13 травня 1933 року, сонячного недільного ранку, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір.

Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління. Називав переслідування Ялового непорозумінням: "Арешт Ялового – це розстріл цілої ґенерації".

13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українськотеренних землях. Битву вони програли, але не війну. Енергії 1917 року, наснаги державотворення вистачило більш ніж на десятиліття. Першими жертвами зачистки культурної пам’яті стали полемісти 1920-х.

На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу Миколи Хвильового та Василя Еллан-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг.

Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу.

Читайте більше про цю постать та значення його творчости у тексті Віри Агеєвої "13: символічне в життя Миколи Хвильового" на нашому сайті ⟶ bit.ly/3przyVh

Гуцули п’ють пиво в корчмі. 1938 рік, село Ясіня на Закарпатті. Світлину зробила американська кореспондентка Марґарет Бурк-Вайт. Її репортаж із дивовижними фото Ужгорода та інших населених пунктів краю вийшов у легендарному журналі LIFE.

Більше про журналістку та її візит на українські землі читайте у матеріалі Михайла Марковича ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/viina-i-life-fotomandrivka-amerikanki-margaret-burk-vait-na-zakarpattia/?fbclid=IwAR1fvBIemXOmYnmDgluDoigkcz-esUEyG7vjqs7JZ_3jqe3e6IGz78RArE4

Росія перетворила Другу світову війну на центральний міф. Вона атакує ним чужу історичну пам'ять, чужу ідентичність, чужі кордони. Вона заборонила Україні мати власний погляд на історію і назвала “нацизмом” будь-які розбіжності зі своїми імперськими концептами. При тому росіяни намагаються применшити вклад інших націй у перемогу над нацистами.

Як саме брешуть росіяни? Розберемо по пунктах:

◾ Коли Росія почала приватизувати Другу світову?
◾ Звідки взяли 27 мільйонів жертв?
◾ Скільки насправді загинуло українців?
◾ Як українці творили Перемогу?
◾ Чи варто Україні дискутувати про Перемогу в російському стилі?

Детально у матеріалі дослідниці історії Другої світової війни Яни Примаченко.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rosiia-breshe-pro-drugu-svitovu-bo-bez-ukrayini-ne-peremogla-b/

Львів стрімко зросійщувався. Саме у 1950-х кількість етнічних росіян досягла свого піку — вони становили майже третину населення міста. При тому, що у прикордонних з Росією Чернігівській та Сумській областях їх було менше, ніж на Львівщині.

Найвищої позначки сягнула і кількість євреїв — 28 тисяч, до того ж це були російськомовні євреї з радянських теренів. Якщо додати ще третину російськомовних українців-переселенців, то українців-галичан у Львові налічували лише приблизно третину. 8 вересня 1956 року народився 400-тисячний житель Львова.

Тоталітарна комуністична влада будувала райдужні плани на перетворення "старого, відсталого, пансько-попівського" Львова на "радянський, передовий, промисловий". Немає сумніву, що тільки післявоєнна розруха і брак бюджетних коштів врятували серце Львова від перебудови. Адже азійські варвари мали абсолютно серйозні плани замінити "буржуазні будинки австрійських і польських часів" на "величні і світлі радянські". Важко навіть собі уявити, який би це був жах!

Більше про те, як змінювалося місто впродовж ХХ століття читайте у спецпроєкті Ілька Лемка "Побутові хроніки Львова". Перший матеріал присвячено 1950-м рокам ⟶ bit.ly/3HUdoSa

Петра Конашевича-Сагайдачного ми переважно знаємо як того, хто перемагав татар і турків. Втім він був фактично першим дипломатом і політиком, якому судилося перетворити хаотичну і строкату масу степового козацтва на грізну і впливову військово-політичну потугу.

На початок ще однієї фази московської кампанії Річ Посполитої він уже мав значний досвід: керував запорозькими полками у війні зі шведами, відзначився походами на Московію під час перших років Смути. Вінцем його кар’єри на той момент були морські виправи запорожців на турецькі фортеці чорноморського басейну. За ієрархією цінностей Запорозького Коша, це була вища проба якости козацького очільника.

Про авторитет у січовому середовищі свідчить і прізвисько "Сагайдачний" як додаток до шляхетського прізвища Конашевич. Водночас гетьман мав широкі зв’язки й авторитет серед руської шляхти, що робило його кандидатуру привабливою в очах Варшави як союзника у поході 1618 року.

