Заможні скіфи, а особливо представники найвищих верств суспільства, під час ритуальних дійств одягали на себе не лише коштовні прикраси, а й одяг, подекуди повністю обшитий золотими пластинками. Вони буквально сяяли золотом від ніг до голови.

Найвідомішою прикрасою скіфської культури є золота пектораль із Товстої Могили (Дніпропетровщина). Ця шийна, або ж нагрудна прикраса належала знатному вождю, і була атрибутом його могутності та, можливо, жрецьких функцій.

Скіфські жінки носили сережки і скроневі підвіски. У кургані біля села Новосілка на Черкащині знайшли такі прикраси із зображенням сцени боротьби людини з грифоном (саме вони на фото).

Персні носили жінки, чоловіки та діти. Інколи жінка могла носити одночасно по декілька кілець на кожному пальці обох рук. У похованні дружини правителя із Товстої Могили зафіксували одночасно 11 перснів – на одному пальці їх було два. Браслети носили переважно біля зап’ястка на одній або на обох руках. Трапляються браслети, які носили на ногах.

Більше про любов скіфів до золота, артефакти скіфської доби, що зберігають в українських музеях, а також скарби, що повернутися до них після перемоги у справі так званого "скіфського золота", читайте на нашому сайті у матеріалі науковиці Оксани Ліфантій ⟶ tinyurl.com/3c3cssbj

Тварини розмовляють, вода перетворюється на вино, квітка папороті цвіте. А людині стають доступними таємниці природи й відкривається можливість зазирнути у майбутнє.

Цьогоріч українці вперше від 1918 року відзначатимуть Івана Купала в ніч з 23 на 24 червня.

Більше про символіку та значення ритуалів, яких українці дотримувалися цієї доби, дивіться у відео на ютуб-каналі Porobleno. У матеріалі ж зібрали пояснення про сім найвідоміших купальських звичаїв.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/7-faktiv-pro-ivana-kupala/?fbclid=IwAR2LihCu6k_CoynMl1nxdZaASIFZ5ba2dPHyf5JOVjV-wdvPZgEroB_w2P8

"Навіть фотоаматор має тут можливість зробити багато "фольклорних" фотографій, затримавшись на цілий день. Чоловіки досить байдужі до фотозйомки, але жінки старшого віку відразу закривають обличчя, як тільки бачать, що ви спрямовуєте на них камеру" — так 1934 року описував село Ясіня, "серце Карпат", чеський журналіст Йозеф Стадник.

Того ж року гори Рахівщини відвідав і німецький фотограф Вальтер Мьобіус. Він залишив понад сотню світлин із Рахова, Ясіня і гуцульських полонин. Сьогодні ці фото зберігають в архіві Deutsche Fotothek.

Публікуємо найяскравіші знимки з його доробку.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/u-sertsi-karpat-iz-fotokameroiu-iakim-bachiv-zakarpattia-1930-kh-nimets-valter-mobius/?fbclid=IwAR3X8aVYPT-nbTfz1qy-r1M7pITm01KMEy57Run4JyrQTa0HO-t8bi3MLV4

З початком великої війни у соцмережах регулярно з’являлися меми із зображенням палаючої Красної площі, доповнені побажанням "горіть у пеклі". Найчастіше використовували картину Івана Айвазовського "Пожежа Москви в 1812 р.".

Зображати пожежу в Москві почали від моменту входу до міста військ Наполеона. Врешті від часу свого заснування вона горіла регулярно — щотри-щочотири роки. Суцільно дерев’яна забудова та засухи сприяли цьому. Місто також палили татари, польські та українські війська.

Чому Айвазовський зобразив пожежу та чи можна вважати його українським художником – читайте у матеріалі мистецтвознавиці Діани Клочко.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/pro-odnu-z-moskovskikh-pozhezh/?fbclid=IwAR3b52UjMZ9U17j1I2pJHgzdZSw8MhebVzQGdFQMqqXn5JOWGy_ml9O480I

Село Тоболи, Волинь. На місцевому цвинтарі вже кілька могил під синьо-жовтими стягами: там спочивають ті, хто боронив Україну від "русского міра". Хоча, за іронією, "мір" у цьому селі, як клеймо, — просто на хатах.

У 1940-х в селі сталося три резонансні вбивства. Тіла жертв знайшли у лісі зі слідами катувань. Радянська влада без розслідування повідомила родичам, що вбивцями були українські націоналісти. На будинки повісили таблички: "Тут живе сім'я загиблого від рук ОУН".

