Український символічний простір наповнений кіньми. Починаючи від глиняного свищика й дитячого коника-гойдалки та продовжуючи “коньками” на дахах (які колись були кінськими черепами) і до сучасного гуцульського весілля, яке супроводжується обрядом із пишно прикрашеними жеребцями.

Чи пов’язані між собою ці вияви багатющої української етнокультури? І який безмір сенсів криється у гривастій гарноокій тварині? Що мали на увазі наші предки, коли співали: "Дівчино моя, напій же коня!"?

Велику етнографічну розвідку про образ коня в українські культурі зробила дослідниця етнології Ярослава Музиченко. Читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/oi-chii-to-kin-stoyit-spokonvichnii-simvol-plidnosti-i-vidnovlennia-v-ukrayinskii-kulturi/?fbclid=IwAR2W57-gRC9OmG9fJvh7ubT56e3W_u8uOazQHH7oxccxHbgEtbGkm4_0Kz4

Друзі, вже сьогодні о 19.00 чекатимемо Вас на Презентації книжки Наталії Терамае "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" в Арт-просторі Дзиґа! Модеруватиме подію журналістка і мистецтвознавиця Валентина Клименко.

Містечко Централія в американській Пенсільванії уже багато десятиліть немає мешканців. Їх евакуювали у 1960-х через підземну пожежу, що триває досі. Раз на тиждень сюди приїжджає священник, щоб відправити літургію у греко-католицькому храмі. Кілька років тому глава УГКЦ Святослав Шевчук започаткував щорічну прощу до цієї церкви, аби відновити її колишню славу.

Що ж це за місто? На початку ХХ століття Централія стала осередком для переселенців з українських та ірландських земель. Два народи, що сторіччями жили без власних держав по різні боки європейського континенту, об’єдналися в робітничий емігрантський конгломерат: знайшли омріяну землю за океаном, де ніхто більше не заважав їм жити своєю волею. Разом із ними жила також невеличка кількість вихідців із Литви, Росії і Словаччини, зовсім небагато уродженців самої Пенсильванії.

На цвинтарі досі збереглися прізвища на могилах: Ковальчик, Панікарчук, Тимко, Бабиля, Гривнович, Чудейович, Гординець, Ориняк. Долею останніх кілька років тому зацікавився письменник Максим Беспалов. Історія Ориняків виявилася настільки цікавою, що ляже в основу документально-художнього роману “У пошуках Єви”.

У ньому йтиметься про масову еміграцію з Галичини до США на початку ХХ століття. Про те, як карпатські бойки ставали шахтарями та помирали від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу.

Поки що ж пропонуємо вам розповідь Максима Беспалова про його десятирічні пошуки. Та про пам’ять: як легко забути минуле та як важко після цього надолужити втрачене.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/u-poshukakh-ievi-istoriia-pro-viinu-chumu-ta-emigratsiiu/?fbclid=IwAR2Wkb6jCiRq1ls_3OKJx3iGp15FzbIpfyAw1H7Di08TfRcTIk4zKIGqsN4

У фільмі "Назар Стодоля", знятому у розпал сталінських репресій на початку 1930-х, є епізод, у якому сліпий кобзар Кирик виконує народні композиції та декламує уривок з твору Шевченка. Роль кобзаря виконав Гнат Хоткевич, професійний бандурист, а також композитор, етнограф, мистецтвознавець та педагог. Цей фрагмент єдиний відомий на сьогодні відеозапис гри Хоткевича.

Ще в юнацькі роки він об’їхав майже всі великі міста тодішньої підросійської Наддніпрянщини з сольними концертами, видав перший підручник гри на бандурі. Вже в радянські часи Хоткевич керував класом бандури в Харківському музично-драматичному інституті. А очолювана ним Полтавська капела бандуристів стала першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.

Ще до зйомок фільму Гнат Хоткевич потрапив у неласку до більшовиків. Після смерті наркома освіти Миколи Скрипника його позбавили державних посад і заборонили твори. Менш ніж через рік після кінопрем’єри "Назара Стодолі" Хоткевича заарештували, а згодом розстріляли за сфабрикованим звинуваченням в участі у контрреволюційній організації і шпигунстві на користь Німеччини.

