У 1890-тих роках на горизонті з’явився новий пункт еміграції, що вабив безмірними статками й багатством: Бразилія. В дорогу рушили цілі села: на Галичині не було такого населеного пункту звідки б не виїхала хоча б одна людина.

Всі хотіли до Бронзилії, Бризолії, Арантини чи Аґрипини – селяни не мали поняття, як називалися країни, куди вони їхали. Але усі щиро вірили, що на них чекає рай земний, бо там повсюди ростуть молочні дерева, варто лише надрізати, і звідти потече свіже молоко. Тому там немає корів, не треба доїти і чистити хліви.

Обтяжливу хатню роботу – прибирання, куховаріння й прання – роблять мавпи, які, звісно, не просять за це платні, хіба що кілька свіжих фруктів, які ростуть просто перед хатніми дверима. У Бразилії не потрібно сіяти, там одразу можна збирати врожай. Золото там повсюди, куди не ступиш: потрібно лише трохи копнути.

Та реальність виявилися зовсім іншою. Про те, як перші українці переселялися до Бразилії у пошуках нового життя та як їхні нащадки зберігали українську культуру всупереч обставинам – слухайте у подкасті "Наші люди".
https://li.sten.to/nashi_liudy2?fbclid=IwAR3sMO6qJE-Gk59hj_ix3e4A223KusH4nQB0NfyTMEfhQ0uHvhhx_gOZLeg

116 років тому народився Роман Шухевич. Він керував Українською повстанською армією протягом 7 років – довше, ніж будь-який інший лідер антикомуністичних рухів у Європі.

Як представник поневоленої нації Шухевич не мав за плечима високих офіцерських училищ чи практичного досвіду служби в своєму регулярному війську. Командирський фах доводилося опановувати самостійно, користуючись кожною доступною нагодою, зокрема і в складі німецького війська.

З цим пов'язані міфи, нібито, він служив в СС у званні гауптштурмфюрера, або ж був нагороджений найвищою відзнакою Німеччини – Залізним хрестом двох ступенів, чи був причетний до антиєврейських погромів. Це не відповідає дійсності. Про легенди та факти, пов'язані зі службою Шухевича та батальйоном "Нахтігаль", читайте у матеріалі дослідника українського визвольного руху Ігоря Бігуна.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/shliub-za-rozrakhunkom-roman-shukhevich-i-nimetske-viisko/?fbclid=IwAR36IWJMfMjXFVple82bzV8TkF9f2E3oUQAVh8uaoQGd3mvLwqTycwX2sr0

У 1569 році на Люблінському сеймі руський народ здобув права, а також широку автономію. Тогочасні інтелектуали починали формулювати уявлення про те, ким є цей "руський народ".

Так з’явилося обґрунтування його давнього минулого. І саме розповідь про спільну історію, як уважають, є чи не найважливішою ознакою процесу націєтворення.

Разом з дослідницею Речі Посполитої Наталією Старченко зібрали 10 питань і відповідей, які пояснюють значення Люблінського сейму у формуванні української нації.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/10-pitan-pro-liublinsku-uniiu-ta-yiyi-vpliv-na-ukrayinu/?fbclid=IwAR0z9YRV4uV6lDJTffoe96lvxcp08u42n5IFW1cSU5yjm4NOziFHeY3wAI4

Там, де було Каховське водосховище, простягався історичний Великий Луг. Саме його запорожці називали батьком, а Січ — матір’ю. Великий Луг став годувальником. Навіть у страшні часи радянських репресій та голодоморів він рятував і живив.

Великий Луг був густо помережаний островами, на яких росли рясні очерети, розлогі дуби й гіллясті верби, осокори й шовковиці, дикі груші й лози. Там водилися бобри, видри, куниці й дикі свині. У балках і байраках — лисиці, вовки, зайці, тхори. У степах — дикі коні й сайгаки. Пташине царство повнилося пеліканами, соколами, дрохвами, тетеревами, стрепетами, лебедями, ну і, звісно, качками та гусьми.

У Великому Лузі рідко бували спека й холод. Льодостав тривав лише 85 днів, тоді як у відповідних широтах Дону, Волги й Уралу — від 100 до 120 днів. Повінь, що йшла за льодоходом, щороку змінювала географію Великого Лугу. "Плавня мовою низовика, — це щось плинне, непостійне, мінливе, чому не можна вірити, — писав етнограф Павло Рябков. — У минулому році тут ще можна було ходити, цьогоріч тут уже або озеро, або річка, а то й трясовина".

