Дев’ять повстанських командирів були відзначені найвищим військовим званням — генерал УПА. Лише двоє з них отримали його за життя – Роман Шухевич та Василь Кук.

Решта – Микола Арсенич, Олекса Гасин, Леонід Ступницький, Іван Трейко, Дмитро Грицай, Іван Климів та Дмитро Маївський – після смерти.

Кук – єдиний із них, хто дожив до незалежності України. Розповідаємо коротко – ким були генералм УПА.

[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/statti/generali-armiyi-bezderzhavnoyi-armiyi/?fbclid=IwAR3chvVPGLWqGr1xbD5NjnqWLkxXPPLagyVMAnBH0mm352fI8aQOCeA3PCg

Кілька мільйонів українців опинилися на території Німеччини та Австрії після Другої світової війни. Це були колишні працівники німецьких заводів, військовополонені та біженці.

Їх розселяли у таборах переміщених осіб, англійською Displaced Persons – Ді-Пі. Близько 1,2 мільйона осіб відмовилися повертатися в СРСР. У західній історіографії для їхнього означення навіть є поняття last million. Часто це небажання було настільки сильне, що люди накладали на себе руки. Іван Багряний написав про це брошуру "Чому я не хочу повертатися в СРСР".

Про повоєнне життя українських скитальців розповів доктор історичних наук Руслан Сіромський. Більше на цю тему читайте у свіжому номері "Локальної історії"
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/nebazhannia-povertatisia-v-srsr-bulo-nastilki-silne-shcho-liudi-nakladali-na-sebe-ruki-istorik-ruslan-siromskii/?fbclid=IwAR0px0hfgKvfuHrzUEvalzuB0IcXykOl5MLktSoGH47qbksdIYoqs0j1yoM

Фото 1937 року. Пстругарня баронів Гредлів у Гребеневі, що за дві години на авто від Львова. Місцеві багатії вирощували тут форель, придбати або власноруч спіймати рибу могли і туристи. Адже село було популярним курортом на початку ХХ століття.

Читайте більше про історію цього курорту у спецпроєкті “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/46YRg3I

Нещодавно традицію і технологію вишивки жіночої сорочки у Гадячі, що на Полтавщині, внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Сьогодні такі сорочки із синім орнаментом знавці давнього одягу називають гадяцькими.

Однак колись їх знали за зовсім іншою назвою. Традиційно для сорочок українські господині обирали червоний колір. Його було найлегше добути із материнки чи комахи воскового червця. Проте унікальними для Полтавщини були сорочки, які вишивали нитками кольору індиго (проміжний між темно-синім та фіолетовим).

Такий колір було неможливо досягнути натуральними барвниками. Зате сині нитки продавали на базарах Гадяча. Барвники індиго з Індії привозили єврейські купці. Саме тому жителі Гадяччини почали називати свої сорочки "жидівками", а нитки – "жидівськими". Детальніше розповідаємо у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/zhidivki-osoblivo-sini-sorochki-gadiachchini/?fbclid=IwAR36hDKMGQ4eDIbfxE5jLd2MfWYgOlR061nGot4k1-3JwIt_ybLvGznE5-Q

Чорногірські вершини та архітектура – поняття майже несумісні. Єдиний виняток – астрономічна обсерваторія на Попі Івані. Її звели на горі заввишки 2022 метри.

Обсерваторію помпезно відкрили у липні 1938-го. Астрограф замовили з англійського Ньюкасла, встановили 48 приладів для метеоспостережень. Фотографії місяця, отримані на Попі Івані, друкували на поштівках.

Та трохи більше ніж за рік почалася Друга світова. Останнього дня 1939 року в обсерваторію увійшли радянські академіки. Метеостанція припинила роботу аж до XXI століття.

Читайте більше про історію "Білого слона" на горі Піп Іван у матеріалі зі спецпроєкту "Карпати. Місця сили".

