Перед цим святом таємно насипали могили загиблим героям. На саме свято закликали дощ, задобрювали мавок та русалок, виганяли нечисть з полів. Традиції святкування Зелених свят в Україні – розмаїті.

Давні вірування тут поєдналися із християнством, а суспільні й політичні процеси внесли свої корективи. Які звичаї ми успадкували від попередніх поколінь? А що залишилося в минулому?

“Локальна історія” зібрала регіональні особливості святкування Зелених свят.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pamiataiuchi-pro-sichovikh-striltsiv-ukrayinski-traditsiyi-zelenikh-sviat/

160 років тому народився Владислав Городецький. Виходець із польської шляхетської родини з Вінниччини та випускник Імператорської академії мистецтв у Петербургу, від початку 1890-х років проживав у Києві.

Вдало реалізовані проєкти зробили Городецького популярним майстром архітектури. Року 1899 йому запропонували завершити проєкт Міського музею історії та антикваріату (сучасна будівля Національного художнього музею України). Пропозицію він прийняв і разом з італійським скульптором Еліо Салею (той якраз тільки-но переїхав із Петербурга до Києва), який декоративно оздоблював фасад споруди, їм вдалося створити одну з найгарніших будівель тогочасного Києва й водночас розпочати плідну співпрацю.

Митці спільно працювали над київською караїмською кенасою, яка 1902-го постала перед громадськістю з розкішним оздобленням у мавританському стилі — нині це Будинок актора. Паралельно розпочали роботу над ще однією культовою спорудою — Миколаївським костелом у Києві. Будівництво тривало десять років, завершилося 1909 року.

На рубежі XIX—XX століть Городецький став ще й підприємцем — одним із найбільших акціонерів та членом Ради директорів величезного цементного заводу "Фор" (до речі, будівлю підприємства на київській Куренівці звів також він). Та й авантюристом архітектор виявився рідкісним. Попри те, що у 1900-х роках у Києві настала будівельна криза, оскільки місто перенаситили прибутковими будинками настільки, що пропозиція суттєво перевищила попит та чимало винайнятих квартир пустувало, Городецький оголосив про свій намір звести ще один. Туди ж митець планував оселитися разом зі сім’єю.

Розповідаємо історію найвідомішої споруди Києва початку ХХ століття – "будинку з химерами".
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/khimernii-dim-gorodetskogo-v-kiievi-istoriia-odniieyi-sporudi/

"Здавалося, самі гори посунули на напасників. Не було чутно ні поодиноких вистрілів, ні черг — лише суцільний шквал. 22 кулемети, "бронебійка", міномет, десятки автоматів, десятизарядка, карабіни — це вам не жарти. Гуло, як у пеклі, — згадував про бій повстанців із загоном НКВС упівець Мирослав Симчич.

Одну за одною чота "Лиска" запалила вантажівки. З легковика стрільці зробили друшляк. Червонопогонники безладною гурмою кинулися в прорив уперед. Наткнулися на щільний вогонь, Микола Лазарович — "Вдовенко" зустрів їх прицільними чергами з мадярського кулемета. Нажаханою отарою кинулися назад, але даремно. Гепалися долів, де хто стояв. Гарячково відстрілювалися з-за тіл вбитих товаришів".

А ось як описує початок бою замполіт Курдов, що взяв на себе командування групою після загибелі Дергачова: "Раптом із трьох боків банди чисельністю приблизно 300 осіб із засідки, розташованої на узвишші обабіч дороги, відкрили сильний рушнично-кулеметний і мінометний вогонь одночасно по охороні й головних силах, тим самим не давши можливості своєчасно розгорнутися й приготувати вогневі засоби до бою, притиснувши до землі, адже місцевість була винятково пристріляна й вигідна для дії банд".

Вогонь не припинявся. Протягом пів години ніхто з чекістів не міг ухвалити бодай якогось рішення. Дві групи солдатів на чолі з командиром 3-ї роти капітаном Грошенком і командиром 9-ї роти старшим лейтенантом Кузнецовим спромоглися зайти у фланги повстанцям. Їхні постріли примусили вояків послабити вогонь по колоні. Це дало можливість основним силам розгорнути станкові кулемети й міномети та почати організовано відбиватися.