Понад 30 років Незалежности ці маркери радянської пропаганди не бентежили ані місцевих мешканців, ані сільську владу. Допоки ми не взялися писати цей репортаж.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/tut-zhive-simia-zagiblogo-vid-ruk-oun/?fbclid=IwAR2gjDaGONvth9zk0xPtVR5K2XJKv2NEVnkmgW623UUoTPBTnpqYtdAygzA

У 1890-тих роках на горизонті з’явився новий пункт еміграції, що вабив безмірними статками й багатством: Бразилія. В дорогу рушили цілі села: на Галичині не було такого населеного пункту звідки б не виїхала хоча б одна людина.

Всі хотіли до Бронзилії, Бризолії, Арантини чи Аґрипини – селяни не мали поняття, як називалися країни, куди вони їхали. Але усі щиро вірили, що на них чекає рай земний, бо там повсюди ростуть молочні дерева, варто лише надрізати, і звідти потече свіже молоко. Тому там немає корів, не треба доїти і чистити хліви.

Обтяжливу хатню роботу – прибирання, куховаріння й прання – роблять мавпи, які, звісно, не просять за це платні, хіба що кілька свіжих фруктів, які ростуть просто перед хатніми дверима. У Бразилії не потрібно сіяти, там одразу можна збирати врожай. Золото там повсюди, куди не ступиш: потрібно лише трохи копнути.

Та реальність виявилися зовсім іншою. Про те, як перші українці переселялися до Бразилії у пошуках нового життя та як їхні нащадки зберігали українську культуру всупереч обставинам – слухайте у подкасті "Наші люди".
https://li.sten.to/nashi_liudy2?fbclid=IwAR3sMO6qJE-Gk59hj_ix3e4A223KusH4nQB0NfyTMEfhQ0uHvhhx_gOZLeg

116 років тому народився Роман Шухевич. Він керував Українською повстанською армією протягом 7 років – довше, ніж будь-який інший лідер антикомуністичних рухів у Європі.

Як представник поневоленої нації Шухевич не мав за плечима високих офіцерських училищ чи практичного досвіду служби в своєму регулярному війську. Командирський фах доводилося опановувати самостійно, користуючись кожною доступною нагодою, зокрема і в складі німецького війська.

З цим пов'язані міфи, нібито, він служив в СС у званні гауптштурмфюрера, або ж був нагороджений найвищою відзнакою Німеччини – Залізним хрестом двох ступенів, чи був причетний до антиєврейських погромів. Це не відповідає дійсності. Про легенди та факти, пов'язані зі службою Шухевича та батальйоном "Нахтігаль", читайте у матеріалі дослідника українського визвольного руху Ігоря Бігуна.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/shliub-za-rozrakhunkom-roman-shukhevich-i-nimetske-viisko/?fbclid=IwAR36IWJMfMjXFVple82bzV8TkF9f2E3oUQAVh8uaoQGd3mvLwqTycwX2sr0

У 1569 році на Люблінському сеймі руський народ здобув права, а також широку автономію. Тогочасні інтелектуали починали формулювати уявлення про те, ким є цей "руський народ".

Так з’явилося обґрунтування його давнього минулого. І саме розповідь про спільну історію, як уважають, є чи не найважливішою ознакою процесу націєтворення.

Разом з дослідницею Речі Посполитої Наталією Старченко зібрали 10 питань і відповідей, які пояснюють значення Люблінського сейму у формуванні української нації.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/10-pitan-pro-liublinsku-uniiu-ta-yiyi-vpliv-na-ukrayinu/?fbclid=IwAR0z9YRV4uV6lDJTffoe96lvxcp08u42n5IFW1cSU5yjm4NOziFHeY3wAI4

Там, де було Каховське водосховище, простягався історичний Великий Луг. Саме його запорожці називали батьком, а Січ — матір’ю. Великий Луг став годувальником. Навіть у страшні часи радянських репресій та голодоморів він рятував і живив.

Великий Луг був густо помережаний островами, на яких росли рясні очерети, розлогі дуби й гіллясті верби, осокори й шовковиці, дикі груші й лози. Там водилися бобри, видри, куниці й дикі свині. У балках і байраках — лисиці, вовки, зайці, тхори. У степах — дикі коні й сайгаки. Пташине царство повнилося пеліканами, соколами, дрохвами, тетеревами, стрепетами, лебедями, ну і, звісно, качками та гусьми.

У Великому Лузі рідко бували спека й холод. Льодостав тривав лише 85 днів, тоді як у відповідних широтах Дону, Волги й Уралу — від 100 до 120 днів. Повінь, що йшла за льодоходом, щороку змінювала географію Великого Лугу. "Плавня мовою низовика, — це щось плинне, непостійне, мінливе, чому не можна вірити, — писав етнограф Павло Рябков. — У минулому році тут ще можна було ходити, цьогоріч тут уже або озеро, або річка, а то й трясовина".