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/pip-ivan?fbclid=IwAR0Jwa_4e2p9-jpif--U_RpY51y0maRbQbyNMhpKseVUawCwXZWgw96Igc0

Домініканці прийшли на українські терени найпершими з римо-католицьких чернечих орденів, ще до Батия. Саме на Поділлі вони мали найбільше своїх монастирів. "Пси господні" — орден проповідницький і жебрацький.

Для кляшторів вони обирали центри міст, а не заховані у лісах галявини — бо ж проповідники. Водночас зводили їх скромно, без витребеньок і зайвих прикрас — бо ж жебраки. Існувала навіть Книга конституції та наказів ордену, яка регулювала висоту костелів — не більше 30 стоп, тобто близько 9 метрів, і кляшторів — ці мали бути не вищі за 20 стоп, 6 метрів. Понад два поверхи сюди ніяк не втиснеш.

Хоча у Тернополі домініканський монастир XVIII століття планують перебудувати, додавши йому третій поверх та сучасний дах. Це одна з небагатьох у місті довоєнних пам'яток. Тож активні містяни виступили проти такої "реконструкції". Історію будівлі читайте у матеріалі на нашому сайті
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tretii-zaivii-skandal-dovkola-dominikanskogo-monastiria-v-ternopoli/?fbclid=IwAR3rNAhphwsyRwM5e2WTDQtdRp9z0KGkqqrYx9JReFVMFDoEe0A9cc-OzZs

Завдяки їхньому тандему Україна має державний герб, декілька знакових київських будівель і кілька зразків новітнього книгодрукування. А ще могла мати перший українськомовний путівник Європою. Чи один із перших — це питання поки що вирішують фахівці.

Йдеться про добрих приятелів — історика Михайла Грушевського й художника Василя Кричевського — та їхню співпрацю. Навіть на вакаціях ці українські інтелектуали не могли просто відпочивати. Пропонуємо подорож європейськими маршрутами наших великих.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/putivnik-grushevskogo/?fbclid=IwAR1XAzcBJBi704V-wBwm7orUCL2GgUD3ufDsPzpiRMXtaZRXoFc0k70gxnU

Сто років тому в низинних районах Закарпаття, надто у Притисянській долині — на берегах Тиси — паслись великі стада буйволів. Їхня кількість у краї сягала понад тисячу голів.

Чимало господарів утримували цих тварин, адже сильний буйвіл міг тягнути віз із сіном для себе та іншої худоби, орати город, везти дрова, від них отримували молоко, м'ясо та шкіру.

Зникати буйволи стали з початком колективізації. Відновлення їх популяції, яку ледь вдалося врятувати, триває в наш час. Неймовірні світлини початку ХХ століття та цікаву розповідь читайте на сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/karpatski-buivoli-povernennia-velikikh-druzhnikh-veletniv/?fbclid=IwAR2QeYoGXli6e7EENknKfXiPnLjFZ266wvsvyG78UCSmcVba9ui8Rq8gx_c

110 років тому померла Леся Українка. Затяжна й жорстока “тридцятилітня війнa” з трьома туберкульозами (кісток, легень і нирок) завершилася вночі о першій годині 1 серпня 1913 року.

І хоч Леся жила недовго, всього сорок два роки, та все ж їй випало пережити чотири драми – смертi дядька, коханого, брата і батька.

У той же день, 1 серпня, мати письменниці, телеграфувала з Сурамі у Київ, до редакції “Ради”: “Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня [за старим стилем] вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка.”

Якими були останні місяці письменниці – читайте у матеріалі дослідниці її біографії Тамари Скрипки.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-tri-misiatsi-u-zhitti-lesi-ukrayinki/?fbclid=IwAR2ci_ibXYTSTx0d_aWUbDd9Vx-DsYcmaIejoQU1EPBmylyDYP8pNHEBa74

Неандертальці проти homo sapiens, землероби проти мисливців, сармати проти скіфів. Якою була їхня зброя, обладунки, військова стратегія? Чи були наші предки воїнами і наскільки вправними? Та кого з давнього населення України можна справді вважати нашими предками?