Стрілянину почули в селі Брустури, де базувалися прикордонники полковника Чугунова. Той послав на допомогу чекістам опергрупу 31-го загону — 250 вояків. Приблизно о 14:00 повстанцям довелося відступати. Бій тривав майже дві години.

Більше про "коронний бій" Мирослава Симчича під Космачем читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/45zR3Dz

Микола Майорчак – історик, археолог, наш колега, дослідник "Локальної історії". Загинув 2 червня поблизу Бахмута, захищаючи нас із вами від російських загарбників. 1 липня йому мав виповнитися 31 рік. Вічна честь, слава і світла пам'ять Герою!

Микола народився у селі Вовків, що на Львівщині. Навчався у Вовківській школі, згодом у гімназії у Перемишлянах. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка. У 2021 році вступив на аспірантуру до Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича, вивчав археологію.

Брав участь у низці археологічних експедицій, досліджував античну історію, історію раннього християнства та поселення липицької культури. Брав участь у науково-дослідницькому проєкті «Локальна історія», де записував свідчення очевидців визвольних змагань на території України.

Обіймав посаду старшого наукового співробітника Львівського історичного музею, займався науково-дослідною роботою, вивчав колекцію античних пам’яток у фондах музею. Учасник Революції Гідності.

Із початком повномасштабного вторгнення рф став на захист України від окупантів. Спочатку перебував на військовій службі в одному з відділів тероборони. Згодом виконував бойові завдання у лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Загинув 2 червня 2023 року поблизу Бахмута. Сьогодні Миколу поховали на Личаківському кладовищі у Львові.

У Героя залишилися дружина та мама...

Зведення Каховського водосховища запланували у 1950 році. Його поява мала розв’язати три завдання: виробництво електричного струму, зрошення, судноплавство. Проте існував ще один важливий чинник, про який не говорили вголос — геостратегічний.

Адже саме в цьому районі 1920-го форсувала Дніпро кіннота Фрунзе, а через два десятиліття — танки Вермахту. Контролювання околиць Каховки давало можливість розвивати воєнний наступ на Поволжя і Кавказ, а також використовувати річку для перевезення спеціальних вантажів чи курсування військової флотилії.

Врешті у разі наближення противника греблю можна було просто підірвати. Так утворилося б величезне багно, що значно ускладнило би просування і піхоти, і танків. Саме тому Каховське водосховище було (до того, як греблю підірвали російські нелюди) найбільшим в Україні за площею мілководдям.

Читайте історію створення Каховської ГЕС у матеріалі на нашому сайті
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kakhovske-vodoskhovishche-ostannia-velika-budova-komunizmu-v-ukrayini/

В Україні вже були приклади, коли військові знищували греблі, щоб зупинити противника. Один із них – це підрив радянськими саперами греблі Дніпровської ГЕС в Запоріжжі 18 серпня 1941 року. Подія стала одним із символів злочинності радянського режиму.

Водночас поширеними є низка міфів. Нібито урезультаті підриву здійнялося "дніпровське цунамі" – 20-метрова хвиля води, яка руйнувала все на своєму шляху. Це не так. Називають вражаючі цифри жертв: до 100 тисяч загиблих. Однак жодних документальних доказів немає.

Твердження про нібито тисячі вояків Червоної армії, які потонули у хвилях Дніпра, десятки тисяч жертв серед цивільних у Запоріжжі і затоплених селах чи десятки кораблів з екіпажами, які опинилися під водою, не мають доказів.

То ж для чого радянські військові підірвали греблю і які факти про цю подію є правдивими? Читайте у матеріалі військового історика Романа Пономаренка на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pidriv-dniproges/?fbclid=IwAR3bio4a04QtKVhgRLpx2gewwmQ6_Ub7XAknvi1LYTTzgNHTR9H3Fgz4IFQ

Року 1860 у Львові вийшла одна з перших книг українською мовою про мандри Галичиною. Її автор, майбутній директор Коломийської гімназії та посол до Галицького сейму, Федір Білоус описав подорож, яку здійснив 1851 року.