Більше про сам фільм, зйомки та долю інших акторів читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/video/nazar-stodolia-ukrayinske-kino-u-rozpal-stalinskikh-represii/?fbclid=IwAR0sxiG3YJ5L75qjDzZHGxvm1RMn7GInNywqeLWMNr3S1Ujiej-1BnyvkG4

"Кожна імперська влада прагне виснажувати ресурси завойованих територій, просто грабуючи їх. Колись, ще у XVII столітті, на Стрийщині росли величезні ліси, де звірів було більше, ніж дерев. Польські магнати на чолі з королем приїжджали звідусіль на полювання. Далі почали видобуток солі. Щоб її випарити, потрібно було дерево. Щоб було чим стріляти – потрібен був поташ. Для його виготовлення теж використовували дерево. У ХХ столітті лісів наче й не було ніколи. Десь на обрії поодинокі гайки.

Дрогобич хоч чимось скористав зі своїх багатств, але то був не український Дрогобич. Дещо-таки нафтові магнати побудували для теперішніх іноземних туристів. Гіди не розповідають, як крізь імперську пиху пробивались паростки національної культури і підприємництва, коли в нас не було власної держави.

Борислав, галицька Каліфорнія, дозволив висмоктати з себе всю нафту, і залишився потопати в болоті й некультурності. Ґрунти, які залишаються після видобутку нафти, науковці називають “гіркими”. Те саме трапилось і в Стебнику, де після екологічної катастрофи 1983 року, занепала вся інфраструктура. В єдиному осередку культури – Народному домі – протікає дах і на останньому поверсі стоять відра. Всі, хто міг, виїхали на заробітки.

По всій Галичині після 1991 року була свідомо знищена промисловість. “Тож не дістанься ти нікому”. Цегла та залізо пішли на продаж. Жоден завод чи фабрика не вистояли і не оновили виробництво. Людський капітал деградував і звівся до купівлі-продажу товарів чи послуг.

Окупанти будували дороги та мости, щоб вивозити сировину. Коли сировина закінчилась, вся транспортна інфраструктура занепала. Як вузькоколійка у Майдані .

При незалежній Україні слід було спершу навчитись господарювати на благо своєї країни. Ніхто не знав як, бо такого раніше не було. Тому теперішнє агресивне ставлення до обробітку землі, довкілля, пам’яток старовини виглядає так, ніби українці самі себе окупували і роблять усе те, що робили до них століттями імперці".

З колонки Галини Пагутяк, письменниці, лавреатки Шевченківської премії. Продовження читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/girki-zemli-galichini-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2K_z0awq92LW4e6EQRfP8zmGecOROgQkqj5Ii1NDo8B33RIZEKh0zFskE

Українців, які на початку ХХ століття переселялися до Бразилії у пошуках кращого життя, чекало багато випробувань. Одне з них – дорога через океан. З сіл чи містечок Галичини вони мали дістатися портового міста – Бремена, Гамбурга, Трієста чи Ґенуї. Як правило, їхали потягами, дехто вирушав на возах, одиниці наважувалися йти пішки.

Проміжний пункт був в Освенцімі, де знаходилися представництва двох судноплавних компаній, що перевозили пасажирів з Європи до Південної Америки. Агенції намагалися заманити до Освенціма якомога більше мігрантів, щоб звідти відправляти їх до портів.

На вокзалі подорожніх зустрічав кремезний чоловік і проводив до відповідної контори. Зустрічальники поводили себе грубо: виривали у людей з рук клунки, пакунки, коробки і мчали з ними в агенцію. А власникам, занепокоєним долею своїх речей, доводилося бігти за ними слідом.

Багато переселенців уже мали квитки на корабель – їм надіслали їхні родичі з Бразилії, або й самі купили перед тим, як вирушити у дорогу. Але це було не вигідно агентам. Тож у таких випадках у гру вступав найважливіший помічник агенцій – “начальник митниці”. При повній амуніції, сам чи з підлеглими він підходив до поїздів, якими прибували мігранти. Агенти, які його супроводжували, вказували на тих, хто вже мав квитки. Тоді “старший митник” викликав їх до себе в кабінет, де забирав документи і квитки на корабель і пояснював, що ці папери недійсні, а на корабель можна сісти лише з квитками, придбаними у конторі. Якщо емігранти вагалися, то їх передавали “жандармам” і погрожували відправити додому.

Ось як описав контору-хапагу (так скорочено називали одну з компаній) Мартін Поллак у книжці “Цісар Америки”: “У конторі висів цісарський орел, що викликало у селян довіру. Канцелярист випитував у них, куди вони хочуть поїхати, скільки мають грошей і чи це їхня перша подорож до Америки. За квиток на корабель кожен мусив віддати по 66 гульденів. Вони спробували збити ціну, однак службовець розсердився, мовляв, їм іще пощастило, бо вже наступного дня проїзд коштуватиме дорожче, окрім того, ця сума буцім покривала ще й їхнє перебування в місті аж до відправки поїзда, харчування і проживання”.

