Найдавніші фотографії Києва – надто нові порівняно з багатовіковою історією міста. Сто років – це дуже мало супроти тисячоліття. Але для пам’яті про сам Київ, для того, щоб у цього покоління була змога подивитися на його попереднє обличчя, старі знімки – коштовний і цікавий матеріал. Особливо тому, що частину цієї історії було спалено й розбито.

Року 1911 у Києві побував чеський етнограф Карел Хотек. Він зробив серію світлин з архітектурою і містянами. Будівельне мистецтво, причал на Дніпрі, вулиці, парки, торгівля – роботи Хотека передають ритм і настрій тогочасного Києва.

На його фотокартках також зображено ще цілі величні храми, які у 1930-х під фундамент винищили більшовики. Світлини Хотека зберігають у фондах чеського Національного музею. В Україні вони були невідомі
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/u-tini-kashtana-u-svitli-sontsia-zagublena-fotokhronika-starogo-kiieva/

Початок бомбардувальної авіації Росії заклав українець Ігор Сікорський. У 1913 році він спроєктував літак "Ілля Муромець", що ніс від 500 до 800 кг бойового вантажу й літав на відстань до 600 км зі швидкістю 100 км/год. Таких літаків Російська імперія мала приблизно 80, вони встигли трохи політати під час Першої світової у Балтії.

Полтавський аеродром, заснований 1923-го, виключно військовим став 1936 року. У 1940 році в Полтаві відкрилися вищі штурманські курси. Біля аеродрому планували звести будинки авіамістечка у формі літер СССР. Встигли звести перші дві літери, а потім Гітлер напав на Радянський Союз і нацисти зайняли будинки СС.

Коли німців вибили, СРСР разом з американцями долучили Полтавську авіабазу до операції "Френтік" / Frantic 1944 року. Ідея полягала в тому, щоб американська авіація бомбардувала Німеччину, літаючи між трьома базами (Італія, Британія, СРСР), заплутуючи німців й економлячи на логістиці. Американці перегнали в Україну 150 своїх літаків, привезли обладнання, вкрили ґрунтові злітні смуги спеціальними решітками, щоб 30-тонні літаки не просідали. Місія тривала майже рік.

За цей час на Полтавській авіабазі Station 559 відслужило 8500 американців. Коли нацисти вирахували її локацію, то здійснили масований авіаналіт. Із 74 американських літаків, що були тоді на базі, у бойовому стані залишилося 9. За масштабом шкоди — це був другий Перл-Гарбор, однак операція "Френтік" тривала до червня 1945 року. Після її закінчення американці вивели все своє обладнання, і Друга світова переросла в Холодну війну.

Року 1946 до Полтави перенесли 13-ту гвардійську важку бомбардувальну авіаційну дивізію. Її льотчики першими в СРСР освоїли нові типи літаків. У 1950 році — літак Ту-4 (копія американського літака B-29). У 1955 році — літак Ту-16 (перший реактивний літак-бомбардувальник, призначений для доставки ядерного боєприпасу). У 1974 році — літак Ту-22М2. У 1988 році — літак Ту-160.

А від 1954-го до 1962 року льотчики авіаз’єднання брали участь у навчаннях із реальним використанням ядерних боєприпасів.

За часів Незалежности Полтавська авіабаза поступово порожніла. 13-ту дивізію розформували 2000 року. Але почалась війна, і 2015-го тут сформували 18-ту окрему бригаду армійської авіації імені Ігоря Сікорського, але вже без стратегічних бомбардувальників. Їх в Україні можна побачити як експонати Музею важкої бомбардувальної авіації у Полтаві. Репортаж звідти читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/3MpTbFj

Хто такі ногайці? Коли та за яких обставин цей народ з'явився на українських землях? І чому звідси пішов? Були вони союзниками чи ворогами для Кримського ханату? Навіщо Російська імперія руками Суворова жорстоко розправилася з ногайцями, вчинивши над цим народом геноцид?