Тоді ще студент Львівського університету вирушив зі Львова стрийським шляхом у напрямку гір. На возі він заїхав у Солонку, Миколаїв, Розвадів, Стрий, далі пішки подався до Болехова, на ярмарок у Дрогобичі та загостив до Борислава, де добували ропу.

Що міг побачити мандрівник заходом України у середині XIX століття – читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/z-istoriyi-ukrayinskogo-turistiki-mandrivka-galichinoiu-fedora-bilousa-na-storinkakh-chasopisu-nasha-batkivshchina-za-1937-rik/?fbclid=IwAR23bZtRLaxrXrPgSbYz0YzBtuTgpc40RHmTpMGsYmGFMCuAjCsN8238rXA

Магія, ікла та шерсть. Усі випуски подкасту про зниклих тварин та міфічних чудовиськ українських земель. Зберігайте та слухайте!

🔥 Бестії верхнього палеоліту: мамонти, лісовий слон та печерний ведмідь
li.sten.to/mahiia_1

🔥 Фантастичні жінки в уявленнях трипільців
li.sten.to/mahiia_2

🔥 Летючі собаки, священні бики та дракони Трипілля
li.sten.to/mahiia3

🔥 Сирени, сфінкси, кентаври: міфологія давніх греків та її сліди в Україні
li.sten.to/mahiia4

🔥 Скіфський бестіарій: грифони, крилаті леви, рибо-птахи та напів коти
li.sten.to/mahiia5

🔥 Кахельна аркадія: звірі та їхні світи в історії України
li.sten.to/mahiia6

🔥 Дідухи, домовики та магічні печі. Магія ранніх словʼян
li.sten.to/mahiia7

У Києво-Печерській лаврі вперше в історії святині відправлять панахиду за її меценатом і ктитором – гетьманом Іваном Мазепою, якого за небажання коритися Московії ще за життя піддала анафемі російська імперська церква.

Так, Петро І намагався стерти пам'ять про свого політичного ворога. Івана Мазепу проклинали гучно і показово. У рамках дійства 1708 року на центральній площі Глухова "стратили" на шибениці опудало гетьмана.

Втім коли наступного року Мазепа помер, його ховали за повним православним чином. А Вселенський патріархат ніколи не визнав цієї анафеми. Щороку в першу неділю Великого посту в катедральних соборах Києва та Чернігова зачитували "Чин торжества православ’я", у якому поіменно називали всіх тих, кого прокляла Церква. Парадокс полягав у тому, що Мазепу водночас і проклинали, і молилися за упокій його душі – як фундатора.

Року 1918 військове товариство "Батьківщина" організувало панахиду на спомин Івана Мазепи в Софії Київській. У 1932 році православні українці Кременця добилися від митрополита права згадувати церковною молитвою гетьмана, як це віддавна робили тутешні греко-католики. Наступного року Святий Синод Православної церкви у Польщі постановив, що він "дозволяє і благословляє молитися по церквах" за спокій його душі.

Року 1959 відзначали 250-річчя від дня смерти Мазепи. Собор єпископів Святої Української греко-католицької церкви у Канаді затвердив постанову, яку склав митрополит Іларіон, про те, що анафему вважають неіснуючою. Врешті сучасна помісна Православна церква України в односторонньому порядку визнала анатему недійсною і відновила всі поминальні служби на спомин гетьманової душі.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-moskva-proklinala-mazepu/?fbclid=IwAR2SQ_iB-ANCWORh9HEmRZ9q5-7JxrMQ-N85ND6AE7UmjfCG2tZuHz2upEk

Цього року виповнилося століття від заснування Мистецької школи Олекси Новаківського – першого у Східній Галичині українського художнього навчального закладу, який став унікальним явищем в історії нашої мистецької освіти.

Приватна художня школа Новаківського не лише розвивала таланти, а й вирізнялася чіткою національною орієнтацією й стала активним осередком мистецького життя.

Історію світового і візантійського мистецтва у Школі читав митрополит Андрей Шептицький. Пластичну анатомію викладав вчений-психолог, доктор медицини та філософії професор Степан Балей. Предмет перспективи провадив архітектор Євген Нагірний, архітектор численних споруд у стилі українського модерну. Курс історії мистецтва читав Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові, авторитетний вчений-лінгвіст, мистецтвознавець, декан філософського факультету Українського таємного університету.