Читайте більше про похід та облогу Москви у матеріалі Олексія Сокирка "Марш Сагайдачного на Кремль" на нашому сайті ⟶ bit.ly/3nrtyvp

"Біла чи чорна чи червона Москва завжди на один лад приборкує бунтуючу "мятєжную Малоросію". Зветься воно завжди, що наводить "культуру, лад і порядок" – слушно зауважив автор статті про радянсько-польське прикордоння, що вийшла у 1930-х роках на сторінках газети "Діло".

У репортажі йшлося про два сусідні села, розташовані по різні боки річки Збруч. Токи та Ожигівці (нині це Хмельниччина) колись були одним містечком, проте від кінця XVIII століття їх розділили дві імперії — Австрійська та Російська. Через понад 200 років Токи та Ожигівці стали частиною Польщі та СРСР відповідно.

"Колективізували й розкулачували село кілька разів підряд, – пише автор про радянські Ожидівчці. – Оповідають тутешні, що коли вперше колективізовано село і наслана ударна бригада комсомольців почала заорувати селянські поля, в селі знявся крик і потрясаючий плач; по цім і тамтім боці обидва села вилягли дивитися, що воно таке оті комуністи над людьми виробляють.

Село спротивлювалося, не хотіло ніякої комуни, боронилося як уміло, але ж большевики вкінці зломили село відомими способами: з року на рік раз-у-раз вивозили "бунтарів" споміж мешканців села більшими чи меншими партіями на Соловки, Сибір, тощо. Безліч народу таки виморено голодом. Нині село сколективізоване вповні на "індивідуальнім господарстві" залишилася в цілих Ожигівцях лиш якась одна стара недобита жінка з двома малими дітьми, кажуть її внуками. Оце й є лишній "кулацький сектор" ожиговецької комуни. Давне село валиться і погибає на очах".
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/selo-po-tamtim-botsi-maie-zhakhlivii-vigliad-reportazh-1930-kh-z-radiansko-polskogo-prikordonnia/

Розлом, що змінив історію України – Берестейська унія. Що передувало подіям 1596 року? Чи дискримінували православних у Речі Посполитій у XVI столітті? Чому у той час занепадала Київська православна митрополія? Хто з православних ієрархів захотів перейти в унію?

Про це розповідає доктор історичних наук, професор історичного факультету Дрогобицького університету Леонід Тимошенко у новому випуску програми "Без брому з Віталієм Ляскою".

Читати ⟶ bit.ly/3pFbzSR
Дивитися ⟶ bit.ly/3Bp9xJd

Півтори години безперестанного перехресного вогню — так коротко можна описати сутичку між підрозділом НКВС і вояками УПА під Космачем на початку 1945 року. Сотенний УПА Мирослав Симчич — "Кривоніс" називав її своїм "коронним боєм" і твердив, що тоді вдалося покласти трупами чотири сотні ворогів.

"Здавалося, самі гори посунули на напасників. Не було чутно ні поодиноких вистрілів, ні черг — лише суцільний шквал. 22 кулемети, "бронебійка", міномет, десятки автоматів, десятизарядка, карабіни — це вам не жарти. Гуло, як у пеклі. Одну за одною чота "Лиска" запалила вантажівки. З легковика стрільці зробили друшляк. Червонопогонники безладною гурмою кинулися в прорив уперед. Наткнулися на щільний вогонь. Нажаханою отарою кинулися назад, але даремно. Гепалися долів, де хто стояв. Гарячково відстрілювалися з-за тіл вбитих товаришів", – згадував Симчич.

Описуючи цей бій, дослідники переважно покликаються на спогади "Кривоноса". Розсекречені документи спецслужб подають більше подробиць. І спростовують деякі міфи, зокрема про втрати сторін.

[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/statti/koronnii-bii-miroslava-simchicha/

Українки у вишиванках, 1932 рік, Буковина. Фото зробили у селі Малий Кучурів біля Чернівців дослідники Жаклін та Рене Бенезеш.

Французькі етнографи на початку 1930-х відвідали п'ять сіл Буковини. Привезли здвіти колекцію із кількох десятків світлин. 100 років потому в архіві паризького музею цю фотозбірку відшукала дослідниця матеріальної культури українців Оксана Косміна.

Прикметно, що і святковим, і буденним одягом українців на світлинах бачимо вишивані сорочки. Вони різнилися лише багатством оздоби. Історію мандрів французьких дослідників та більше фото буковинського строю дивіться на нашому сайті ⟶ bit.ly/3WeFNIq

Кримське село Ай-Серез (з 1948 року — Міжріччя) розташоване на півдні півострова. Там народився національний лідер кримськотатарського народу, правозахисник та політв’язень радянського режиму Мустафа Джемілєв, а також Абдурахман Чубаров — батько голови Меджлісу Рефата Чубарова.