Про військові конфлікти минулого на українських землях слухайте у нашому новому подкасті “Ген війни”.

Автор та ведучий Pavlo Nechitaylo зібрав фахівців з давньої історії. Ви почуєте таких метрів археології як Леонід Залізняк, Юрій Болтрик, Олександр Симоненко, Євген Синиця, Дмитро Гаскевич, Олександр Дяченко, Роман Литвиненко, Олександр Могилов.

Ілюстрації створив Maksym Palenko. Звукове оформлення – Яніна Шпачинська.

Вмикайте на зручній для вас платформі. https://li.sten.to/hen_vijny1?fbclid=IwAR25-Aa1cdJRbmzrN8VQKKsVx-yhcNdusNuC-73DNUpDXoMaw99XjMGlsPw

Наприкінці 1930-х на карпатській горі Піп Іван діяла суперсучасна метеорологічна лабораторія. Астрограф фірми Sir Howard Hrabb Parson & Co завдовжки 33 сантиметри привезли з англійського Ньюкасла.

Зі 48 приладів 18 були автоматизовані та записували метеоспостереження самостійно. Науковці вивчали в обсерваторії рух комет та планет. Фотографії місяця, отримані на Попі Івані, друкували на поштівках.

Схожа на сувору гірську фортецю споруда мала п’ять рівнів, 43 приміщення і 57 вікон. Тут були не лише обсерваторія та радіостанція, а й житлові кімнати, щось на кшталт загальної вітальні, їдальня. А ще – відділок прикордонної охорони. У погожу днину навіть із Жаб’єго за 18 кілометрів звідси було видно шестиметровий блискучу баню Державного метеорологічного інституту. Якщо було потрібно, її розсували за допомогою електрики.

”Святий спокій” гарантувала система перепусток. Без дозволу тут хіба що гуляв вітер: усередині накопичувалася волога, тож доводилося цілодобово тримати вікна відчиненими навстіж.

Читайте більше про історію обсерваторії на горі Піп Іван у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3QjVo8z

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

До Микуличина їхали по екзотику: насолоджуватися яскравими строями гуцулів і дивуватися їхнім забобонам. Але не тільки. У цьому селі відкрили перший на Гуцульщині ресторан, працювали тенісні корти, влаштовували концерти.

А ще тут було відносно дешево, тож курорт полюбили студенти. Пам’ятник їхній покровительці дотепер можна побачити на шосе біля села.

Більше про Микуличин, популярне місце відпочинку на початку ХХ століття, читайте у новому матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/mykulychyn?fbclid=IwAR3xwmpTBVcY6YZV0PhOBJWQsb4BdB1OrInjac22duyslJQ4tJOF4BFdDrk

"В Кримській Автономній Республіці, що входить до Р.С.Ф.Р.Р, є досить багато української людности. Де-не-де трапляються цілі українські села", – писав мовознавець Богдан Антоненко-Давидович 1926 року.

"Крім того, багато українців працює наймитами на виноградниках та тютюневих плантаціях, є чимало їх і серед міського робітництва та службовців, а також поміж моряками Чорноморської фльоти. Приміром, у одній Ялті серед членів профспілок нараховується понад 1300 українців. Така поважна кількість українського елементу серед різноманітного кримського населення спричинюється до національно-культурного руху серед них і його виявлена в певних формах".

У статті про українське культурне життя в Криму Антоненко-Давидович водночас нарікав, що лекції з української мови читають аматори, у книгозбірні переважно дореволюційні українські видання, а найдужче непокоїла автора відсутність у Криму українських шкіл.

Читайте спогади науковця про Крим 1920-х на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/u-sevastopoli-nashi-khloptsi-vzhe-maiut-okremii-kliub-ukrayinske-kulturne-zhittia-v-krimu-u-1920-kh/?fbclid=IwAR3ExrQHYt9WBMWrgfIBhdVmOwJV2Gdpnu0YbLp_m93D9tfX08vdXNG0omk

У наші дні таке видовище назвали б відвертою еротикою чи навіть порнографією. Оголені жінка та чоловік стоять на платформі з колесами, що мчить рейками, прокладеними через рівнину. Попереду хлопчик – теж без одягу.

