Кримське село Ай-Серез (з 1948 року — Міжріччя) розташоване на півдні півострова. Там народився національний лідер кримськотатарського народу, правозахисник та політв’язень радянського режиму Мустафа Джемілєв, а також Абдурахман Чубаров — батько голови Меджлісу Рефата Чубарова.

Року 1912 Ай-Серез з етнографічною експедицією відвідав науковець Михайло Дубровський. Звідти науковець привіз серію світлин, на яких зображено побут та повсякдення кримських татар.

До села було важко дістатися — воно зусібіч оточене горами. Тож там надовго збереглася традиційна забудова. Про неї розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/ai-serez-ridne-selo-mustafi-dzhemilieva-ponad-110-rokiv-tomu/

"Селяни Київської губернії загалом мирні, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники. Дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки. Багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Вони набожні, не люблять неладу, гостинні. У них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонують кожному гостеві".

Такими описав мешканців Київщини француз Домінік де ля Фліз. Він брав участь у походах наполеонівської армії. Під Смоленськом дістав поранення і втрапив у полон. Вирішив залишитися в Україні. Став іменувати себе Дем’яном Петровичем.

Одружився із Софією Маркевич, тіткою українського історика й етнографа Миколи Маркевича. Влаштувався лікарем у Київській губернії, зробив 10 тисяч щеплень від віспи. Коли в Білій Церкві спалахнула епідемія холери, якою заразилося 300 людей, вилікував 247 осіб.

У 1850-х роках доулчився до етнографічних досліджень краю. У результаті уклав працю на 1245 сторінок із численними малюнками та описами побуту і звичаїв мешканців Київщини та Черкащини.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tsikavi-doslidi-frantsuza-demiana-petrovicha/

Француз Домінік Де ля Фліз, який долучився до етнографічних досліджень на Київщині у 1840-х роках, створив понад дві сотні малюнків населених пунктів краю. Деякі нині вже не існують, зокрема міста й села Чорнобильської зони.

Він намагався показати особливості ландшафту та головні споруди: церкву, млин, рудню або гуту. Інтер’єри хат відтворював максимально точно, завдяки чому можна скласти уявлення про їхнє планування, начиння, розташування покуті з іконами, прикрашання рушниками, облаштування освітлення тощо.

Також фіксував вбрання, дуже детально промалював головні убори, поясний і верхній одяг. Заможніші жителі південних повітів мали шкіряні чоботи, добротні свити й кожухи. Жінки та дівчата, які селилися біля великих міст, майже щодня носили чоботи з червоної або жовтої шкіри. Натомість поліщуки взували виключно постоли та личаки з онучами, одягали обдерті й латані кожухи. На малюнках їхні обличчя — втомлені, сірі, чоловічі зачіски — неохайні, у ковтунах.

Більше про Де ля Фліза, який іменував себе Дем'яном Петровичем, читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/451krlV

Ілюстрація авторства Де ля Фліза 1851 року "Костюми селян державних маєтностей Київської губернії". Із фондів Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Роман Сельський (1903–1990) мав стати юристом, але обрав малоприбутковий фах художника. Він навчався у Кракові та Парижі, багато подорожував. Більшовицька окупація забрала можливість мандрів і примусила переглянути свою мистецьку концепцію.

Та навіть у сірому радянському Львові художник вирізнявся серед колег, а його помешкання стало місцем вільнодумних зібрань.

У день 120-річчя від народження Романа Сельського розповідаємо про патріарха львівського сучасного мистецтва.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khudozhnik-iakii-tvoriv-i-propaguvav/?fbclid=IwAR1oU404NdxdTUZWfJc8LpJLSuoSXMivUmiTxBwki1z9Q5iS8llUXVyp-Jo

144 роки тому, 22 травня 1879-го, народився Симон Петлюра. Відомий перш за все як військово-політичний діяч – голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки. Утім не менш вагомим є його культурний бекґраунд.

До того як очолити військо і державу Петлюра був відомим театральним рецензентом та літературним критиком. Сам добре грав на сцені і любив співати, навіть диригував.