Року 1912 Ай-Серез з етнографічною експедицією відвідав науковець Михайло Дубровський. Звідти науковець привіз серію світлин, на яких зображено побут та повсякдення кримських татар.

До села було важко дістатися — воно зусібіч оточене горами. Тож там надовго збереглася традиційна забудова. Про неї розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/ai-serez-ridne-selo-mustafi-dzhemilieva-ponad-110-rokiv-tomu/

"Селяни Київської губернії загалом мирні, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники. Дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки. Багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Вони набожні, не люблять неладу, гостинні. У них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонують кожному гостеві".

Такими описав мешканців Київщини француз Домінік де ля Фліз. Він брав участь у походах наполеонівської армії. Під Смоленськом дістав поранення і втрапив у полон. Вирішив залишитися в Україні. Став іменувати себе Дем’яном Петровичем.

Одружився із Софією Маркевич, тіткою українського історика й етнографа Миколи Маркевича. Влаштувався лікарем у Київській губернії, зробив 10 тисяч щеплень від віспи. Коли в Білій Церкві спалахнула епідемія холери, якою заразилося 300 людей, вилікував 247 осіб.

У 1850-х роках доулчився до етнографічних досліджень краю. У результаті уклав працю на 1245 сторінок із численними малюнками та описами побуту і звичаїв мешканців Київщини та Черкащини.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tsikavi-doslidi-frantsuza-demiana-petrovicha/

Француз Домінік Де ля Фліз, який долучився до етнографічних досліджень на Київщині у 1840-х роках, створив понад дві сотні малюнків населених пунктів краю. Деякі нині вже не існують, зокрема міста й села Чорнобильської зони.

Він намагався показати особливості ландшафту та головні споруди: церкву, млин, рудню або гуту. Інтер’єри хат відтворював максимально точно, завдяки чому можна скласти уявлення про їхнє планування, начиння, розташування покуті з іконами, прикрашання рушниками, облаштування освітлення тощо.

Також фіксував вбрання, дуже детально промалював головні убори, поясний і верхній одяг. Заможніші жителі південних повітів мали шкіряні чоботи, добротні свити й кожухи. Жінки та дівчата, які селилися біля великих міст, майже щодня носили чоботи з червоної або жовтої шкіри. Натомість поліщуки взували виключно постоли та личаки з онучами, одягали обдерті й латані кожухи. На малюнках їхні обличчя — втомлені, сірі, чоловічі зачіски — неохайні, у ковтунах.

Більше про Де ля Фліза, який іменував себе Дем'яном Петровичем, читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/451krlV

Ілюстрація авторства Де ля Фліза 1851 року "Костюми селян державних маєтностей Київської губернії". Із фондів Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Роман Сельський (1903–1990) мав стати юристом, але обрав малоприбутковий фах художника. Він навчався у Кракові та Парижі, багато подорожував. Більшовицька окупація забрала можливість мандрів і примусила переглянути свою мистецьку концепцію.

Та навіть у сірому радянському Львові художник вирізнявся серед колег, а його помешкання стало місцем вільнодумних зібрань.

У день 120-річчя від народження Романа Сельського розповідаємо про патріарха львівського сучасного мистецтва.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khudozhnik-iakii-tvoriv-i-propaguvav/?fbclid=IwAR1oU404NdxdTUZWfJc8LpJLSuoSXMivUmiTxBwki1z9Q5iS8llUXVyp-Jo

144 роки тому, 22 травня 1879-го, народився Симон Петлюра. Відомий перш за все як військово-політичний діяч – голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки. Утім не менш вагомим є його культурний бекґраунд.

До того як очолити військо і державу Петлюра був відомим театральним рецензентом та літературним критиком. Сам добре грав на сцені і любив співати, навіть диригував.

За любов до музики Миколи Лисенка його вигнали із семінарії, з любові до пісні Миколи Леонтовича він ініціював один із найуспішніших проєктів культурної дипломатії в історії модерної України. "Кохався у всьому гарному та естетичному", — згадували про нього сучасники. До української культури ставився як до мети і засобу розбудови незалежної України.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zaliublenii-u-mistetstvo-golovnokomanduvach/

23 травня 1938 року о 12:13 у нідерландському портовому місті Роттердам пролунав вибух. У чоловіка, який розглядав афішу кінотеатру "Люм’єр", здетонувала коробка шоколадних цукерок.

Коли на місце події прибула поліція, в особистих речах загиблого знайшли візитку готелю "Централь" та паспорт на ім’я Йозефа Новака. Під час слідства виявилося, що вбито провідника ОУН Євгена Коновальця.