Півтора століття тому обивателі не переймалися подібними упередженнями. Тож картина із провокативним сюжетом цілком могла опинитися навіть на стіні навчального закладу.

А було все так: 11—15 вересня 1880 року Львів відвідав австрійський імператор Франц Йосиф І. На третій день візиту цісаря відвезли до Вищої політехнічної школи, величний корпус якої збудували три роки тому.

Пізніше стало відомо, що гість подарував навчальному закладові свій портрет у повний зріст, який почепили на почесному місці в актовій залі. А також замовив у майстерні найпопулярнішого тоді польського художника Яна Матейка, котрий проживав у Кракові, 11 живописних картин. Про один із них розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/naierotichnisha-alegoriia-zaliznitsi/?fbclid=IwAR0kjZAR6DOmO3L9y974YdKd5uMn9JWo-HWVDpfbbLZd2qgBC06RGGt3FOg

Бакота сьогодні популярне місце серед туристів. Поселення в долині Дністра з такою назвою відоме з літописів XIII століття,. Ще до середини ХХ століття – містечко, а в другій його половині – невелике село.

Майже 40 років це місце затоплене Дністровським водосховищем. Найширшу його частину й називають Бакотською затокою. Вона утворилася на місці долини, де розташовувалася Бакота й сусідні села.

"В Бакоті – тобто на пагорбах над водосховищем – красиве і моторошне вловлюєш у об’єктив камери одночасно. Красиве – гладінь води, захід сонця над нею, білі скелі, які нагадують Кримські гори. Моторошне – не щось намацальне, а думка. Ось там, під водою, не так давно існували села. Для багатьох жителів ця долина складала весь знаний, увесь потрібний їм світ", – пише репортерка Світлана Ославська.

Пропонуємо пригадати її матеріал про історію Бакоти – місця, якого немає.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/bakota-mistse-iakogo-nemaie/?fbclid=IwAR0oW3ORF6upPrJTad_kxHO7rJm0HiM6TV6qwXjI6Bh5CjgIS-NAK9_3xrc

Фото 1897 року. Гуцули з Микуличина. Село було мегапопулярним курортом на початку ХХ століття.

"Микуличин лежить у прегарній долині, закритій від вітру, з чистим повітрям і достатнім сонячним світлом", – описав принади карпатського села путівник "Курорти Гуцульщини", виданий у Варшаві 1936 року.

Ще один, надрукований у Станіславові на два роки раніше, підтверджує: "Микуличин – найбільше гуцульське село в долині Пруту. Красиве розташування у великій долині, оточеній вінком з вершин".

Дізнайтеся більше про це місце у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3KqCr0m

Чикаго — один із найбільших американських мегаполісів. І там мешкає близько 250 тисяч українців. Вважають, що першим був Антон Байсюра, закарпатець, який прибув 1874 року.

Недорога на той час земля Іллінойсу приваблювала багатьох: через кілька років переселенці ставали фермерами. Вирощували велику рогату худобу, відкривали молочарні, будували птахоферми, плекали сади та городину. Емігрантів використовували як дешеву робочу силу в металургійній та соледобувній промисловості.

На початку 1900-х у Чикаго з'явилася перша греко-католицька парафія, а сьогодні в Українському селі (місцевість, де компактно прожавають українці) вздовж однієї вулиці розташовані чотири українські церкви.

Чим Чикаго притягувало українців, завдяки чому там сформувалася одна з найактивніших українських громад і як американці сприймають українців — у розмові з Марією Климчак, кураторкою Українського національного музею Чикаго.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/u-ssha-ukrayintsi-maiut-imidzh-naisilnishoyi-natsiyi-mariia-klimchak/?fbclid=IwAR3HekyVYltRgExxUo4ak0KVyl6BRQlcmBFHgXkNNQu_WBT52AEH_45Y0sA

«Що за обличе! Се не людина. Се якась звіряча морда обпухла жовта з маленькими очима визирає з-під чорної вовни таплатої шапки, ні думки, ні почуття не видно в тих очах.