Після повені лишалися плави — спресовані стебла очерету, паліччя і водорості. Влітку вони поростали папороттю й осокою, перетворюючись на плавучий острів. Молодий очерет міг його "припнути на якір", а щорічні нашарування мулу, пилу й нової рослинности — заземлити. Але потужна повінь не лишала від такого острова й сліду. Ось чому всі спроби покласти Великий Луг на карту були приречені на хибу.

У численних протоках і притоках Дніпра водилося понад 60 сортів риби. Особливо цінували білугу, осетра, севрюгу, стерлядь, коропа, ляща. Рибні лови були основою запорозького господарства. Рибальські коші на чолі з отаманами й кошовими існували ще в 1920-ті роки. Як це було — відтворюємо за спогадами, зібраними у дніпровських плавнях та сучасних селах.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ribalki-potomki-zaporozhtsiv/?fbclid=IwAR1lvwRadd6quVBEqOvXhHeNEXNcb_gdXuqDvU1J7OZqLzsNEsTgPM_xzM0

Це хата Василя Якіб’юка, заможного різьбяра, фотографа-аматора та цілителя, що мешкав в околиці Криворівні на рубежі ХІХ–ХХ століть. Ось він на ґанку сидить із дружиною, поряд їхні діти. У цій садибі багато років з 1901-го влітку відпочивав Іван Франко.

Майже щоранку він вибирався по гриби. Завжди щось та знаходив, хоча господарі його трофеям дивувалися: у Карпатах грибами вважають лише білі, все інше не збирають.

Крім Франка у Криворівні любили відпочивати Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський, Іван Труш, Михайло Коцюбинський, Леся Українка та ціле гроно українських митців. Що їх так вабило? Читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”, присвяченому історії туризму в українських горах – bit.ly/3XIGJWj

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одяг і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

Ілюстрація – фото зі скляного негативу, з архіву Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

На початку ХХ століття у Карпатах почали масово з’являтися пансіонати, тенісні корти, купелі та пляжі. Екзотична культура горян та фантастична природа українських гір вабили туристів, не менше ніж популярні курорти Європи.

У Гребеневі відпочивав прем’єр-міністр і майбутній перший президент Естонії. У Ворохту поляки їхали на перший у країні лижний трамплін (хоч казали, що дешевше б обійшлися канікули у швейцарських Альпах). Вся хрестоматія української літератури проводила вакації у Криворівні. Із глушини гірські села перетворювалися на точки тяжіння, кожна зі своєю спеціалізацією.

Війни та радянська окупація жорстоко обійшлися із багатьма карпатськими селами. Втім дещо таки залишилося. Пам’ять про ці розкішні місця ми вирішили зафіксувати у спецпроєкті, присвяченому історії туризму в українських Карпатах. Щотижня будемо публікувати розповідь про найпопулярніші локації. Перша – про Криворівню, яка стала улюбленим місцем відпочинку для Франка, Грушевського, Коцюбинського та цілого грона наших митців.

Усі тексти супроводжують архівні світлини, відомі та рідкісні, деякі з ексклюзивних колекцій, які раніше не публікували. Тож рекомендуємо переглядати на екрані комп’ютера, щоб сповна насолодитися красою. Для тих, кого надихнуть ці історії, проклали маршрут на сучасній карті, аби ви змогли побачити “місця сили” на власні очі (знайдете його у меню).

[ Цей проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]

https://karpaty.localhistory.org.ua/?fbclid=IwAR1bR-zS1R71BJKeNsZqv03yTOCucl4200ZGlHNGNs-BbkCnnj9xDWzfhmI

У липні 1941 року, на шостий день німецької окупації почалися перші арешти львів’ян. Гестапо та поліція звозила затриманих для попереднього слідства на вулицю Пелчинську, а звідти відправляли "на Лонцького" – сумновідому в'язницю.

У цій тюрмі перебували в ув’язненні представники всіх національностей Львова. В’язні нерідко помирали від голоду та знущань (у грудні 1941 року за тиждень померло 40 українців). Серед арештантів були відомі діячі: композитор Василь Барвінський, голова Жіночої служби України Костянтина Малицька, письменник Василь Пачовський, колишня посол до Сейму Мілена Рудницька, ректор університету, професор Василь Сімович. Для допомоги ув’язненим створили спільний для українців, поляків та євреїв комітет, який очолив Кость Паньківський.