А виконавцем замаху був уродженець Мелітополя, працівник НКВС Павло Судоплатов.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vbivstvo-providnika/

У січні 2006 року на полтавському аеродромі урочисто розрізали літак Ту-22М3. Це був останній дальній надзвуковий ракетоносець-бомбардувальник України, який перебував у бойовому стані. За процесом спостерігали заступник голови генштабу ЗСУ Ігор Тенюх, заступник командувача Повітряних сил України Сергій Онищенко, посол США Джон Гербст, представники Агентства зменшення загрози Міноборони США.

Утилізацією займалася американська фірма Rayteon Technical Service. Попередньо з повітряного судна зняли все цінне обладнання і злили пальне. У присутності поважної делегації від літака відрізали носову та хвостову частини. Корпус зім’яли, щоб не було ніякого шансу на відновлення.

Американські чиновники з Агентства зменшення загрози здали свої звіти, у яких, імовірно, відрапортували, що Східна Європа стала безпечнішою. За неповні два роки, 2008-го, Росія напала на Грузію, застосувавши ті самі Ту-22М3.

За класифікацією НАТО, цей літак називається Backfire, що можна перекласти як "зустрічний вогонь". У 2003 році під час конфлікту за Тузлу, коли Росія намагалася анексувати острів, добудовуючи до нього дамбу, українські літаки Ту-22М3 здійснили кілька демонстративних польотів, щоб показати Росії, що Україна має чим відповісти.

Під час анексії Криму 2014 року ми вже не мали "зустрічного вогню". А 2022-го і 2023-го російська сторона запустила з Ту-22М3 по Україні чимало смертоносних крилатих ракет Х-22. Зокрема по торговельному центру в Кременчуку 27 червня 2022 року та по житловому будинку у Дніпрі 14 січня 2023 року.

Ці літаки все ще можна побачити в Україні, але тільки як експонати — у Музеї важкої бомбардувальної авіації у Полтаві. Там побував Лесь Белей. Його репортаж читайте на сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vazhka-aviatsiia-i-legkovazhnist/

У 1920-х роках у селах Володіївці та Гремячка (Грим'ячка), що на Поділлі, побував невідомий фотограф. Він зробив серію світлин, на яких бачимо святковий та буденний одяг, вбраня старших людей і дітей.

Вражає краса вишитих сорочок. Жінки з намистом на кільканадцять разків. Дівчатка вбрані у зменшену копію жіночого вбрання. На маленьких хлопчиках вишиті сорочки та штанці на бретельках-підтяжках.

Жіночий головний убір – хустка, чоловіки — у солом'яних брилях та кашкетах. У колекції також є кілька світлин із зимовим вбранням місцевих мешканців.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/odiag-meshkantsiv-skhidnogo-podillia-pochatku-xx-stolittia/

97 років тому було убито Симона Петлюру. 25 травня 1926 року у Парижі єврей Самуїл Шварцбард випустив у нього серію пострілів. Голова Директорії та головний отаман Армії УНР помер того ж дня у шпиталі.

На його похороні не виголошували промов. Втім церемонія стала велелюдною маніфестацією – у ній взяли участь понад 2 тисячі осіб. Серед них вдова отамана Ольга та донька Лариса, п'ять генералів Армії УНР, голова уряду УНР, міністри, ветерани, емігранти, пересічні французи. А також високі делегації з Грузії, Азербайджану, Польщі, Франції, також представник народів Північного Кавказу та керівник Туркестанського уряду.

Поховали Петлюру на кладовищі Монпарнас. Після останньої "вічної пам’яті" хор проспівав "Заповіт". У паризькому тижневику "Тризуб", офіційному виданні уряду УНР, зазначили: "Головного Отамана було покладено до тимчасового гробу в чужій землі". Отже, йшлось про те, що рештки в майбутньому мають бути перенесені на батьківщину Симона Петлюри. Цього досі не сталось.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/shablia-na-katafalku-iak-khovali-simona-petliuru/

– Работать будєтє ілі нєт?!, – представився начальник Берлагу, тобто усіх таборів, що знаходяться на Таймирі.

– Поки не приїде комісія з Москви, на роботу не підемо, – відповів котрийсь з в'язнів.

– Я здєсь ат трідцать сєдьмого года і нікакой камісії здєсь нє било по такому поводу, нє било в етом надобності, так же как і в данноє время. На работу ви пайдьотє, а в протівном случає…, – тут він зробив довгу паузу, – у мєня пуль хватіт на вас!

В'язні замовкли на якусь мить у подиві від такої відвертості “бога” Таймиру. Нараз кілька голосів з нар порушили цю гробову тишу: Пьос! Мразь!