Після повені лишалися плави — спресовані стебла очерету, паліччя і водорості. Влітку вони поростали папороттю й осокою, перетворюючись на плавучий острів. Молодий очерет міг його "припнути на якір", а щорічні нашарування мулу, пилу й нової рослинности — заземлити. Але потужна повінь не лишала від такого острова й сліду. Ось чому всі спроби покласти Великий Луг на карту були приречені на хибу.

У численних протоках і притоках Дніпра водилося понад 60 сортів риби. Особливо цінували білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, коропа, ляща. Рибні лови були основою запорозького господарства. Рибальські коші на чолі з отаманами й кошовими існували ще в 1920-ті роки. Як це було — відтворюємо за спогадами, зібраними у дніпровських плавнях та сучасних селах.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ribalki-potomki-zaporozhtsiv/?fbclid=IwAR1lvwRadd6quVBEqOvXhHeNEXNcb_gdXuqDvU1J7OZqLzsNEsTgPM_xzM0

Це хата Василя Якіб’юка, заможного різьбяра, фотографа-аматора та цілителя, що мешкав в околиці Криворівні на рубежі ХІХ–ХХ століть. Ось він на ґанку сидить із дружиною, поряд їхні діти. У цій садибі багато років з 1901-го влітку відпочивав Іван Франко.

Майже щоранку він вибирався по гриби. Завжди щось та знаходив, хоча господарі його трофеям дивувалися: у Карпатах грибами вважають лише білі, все інше не збирають.

Крім Франка у Криворівні любили відпочивати Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Іван Труш, Михайло Коцюбинський, Леся Українка та ціле гроно українських митців. Що їх так вабило? Читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”, присвяченому історії туризму в українських горах – bit.ly/3XIGJWj

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одяг і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

Ілюстрація – фото зі скляного негативу, з архіву Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

На початку ХХ століття у Карпатах почали масово з’являтися пансіонати, тенісні корти, купелі та пляжі. Екзотична культура горян та фантастична природа українських гір вабили туристів, не менше ніж популярні курорти Європи.

У Гребеневі відпочивав прем’єр-міністр і майбутній перший президент Естонії. У Ворохту поляки їхали на перший у країні лижний трамплін (хоч казали, що дешевше б обійшлися канікули у швейцарських Альпах). Вся хрестоматія української літератури проводила вакації у Криворівні. Із глушини гірські села перетворювалися на точки тяжіння, кожна зі своєю спеціалізацією.

Війни та радянська окупація жорстоко обійшлися із багатьма карпатськими селами. Втім дещо таки залишилося. Пам’ять про ці розкішні місця ми вирішили зафіксувати у спецпроєкті, присвяченому історії туризму в українських Карпатах. Щотижня будемо публікувати розповідь про найпопулярніші локації. Перша – про Криворівню, яка стала улюбленим місцем відпочинку для Франка, Грушевського, Коцюбинського та цілого грона наших митців.

Усі тексти супроводжують архівні світлини, відомі та рідкісні, деякі з ексклюзивних колекцій, які раніше не публікували. Тож рекомендуємо переглядати на екрані комп’ютера, щоб сповна насолодитися красою. Для тих, кого надихнуть ці історії, проклали маршрут на сучасній карті, аби ви змогли побачити “місця сили” на власні очі (знайдете його у меню).

[ Цей проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

https://karpaty.localhistory.org.ua/?fbclid=IwAR1bR-zS1R71BJKeNsZqv03yTOCucl4200ZGlHNGNs-BbkCnnj9xDWzfhmI

У липні 1941 року, на шостий день німецької окупації почалися перші арешти львів’ян. Гестапо та поліція звозила затриманих для попереднього слідства на вулицю Пелчинську, а звідти відправляли "на Лонцького" – сумновідому в'язницю.

У цій тюрмі перебували в ув’язненні представники всіх національностей Львова. В’язні нерідко помирали від голоду та знущань (у грудні 1941 року за тиждень померло 40 українців). Серед арештантів були відомі діячі: композитор Василь Барвінський, голова Жіночої служби України Костянтина Малицька, письменник Василь Пачовський, колишня посол до Сейму Мілена Рудницька, ректор університету, професор Василь Сімович. Для допомоги ув’язненим створили спільний для українців, поляків та євреїв комітет, який очолив Кость Паньківський.