За любов до музики Миколи Лисенка його вигнали із семінарії, з любові до пісні Миколи Леонтовича він ініціював один із найуспішніших проєктів культурної дипломатії в історії модерної України. "Кохався у всьому гарному та естетичному", — згадували про нього сучасники. До української культури ставився як до мети і засобу розбудови незалежної України.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zaliublenii-u-mistetstvo-golovnokomanduvach/

23 травня 1938 року о 12:13 у нідерландському портовому місті Роттердам пролунав вибух. У чоловіка, який розглядав афішу кінотеатру "Люм’єр", здетонувала коробка шоколадних цукерок.

Коли на місце події прибула поліція, в особистих речах загиблого знайшли візитку готелю "Централь" та паспорт на ім’я Йозефа Новака. Під час слідства виявилося, що вбито провідника ОУН Євгена Коновальця.

А виконавцем замаху був уродженець Мелітополя, працівник НКВС Павло Судоплатов.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vbivstvo-providnika/

У січні 2006 року на полтавському аеродромі урочисто розрізали літак Ту-22М3. Це був останній дальній надзвуковий ракетоносець-бомбардувальник України, який перебував у бойовому стані. За процесом спостерігали заступник голови генштабу ЗСУ Ігор Тенюх, заступник командувача Повітряних сил України Сергій Онищенко, посол США Джон Гербст, представники Агентства зменшення загрози Міноборони США.

Утилізацією займалася американська фірма Rayteon Technical Service. Попередньо з повітряного судна зняли все цінне обладнання і злили пальне. У присутності поважної делегації від літака відрізали носову та хвостову частини. Корпус зім’яли, щоб не було ніякого шансу на відновлення.

Американські чиновники з Агентства зменшення загрози здали свої звіти, у яких, імовірно, відрапортували, що Східна Європа стала безпечнішою. За неповні два роки, 2008-го, Росія напала на Грузію, застосувавши ті самі Ту-22М3.

За класифікацією НАТО, цей літак називається Backfire, що можна перекласти як "зустрічний вогонь". У 2003 році під час конфлікту за Тузлу, коли Росія намагалася анексувати острів, добудовуючи до нього дамбу, українські літаки Ту-22М3 здійснили кілька демонстративних польотів, щоб показати Росії, що Україна має чим відповісти.

Під час анексії Криму 2014 року ми вже не мали "зустрічного вогню". А 2022-го і 2023-го російська сторона запустила з Ту-22М3 по Україні чимало смертоносних крилатих ракет Х-22. Зокрема по торговельному центру в Кременчуку 27 червня 2022 року та по житловому будинку у Дніпрі 14 січня 2023 року.

Ці літаки все ще можна побачити в Україні, але тільки як експонати — у Музеї важкої бомбардувальної авіації у Полтаві. Там побував Лесь Белей. Його репортаж читайте на сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vazhka-aviatsiia-i-legkovazhnist/

У 1920-х роках у селах Володіївці та Гремячка (Грим'ячка), що на Поділлі, побував невідомий фотограф. Він зробив серію світлин, на яких бачимо святковий та буденний одяг, вбраня старших людей і дітей.

Вражає краса вишитих сорочок. Жінки з намистом на кільканадцять разків. Дівчатка вбрані у зменшену копію жіночого вбрання. На маленьких хлопчиках вишиті сорочки та штанці на бретельках-підтяжках.

Жіночий головний убір – хустка, чоловіки — у солом'яних брилях та кашкетах. У колекції також є кілька світлин із зимовим вбранням місцевих мешканців.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/odiag-meshkantsiv-skhidnogo-podillia-pochatku-xx-stolittia/

97 років тому було убито Симона Петлюру. 25 травня 1926 року у Парижі єврей Самуїл Шварцбард випустив у нього серію пострілів. Голова Директорії та головний отаман Армії УНР помер того ж дня у шпиталі.

На його похороні не виголошували промов. Втім церемонія стала велелюдною маніфестацією – у ній взяли участь понад 2 тисячі осіб. Серед них вдова отамана Ольга та донька Лариса, п'ять генералів Армії УНР, голова уряду УНР, міністри, ветерани, емігранти, пересічні французи. А також високі делегації з Грузії, Азербайджану, Польщі, Франції, також представник народів Північного Кавказу та керівник Туркестанського уряду.