Генерал моментально збілів, як крейда, нервово піднявся з табуретки, яка тут же перекинулась. Ще хотів погрозити, але град слів: “підер”, “стєрва”, “мразь”, “сатрап” й інші вишукані та удосконалені в таборах епітети полились на нього. Йому нічого не залишалось, як покинути “гостинне” для нього помешкання.

Це спогад 94-річного Ярослава Когута з Тернопільщини, який брав участь у Норильському повстанні 1953 року, що стало наймасовішим бунтом бранців у ГУЛАГу. Пан Ярослав був засуджений до 25 років. Завдяки цьому сміливому протесту він та тисячі інших в'язнів змогли звільнитися з таборів. Більше спогадів про ті події читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viazni-pishli-na-soldativ-goliruch-94-richnii-iaroslav-kogut-pro-uchast-v-norilskomu-povstanni/

– Привела нас на отсе засіданнє подія сумна, може сумніша від подій, найприкріших для нас в остатніх часах війни, – такими словами літературознавець Василь Щурат розпочав позачергові збори Наукового товариства імені Шевченка 29 травня 1916 року.

Напередодні стало відомо про смерть письменника і багаторічного члена товариства Івана Франка. НТШ взялося за організацію і фінансування похорону товариша. Навряд ініціатори здогадувалися, скільки зусиль та емоцій їм доведеться витратити, аби полагодити це, на перший погляд, просте питання.

Хвороба Франка стала проявлятися ще 1908 року. Його мучили напади мігрені, шум у вухах, важка форма поліартриту покрутила руки. Нещасний впадав у гарячку і безсоння, що супроводжувалися страхітливими галюцинаціями.

Коли почалася Світова війна, підстаркуватий письменник залишився наодинці: сини Тарас і Петро пішли добровольцями на фронт, донька Ганна перебралася до Києва, дружина Ольга лікувалася в психіатричному закладі.

Від листопада 1915-го Франко мешкав у притулку для Українських січових стрільців. Приступи не припинялися. Про одне з видінь розповів медсестрі Софії Монджеєвській. На ранок після безсонної ночі стіни в його палаті розступилися й перед ним явився Бог.

– Іване, подай свої руки! – мовив. – Чи віриш у мене?

– Вірив і вірю, Боже, – відповів. – Люди мене не зрозуміли!

– Ти маєш у своїх пальцях дроти. Іди до свого дому, я вийму тобі ті дроти з рук і дротики з пальців, і будеш здоров, вічно здоров і дужий. Ходи!

Франко просив Софію відпустити його. Очевидно, що та відмовила. Тоді він звернувся за допомогою до 15-річного племінника Василя. Письменник покинув притулок і пішки дістався до своєї вілли на Софіївці. 23 квітня 1916-го вони удвох відсвяткували Великдень – відвідали церкву та пообідали свяченим яйцем. Через місяць Франка не стало.

Читайте про останні дні поета та його похорон, який переріс у багатолюдну маніфестацію, у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/dovgii-ostannii-shliakh-ivana-franka/

107 років тому, 28 травня 1916 року помер Іван Франко. Оскільки управитель Львова Казимир Грабовський не дав дозволу на виділення окремого місця, Франка поховали у родинному склепі поляків Морчинських.

Та й навіть за такий "тимчасовий прихисток" українці мали заплатити, хоча Наукове товариство Шевченка клопотало до міської влади, щоб та виділила місце на Личаківському кладовищі безкоштовно.

Тіло Франка пролежало в чужому гробі до 1921-го, коли відбулось урочисте перепоховання Каменяра на Личакові. Упродовж наступних п’яти років “нова” Франкова могила залишалася непомітною. Всі чекали на помпезний надгробок, тому не поставили ані кам’яного, ані навіть дерев’яного хреста. Лише плиту з написом: "Тут поховано великого українського поета Івана Франка".

Львів’яни були незадоволені таким станом справ. В ілюстрованому журналі "Світ" 1925 року вийшла стаття "Над могилою Мойсея", в якій Іван Квасниця розмірковував про важливість встановлення достойного монумента.

У 1926-му, через десять років після смерті Франка, львів’яни замовили надгробний пам’ятник наддніпрянському майстру Сергієві Литвиненку. Скульптор надихався поемою Франка "Каменярі". Лише у 1933-му, за 17 років після смерті поета, на Личаківському некрополі встановили монумент великому українцеві.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tilki-dobre-oznaiomlenii-znaie-shcho-tut-lezhit-franko-spogad-pro-mogilu-kameniara/