Публікуємо фрагмент спогадів українського військовика Євгена Побігущого-Рена, якого німці заарештували у січні 1943-го та відправили "на Лонцького". У цій брошурі, що була опублікована за межами України 1946-го, автор під псевдом "Євген Беркут" ділиться переживаннями під час ув’язнення, описує тюремний побут та місцеві порядки.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/na-podviryi-znovu-tse-prokliate-avto-dlia-vivozu-zhivikh-trupiv-na-rozstril-spogadi-z-tiurmi-na-lontskogo-1943-roku/?fbclid=IwAR2p-hz-UzgjbJ3fuXIWUN1js1A1a1C1LyVRQzRC64p_pM5w6SllmKeDO_4

Коли українці розмовляють про Церкву й релігію, вони точно вимовляють прізвище "Шептицький". Постать митрополита є чи не найвпізнаванішою в українському релігійному житті незалежно від конфесій. Та вже значно менше людей знають про вибір, який зробив Шептицький у юному віці.

З українського роду, який на середину ХІХ століття був цілковито сполячений, Роман доволі несподівано навіть для рідних, повернувся до української ідентичности. Дослідники цей вибір називають епохальним, адже він змінив життя не однієї людини, а цілого народу.

П’ять років тому польська історикиня Маґдалена Новак написала одну з найкращих праць про передумови, мотиви й складнощі цього вибору. А нещодавно книжку "Два світи. Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865–1914 роках" у перекладі Андрія Павлишина презентувало видавництво "Свічадо".
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/epokhalnii-vibir-sheptitskogo-ogliad-knizhki-dva-sviti-magdaleni-novak/?fbclid=IwAR3bMHgxDvOwFrdsVzLvLuWBzq2Zz57C08sB1FDXeX1f8FdS8XjVxPp3IOU

Вони врятувалися від смерти, але стали скитальцями, displaced persons, Ді-Пі. У таборах для переміщених осіб вони будували Україну в мініатюрі. Люди без громадянства, але з батьківщиною не прагнули асимілюватися у повоєнному світі. Вони зберегли Україну та примножили її - попри відчай і невизначеність, у таборах вирувало культурне і політичне життя. Так колишні таборяни та їхні нащадки змогли зберегти та передати поколінням незалежної України естафету історичної тяглості й докластися до формування нашої ідентичності.

У новому номері "Локальної історії" розповідаємо про Планету Ді-Пі:

- Як острівці української діаспори врятували материкову Україну? У розмові з Оксаною Забужко
- Так виростала європейська українська література: робочі процеси, скандали і демарші Мистецького Українського Руху (МУР)
- Чим запам'яталося святкування 35-річчя "Пласту" на Планеті Ді-Пі?
- Історія Івана Бучка, єдиного українського греко-католицького архієрея в Європі, який уникнув переслідування та врятував дивізійників від смерти
- Олімпіада Ді-Пі 1948 року: як на міжнародних змаганнях вперше виступала спортивна команда під синьо-жовтим прапором

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/di-pi-5-2023/

При замовленні двох будь-яких журналів до 21 липня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтовний термін відправлення замовлення з цим номером журналу - 5 РОБОЧИХ днів!

Понад 200 тисяч українців після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб, англійською displaced persons, Ді-Пі. Серед них відомі письменники Іван Багряний, Улас Самчук, художник Яків Гніздовський, мовознавець Юрій Шевельов, історик Орест Субтельний, батьки співачки Квітки Цісик...

Це люди, що розділили історичну долю інтелігенції тих народів Європи, які опинилися в радянській пастці за результатами Ялтинської змови 1945 року, каже Оксана Забужко. Вони поставили собі за мету зберегти "на виїзді" осердя загроженої української ідентичности, щоби у слушний час передати його "додому".

Саме українська політична повоєнна еміграція допомогла Україні після Незалежности не повторити долю Білорусі, вважає пиьсменниця. Велике інтерв'ю з Оксаною Забужко у програмі "Без брому" ⟶ bit.ly/3rkWuXn

Текстову версію розмови читайте у випуску журналу "Локальна історія", який присвячено темі таборів Ді-Пі.

Найбільшим зимовим курортом регіону називав Ворохту туристичний буклет “Гуцульщина”, що вийшов незадовго до початку Другої світової війни.

