричинюється до національно-культурного руху серед них і його виявлена в певних формах".

У статті про українське культурне життя в Криму Антоненко-Давидович водночас нарікав, що лекції з української мови читають аматори, у книгозбірні переважно дореволюційні українські видання, а найдужче непокоїла автора відсутність у Криму українських шкіл.

Читайте спогади науковця про Крим 1920-х на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/u-sevastopoli-nashi-khloptsi-vzhe-maiut-okremii-kliub-ukrayinske-kulturne-zhittia-v-krimu-u-1920-kh/?fbclid=IwAR3ExrQHYt9WBMWrgfIBhdVmOwJV2Gdpnu0YbLp_m93D9tfX08vdXNG0omk

У наші дні таке видовище назвали б відвертою еротикою чи навіть порнографією. Оголені жінка та чоловік стоять на платформі з колесами, що мчить рейками, прокладеними через рівнину. Попереду хлопчик – теж без одягу.

Півтора століття тому обивателі не переймалися подібними упередженнями. Тож картина із провокативним сюжетом цілком могла опинитися навіть на стіні навчального закладу.

А було все так: 11—15 вересня 1880 року Львів відвідав австрійський імператор Франц Йосиф І. На третій день візиту цісаря відвезли до Вищої політехнічної школи, величний корпус якої збудували три роки тому.

Пізніше стало відомо, що гість подарував навчальному закладові свій портрет у повний зріст, який почепили на почесному місці в актовій залі. А також замовив у майстерні найпопулярнішого тоді польського художника Яна Матейка, котрий проживав у Кракові, 11 живописних картин. Про один із них розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/naierotichnisha-alegoriia-zaliznitsi/?fbclid=IwAR0kjZAR6DOmO3L9y974YdKd5uMn9JWo-HWVDpfbbLZd2qgBC06RGGt3FOg

Бакота сьогодні популярне місце серед туристів. Поселення в долині Дністра з такою назвою відоме з літописів XIII століття,. Ще до середини ХХ століття – містечко, а в другій його половині – невелике село.

Майже 40 років це місце затоплене Дністровським водосховищем. Найширшу його частину й називають Бакотською затокою. Вона утворилася на місці долини, де розташовувалася Бакота й сусідні села.

"В Бакоті – тобто на пагорбах над водосховищем – красиве і моторошне вловлюєш у об’єктив камери одночасно. Красиве – гладінь води, захід сонця над нею, білі скелі, які нагадують Кримські гори. Моторошне – не щось намацальне, а думка. Ось там, під водою, не так давно існували села. Для багатьох жителів ця долина складала весь знаний, увесь потрібний їм світ", – пише репортерка Світлана Ославська.

Пропонуємо пригадати її матеріал про історію Бакоти – місця, якого немає.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/bakota-mistse-iakogo-nemaie/?fbclid=IwAR0oW3ORF6upPrJTad_kxHO7rJm0HiM6TV6qwXjI6Bh5CjgIS-NAK9_3xrc

Фото 1897 року. Гуцули з Микуличина. Село було мегапопулярним курортом на початку ХХ століття.

"Микуличин лежить у прегарній долині, закритій від вітру, з чистим повітрям і достатнім сонячним світлом", – описав принади карпатського села путівник "Курорти Гуцульщини", виданий у Варшаві 1936 року.

Ще один, надрукований у Станіславові на два роки раніше, підтверджує: "Микуличин – найбільше гуцульське село в долині Пруту. Красиве розташування у великій долині, оточеній вінком з вершин".

Дізнайтеся більше про це місце у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3KqCr0m

Чикаго — один із найбільших американських мегаполісів. І там мешкає близько 250 тисяч українців. Вважають, що першим був Антон Байсюра, закарпатець, який прибув 1874 року.

Недорога на той час земля Іллінойсу приваблювала багатьох: через кілька років переселенці ставали фермерами. Вирощували велику рогату худобу, відкривали молочарні, будували птахоферми, плекали сади та городину. Емігрантів використовували як дешеву робочу силу в металургійній та соледобувній промисловості.

На початку 1900-х у Чикаго з'явилася перша греко-католицька парафія, а сьогодні в Українському селі (місцевість, де компактно прожавають українці) вздовж однієї вулиці розташовані чотири українські церкви.