Зарізати, вбити людину — для нього се жадного питання нема! На спині висить шовкова спідниця і драпове пальто, мабуть здер ще з теплого тіла. Ой. Боже наш, чи то він зроду був таким, чи се випродукт "великой войни"».

Здогадайтеся, кого це описала у спогадах Людмила Старицька-Черняхівська. Року 1919 вона вирушила пішки з Києва після того, як столицю УНР окупували денікінські війська. Статтю надрукувала газета "Україна", що виходила у Кам'янці-Подільському.

Старицька-Черняхівська — донька письменника Михайла Старицького, її мати — сестра композитора Миколи Лисенка. Сама ж Людмила відзначилась в українській культурі як письменниця, публіцистка, критикиня, організаторка кінематографічної справи і громадсько-політична діячка.

Опис її подорожі цікавий тим, що змальовує в деталях життя та побут українських сіл і містечок в епохальний рік воєн і революцій.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/zagolovok/?fbclid=IwAR3k_hiQ4tmJ27isiiTJQSq1AWlUchyE1UvludJ5-qLevP7PSmozVKpqC30

Що відомо про перші збройні конфлікти на українських землях? Коли і чому люди почали знищувати один одного? Чи зустрічалися у двобої людина розумна і неандерталець?
Про це у першому епізоді подкасту "Ген війни" розповів Леонід Залізняк, археолог, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії.
У цьому випуску ви почуєте:
🔸 Якою була давня зброя і чим вона відрізнялася від мисливської?
🔸 Чи були канібали серед неандертальців?
🔸 Що зумовило їхнє зникнення ?
🔸 Чи були збройні конфлікти між гомо сапіенс та ранніми предками сучасної людини?
🔸 Як глобальна екологічна катастрофа 14 тисяч років тому вплинула на пралюдей?
🔸 Про розвиток медицини та ампутації у кам’яному віці!
Автор та ведучий подкасту Павло Нечитайло. Звук – Яніна Шпачинська. Ілюстрації – Максим Паленко.
Слухайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/hen_vijny1

Микуличин не міг не стати популярним місцем відпочинку. Сприяло все. По-перше, курортний сезон тривав ледь не весь рік: від травня до жовтня – літній, від грудня до березня – зимовий. Одних вабили гуцульська екзотика та чисте лісове повітря, інші їхали сюди заради лиж.

По-друге, сюди було просто дістатися. У центрі села – залізнична станція. Ще двічі потяг зупинявся у присілках Ділок і Підліснів біля урочища Женець, відомого своїм водоспадом.

І по-третє: відпочинок тут був досить доступним. Навіть попри те, що в Микуличині, як і скрізь у Карпатах, із курортників знімали туристичний збір. Пільгові категорії населення мали 50 % знижки.

Гуцули приймали приїжджих у своїх оселях – такі послуги надавали понад 100 садиб. Рекламні буклети агітували не боятися зупинитися саме в гуцульських хатах та обіцяли охайні кімнати. Найзаможніші орендували модні вілли.

Харчуватися теж можна було не за всі гроші. Саме в Микуличині відкрили перший на Гуцульщині ресторан – ще 1879 року. На межі століть село мало вже шість ресторанів і кілька їдалень. Кельнери-офіціанти носили білі піджаки. Після вечері можна було потанцювати: дансінґи закривали по півночі. Найкращі танці були в ресторані Шора. Працювали пошта, аптека та чотири лікарі. Санаторії надавали весь спектр надсучасних на той час медичних процедур: кварц, дарсонваль, електроінгаляція тощо. При місцевій ґміні працювала курортно-туристична комісія.

Більше про Микуличин та його курортну славу читайте у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3KqCr0m

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження @Turbat. Зроблено мандрівниками ]