У селі на той момент проживало трохи більше трьох тисяч осіб. Удвічі більше щороку приїжджало сюди, щоб відпочити. Їх не зупиняли ані високий туристичний податок, ані віддаленість від міст і звичного комфорту, ані примхливий клімат. Найощадливіші казали, що дешевше б обійшлися канікули у швейцарських Альпах.

Та все одно їхали в Карпати. Коли у Ворохті з’явився відомий віадук, як у селі проходили лижні змагання з трампліну та як виглядали найпопулярніші санаторії – читайте у новому матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”, присвяченому історії туризму в українських горах.

*Щоб сповна насолодитися красою світлин, рекомендуємо переглядати на екрані комп’ютера.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/vorokhta?fbclid=IwAR3Zo7HQr-Xvs_Y4iQ4LuelFoqFRacH4ATAzfgo16PHN86KIXJiXo8UPa6o

ЗАПРОШУЄМО!

17 липня о 19.00 в Артцентрі "Дзиґа" відбудеться презентація книги Наталі Терамае "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому". Модеруватиме подію журналістка і мистецтвознавиця Валентина Клименко.

На початку ХХ століття українські художники багато подорожували - вчилися, дивилися шедеври мистецтва в музейних збірках, копіювали, малювали з натури, виставлялися.

У 1911 році Федір Кричевський отримав диплом Петербурзької Академії мистецтв і право на закордонну пенсіонерську, тобто оплачувану Академією, подорож. Оглядав музеї Берліна, Парижа, Генуї, Турина, Флоренції, Рима, Венеції і Відня, працював у Римі і Венеції.

Того ж року Олекса Новаківський відкрив виставку своїх робіт у Варшаві, яка викликала фурор і після відвідин якої митрополит Андрей Шептицький запросив художника до Львова.

1911-го Василь Кричевський їздив до Австрії та Італії. А Олекса Грищенко у Франції познайомився з кубістами Андре Лотом та Олександром Архипенком і сам захопився кубізмом. Михайло Бойчук після навчання у Відні, Кракові, Парижі осів у Львові і працював реставратором давнього мистецтва в Національному музеї.

А 31-річний Олександр Богомазов, якого тоді ще ніхто не називав "українським Пікассо", вирушив у відрядження до Великого князівства Фінляндського – за завданням газети "Киевская мисль".

Що він там побачив і чого не побачив за півтора місяців мандрів, де і що малював, що думав - дослідила українська журналістка і редакторка "Локальної історії" Наталя Терамае, яка живе в Фінляндії з 2014 року. Результатом її дослідження стала книжка-путівник "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому".

У 1981 році їй виповнилося 76. Але вік і хвороби жінки не стали для радянської влади перешкодою, щоб засудити її вдруге, на 5 років заслання, за участь в Українській Гельсінській групі.

"Прибула 3 липня пароплавом у дощ, та й досі не просихаю... В Аяні безперервні страшні дощі, як перед потопом… Акліматизуватися в цьому категорично протипоказаному мені кліматі й за віком, і через хвороби неможливо. Перезимувати мені тут самій – що на Еверест зійти ненатренованому спортсменові. Але... Що робити? Хочеш, не хочеш – мусиш", – з гіркотою писала Оксана Мешко з Хабаровського краю в листі до рідних.

Союз забрав у неї родину, але не забрав протестного запалу: від молодих літ і до останніх днів жінка не припиняла боротьби.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ne-boiatisia-sistemi-istoriia-pravozakhisnitsi-oksani-meshko/?fbclid=IwAR2LAzBd2f4i5Ux8yJvTmwRCmp-tcMaH2ZM7sqtEDTUI06Sc8YnjNGF761c

Український символічний простір наповнений кіньми. Починаючи від глиняного свищика й дитячого коника-гойдалки та продовжуючи “коньками” на дахах (які колись були кінськими черепами) і до сучасного гуцульського весілля, яке супроводжується обрядом із пишно прикрашеними жеребцями.

Чи пов’язані між собою ці вияви багатющої української етнокультури? І який безмір сенсів криється у гривастій гарноокій тварині? Що мали на увазі наші предки, коли співали: "Дівчино моя, напій же коня!"?