Поховали Петлюру на кладовищі Монпарнас. Після останньої "вічної пам’яті" хор проспівав "Заповіт". У паризькому тижневику "Тризуб", офіційному виданні уряду УНР, зазначили: "Головного Отамана було покладено до тимчасового гробу в чужій землі". Отже, йшлось про те, що рештки в майбутньому мають бути перенесені на батьківщину Симона Петлюри. Цього досі не сталось.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/shablia-na-katafalku-iak-khovali-simona-petliuru/

– Работать будєтє ілі нєт?!, – представився начальник Берлагу, тобто усіх таборів, що знаходяться на Таймирі.

– Поки не приїде комісія з Москви, на роботу не підемо, – відповів котрийсь з в'язнів.

– Я здєсь ат трідцать сєдьмого года і нікакой камісії здєсь нє било по такому поводу, нє било в етом надобності, так же как і в данноє время. На работу ви пайдьотє, а в протівном случає…, – тут він зробив довгу паузу, – у мєня пуль хватіт на вас!

В'язні замовкли на якусь мить у подиві від такої відвертості “бога” Таймиру. Нараз кілька голосів з нар порушили цю гробову тишу: Пьос! Мразь!

Генерал моментально збілів, як крейда, нервово піднявся з табуретки, яка тут же перекинулась. Ще хотів погрозити, але град слів: “підер”, “стєрва”, “мразь”, “сатрап” й інші вишукані та удосконалені в таборах епітети полились на нього. Йому нічого не залишалось, як покинути “гостинне” для нього помешкання.

Це спогад 94-річного Ярослава Когута з Тернопільщини, який брав участь у Норильському повстанні 1953 року, що стало наймасовішим бунтом бранців у ГУЛАГу. Пан Ярослав був засуджений до 25 років. Завдяки цьому сміливому протесту він та тисячі інших в'язнів змогли звільнитися з таборів. Більше спогадів про ті події читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viazni-pishli-na-soldativ-goliruch-94-richnii-iaroslav-kogut-pro-uchast-v-norilskomu-povstanni/

– Привела нас на отсе засіданнє подія сумна, може сумніша від подій, найприкріших для нас в остатніх часах війни, – такими словами літературознавець Василь Щурат розпочав позачергові збори Наукового товариства імені Шевченка 29 травня 1916 року.

Напередодні стало відомо про смерть письменника і багаторічного члена товариства Івана Франка. НТШ взялося за організацію і фінансування похорону товариша. Навряд ініціатори здогадувалися, скільки зусиль та емоцій їм доведеться витратити, аби полагодити це, на перший погляд, просте питання.

Хвороба Франка стала проявлятися ще 1908 року. Його мучили напади мігрені, шум у вухах, важка форма поліартриту покрутила руки. Нещасний впадав у гарячку і безсоння, що супроводжувалися страхітливими галюцинаціями.

Коли почалася Світова війна, підстаркуватий письменник залишився наодинці: сини Тарас і Петро пішли добровольцями на фронт, донька Ганна перебралася до Києва, дружина Ольга лікувалася в психіатричному закладі.

Від листопада 1915-го Франко мешкав у притулку для Українських січових стрільців. Приступи не припинялися. Про одне з видінь розповів медсестрі Софії Монджеєвській. На ранок після безсонної ночі стіни в його палаті розступилися й перед ним явився Бог.

– Іване, подай свої руки! – мовив. – Чи віриш у мене?

– Вірив і вірю, Боже, – відповів. – Люди мене не зрозуміли!

– Ти маєш у своїх пальцях дроти. Іди до свого дому, я вийму тобі ті дроти з рук і дротики з пальців, і будеш здоров, вічно здоров і дужий. Ходи!

Франко просив Софію відпустити його. Очевидно, що та відмовила. Тоді він звернувся за допомогою до 15-річного племінника Василя. Письменник покинув притулок і пішки дістався до своєї вілли на Софіївці. 23 квітня 1916-го вони удвох відсвяткували Великдень – відвідали церкву та пообідали свяченим яйцем. Через місяць Франка не стало.