Серед вихованців Школи – Роман Сельський, Едвард Козак, Святослав Гординський.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mistetskii-shkoli-oleksi-novakivskogo-100-rokiv/?fbclid=IwAR2T-j226OT6S-oH9W3BSETQu5vlBdGV5KwU747olGKeRtnQx8LItviBYxM

Буковинська екзотика – унікальні весільні вінки з ковилою та іншими травами. Донині їх роблять лише у кількох селах Чернівецької області.

Ми ж розшукали такі вінки на світлинах кінця 19 – початку 20 століття. Наречені з таким головним убором виглядали фантастично.

Називали їх по-різному, залежно від оздоблення: "карабуля", "дьорданик", "коди", "вінок з павунами", "трава", "коробка", "капелюшиння". Більше читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/karabulia-dordanik-kodi-ekzotichni-vesilni-vinki-z-bukovini/?fbclid=IwAR2dyOUYipAqzziRSeMmXHmXZcMrLPN8MO07Xy2YDZGnU4y8gu8F3s0SILU

Року 1917 у волинському селі Тоболи австро-німецька армія під час хімічної атаки вперше застосувала тактику так званих газових прямокутників. Досі не відомо, від якого газу загинуло до 10 тисяч солдатів.

Ту атаку довгий час замовчували: поразка російської армії на плацдармі псувала пропагандистську славу Брусилівського прориву. І це не єдина асоціація із теперішньою війною росіян на українській землі.

Читайте репортаж з історичного місця на Волині на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/zemlia-shcho-povertaie-protigazi/?fbclid=IwAR0EUzWiGfi_fYfDKlET9uJOQpNaS5a6Gzmn-C_1HvufnK7QgD1k1BhOKqk

104 роки тому загинув художник Олександр Мурашко. Уродженець Києва, вихованець Іллі Рєпіна, ще за життя визнаний у Європі живописець. Один із засновників і професор Української академії мистецтва, першого вищого мистецького навчального закладу в Україні.

Трагічна подія сталася у ніч з 14 на 15 червня 1919 року. "Стій! А то буду стріляти!" – грубий голос зупинив подружжя Мурашків біля їхнього дому у Києві. Після короткого допиту озброєні матроси забрали художника.

Наступного дня його знайшли мертвим. Уже понад століття загибель класика українського живопису залишається нерозкритою. Утім знахідки останніх років вселяють надію пролити світло на події минулого.

Більше про Олександра Мурашка читайте у матеріалі дослідниці його біографії та творчості Дар’ї Добріян.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/smert-murashka-khto-i-za-shcho-vbiv-ukrayinskogo-khudozhnika/?fbclid=IwAR0YiCYqT1O1Y2cAGTUc-bcnBjeVzBtcCnJ4z91_JySC0KPMhs-K-_fb3dY

Сірий будинок із синіми віконними рамами. Облуплений ґанок. За дверима — дивовижні малюнки: птахи, риби, небесні світила, квіти і янголи. Цих унікальних малюнків, найімовірніше, вже не існує. Їх змила вода, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС і затопили Олешки.

Той "рай" у своїй хаті створила Поліна Райко. Стародавні козацькі Олешки, неподалік Херсона, тоді ще звалися по-комуністичному Цюрупинськом, на вічну, здавалося б, пам’ять про винахідника "продовольчої диктатури" та "продзагонів" Олександра Цюрупи.

Насправді вічною була тамтешня заплава дніпрового рукава — повноводної річки Конки. Неподалік неї подружжя Райків збудувало свою нову шестикімнатну хату на вулиці Нижній, 74. У річці плескалась риба, довкола в очеретах гніздилося птаство, тішило око розмаїття трав і квітів.