Публікуємо фрагмент спогадів українського військовика Євгена Побігущого-Рена, якого німці заарештували у січні 1943-го та відправили "на Лонцького". У цій брошурі, що була опублікована за межами України 1946-го, автор під псевдом "Євген Беркут" ділиться переживаннями під час ув’язнення, описує тюремний побут та місцеві порядки.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/na-podviryi-znovu-tse-prokliate-avto-dlia-vivozu-zhivikh-trupiv-na-rozstril-spogadi-z-tiurmi-na-lontskogo-1943-roku/?fbclid=IwAR2p-hz-UzgjbJ3fuXIWUN1js1A1a1C1LyVRQzRC64p_pM5w6SllmKeDO_4

Коли українці розмовляють про Церкву й релігію, вони точно вимовляють прізвище "Шептицький". Постать митрополита є чи не найвпізнаванішою в українському релігійному житті незалежно від конфесій. Та вже значно менше людей знають про вибір, який зробив Шептицький у юному віці.

З українського роду, який на середину ХІХ століття був цілковито сполячений, Роман доволі несподівано навіть для рідних, повернувся до української ідентичности. Дослідники цей вибір називають епохальним, адже він змінив життя не однієї людини, а цілого народу.

П’ять років тому польська історикиня Маґдалена Новак написала одну з найкращих праць про передумови, мотиви й складнощі цього вибору. А нещодавно книжку "Два світи. Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865–1914 роках" у перекладі Андрія Павлишина презентувало видавництво "Свічадо".
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/epokhalnii-vibir-sheptitskogo-ogliad-knizhki-dva-sviti-magdaleni-novak/?fbclid=IwAR3bMHgxDvOwFrdsVzLvLuWBzq2Zz57C08sB1FDXeX1f8FdS8XjVxPp3IOU

Вони врятувалися від смерти, але стали скитальцями, displaced persons, Ді-Пі. У таборах для переміщених осіб вони будували Україну в мініатюрі. Люди без громадянства, але з батьківщиною не прагнули асимілюватися у повоєнному світі. Вони зберегли Україну та примножили її - попри відчай і невизначеність, у таборах вирувало культурне і політичне життя. Так колишні таборяни та їхні нащадки змогли зберегти та передати поколінням незалежної України естафету історичної тяглості й докластися до формування нашої ідентичності.

У новому номері "Локальної історії" розповідаємо про Планету Ді-Пі:

- Як острівці української діаспори врятували материкову Україну? У розмові з Оксаною Забужко
- Так виростала європейська українська література: робочі процеси, скандали і демарші Мистецького Українського Руху (МУР)
- Чим запам'яталося святкування 35-річчя "Пласту" на Планеті Ді-Пі?
- Історія Івана Бучка, єдиного українського греко-католицького архієрея в Європі, який уникнув переслідування та врятував дивізійників від смерти
- Олімпіада Ді-Пі 1948 року: як на міжнародних змаганнях вперше виступала спортивна команда під синьо-жовтим прапором

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/di-pi-5-2023/

При замовленні двох будь-яких журналів до 21 липня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтовний термін відправлення замовлення з цим номером журналу - 5 РОБОЧИХ днів!

Понад 200 тисяч українців після Другої світової війни опинилися у таборах для переміщених осіб, англійською displaced persons, Ді-Пі. Серед них відомі письменники Іван Багряний, Улас Самчук, художник Яків Гніздовський, мовознавець Юрій Шевельов, історик Орест Субтельний, батьки співачки Квітки Цісик...

Це люди, що розділили історичну долю інтелігенції тих народів Європи, які опинилися в радянській пастці за результатами Ялтинської змови 1945 року, каже Оксана Забужко. Вони поставили собі за мету зберегти "на виїзді" осердя загроженої української ідентичности, щоби у слушний час передати його "додому".

Саме українська політична повоєнна еміграція допомогла Україні після Незалежности не повторити долю Білорусі, вважає пиьсменниця. Велике інтерв'ю з Оксаною Забужко у програмі "Без брому" ⟶ bit.ly/3rkWuXn

Текстову версію розмови читайте у випуску журналу "Локальна історія", який присвячено темі таборів Ді-Пі.

Найбільшим зимовим курортом регіону називав Ворохту туристичний буклет “Гуцульщина”, що вийшов незадовго до початку Другої світової війни.

У селі на той момент проживало трохи більше трьох тисяч осіб. Удвічі більше щороку приїжджало сюди, щоб відпочити. Їх не зупиняли ані високий туристичний податок, ані віддаленість від міст і звичного комфорту, ані примхливий клімат. Найощадливіші казали, що дешевше б обійшлися канікули у швейцарських Альпах.