Читайте про останні дні поета та його похорон, який переріс у багатолюдну маніфестацію, у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dovgii-ostannii-shliakh-ivana-franka/

107 років тому, 28 травня 1916 року помер Іван Франко. Оскільки управитель Львова Казимир Грабовський не дав дозволу на виділення окремого місця, Франка поховали у родинному склепі поляків Морчинських.

Та й навіть за такий "тимчасовий прихисток" українці мали заплатити, хоча Наукове товариство Шевченка клопотало до міської влади, щоб та виділила місце на Личаківському кладовищі безкоштовно.

Тіло Франка пролежало в чужому гробі до 1921-го, коли відбулось урочисте перепоховання Каменяра на Личакові. Упродовж наступних п’яти років “нова” Франкова могила залишалася непомітною. Всі чекали на помпезний надгробок, тому не поставили ані кам’яного, ані навіть дерев’яного хреста. Лише плиту з написом: "Тут поховано великого українського поета Івана Франка".

Львів’яни були незадоволені таким станом справ. В ілюстрованому журналі "Світ" 1925 року вийшла стаття "Над могилою Мойсея", в якій Іван Квасниця розмірковував про важливість встановлення достойного монумента.

У 1926-му, через десять років після смерті Франка, львів’яни замовили надгробний пам’ятник наддніпрянському майстру Сергієві Литвиненку. Скульптор надихався поемою Франка "Каменярі". Лише у 1933-му, за 17 років після смерті поета, на Личаківському некрополі встановили монумент великому українцеві.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tilki-dobre-oznaiomlenii-znaie-shcho-tut-lezhit-franko-spogad-pro-mogilu-kameniara/

Потелицьку церкву Зіслання Святого Духа називають найдавнішим дерев’яним храмом Львівщини і однією з найстарших тризрубних церков в Україні. У 2013 році культову споруду і ще 15 дерев’яних церков карпатського регіону внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Перші згадки про Потелич (в історичних документах фігурують різні назви — Потилич, Телич, Подтелич, Підтелич) датовані XIII століттям. У Галицько-Волинському літописі під 1262 роком згадується, що біля Телича проїжджав король Данило Романович дорогою "в Угри". Якраз тоді, коли його наздогнала делегація на чолі з бояром Борисом та Ізеболком від Данилового брата Василька, аби сповістити, що той "побідив Литву".

Невідомо, чи в той час тут стояла церква Бориса та Гліба. Науковці припускають, що наприкінці XV століття храм згорів під час татарського набігу. У той час Потелич став значним економічним центром, у 1498 році отримав магдебурзьке право. Тут діяли броварня, фаянсова фабрика, млини, ткацькі, ковальські, шевські, кушнірські, гончарні майстерні.

Згідно з найпопулярнішою серед істориків версією, саме гончарі своїм коштом на місці згарища вирішили відновити храм, який, найімовірніше, постав у 1502 році — вже під патроном Святого Духа.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/pid-pokrovom-sviatogo-dukha-odna-z-naidavnishikh-derevianikh-tserkov-ukrayini/

Найдавніші фотографії Києва – надто нові порівняно з багатовіковою історією міста. Сто років – це дуже мало супроти тисячоліття. Але для пам’яті про сам Київ, для того, щоб у цього покоління була змога подивитися на його попереднє обличчя, старі знімки – коштовний і цікавий матеріал. Особливо тому, що частину цієї історії було спалено й розбито.

Року 1911 у Києві побував чеський етнограф Карел Хотек. Він зробив серію світлин з архітектурою і містянами. Будівельне мистецтво, причал на Дніпрі, вулиці, парки, торгівля – роботи Хотека передають ритм і настрій тогочасного Києва.