Чим Чикаго притягувало українців, завдяки чому там сформувалася одна з найактивніших українських громад і як американці сприймають українців — у розмові з Марією Климчак, кураторкою Українського національного музею Чикаго.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/u-ssha-ukrayintsi-maiut-imidzh-naisilnishoyi-natsiyi-mariia-klimchak/?fbclid=IwAR3HekyVYltRgExxUo4ak0KVyl6BRQlcmBFHgXkNNQu_WBT52AEH_45Y0sA

«Що за обличе! Се не людина. Се якась звіряча морда обпухла жовта з маленькими очима визирає з-під чорної вовни таплатої шапки, ні думки, ні почуття не видно в тих очах.

Зарізати, вбити людину — для нього се жадного питання нема! На спині висить шовкова спідниця і драпове пальто, мабуть здер ще з теплого тіла. Ой. Боже наш, чи то він зроду був таким, чи се випродукт "великой войни"».

Здогадайтеся, кого це описала у спогадах Людмила Старицька-Черняхівська. Року 1919 вона вирушила пішки з Києва після того, як столицю УНР окупували денікінські війська. Статтю надрукувала газета "Україна", що виходила у Кам'янці-Подільському.

Старицька-Черняхівська — донька письменника Михайла Старицького, її мати — сестра композитора Миколи Лисенка. Сама ж Людмила відзначилась в українській культурі як письменниця, публіцистка, критикиня, організаторка кінематографічної справи і громадсько-політична діячка.

Опис її подорожі цікавий тим, що змальовує в деталях життя та побут українських сіл і містечок в епохальний рік воєн і революцій.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/zagolovok/?fbclid=IwAR3k_hiQ4tmJ27isiiTJQSq1AWlUchyE1UvludJ5-qLevP7PSmozVKpqC30

Що відомо про перші збройні конфлікти на українських землях? Коли і чому люди почали знищувати один одного? Чи зустрічалися у двобої людина розумна і неандерталець?
Про це у першому епізоді подкасту "Ген війни" розповів Леонід Залізняк, археолог, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії.
У цьому випуску ви почуєте:
🔸 Якою була давня зброя і чим вона відрізнялася від мисливської?
🔸 Чи були канібали серед неандертальців?
🔸 Що зумовило їхнє зникнення ?
🔸 Чи були збройні конфлікти між гомо сапіенс та ранніми предками сучасної людини?
🔸 Як глобальна екологічна катастрофа 14 тисяч років тому вплинула на пралюдей?
🔸 Про розвиток медицини та ампутації у кам’яному віці!
Автор та ведучий подкасту Павло Нечитайло. Звук – Яніна Шпачинська. Ілюстрації – Максим Паленко.
Слухайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/hen_vijny1

Микуличин не міг не стати популярним місцем відпочинку. Сприяло все. По-перше, курортний сезон тривав ледь не весь рік: від травня до жовтня – літній, від грудня до березня – зимовий. Одних вабили гуцульська екзотика та чисте лісове повітря, інші їхали сюди заради лиж.

По-друге, сюди було просто дістатися. У центрі села – залізнична станція. Ще двічі потяг зупинявся у присілках Ділок і Підліснів біля урочища Женець, відомого своїм водоспадом.

І по-третє: відпочинок тут був досить доступним. Навіть попри те, що в Микуличині, як і скрізь у Карпатах, із курортників знімали туристичний збір. Пільгові категорії населення мали 50 % знижки.

Гуцули приймали приїжджих у своїх оселях – такі послуги надавали понад 100 садиб. Рекламні буклети агітували не боятися зупинитися саме в гуцульських хатах та обіцяли охайні кімнати. Найзаможніші орендували модні вілли.

Харчуватися теж можна було не за всі гроші. Саме в Микуличині відкрили перший на Гуцульщині ресторан – ще 1879 року. На межі століть село мало вже шість ресторанів і кілька їдалень. Кельнери-офіціанти носили білі піджаки. Після вечері можна було потанцювати: дансінґи закривали по півночі. Найкращі танці були в ресторані Шора. Працювали пошта, аптека та чотири лікарі. Санаторії надавали весь спектр надсучасних на той час медичних процедур: кварц, дарсонваль, електроінгаляція тощо. При місцевій ґміні працювала курортно-туристична комісія.

Більше про Микуличин та його курортну славу читайте у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3KqCr0m

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження @Turbat. Зроблено мандрівниками ]

На Галичині в першій половині ХХ століття дуже популярною була книга із пророцтвами “арабської цариці Михальди, яку також звано Сабою”. Цей текст став культовим завдяки особливостям народної релігійності, що сформувалася на перетині релігійної книжности та фольклору.