Про останніх кочовиків на українських землях у програмі "Без брому з Віталієм Ляскою" розповідає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Владислав Грибовський.

Текст ⟶ bit.ly/43wdfMX
Відео ⟶ bit.ly/3MEpTmk

Назва Білгорода очевидна – фортецю закладали на крейдяній горі на правому боці річки Сіверський Дінець. Пізніше в освіченого люду ця назва викличе низку історичних асоціацій. Наприклад, що на цьому місці поперед стояла хозарська фортеця Саркел (в перекладі – “біла вежа”).

Або, що курський Білгород і є відновленим Білгородом з давньоруських літописів – закладеною святим Володимиром єпископською резиденцією (насправді це сьогоднішня Білгородка під Києвом). Цю міфологію неодноразово спростовували історики, але вона дотепер живить уяву краєзнавців російської провінції.

Білгород будували як фортецю, що мала оберігати Москву від нападників – українців зокрема. І хоч його завжди населяли переважно росіяни, околиці ще 100 років тому виглядали питомо українськими. Пропонуємо короткий екскурс в історію міста, що останнім часом все частіше звучить у новинних повідомленнях.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/bilgorod-rosiiskii-ostriv-v-ukrayinskomu-mori/?fbclid=IwAR3umaNFzHm9C_9Rk8EJQjLCw3z6VHjzHeTH7-5YPj_eJFPGe9YfRI6qm2A

Дитинство в сучасному розумінні є конструктом ХІХ століття. Раніше ставлення до дітей у Європі, зокрема і в Гетьманщині, було абсолютно інакшим. Дитина рано починала долучатися до світу дорослих. Формально вона ставала його учасником із 7-річного віку, коли набувала “церковної дієздатності”. Відтоді треба було ходити до церкви, сповідатися.

У побуті дорослішання проявлялося у зміні одягу. Універсальною вдяганкою малих дітей обох статей була сорочечка. У 7 років хлопчики отримували штанці, а дівчатка — спіднички. Цікаво, що набагато пізніше Остап Вишня пояснить це міркуваннями “престижу”: “Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани. Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці”.

Письменник показав дорослішання сільської дитини через працю. Спочатку хлопчики пасли гусей. У 6 років вони вже мали достатньо кваліфікації для випасання свиней. Після 10—11 — телят. Далі — вівці, корови, коні. Дівчатка ж спершу няньчили менших братиків і сестричок, а потім виконували роботу по дому: доїли козу чи корову, прибирали, займалися грубим шиттям, допомагали готувати їжу.

У документах діти 6—7 років вже фігурують як наймити, учні ремісників. До 10 років їхня кількість зростає. Десь від цього моменту окремі малолітні наймити почитають отримувати платню. У 12—14 років кожна друга міська дитина жила в чужій родині.

Наймитування та учнівство вважали важливим життєвим етапом. Це був варіант соціалізації, котрий дозволяв суспільству ефективніше використовувати дитячу працю. Підліткам він давав нові контакти, навички, набуття інших соціальних статусів, можливість прохарчуватися чи допомогти своїй родині. Більше про те, яким було життя дітей у Гетьманщині читайте у матеріалі Ігоря Сердюка на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/inakshe-ditinstvo/

Симон Петлюра досі перебуває на периферії національного пантеону. Чому немає пам’ятника Головному Отаману в його рідній Полтаві? Як культивують пам’ять про Директорію УНР в Кам’янці-Подільському і які місця у Парижі пов’язані з постаттю Петлюри? Що насправді ми знаємо про Симона Петлюру і наскільки уявлення сучасних українців є наслідком засилля радянської пропаганди?

Яким був державний проєкт одного з лідерів Української революції сто років тому? Чому він тоді зазнав поразки і які здобутки приніс на шляху до Незалежної України? Про це та багато інших невідомих фактів з життя та діяльності Головного Отамана Симона Петлюри у новому номері "Локальної історії".