На його фотокартках також зображено ще цілі величні храми, які у 1930-х під фундамент винищили більшовики. Світлини Хотека зберігають у фондах чеського Національного музею. В Україні вони були невідомі
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/u-tini-kashtana-u-svitli-sontsia-zagublena-fotokhronika-starogo-kiieva/

Початок бомбардувальної авіації Росії заклав українець Ігор Сікорський. У 1913 році він спроєктував літак "Ілля Муромець", що ніс від 500 до 800 кг бойового вантажу й літав на відстань до 600 км зі швидкістю 100 км/год. Таких літаків Російська імперія мала приблизно 80, вони встигли трохи політати під час Першої світової у Балтії.

Полтавський аеродром, заснований 1923-го, виключно військовим став 1936 року. У 1940 році в Полтаві відкрилися вищі штурманські курси. Біля аеродрому планували звести будинки авіамістечка у формі літер СССР. Встигли звести перші дві літери, а потім Гітлер напав на Радянський Союз і нацисти зайняли будинки СС.

Коли німців вибили, СРСР разом з американцями долучили Полтавську авіабазу до операції "Френтік" / Frantic 1944 року. Ідея полягала в тому, щоб американська авіація бомбардувала Німеччину, літаючи між трьома базами (Італія, Британія, СРСР), заплутуючи німців й економлячи на логістиці. Американці перегнали в Україну 150 своїх літаків, привезли обладнання, вкрили ґрунтові злітні смуги спеціальними решітками, щоб 30-тонні літаки не просідали. Місія тривала майже рік.

За цей час на Полтавській авіабазі Station 559 відслужило 8500 американців. Коли нацисти вирахували її локацію, то здійснили масований авіаналіт. Із 74 американських літаків, що були тоді на базі, у бойовому стані залишилося 9. За масштабом шкоди — це був другий Перл-Гарбор, однак операція "Френтік" тривала до червня 1945 року. Після її закінчення американці вивели все своє обладнання, і Друга світова переросла в Холодну війну.

Року 1946 до Полтави перенесли 13-ту гвардійську важку бомбардувальну авіаційну дивізію. Її льотчики першими в СРСР освоїли нові типи літаків. У 1950 році — літак Ту-4 (копія американського літака B-29). У 1955 році — літак Ту-16 (перший реактивний літак-бомбардувальник, призначений для доставки ядерного боєприпасу). У 1974 році — літак Ту-22М2. У 1988 році — літак Ту-160.

А від 1954-го до 1962 року льотчики авіаз’єднання брали участь у навчаннях із реальним використанням ядерних боєприпасів.

За часів Незалежности Полтавська авіабаза поступово порожніла. 13-ту дивізію розформували 2000 року. Але почалась війна, і 2015-го тут сформували 18-ту окрему бригаду армійської авіації імені Ігоря Сікорського, але вже без стратегічних бомбардувальників. Їх в Україні можна побачити як експонати Музею важкої бомбардувальної авіації у Полтаві. Репортаж звідти читайте на нашому сайті ⟶ bit.ly/3MpTbFj

Хто такі ногайці? Коли та за яких обставин цей народ з'явився на українських землях? І чому звідси пішов? Були вони союзниками чи ворогами для Кримського ханату? Навіщо Російська імперія руками Суворова жорстоко розправилася з ногайцями, вчинивши над цим народом геноцид?

Про останніх кочовиків на українських землях у програмі "Без брому з Віталієм Ляскою" розповідає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Владислав Грибовський.

Текст ⟶ bit.ly/43wdfMX
Відео ⟶ bit.ly/3MEpTmk

Назва Білгорода очевидна – фортецю закладали на крейдяній горі на правому боці річки Сіверський Дінець. Пізніше в освіченого люду ця назва викличе низку історичних асоціацій. Наприклад, що на цьому місці поперед стояла хозарська фортеця Саркел (в перекладі – “біла вежа”).

Або, що курський Білгород і є відновленим Білгородом з давньоруських літописів – закладеною святим Володимиром єпископською резиденцією (насправді це сьогоднішня Білгородка під Києвом). Цю міфологію неодноразово спростовували історики, але вона дотепер живить уяву краєзнавців російської провінції.