Поліна, споглядаючи цю красу, ніколи й не думала її змальовувати. Вона ще змалку тягала дрова та рогіз, з якого плели хідники, пережила Голодомор і Другу світову війну, у колгоспі копала, полола, носила тягарі. Вийшла заміж за непривітного пияка. Донька загинула в автотрощі, син відсидів у тюрмі й помер від цирозу печінки. Та якось сусідка запропонувала 69-річній Поліні: "Намалюйте на воротях голуба". Намалювала. Потім ще. Далі малювала в хаті на стінах. На стелі. Свій біль, горе, нужду, страх переливала в красу, що "дихала" й уже сама промовляла до неї. Щоб не було самотньо, щоб хата-пустка ставала раєм.

На щастя, у 2021 році будинок Поліни Райко внесли до реєстру пам’яток місцевого значення. Цей статус тепер, після затоплення, дає змогу скласти позов до Російської Федерації за воєнний злочин проти пам’ятки культури. Раніше, у 2013-му, експедиція Музею Івана Гончара сфотографувала й зафільмувала хату Поліни Райко, обміряла її. Тому таки можна буде відтворити цю унікальну споруду. Принаймні її подобу.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/vtrachena-raiko-v-oleshkakh/?fbclid=IwAR32PVnVa3Z6wwRbVN0BlJ3WzMMoLHvRlo0KUULBVev0tA9yng6I9uK2I88

"Зізнаюсь, я була шокована, що до рук окупантів потрапили унікальні артефакти з Мелітополя, Маріуполя та Херсона. Принаймні частину з них можна було сховати або евакуювати. Мене неважко було б переконати, що дирекція цих музеїв свідомо пішла на співпрацю з окупантами.

Але виявилося, не все так просто. Керівники цих закладів не отримали наказу з Міністерства культури на евакуацію, і після війни все одно стануть офірними цапами. Можливо, їх навіть засудять. Те саме з архівами, які втрачено, здається, безповоротно.

Я пригадала, як читала, що в Кенігсберзі в 1943 році радянські солдати грілися біля багать, кидаючи туди книги, надруковані готичним шрифтом. З не меншою втіхою у ХХІ столітті армійські чоботи представників країни, що пишається "великою культурою", топталися по документах і книгах, написаних українською мовою".

З колонки письменниці та лавреатки Шевченківської премії Галини Пагутяк.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/viina-v-muzeyi-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR0GkBaFpwrqKfErccK3MIjPusTRzqhlD_oy7lUvrQeC867a4inUif2RPdk

"Коли мої батьки разом з моєю однорічною сестрою приїхали з Німеччини до Америки вони були змушені на шість місяців зупинитись на острові Елліс біля Нью-Йорку поки їх пустили на острів Мангеттен. Ця затримка відбулась через гріх, тобто приналежність мого батька Євгена Лозинського до Організації українських націоналістів.

Оскільки батько не заявляв відкрито свою приналежність до ОУН, бо це була підпільна організація, то у нашій родині підозрювали, що хтось сипнув. А, може, і ні, бо батькова діяльність націоналіста була досить очевидною. Він мав три арешти за Польщі, один з довгим ув'язненням за німців. Батько так ніколи і не дізнався всієї правди про затримання його родини".

Читайте спогади Аскольда Лозинського, президента Світового конгресу українців 1998–2008 роках, про шлях його родини до США у колонці на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/pro-nashikh-skitalnikiv-ta-dva-ostrovi-u-den-batka/?fbclid=IwAR0CiWyILlcdtEJCUBxf6koe_OydTyA5mDkF0i6G6QFUobWTf7ujb6Xiv48

Скіфи мали особливе ставлення до золота. Дорогоцінний метал позначав високий статус власника, його використовували у ритуалах, ним пишно оздоблювали прикраси і зброю.

Передовсім, золото скіфи асоціювали із владою. А вона, вважалося, була дарована богами. В “Історії” Геродота (жив у V ст. до н. е.) описана скіфська легенда про появу перших володарів. Геродот переказує сказання про спадкоємність влади від першопредка скіфів Таргітая, сина Зевса та дочки бога ріки Борисфена.

Долю спадкоємності між його синами визначили золоті плуг, ярмо, сокира і чаша, які впали з неба. Лише наймолодшому нащадку Таргітая, Колаксаю, вдалося підняти їх із землі, інші ж два сини не змогли навіть підійти до них через божественне полум’я. “Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей, і одне з них зробив дуже великим, саме те, в якому зберігається золото”, – описував Геродот.