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/petlyura-4-2023/ При замовленні двох будь-яких журналів до 15 червня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтовний термін відправлення замовлення з цим номером журналу - від 5 РОБОЧИХ днів!

93 роки тому народився Олександр Богомазов – український графік, живописець, педагог. Він не лише був одним із перших абстракціоністів світу. Богомазов обґрунтував засади авангардного мистецтва у трактаті "Живопис і елементи" ще до того, як у мистецтвознавстві виник термін "авангард".

Видатний авангардист, чиї роботи є у нью-йоркських музеях Ґуґґенгайма і MoMA. А на аукціоні Sotheby’s за його картини викладають сотні тисяч доларів. Він належить до покоління Екстер, Бурлюка й Архипенка. Але, на відміну від них, повністю розвивався вдома, в Україні.

Єдина закордонна подорож художника – поїздка до Фінляндії, після якої почалося бурхливе творче зростання художника. З нагоди дня народження митця пропонуємо переглянути спецпроєкт Наталії Терамае, що раніше вийшов на нашому сайті. У ньому вперше відтворено мапу подорожі Богомозова та ідентифіковано локації, зображені на його фінських картинах.
https://bohomazov.localhistory.org.ua/

Перед цим святом таємно насипали могили загиблим героям. На саме свято закликали дощ, задобрювали мавок та русалок, виганяли нечисть з полів. Традиції святкування Зелених свят в Україні – розмаїті.

Давні вірування тут поєдналися із християнством, а суспільні й політичні процеси внесли свої корективи. Які звичаї ми успадкували від попередніх поколінь? А що залишилося в минулому?

“Локальна історія” зібрала регіональні особливості святкування Зелених свят.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pamiataiuchi-pro-sichovikh-striltsiv-ukrayinski-traditsiyi-zelenikh-sviat/

160 років тому народився Владислав Городецький. Виходець із польської шляхетської родини з Вінниччини та випускник Імператорської академії мистецтв у Петербургу, від початку 1890-х років проживав у Києві.

Вдало реалізовані проєкти зробили Городецького популярним майстром архітектури. Року 1899 йому запропонували завершити проєкт Міського музею історії та антикваріату (сучасна будівля Національного художнього музею України). Пропозицію він прийняв і разом з італійським скульптором Еліо Салею (той якраз тільки-но переїхав із Петербурга до Києва), який декоративно оздоблював фасад споруди, їм вдалося створити одну з найгарніших будівель тогочасного Києва й водночас розпочати плідну співпрацю.

Митці спільно працювали над київською караїмською кенасою, яка 1902-го постала перед громадськістю з розкішним оздобленням у мавританському стилі — нині це Будинок актора. Паралельно розпочали роботу над ще однією культовою спорудою — Миколаївським костелом у Києві. Будівництво тривало десять років, завершилося 1909 року.

На рубежі XIX—XX століть Городецький став ще й підприємцем — одним із найбільших акціонерів та членом Ради директорів величезного цементного заводу "Фор" (до речі, будівлю підприємства на київській Куренівці звів також він). Та й авантюристом архітектор виявився рідкісним. Попри те, що у 1900-х роках у Києві настала будівельна криза, оскільки місто перенаситили прибутковими будинками настільки, що пропозиція суттєво перевищила попит та чимало винайнятих квартир пустувало, Городецький оголосив про свій намір звести ще один. Туди ж митець планував оселитися разом зі сім’єю.

Розповідаємо історію найвідомішої споруди Києва початку ХХ століття – "будинку з химерами".
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/khimernii-dim-gorodetskogo-v-kiievi-istoriia-odniieyi-sporudi/

"Здавалося, самі гори посунули на напасників. Не було чутно ні поодиноких вистрілів, ні черг — лише суцільний шквал. 22 кулемети, "бронебійка", міномет, десятки автоматів, десятизарядка, карабіни — це вам не жарти. Гуло, як у пеклі, — згадував про бій повстанців із загоном НКВС упівець Мирослав Симчич.