Та все одно їхали в Карпати. Коли у Ворохті з’явився відомий віадук, як у селі проходили лижні змагання з трампліну та як виглядали найпопулярніші санаторії – читайте у новому матеріалі зі спецпроєкту “Карпати. Місця сили”, присвяченому історії туризму в українських горах.

*Щоб сповна насолодитися красою світлин, рекомендуємо переглядати на екрані комп’ютера.

[ Проєкт виходить у співпраці з магазином Gorgany та українським брендом туристичного одягу і спорядження Turbat. Зроблено мандрівниками ]
https://karpaty.localhistory.org.ua/vorokhta?fbclid=IwAR3Zo7HQr-Xvs_Y4iQ4LuelFoqFRacH4ATAzfgo16PHN86KIXJiXo8UPa6o

ЗАПРОШУЄМО!

17 липня о 19.00 в Артцентрі "Дзиґа" відбудеться презентація книги Наталі Терамае "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому". Модеруватиме подію журналістка і мистецтвознавиця Валентина Клименко.

На початку ХХ століття українські художники багато подорожували - вчилися, дивилися шедеври мистецтва в музейних збірках, копіювали, малювали з натури, виставлялися.

У 1911 році Федір Кричевський отримав диплом Петербурзької Академії мистецтв і право на закордонну пенсіонерську, тобто оплачувану Академією, подорож. Оглядав музеї Берліна, Парижа, Генуї, Турина, Флоренції, Рима, Венеції і Відня, працював у Римі і Венеції.

Того ж року Олекса Новаківський відкрив виставку своїх робіт у Варшаві, яка викликала фурор і після відвідин якої митрополит Андрей Шептицький запросив художника до Львова.

1911-го Василь Кричевський їздив до Австрії та Італії. А Олекса Грищенко у Франції познайомився з кубістами Андре Лотом та Олександром Архипенком і сам захопився кубізмом. Михайло Бойчук після навчання у Відні, Кракові, Парижі осів у Львові і працював реставратором давнього мистецтва в Національному музеї.

А 31-річний Олександр Богомазов, якого тоді ще ніхто не називав "українським Пікассо", вирушив у відрядження до Великого князівства Фінляндського – за завданням газети "Киевская мисль".

Що він там побачив і чого не побачив за півтора місяців мандрів, де і що малював, що думав - дослідила українська журналістка і редакторка "Локальної історії" Наталя Терамае, яка живе в Фінляндії з 2014 року. Результатом її дослідження стала книжка-путівник "Богомазов у Фінляндії. Сто років потому".

У 1981 році їй виповнилося 76. Але вік і хвороби жінки не стали для радянської влади перешкодою, щоб засудити її вдруге, на 5 років заслання, за участь в Українській Гельсінській групі.

"Прибула 3 липня пароплавом у дощ, та й досі не просихаю... В Аяні безперервні страшні дощі, як перед потопом… Акліматизуватися в цьому категорично протипоказаному мені кліматі й за віком, і через хвороби неможливо. Перезимувати мені тут самій – що на Еверест зійти ненатренованому спортсменові. Але... Що робити? Хочеш, не хочеш – мусиш", – з гіркотою писала Оксана Мешко з Хабаровського краю в листі до рідних.

Союз забрав у неї родину, але не забрав протестного запалу: від молодих літ і до останніх днів жінка не припиняла боротьби.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ne-boiatisia-sistemi-istoriia-pravozakhisnitsi-oksani-meshko/?fbclid=IwAR2LAzBd2f4i5Ux8yJvTmwRCmp-tcMaH2ZM7sqtEDTUI06Sc8YnjNGF761c

Український символічний простір наповнений кіньми. Починаючи від глиняного свищика й дитячого коника-гойдалки та продовжуючи “коньками” на дахах (які колись були кінськими черепами) і до сучасного гуцульського весілля, яке супроводжується обрядом із пишно прикрашеними жеребцями.

Чи пов’язані між собою ці вияви багатющої української етнокультури? І який безмір сенсів криється у гривастій гарноокій тварині? Що мали на увазі наші предки, коли співали: "Дівчино моя, напій же коня!"?

Велику етнографічну розвідку про образ коня в українські культурі зробила дослідниця етнології Ярослава Музиченко. Читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/oi-chii-to-kin-stoyit-spokonvichnii-simvol-plidnosti-i-vidnovlennia-v-ukrayinskii-kulturi/?fbclid=IwAR2W57-gRC9OmG9fJvh7ubT56e3W_u8uOazQHH7oxccxHbgEtbGkm4_0Kz4