Білгород будували як фортецю, що мала оберігати Москву від нападників – українців зокрема. І хоч його завжди населяли переважно росіяни, околиці ще 100 років тому виглядали питомо українськими. Пропонуємо короткий екскурс в історію міста, що останнім часом все частіше звучить у новинних повідомленнях.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/bilgorod-rosiiskii-ostriv-v-ukrayinskomu-mori/?fbclid=IwAR3umaNFzHm9C_9Rk8EJQjLCw3z6VHjzHeTH7-5YPj_eJFPGe9YfRI6qm2A

Дитинство в сучасному розумінні є конструктом ХІХ століття. Раніше ставлення до дітей у Європі, зокрема і в Гетьманщині, було абсолютно інакшим. Дитина рано починала долучатися до світу дорослих. Формально вона ставала його учасником із 7-річного віку, коли набувала “церковної дієздатності”. Відтоді треба було ходити до церкви, сповідатися.

У побуті дорослішання проявлялося у зміні одягу. Універсальною вдяганкою малих дітей обох статей була сорочечка. У 7 років хлопчики отримували штанці, а дівчатка — спіднички. Цікаво, що набагато пізніше Остап Вишня пояснить це міркуваннями “престижу”: “Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани. Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці”.

Письменник показав дорослішання сільської дитини через працю. Спочатку хлопчики пасли гусей. У 6 років вони вже мали достатньо кваліфікації для випасання свиней. Після 10—11 — телят. Далі — вівці, корови, коні. Дівчатка ж спершу няньчили менших братиків і сестричок, а потім виконували роботу по дому: доїли козу чи корову, прибирали, займалися грубим шиттям, допомагали готувати їжу.

У документах діти 6—7 років вже фігурують як наймити, учні ремісників. До 10 років їхня кількість зростає. Десь від цього моменту окремі малолітні наймити почитають отримувати платню. У 12—14 років кожна друга міська дитина жила в чужій родині.

Наймитування та учнівство вважали важливим життєвим етапом. Це був варіант соціалізації, котрий дозволяв суспільству ефективніше використовувати дитячу працю. Підліткам він давав нові контакти, навички, набуття інших соціальних статусів, можливість прохарчуватися чи допомогти своїй родині. Більше про те, яким було життя дітей у Гетьманщині читайте у матеріалі Ігоря Сердюка на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/inakshe-ditinstvo/

Симон Петлюра досі перебуває на периферії національного пантеону. Чому немає пам’ятника Головному Отаману в його рідній Полтаві? Як культивують пам’ять про Директорію УНР в Кам’янці-Подільському і які місця у Парижі пов’язані з постаттю Петлюри? Що насправді ми знаємо про Симона Петлюру і наскільки уявлення сучасних українців є наслідком засилля радянської пропаганди?

Яким був державний проєкт одного з лідерів Української революції сто років тому? Чому він тоді зазнав поразки і які здобутки приніс на шляху до Незалежної України? Про це та багато інших невідомих фактів з життя та діяльності Головного Отамана Симона Петлюри у новому номері "Локальної історії".

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/petlyura-4-2023/ При замовленні двох будь-яких журналів до 15 червня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтовний термін відправлення замовлення з цим номером журналу - від 5 РОБОЧИХ днів!

93 роки тому народився Олександр Богомазов – український графік, живописець, педагог. Він не лише був одним із перших абстракціоністів світу. Богомазов обґрунтував засади авангардного мистецтва у трактаті "Живопис і елементи" ще до того, як у мистецтвознавстві виник термін "авангард".

Видатний авангардист, чиї роботи є у нью-йоркських музеях Ґуґґенгайма і MoMA. А на аукціоні Sotheby’s за його картини викладають сотні тисяч доларів. Він належить до покоління Екстер, Бурлюка й Архипенка. Але, на відміну від них, повністю розвивався вдома, в Україні.

Єдина закордонна подорож художника – поїздка до Фінляндії, після якої почалося бурхливе творче зростання художника. З нагоди дня народження митця пропонуємо переглянути спецпроєкт Наталії Терамае, що раніше вийшов на нашому сайті. У ньому вперше відтворено мапу подорожі Богомозова та ідентифіковано локації, зображені на його фінських картинах.
https://bohomazov.localhistory.org.ua/