Одну за одною чота "Лиска" запалила вантажівки. З легковика стрільці зробили друшляк. Червонопогонники безладною гурмою кинулися в прорив уперед. Наткнулися на щільний вогонь, Микола Лазарович — "Вдовенко" зустрів їх прицільними чергами з мадярського кулемета. Нажаханою отарою кинулися назад, але даремно. Гепалися долів, де хто стояв. Гарячково відстрілювалися з-за тіл вбитих товаришів".

А ось як описує початок бою замполіт Курдов, що взяв на себе командування групою після загибелі Дергачова: "Раптом із трьох боків банди чисельністю приблизно 300 осіб із засідки, розташованої на узвишші обабіч дороги, відкрили сильний рушнично-кулеметний і мінометний вогонь одночасно по охороні й головних силах, тим самим не давши можливості своєчасно розгорнутися й приготувати вогневі засоби до бою, притиснувши до землі, адже місцевість була винятково пристріляна й вигідна для дії банд".

Вогонь не припинявся. Протягом пів години ніхто з чекістів не міг ухвалити бодай якогось рішення. Дві групи солдатів на чолі з командиром 3-ї роти капітаном Грошенком і командиром 9-ї роти старшим лейтенантом Кузнецовим спромоглися зайти у фланги повстанцям. Їхні постріли примусили вояків послабити вогонь по колоні. Це дало можливість основним силам розгорнути станкові кулемети й міномети та почати організовано відбиватися.

Стрілянину почули в селі Брустури, де базувалися прикордонники полковника Чугунова. Той послав на допомогу чекістам опергрупу 31-го загону — 250 вояків. Приблизно о 14:00 повстанцям довелося відступати. Бій тривав майже дві години.

Більше про "коронний бій" Мирослава Симчича під Космачем читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/45zR3Dz

Микола Майорчак – історик, археолог, наш колега, дослідник "Локальної історії". Загинув 2 червня поблизу Бахмута, захищаючи нас із вами від російських загарбників. 1 липня йому мав виповнитися 31 рік. Вічна честь, слава і світла пам'ять Герою!

Микола народився у селі Вовків, що на Львівщині. Навчався у Вовківській школі, згодом у гімназії у Перемишлянах. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка. У 2021 році вступив на аспірантуру до Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича, вивчав археологію.

Брав участь у низці археологічних експедицій, досліджував античну історію, історію раннього християнства та поселення липицької культури. Брав участь у науково-дослідницькому проєкті «Локальна історія», де записував свідчення очевидців визвольних змагань на території України.

Обіймав посаду старшого наукового співробітника Львівського історичного музею, займався науково-дослідною роботою, вивчав колекцію античних пам’яток у фондах музею. Учасник Революції Гідності.

Із початком повномасштабного вторгнення рф став на захист України від окупантів. Спочатку перебував на військовій службі в одному з відділів тероборони. Згодом виконував бойові завдання у лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Загинув 2 червня 2023 року поблизу Бахмута. Сьогодні Миколу поховали на Личаківському кладовищі у Львові.

У Героя залишилися дружина та мама...

Зведення Каховського водосховища запланували у 1950 році. Його поява мала розв’язати три завдання: виробництво електричного струму, зрошення, судноплавство. Проте існував ще один важливий чинник, про який не говорили вголос — геостратегічний.

Адже саме в цьому районі 1920-го форсувала Дніпро кіннота Фрунзе, а через два десятиліття — танки Вермахту. Контролювання околиць Каховки давало можливість розвивати воєнний наступ на Поволжя і Кавказ, а також використовувати річку для перевезення спеціальних вантажів чи курсування військової флотилії.

Врешті у разі наближення противника греблю можна було просто підірвати. Так утворилося б величезне багно, що значно ускладнило би просування і піхоти, і танків. Саме тому Каховське водосховище було (до того, як греблю підірвали російські нелюди) найбільшим в Україні за площею мілководдям.