І це був лише початок труднощів. Слухайте більше про історію української діаспори у нових епізодах подкасту "Наші люди":

⚫ Як українці долали шлях до Бразилії 130 років тому – https://li.sten.to/nashi_liudy3
⚫ Перші тижні на бразильцькій землі: дикві звірі, голод та аборигени – https://li.sten.to/nashi_liudy4

Дев’ять повстанських командирів були відзначені найвищим військовим званням — генерал УПА. Лише двоє з них отримали його за життя – Роман Шухевич та Василь Кук.

Решта – Микола Арсенич, Олекса Гасин, Леонід Ступницький, Іван Трейко, Дмитро Грицай, Іван Климів та Дмитро Маївський – після смерти.

Кук – єдиний із них, хто дожив до незалежності України. Розповідаємо коротко – ким були генералм УПА.

[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/statti/generali-armiyi-bezderzhavnoyi-armiyi/?fbclid=IwAR3chvVPGLWqGr1xbD5NjnqWLkxXPPLagyVMAnBH0mm352fI8aQOCeA3PCg

Кілька мільйонів українців опинилися на території Німеччини та Австрії після Другої світової війни. Це були колишні працівники німецьких заводів, військовополонені та біженці.

Їх розселяли у таборах переміщених осіб, англійською Displaced Persons – Ді-Пі. Близько 1,2 мільйона осіб відмовилися повертатися в СРСР. У західній історіографії для їхнього означення навіть є поняття last million. Часто це небажання було настільки сильне, що люди накладали на себе руки. Іван Багряний написав про це брошуру "Чому я не хочу повертатися в СРСР".

Про повоєнне життя українських скитальців розповів доктор історичних наук Руслан Сіромський. Більше на цю тему читайте у свіжому номері "Локальної історії"
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/nebazhannia-povertatisia-v-srsr-bulo-nastilki-silne-shcho-liudi-nakladali-na-sebe-ruki-istorik-ruslan-siromskii/?fbclid=IwAR0px0hfgKvfuHrzUEvalzuB0IcXykOl5MLktSoGH47qbksdIYoqs0j1yoM

Фото 1937 року. Пстругарня баронів Гредлів у Гребеневі, що за дві години на авто від Львова. Місцеві багатії вирощували тут форель, придбати або власноруч спіймати рибу могли і туристи. Адже село було популярним курортом на початку ХХ століття.

Читайте більше про історію цього курорту у спецпроєкті “Карпати. Місця сили” ⟶ bit.ly/46YRg3I

Нещодавно традицію і технологію вишивки жіночої сорочки у Гадячі, що на Полтавщині, внесли до національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Сьогодні такі сорочки із синім орнаментом знавці давнього одягу називають гадяцькими.

Однак колись їх знали за зовсім іншою назвою. Традиційно для сорочок українські господині обирали червоний колір. Його було найлегше добути із материнки чи комахи воскового червця. Проте унікальними для Полтавщини були сорочки, які вишивали нитками кольору індиго (проміжний між темно-синім та фіолетовим).

Такий колір було неможливо досягнути натуральними барвниками. Зате сині нитки продавали на базарах Гадяча. Барвники індиго з Індії привозили єврейські купці. Саме тому жителі Гадяччини почали називати свої сорочки "жидівками", а нитки – "жидівськими". Детальніше розповідаємо у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/zhidivki-osoblivo-sini-sorochki-gadiachchini/?fbclid=IwAR36hDKMGQ4eDIbfxE5jLd2MfWYgOlR061nGot4k1-3JwIt_ybLvGznE5-Q

Чорногірські вершини та архітектура – поняття майже несумісні. Єдиний виняток – астрономічна обсерваторія на Попі Івані. Її звели на горі заввишки 2022 метри.

Обсерваторію помпезно відкрили у липні 1938-го. Астрограф замовили з англійського Ньюкасла, встановили 48 приладів для метеоспостережень. Фотографії місяця, отримані на Попі Івані, друкували на поштівках.

Та трохи більше ніж за рік почалася Друга світова. Останнього дня 1939 року в обсерваторію увійшли радянські академіки. Метеостанція припинила роботу аж до XXI століття.

Читайте більше про історію "Білого слона" на горі Піп Іван у матеріалі зі спецпроєкту "Карпати. Місця сили".

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/pip-ivan?fbclid=IwAR0Jwa_4e2p9-jpif--U_RpY51y0maRbQbyNMhpKseVUawCwXZWgw96Igc0

Домініканці прийшли на українські терени найпершими з римо-католицьких чернечих орденів, ще до Батия. Саме на Поділлі вони мали найбільше своїх монастирів. "Пси господні" — орден проповідницький і жебрацький.