До Другої світової війни брошурку перевидавали багато разів у різних редакціях і великими тиражами. “Читання Михальди” перетворювалося на священнодійство – збирався цілий гурт сусідів та знайомих, яких посвячували у зміст таємничих пророцтв.

Особливо цікавими є розповіді старожилів про те, як вони вперше зіткнулися із пророцтвами легендарної цариці. В інтерпретації наших бабусь і дідусів сокровенні передбачення, які вони почули багато десятків років тому, здійснились.

Люди поважного віку згадують пророцтва: настануть часи, коли жителі планети видобуватимуть енергію з глибин землі; каміння використовуватимуть для освітлення світу; продукти землі стануть дуже дорогими. Або, наприклад, твердження, що жінки та чоловіки виглядатимуть дуже подібно – однаково вдягатимуться й іноді буде важко відрізнити жінку від чоловіка.

Під відеороликом із Ганною Яців на YouTube-каналі “Локальної історії” (який зібрав вже майже два мільйони переглядів) в багатьох коментарях згадані передбачення про павутину, яка огорне всю планету. Частина передбачень вочевидь уже належить до народної творчости. Люди доповнювали колекцію пророцтв власними сподіваннями.

В автентичному тексті, надрукованому у перемишльському виданні міжвоєнного періоду, читаємо: “За гріхи Господь покарає третину людства несподіваною смертю... Настане така війна, що мало хто залишиться. Після того буде велика хвороба, а потім голод. Народи будуть терпіти недостачу поживи. Поля будуть знищені й опустілі. Вслід за тим поширяться пошесті і хвороби”.

Хто така загадкова Михальда та звідки почалася її історія – розповідаємо у тексті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/prorotstva-mikhaldi-chomu-yikh-slukhaiut-milioni/?fbclid=IwAR3KZRuPcxnAxJOP8S8x5MbWiLBu9fF7zZKjZR4t-iZBICtYZWG333JXzGg

З 1 вересня російські школярі будуть вчити історію за новим підручником. Як анонсують видавці, розділи, присвячені 1970–2000-м рокам, повністю переписані, а також додано параграфи про "спеціальну воєнну операцію".

І оскільки молоді росіяни майже не дивляться підконтрольний Кремлю телевізор, обов’язкове вивчення цієї теми в школах залишається єдиним способом нав’язати їм офіційну версію.

То як же влада представляє "СВО" в підручнику? Історик Сергій Громенко вибрав для вас найяскравіші цитати, тут залишимо лише одну (після якої, як слушно зазначив автор, підручник можна було і закінчувати):

"Найважливішою подією Новітньої історії стало входження, а вірніше, повернення наших історичних земель до складу Федерації. Немає жодних сумнівів, що кинутий Заходом виклик зробить нашу країну міцнішою, а багатонаціональний російський народ — ще більш згуртованим".
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/korotkii-kurs-vkpb-svo-rosiiska-ofitsiina-versiia-viini-stala-oboviazkovoiu/?fbclid=IwAR2b2nwhV699-9zr6FGQ7QCWEYn-ISqYI-yHA-NIxBjyelq3vaB5HbMe7G4

Влітку 1938 року у Львові відбулася одна з наймасовіших українських маніфестацій міжвоєнного часу. Це не була політична акція чи страйк.

Понад 20 000 українців з різних країв зібралися, щоб провести в останню путь генерала Мирона Тарнавського — командира Легіону УСС та Начального вождя Галицької Армії.

Моменти з похорону, який організувала рекламна фірма "Фама" Романа Шухевича, збереглися на відео.
https://localhistory.org.ua/rubrics/video/ostannia-defiliada-generala-tarnavskogo-video/?fbclid=IwAR2cRGz9iltSw35uSvQDCUDEXsbOVVJJf5V55fzqiJUCHBFhTFGZBQe6UtU

Після смерти 1015 року князя Володимира Святославовича, відомого як Володимир Великий, престол посів один із його старших синів — Святополк. Він вирішив зміцнити свою владу, позбувшись потенційних конкурентів, тобто своїх братів. За це отримав прізвисько Окаянний.

Володимир мав багато синів від різних жінок. Одного з них — Бориса — він незадовго до смерти відрядив у похід проти печенігів, надавши "власну дружину і воїнів", як написано в літописі. Святополк сприймав це як пряму загрозу. Потенційна загроза могла надійти й від іншого його зведеного брата — Гліба. Ще один княжич — Святослав Володимирович — сидів надто близько до Києва, на нинішній Житомирщині.