Читайте історію створення Каховської ГЕС у матеріалі на нашому сайті
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kakhovske-vodoskhovishche-ostannia-velika-budova-komunizmu-v-ukrayini/

В Україні вже були приклади, коли військові знищували греблі, щоб зупинити противника. Один із них – це підрив радянськими саперами греблі Дніпровської ГЕС в Запоріжжі 18 серпня 1941 року. Подія стала одним із символів злочинності радянського режиму.

Водночас поширеними є низка міфів. Нібито урезультаті підриву здійнялося "дніпровське цунамі" – 20-метрова хвиля води, яка руйнувала все на своєму шляху. Це не так. Називають вражаючі цифри жертв: до 100 тисяч загиблих. Однак жодних документальних доказів немає.

Твердження про нібито тисячі вояків Червоної армії, які потонули у хвилях Дніпра, десятки тисяч жертв серед цивільних у Запоріжжі і затоплених селах чи десятки кораблів з екіпажами, які опинилися під водою, не мають доказів.

То ж для чого радянські військові підірвали греблю і які факти про цю подію є правдивими? Читайте у матеріалі військового історика Романа Пономаренка на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pidriv-dniproges/?fbclid=IwAR3bio4a04QtKVhgRLpx2gewwmQ6_Ub7XAknvi1LYTTzgNHTR9H3Fgz4IFQ

Року 1860 у Львові вийшла одна з перших книг українською мовою про мандри Галичиною. Її автор, майбутній директор Коломийської гімназії та посол до Галицького сейму, Федір Білоус описав подорож, яку здійснив 1851 року.

Тоді ще студент Львівського університету вирушив зі Львова стрийським шляхом у напрямку гір. На возі він заїхав у Солонку, Миколаїв, Розвадів, Стрий, далі пішки подався до Болехова, на ярмарок у Дрогобичі та загостив до Борислава, де добували ропу.

Що міг побачити мандрівник заходом України у середині XIX століття – читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/z-istoriyi-ukrayinskogo-turistiki-mandrivka-galichinoiu-fedora-bilousa-na-storinkakh-chasopisu-nasha-batkivshchina-za-1937-rik/?fbclid=IwAR23bZtRLaxrXrPgSbYz0YzBtuTgpc40RHmTpMGsYmGFMCuAjCsN8238rXA

Магія, ікла та шерсть. Усі випуски подкасту про зниклих тварин та міфічних чудовиськ українських земель. Зберігайте та слухайте!

🔥 Бестії верхнього палеоліту: мамонти, лісовий слон та печерний ведмідь
li.sten.to/mahiia_1

🔥 Фантастичні жінки в уявленнях трипільців
li.sten.to/mahiia_2

🔥 Летючі собаки, священні бики та дракони Трипілля
li.sten.to/mahiia3

🔥 Сирени, сфінкси, кентаври: міфологія давніх греків та її сліди в Україні
li.sten.to/mahiia4

🔥 Скіфський бестіарій: грифони, крилаті леви, рибо-птахи та напів коти
li.sten.to/mahiia5

🔥 Кахельна аркадія: звірі та їхні світи в історії України
li.sten.to/mahiia6

🔥 Дідухи, домовики та магічні печі. Магія ранніх словʼян
li.sten.to/mahiia7

У Києво-Печерській лаврі вперше в історії святині відправлять панахиду за її меценатом і ктитором – гетьманом Іваном Мазепою, якого за небажання коритися Московії ще за життя піддала анафемі російська імперська церква.

Так, Петро І намагався стерти пам'ять про свого політичного ворога. Івана Мазепу проклинали гучно і показово. У рамках дійства 1708 року на центральній площі Глухова "стратили" на шибениці опудало гетьмана.