Для кляшторів вони обирали центри міст, а не заховані у лісах галявини — бо ж проповідники. Водночас зводили їх скромно, без витребеньок і зайвих прикрас — бо ж жебраки. Існувала навіть Книга конституції та наказів ордену, яка регулювала висоту костелів — не більше 30 стоп, тобто близько 9 метрів, і кляшторів — ці мали бути не вищі за 20 стоп, 6 метрів. Понад два поверхи сюди ніяк не втиснеш.

Хоча у Тернополі домініканський монастир XVIII століття планують перебудувати, додавши йому третій поверх та сучасний дах. Це одна з небагатьох у місті довоєнних пам'яток. Тож активні містяни виступили проти такої "реконструкції". Історію будівлі читайте у матеріалі на нашому сайті
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tretii-zaivii-skandal-dovkola-dominikanskogo-monastiria-v-ternopoli/?fbclid=IwAR3rNAhphwsyRwM5e2WTDQtdRp9z0KGkqqrYx9JReFVMFDoEe0A9cc-OzZs

Завдяки їхньому тандему Україна має державний герб, декілька знакових київських будівель і кілька зразків новітнього книгодрукування. А ще могла мати перший українськомовний путівник Європою. Чи один із перших — це питання поки що вирішують фахівці.

Йдеться про добрих приятелів — історика Михайла Грушевського й художника Василя Кричевського — та їхню співпрацю. Навіть на вакаціях ці українські інтелектуали не могли просто відпочивати. Пропонуємо подорож європейськими маршрутами наших великих.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/putivnik-grushevskogo/?fbclid=IwAR1XAzcBJBi704V-wBwm7orUCL2GgUD3ufDsPzpiRMXtaZRXoFc0k70gxnU

Сто років тому в низинних районах Закарпаття, надто у Притисянській долині — на берегах Тиси — паслись великі стада буйволів. Їхня кількість у краї сягала понад тисячу голів.

Чимало господарів утримували цих тварин, адже сильний буйвіл міг тягнути віз із сіном для себе та іншої худоби, орати город, везти дрова, від них отримували молоко, м'ясо та шкіру.

Зникати буйволи стали з початком колективізації. Відновлення їх популяції, яку ледь вдалося врятувати, триває в наш час. Неймовірні світлини початку ХХ століття та цікаву розповідь читайте на сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/karpatski-buivoli-povernennia-velikikh-druzhnikh-veletniv/?fbclid=IwAR2QeYoGXli6e7EENknKfXiPnLjFZ266wvsvyG78UCSmcVba9ui8Rq8gx_c

110 років тому померла Леся Українка. Затяжна й жорстока “тридцятилітня війнa” з трьома туберкульозами (кісток, легень і нирок) завершилася вночі о першій годині 1 серпня 1913 року.

І хоч Леся жила недовго, всього сорок два роки, та все ж їй випало пережити чотири драми – смертi дядька, коханого, брата і батька.

У той же день, 1 серпня, мати письменниці, телеграфувала з Сурамі у Київ, до редакції “Ради”: “Тяжко прибиті великим горем мати й інша родина посилають звістку на Україну, що 19 липня [за старим стилем] вдосвіта померла на Кавказі в Сурамі Леся Українка /Лариса Квітка, урождена Косачівна/. Поховають у Києві. Олена Пчілка.”

Якими були останні місяці письменниці – читайте у матеріалі дослідниці її біографії Тамари Скрипки.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostanni-tri-misiatsi-u-zhitti-lesi-ukrayinki/?fbclid=IwAR2ci_ibXYTSTx0d_aWUbDd9Vx-DsYcmaIejoQU1EPBmylyDYP8pNHEBa74

Неандертальці проти homo sapiens, землероби проти мисливців, сармати проти скіфів. Якою була їхня зброя, обладунки, військова стратегія? Чи були наші предки воїнами і наскільки вправними? Та кого з давнього населення України можна справді вважати нашими предками?

Про військові конфлікти минулого на українських землях слухайте у нашому новому подкасті “Ген війни”.

Автор та ведучий Pavlo Nechitaylo зібрав фахівців з давньої історії. Ви почуєте таких метрів археології як Леонід Залізняк, Юрій Болтрик, Олександр Симоненко, Євген Синиця, Дмитро Гаскевич, Олександр Дяченко, Роман Литвиненко, Олександр Могилов.

Ілюстрації створив Maksym Palenko. Звукове оформлення – Яніна Шпачинська.