Велику етнографічну розвідку про образ коня в українські культурі зробила дослідниця етнології Ярослава Музиченко. Читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/oi-chii-to-kin-stoyit-spokonvichnii-simvol-plidnosti-i-vidnovlennia-v-ukrayinskii-kulturi/?fbclid=IwAR2W57-gRC9OmG9fJvh7ubT56e3W_u8uOazQHH7oxccxHbgEtbGkm4_0Kz4

Друзі, вже сьогодні о 19.00 чекатимемо Вас на Презентації книжки Наталії Терамае "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому" в Арт-просторі Дзиґа! Модеруватиме подію журналістка і мистецтвознавиця Валентина Клименко.

Містечко Централія в американській Пенсільванії уже багато десятиліть немає мешканців. Їх евакуювали у 1960-х через підземну пожежу, що триває досі. Раз на тиждень сюди приїжджає священник, щоб відправити літургію у греко-католицькому храмі. Кілька років тому глава УГКЦ Святослав Шевчук започаткував щорічну прощу до цієї церкви, аби відновити її колишню славу.

Що ж це за місто? На початку ХХ століття Централія стала осередком для переселенців з українських та ірландських земель. Два народи, що сторіччями жили без власних держав по різні боки європейського континенту, об’єдналися в робітничий емігрантський конгломерат: знайшли омріяну землю за океаном, де ніхто більше не заважав їм жити своєю волею. Разом із ними жила також невеличка кількість вихідців із Литви, Росії і Словаччини, зовсім небагато уродженців самої Пенсильванії.

На цвинтарі досі збереглися прізвища на могилах: Ковальчик, Панікарчук, Тимко, Бабиля, Гривнович, Чудейович, Гординець, Ориняк. Долею останніх кілька років тому зацікавився письменник Максим Беспалов. Історія Ориняків виявилася настільки цікавою, що ляже в основу документально-художнього роману “У пошуках Єви”.

У ньому йтиметься про масову еміграцію з Галичини до США на початку ХХ століття. Про те, як карпатські бойки ставали шахтарями та помирали від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу.

Поки що ж пропонуємо вам розповідь Максима Беспалова про його десятирічні пошуки. Та про пам’ять: як легко забути минуле та як важко після цього надолужити втрачене.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/u-poshukakh-ievi-istoriia-pro-viinu-chumu-ta-emigratsiiu/?fbclid=IwAR2Wkb6jCiRq1ls_3OKJx3iGp15FzbIpfyAw1H7Di08TfRcTIk4zKIGqsN4

У фільмі "Назар Стодоля", знятому у розпал сталінських репресій на початку 1930-х, є епізод, у якому сліпий кобзар Кирик виконує народні композиції та декламує уривок з твору Шевченка. Роль кобзаря виконав Гнат Хоткевич, професійний бандурист, а також композитор, етнограф, мистецтвознавець та педагог. Цей фрагмент єдиний відомий на сьогодні відеозапис гри Хоткевича.

Ще в юнацькі роки він об’їхав майже всі великі міста тодішньої підросійської Наддніпрянщини з сольними концертами, видав перший підручник гри на бандурі. Вже в радянські часи Хоткевич керував класом бандури в Харківському музично-драматичному інституті. А очолювана ним Полтавська капела бандуристів стала першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролювання Північною Америкою.

Ще до зйомок фільму Гнат Хоткевич потрапив у неласку до більшовиків. Після смерті наркома освіти Миколи Скрипника його позбавили державних посад і заборонили твори. Менш ніж через рік після кінопрем’єри "Назара Стодолі" Хоткевича заарештували, а згодом розстріляли за сфабрикованим звинуваченням в участі у контрреволюційній організації і шпигунстві на користь Німеччини.

Більше про сам фільм, зйомки та долю інших акторів читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/video/nazar-stodolia-ukrayinske-kino-u-rozpal-stalinskikh-represii/?fbclid=IwAR0sxiG3YJ5L75qjDzZHGxvm1RMn7GInNywqeLWMNr3S1Ujiej-1BnyvkG4

"Кожна імперська влада прагне виснажувати ресурси завойованих територій, просто грабуючи їх. Колись, ще у XVII столітті, на Стрийщині росли величезні ліси, де звірів було більше, ніж дерев. Польські магнати на чолі з королем приїжджали звідусіль на полювання. Далі почали видобуток солі. Щоб її випарити, потрібно було дерево. Щоб було чим стріляти – потрібен був поташ. Для його виготовлення теж використовували дерево. У ХХ столітті лісів наче й не було ніколи. Десь на обрії поодинокі гайки.