Втім коли наступного року Мазепа помер, його ховали за повним православним чином. А Вселенський патріархат ніколи не визнав цієї анафеми. Щороку в першу неділю Великого посту в катедральних соборах Києва та Чернігова зачитували "Чин торжества православ’я", у якому поіменно називали всіх тих, кого прокляла Церква. Парадокс полягав у тому, що Мазепу водночас і проклинали, і молилися за упокій його душі – як фундатора.

Року 1918 військове товариство "Батьківщина" організувало панахиду на спомин Івана Мазепи в Софії Київській. У 1932 році православні українці Кременця добилися від митрополита права згадувати церковною молитвою гетьмана, як це віддавна робили тутешні греко-католики. Наступного року Святий Синод Православної церкви у Польщі постановив, що він "дозволяє і благословляє молитися по церквах" за спокій його душі.

Року 1959 відзначали 250-річчя від дня смерти Мазепи. Собор єпископів Святої Української греко-католицької церкви у Канаді затвердив постанову, яку склав митрополит Іларіон, про те, що анафему вважають неіснуючою. Врешті сучасна помісна Православна церква України в односторонньому порядку визнала анатему недійсною і відновила всі поминальні служби на спомин гетьманової душі.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-moskva-proklinala-mazepu/?fbclid=IwAR2SQ_iB-ANCWORh9HEmRZ9q5-7JxrMQ-N85ND6AE7UmjfCG2tZuHz2upEk

Цього року виповнилося століття від заснування Мистецької школи Олекси Новаківського – першого у Східній Галичині українського художнього навчального закладу, який став унікальним явищем в історії нашої мистецької освіти.

Приватна художня школа Новаківського не лише розвивала таланти, а й вирізнялася чіткою національною орієнтацією й стала активним осередком мистецького життя.

Історію світового і візантійського мистецтва у Школі читав митрополит Андрей Шептицький. Пластичну анатомію викладав вчений-психолог, доктор медицини та філософії професор Степан Балей. Предмет перспективи провадив архітектор Євген Нагірний, архітектор численних споруд у стилі українського модерну. Курс історії мистецтва читав Іларіон Свєнціцький, директор Національного музею у Львові, авторитетний вчений-лінгвіст, мистецтвознавець, декан філософського факультету Українського таємного університету.

Серед вихованців Школи – Роман Сельський, Едвард Козак, Святослав Гординський.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mistetskii-shkoli-oleksi-novakivskogo-100-rokiv/?fbclid=IwAR2T-j226OT6S-oH9W3BSETQu5vlBdGV5KwU747olGKeRtnQx8LItviBYxM

Буковинська екзотика – унікальні весільні вінки з ковилою та іншими травами. Донині їх роблять лише у кількох селах Чернівецької області.

Ми ж розшукали такі вінки на світлинах кінця 19 – початку 20 століття. Наречені з таким головним убором виглядали фантастично.

Називали їх по-різному, залежно від оздоблення: "карабуля", "дьорданик", "коди", "вінок з павунами", "трава", "коробка", "капелюшиння". Більше читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/karabulia-dordanik-kodi-ekzotichni-vesilni-vinki-z-bukovini/?fbclid=IwAR2dyOUYipAqzziRSeMmXHmXZcMrLPN8MO07Xy2YDZGnU4y8gu8F3s0SILU

Року 1917 у волинському селі Тоболи австро-німецька армія під час хімічної атаки вперше застосувала тактику так званих газових прямокутників. Досі не відомо, від якого газу загинуло до 10 тисяч солдатів.

Ту атаку довгий час замовчували: поразка російської армії на плацдармі псувала пропагандистську славу Брусилівського прориву. І це не єдина асоціація із теперішньою війною росіян на українській землі.

Читайте репортаж з історичного місця на Волині на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/zemlia-shcho-povertaie-protigazi/?fbclid=IwAR0EUzWiGfi_fYfDKlET9uJOQpNaS5a6Gzmn-C_1HvufnK7QgD1k1BhOKqk