Подробиці вбивства Бориса і Гліба повідомляє житійна, тобто про життя канонізованих світських осіб, легенда. Згідно з нею, найманці Святополка напали на Бориса на світанку 24 липня 1015 року: його шатро зусібіч проштрикнули списами.

Із Глібом розправились 5 вересня. Коли княжич плив у човні Дніпром до Києва до нього підпливли посланці Святополка, готові його вбити. Тоді кухар Гліба зрадив свого володаря і напав на нього з ножем. Поховали братів у Вишгороді. Через сорок років, наприкінці правління Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба проголосили святими. Цей трагічний випадок мав стати нагадуванням династії Рюриковичів як не можна чинити.

Натомість як позбавили життя Святослава — не відомо. Його тіла не знайшли, він не був прославлений святим, тобто випав із династичної і церковної пам’яті.

Для тодішніх людей, які через століття писали про ці події, подробиці не були настільки важливими, як сама історія і моральний смисл, що старший брат убив молодших. Подвиг Бориса і Гліба вбачали в тому, що вони свідомо пішли на жертву, а отже, вподобилися Христові. За це їх і прославили як святих.

Хоча були і прагматичніші причини. Династія хотіла мати власних святих: подібні випадки траплялися у правлячих родинах Центральної і Північної Європи. Це було почесно й додавало легітимности.

Упродовж 250 років серед представників роду Рюриковичів точилася запекла боротьба за владу. Про найгучніші політичні вбивства в Русі розповів кандидат історичних наук, дослідник Княжої доби Вадим Арістов.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-v-rusi-borolisia-za-vladu/?fbclid=IwAR2zXeQS3qCucH-ZSyayBbw76hORQzDkmOBl93wt3VZuTIRqhj5BYxeGst4

Осмолода і Підлюте у свідомості туристів початку XX століття не були конкретними поселеннями. У карпатську глухомань, що на висоті 750 м над рівнем моря, вибиралися не в пошуках комфортних електрифікованих пансіонатів чи опівнічних дансингів із джазом і цимбалами.

Це було місце для духовних пошуків, загартування пластового духу — і ще, може, для ретриту жменьки непростих туристів. До того ж у часи, коли й поняття такого — “ретрит” — ще не існувало.

Про місце пластових таборувань та резиденції греко-католицьких митрополитів читайте у новому матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження @Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/osmoloda-i-pidlyute?fbclid=IwAR2qsOgzlcBn00CVffN5seUIcGCxF44t6pksp3cB6deBCus0Blwpt8VLRDA

Землероби проти мисливців. Хто переміг? Як воювали люди неоліту на українських землях? Про це у другому епізоді подкасту "Ген війни".

Саме у неоліті люди збудували перший дім, посіяли перші зерна, приручили перших тварин. На досягненнях цієї епохи збудована сучасна цивілізація. У той час люди почали займатися відтворювальним господарством, тоді ж у них з’явилися надлишки, які можна зберігати.

А те, що можна зберігати, досить просто забрати і привласнити. І це зробити значно простіше, ніж виростити пшеницю чи вівцю. Тому рівень насилля в неоліті суттєво зріс. Як це відбувалося на українських теренах – розповідає Дмитро Гаскевич, археолог, співробітник Інституту археології НАН України.

Слухайте подкаст на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/hen_vijny2

У той час як комуністи світу оплакували смерть одного із найжорстокіших диктаторів XX cтоліття, власник ресторану "1203" у Вашингтоні в цій події побачив хорошу можливість привернути увагу до свого закладу.

Попри популярну в інтернеті версію, Боб Зайдель не належав до української діаспори. Просто виявився кмітливим бізнесменом, який вирішив… відсвяткувати день смерти радянського тирана, частуючи клієнтів ресторації борщем. Безкоштовно.

І запросив на таку акцію представників американської преси, які зафіксували той день для історії. Про відому світлину у подробицях читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/bezkoshtovnii-borshch-na-sviato-smerti-stalina/?fbclid=IwAR1Orq7qjDl_Q5Rw3pZebUUcMTr2NVeNk-OmVxBb1iLl1sQl_oU05c6YRYM

Загадкові, але справедливі смерті російських зайд та місцевих колаборантів нагадали українцям архаїчне та незвичне слово "атентат". У лексиконі галицьких українців це слово з'явилось після того, як 1908 року український студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини Анджея Потоцького. Поразка України у Перших визвольних змаганнях продовжила життя цього слова. Вбивства окупаційних чиновників стали справою рук молодих юнаків, які саме так маніфестували про Україну, якої не було на політичній мапі світу.