Дрогобич хоч чимось скористав зі своїх багатств, але то був не український Дрогобич. Дещо-таки нафтові магнати побудували для теперішніх іноземних туристів. Гіди не розповідають, як крізь імперську пиху пробивались паростки національної культури і підприємництва, коли в нас не було власної держави.

Борислав, галицька Каліфорнія, дозволив висмоктати з себе всю нафту, і залишився потопати в болоті й некультурності. Ґрунти, які залишаються після видобутку нафти, науковці називають “гіркими”. Те саме трапилось і в Стебнику, де після екологічної катастрофи 1983 року, занепала вся інфраструктура. В єдиному осередку культури – Народному домі – протікає дах і на останньому поверсі стоять відра. Всі, хто міг, виїхали на заробітки.

По всій Галичині після 1991 року була свідомо знищена промисловість. “Тож не дістанься ти нікому”. Цегла та залізо пішли на продаж. Жоден завод чи фабрика не вистояли і не оновили виробництво. Людський капітал деградував і звівся до купівлі-продажу товарів чи послуг.

Окупанти будували дороги та мости, щоб вивозити сировину. Коли сировина закінчилась, вся транспортна інфраструктура занепала. Як вузькоколійка у Майдані .

При незалежній Україні слід було спершу навчитись господарювати на благо своєї країни. Ніхто не знав як, бо такого раніше не було. Тому теперішнє агресивне ставлення до обробітку землі, довкілля, пам’яток старовини виглядає так, ніби українці самі себе окупували і роблять усе те, що робили до них століттями імперці".

З колонки Галини Пагутяк, письменниці, лавреатки Шевченківської премії. Продовження читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/girki-zemli-galichini-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR2K_z0awq92LW4e6EQRfP8zmGecOROgQkqj5Ii1NDo8B33RIZEKh0zFskE

Українців, які на початку ХХ століття переселялися до Бразилії у пошуках кращого життя, чекало багато випробувань. Одне з них – дорога через океан. З сіл чи містечок Галичини вони мали дістатися портового міста – Бремена, Гамбурга, Трієста чи Ґенуї. Як правило, їхали потягами, дехто вирушав на возах, одиниці наважувалися йти пішки.

Проміжний пункт був в Освенцімі, де знаходилися представництва двох судноплавних компаній, що перевозили пасажирів з Європи до Південної Америки. Агенції намагалися заманити до Освенціма якомога більше мігрантів, щоб звідти відправляти їх до портів.

На вокзалі подорожніх зустрічав кремезний чоловік і проводив до відповідної контори. Зустрічальники поводили себе грубо: виривали у людей з рук клунки, пакунки, коробки і мчали з ними в агенцію. А власникам, занепокоєним долею своїх речей, доводилося бігти за ними слідом.

Багато переселенців уже мали квитки на корабель – їм надіслали їхні родичі з Бразилії, або й самі купили перед тим, як вирушити у дорогу. Але це було не вигідно агентам. Тож у таких випадках у гру вступав найважливіший помічник агенцій – “начальник митниці”. При повній амуніції, сам чи з підлеглими він підходив до поїздів, якими прибували мігранти. Агенти, які його супроводжували, вказували на тих, хто вже мав квитки. Тоді “старший митник” викликав їх до себе в кабінет, де забирав документи і квитки на корабель і пояснював, що ці папери недійсні, а на корабель можна сісти лише з квитками, придбаними у конторі. Якщо емігранти вагалися, то їх передавали “жандармам” і погрожували відправити додому.

Ось як описав контору-хапагу (так скорочено називали одну з компаній) Мартін Поллак у книжці “Цісар Америки”: “У конторі висів цісарський орел, що викликало у селян довіру. Канцелярист випитував у них, куди вони хочуть поїхати, скільки мають грошей і чи це їхня перша подорож до Америки. За квиток на корабель кожен мусив віддати по 66 гульденів. Вони спробували збити ціну, однак службовець розсердився, мовляв, їм іще пощастило, бо вже наступного дня проїзд коштуватиме дорожче, окрім того, ця сума буцім покривала ще й їхнє перебування в місті аж до відправки поїзда, харчування і проживання”.

І це був лише початок труднощів. Слухайте більше про історію української діаспори у нових епізодах подкасту "Наші люди":

⚫ Як українці долали шлях до Бразилії 130 років тому – https://li.sten.to/nashi_liudy3
⚫ Перші тижні на бразильцькій землі: дикві звірі, голод та аборигени – https://li.sten.to/nashi_liudy4