Речі з золота, а також зі срібла та інколи електрума (природня сполука золота і срібла) відомі зі скіфських пам’яток від самого початку існування скіфської культури – тобто із VII ст. до н.е. Переважно йдеться про трофеї, здобуті під час походів скіфів до Західної Азії. Такий “імпорт” відомий переважно із курганів у Придніпров’ї, Прикубанні та Ставропіллі.

У класичну скіфську добу (з кінця VI по кінець IV ст. до н.е.) речей із коштовних металів стає значно більше. У той час їх уже виготовляли грецькі та скіфські ювеліри. Знаходять такі речі в курганах від Дунаю до Північного Кавказу.

Більше про скіфські скарби з українських земель та коштовності, які повернуть в Україну у справі так званого "скіфського золота" читайте на нашому сайті у матеріалі Оксани Ліфантій ⟶ tinyurl.com/3c3cssbj

Сьогодні Почаївська лавра на Тернопільщині — єдиний великий центр російського православ’я на заході України. Але так було не завжди.

Тамтешні ченці самі попросилися до Унійної церкви після того, як московські агенти викрали й запроторили на Соловки єпископа Луцького Дмитра Жабокрицького.

Монастир швидко став найбільшим центром василіянського книгодрукування й інтелектуального життя. А потім знову прийшли московити. Читайте історію Почаївської лаври у матеріалі на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pochayiv-oplot-greko-katolitstva/?fbclid=IwAR0pO362xBKrn552imMHO1lpocutcEOjx1-nEGCsklFfhZNv0idvfZSQAYY

У червні 1941 року за кілька діб енкаведисти розстріляли у тюрмах заходу України понад 20 тисяч в’язнів. Це були перші дні радянсько-німецької війни. Страчували людей, яких таврували як найнебезпечніших злочинців, — політичних активістів, “контрреволюціонерів”, націоналістів.

Коли радянські сили відійшли із західноукраїнських міст, люди були шоковані – гори трупів на тюремних подвір’ях та у камерах, деякі жертви зазнали жахливих катувань перед загибеллю.

“Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути, – згадував згодом оунівець, а після війни — шевченкознавець, Микола Куделя, якому вдалося вирватися з Луцької тюрми. – У жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива – від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров'ю, обліплена мізками, людським м'ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові".

У спецпроєкті "Кривавий червень" зібрали матеріали про різні епізоди західноукраїнської трагедії:

⚫ Чому це сталося? Причини та масштаби радянських розстрілів у 1941 році ⟶ tinyurl.com/mrya2srj

⚫ Урочище Дем’янів Лаз в Івано-Франківську, де розстріляли пів тисячі людей. Через 20 років місце розрівняли екскаватором. Що виявили під час розкопок у 1989-му ⟶ tinyurl.com/4ze8jzs5

⚫ Історія викриття розстрілу понад тисячі в’язнів біля Добромиля, після чого тіла жертв скинули у соляну шахту Саліна ⟶ tinyurl.com/4n2xkj95

⚫ "Нам не жити": розстріли українських в’язнів у Дубні. Хто був виконавцем ⟶ tinyurl.com/3tvx37ud

⚫ Спогади в'язня, котрий вижив під час розстрілів у самбірській тюрмі ⟶ tinyurl.com/4ybwrbd6

⚫ Хто працював у тюрмах НКВС у Львівській області за три місяці до трагедії ⟶ tinyurl.com/5fc27fb8

Більше матеріалів на цю тему знайдете тут ⟶ tinyurl.com/29kmhtfk

Одне з найтрагічніших місць Львова розташоване на розі вулиць Коперника, Бандери та Ірини Калинець. Стіни цієї будівлі стали свідками тисяч убивств, катувань та допитів.

Тут працювала австро-угорська жандармерія, польська державна поліція, гестапо, радянські органи держбезпеки. Нині там діє музей-меморіал "Тюрма на Лонцького".

Про історію цієї споруди читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/tiurma-na-lontskogo/?fbclid=IwAR2-RydlwDFd8dnf64nsvujHg_r_xchwunvK1YBatEp192OaDMEn1jE4Y2Q