У новому випуску "Локальної історії" розповідаємо про найрезонансніші замахи та вбивства української історії: від замаху 1087 року на волинського князя Ярополка до політичних вбивств радянської системи, апогеєм яких став замах 1959 року на Степана Бандеру.

Придбати новий №6/23 "Локальної історії" можна за посиланням - https://shop.localhistory.org.ua/product/atentat-6-2023/

При замовленні від 2-х будь-яких журналів до 2 вересня - доставка Новою поштою за кошт редакції!

Кілька років тому в партері будинку на вулиці Краківській, 9 у центрі Львова взялися облаштовувати кав'ярню. Коли зі стін збили радянську штукатурку, там виявили давні розписи.

На щастя, свідомі замовники вирішили зберегти й відреставрувати малюнки. Тепер вони тішать око відвідувачів закладу. Можливо, мистецька й історична цінність цих розписів не така вже й велика.

Однак це — єдиний збережений артефакт, що нагадує про цікаву сторінку історії кам'яниці, коли в ній діяли ресторан-винарня і готель з екзотичною назвою "Під трьома муринами".

Цей матеріал – уривок з книжки Дениса Мандзюка "Готелі старого Львова. Власники, постояльці, авантюри", що нещодавно вийшла друком у видавництві "Твоя підпільна гуманітарка".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vino-freski-samogubstvo-istoriia-goteliu-pid-troma-murinami/?fbclid=IwAR11GPdVSV9juLKga6H4m_y8MLnKi5Lum1VyDp4ckvtAdoGWMaRplA1Yd_I

"Роком без літа" назвали 1816-й, що приніс неврожай та голод у Європу і Північну Америку. Холера, яка почалася в Індонезії після жахливих руйнацій внаслідок вивереження вулкану та загибелі десятків тисяч людей, через 15 років прийшла на терени заходу України.

Тоді лише на Самбірщині загинуло від 11 до 13 відсотків населення впродовж липня і першої половини серпня. Саме коли настала найгарячіша пора для хліборобів — жнива. Молоді сильні жінки й чоловіки просто падали у корчах на полі. Ніхто не знав, що винен холерний вібріон, який потрапив у водойми, що треба просто мити овочі й фрукти і пити кип’ячену воду, а не вважати це карою за гріхи чи помстою опирів.

Чуму знали добре — вона приходила що двадцять років й передавалася повітрям. Так і казали: "морове повітря". Але холера була невідомою для галичан. Списки жертв можна знайти у сільських греко-католицьких метричних книгах, але не забуваймо, що євреї та поляки теж мали свої громади, що збільшує кількість загиблих.

Пошесть — як війна: ніхто не в безпеці. І врятуватися втечею з обложеного військом зараженого села неможливо — всюди блокпости. Народна магія, молебні, розправа з ймовірними призвідцями епідемії були марними. Люди косили збіжжя, а смерть косила людей приблизно до Спаса.

Продовження колонки письменниці Галини Пагутяк про епідемію холери 1816 року та її наслідки читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/obzhinki-smerti-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR0rkuCbhCIQKQ3FLG-Ej6EEV7k8kzWlca_tyy9X5QWnWcFgd2HZKNkdcAI

22 серпня 1992 року уряд Української народної республіки передав повноваження і символи влади представникам незалежної України.

Урочистості відбувалися у Палаці «Україна» і в Маріїнському палаці. Проте значення цієї події тоді мало хто розумів. Влада ще боялася згадувати прізвище Симона Петлюри, а суспільство перебувало в полоні постімперської свідомости.

Проте важливим є факт збереження і плинности державницької традиції. Як це вдалося очільникам УНР – аналізуємо в матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/derzhavnii-tsentr-unr-v-ekzili-tri-chverti-stolittia-na-povernennia/?fbclid=IwAR1VYre4ZpBh0k-OCG6PrvmQwWpOjXxA9G5NygcdyJklx7YBjl6hNlhp5YM

З Днем Незалежності, українці! Міцного духу та незламної волі нам у цей важливий час. Нехай ворог буде знищений, мир найшвидше повернеться до нашої землі, а гордість за країну завжди буде в серцях. Слава Україні!