Вмикайте на зручній для вас платформі. https://li.sten.to/hen_vijny1?fbclid=IwAR25-Aa1cdJRbmzrN8VQKKsVx-yhcNdusNuC-73DNUpDXoMaw99XjMGlsPw

Наприкінці 1930-х на карпатській горі Піп Іван діяла суперсучасна метеорологічна лабораторія. Астрограф фірми Sir Howard Hrabb Parson & Co завдовжки 33 сантиметри привезли з англійського Ньюкасла.

Зі 48 приладів 18 були автоматизовані та записували метеоспостереження самостійно. Науковці вивчали в обсерваторії рух комет та планет. Фотографії місяця, отримані на Попі Івані, друкували на поштівках.

Схожа на сувору гірську фортецю споруда мала п’ять рівнів, 43 приміщення і 57 вікон. Тут були не лише обсерваторія та радіостанція, а й житлові кімнати, щось на кшталт загальної вітальні, їдальня. А ще – відділок прикордонної охорони. У погожу днину навіть із Жаб’єго за 18 кілометрів звідси було видно шестиметровий блискучу баню Державного метеорологічного інституту. Якщо було потрібно, її розсували за допомогою електрики.

”Святий спокій” гарантувала система перепусток. Без дозволу тут хіба що гуляв вітер: усередині накопичувалася волога, тож доводилося цілодобово тримати вікна відчиненими навстіж.

Читайте більше про історію обсерваторії на горі Піп Іван у спецпроєкті "Карпати. Місця сили" ⟶ https://bit.ly/3QjVo8z

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

До Микуличина їхали по екзотику: насолоджуватися яскравими строями гуцулів і дивуватися їхнім забобонам. Але не тільки. У цьому селі відкрили перший на Гуцульщині ресторан, працювали тенісні корти, влаштовували концерти.

А ще тут було відносно дешево, тож курорт полюбили студенти. Пам’ятник їхній покровительці дотепер можна побачити на шосе біля села.

Більше про Микуличин, популярне місце відпочинку на початку ХХ століття, читайте у новому матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/mykulychyn?fbclid=IwAR3xwmpTBVcY6YZV0PhOBJWQsb4BdB1OrInjac22duyslJQ4tJOF4BFdDrk

"В Кримській Автономній Республіці, що входить до Р.С.Ф.Р.Р, є досить багато української людности. Де-не-де трапляються цілі українські села", – писав мовознавець Богдан Антоненко-Давидович 1926 року.

"Крім того, багато українців працює наймитами на виноградниках та тютюневих плантаціях, є чимало їх і серед міського робітництва та службовців, а також поміж моряками Чорноморської фльоти. Приміром, у одній Ялті серед членів профспілок нараховується понад 1300 українців. Така поважна кількість українського елементу серед різноманітного кримського населення спричинюється до національно-культурного руху серед них і його виявлена в певних формах".

У статті про українське культурне життя в Криму Антоненко-Давидович водночас нарікав, що лекції з української мови читають аматори, у книгозбірні переважно дореволюційні українські видання, а найдужче непокоїла автора відсутність у Криму українських шкіл.

Читайте спогади науковця про Крим 1920-х на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/u-sevastopoli-nashi-khloptsi-vzhe-maiut-okremii-kliub-ukrayinske-kulturne-zhittia-v-krimu-u-1920-kh/?fbclid=IwAR3ExrQHYt9WBMWrgfIBhdVmOwJV2Gdpnu0YbLp_m93D9tfX08vdXNG0omk

У наші дні таке видовище назвали б відвертою еротикою чи навіть порнографією. Оголені жінка та чоловік стоять на платформі з колесами, що мчить рейками, прокладеними через рівнину. Попереду хлопчик – теж без одягу.

Півтора століття тому обивателі не переймалися подібними упередженнями. Тож картина із провокативним сюжетом цілком могла опинитися навіть на стіні навчального закладу.

А було все так: 11—15 вересня 1880 року Львів відвідав австрійський імператор Франц Йосиф І. На третій день візиту цісаря відвезли до Вищої політехнічної школи, величний корпус якої збудували три роки тому.

Пізніше стало відомо, що гість подарував навчальному закладові свій портрет у повний зріст, який почепили на почесному місці в актовій залі. А також замовив у майстерні найпопулярнішого тоді польського художника Яна Матейка, котрий проживав у Кракові, 11 живописних картин. Про один із них розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/naierotichnisha-alegoriia-zaliznitsi/?fbclid=IwAR0kjZAR6DOmO3L9y974YdKd5uMn9JWo-HWVDpfbbLZd2qgBC06RGGt3FOg