Тема про "три братні народи" та колиску їхню Русь навряд чи нині може бути предметом серйозного наукового аналізу, а от похідна від неї теза про пізнє розмежування українців і білорусів у Речі Посполитій все ще мало не аксіоматична.

Твердячи, що цю єдність чи не штучно розділила Люблінська унія, зазвичай не задаємося питанням, а чи були поважні підстави в минулому для творення спільної ідентичності українців і білорусів у кордонах Великого князівства Литовського?

Чи, може, мовна подібність, а чи конфесійна єдність бути для цього тривким ґрунтом? Чи відчували, скажімо, наші славні волинці, а чи не менш славні мешканці Руського воєводства себе "одним народом" із жителями Полоцької чи Вітебської земель? Читайте у колонці докторки історичних наук Наталії Старченко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/ukrayinske-natsiietvorennia-ta-liublinska-uniia-natalia-starchenko/

Наприкінці ХІХ століття Галицький сейм ухвалив закон про примусове страхування приватних будинків від вогню. Але консервативні галичани, надто селяни-українці, дуже неохоче оберігали таким чином свою нерухомість.

Року 1891 доктор Дам’ян Савчак зазначав: із менших посілостей застраховано лише 5 %, більших — до 12 %. Тож запропонував створити українське страхове товариство, прибуток з якого мав би працювати на добробут спільноти.

Перша спроба отримати концесію затягнулася на вісім років через протистояння ініціативі москвофільських і польських чиновників. Врешті нічого з того не вийшло. Другу підтримав намісник Галичини Казимир Бадені — бо був впевнений, що засновники зберуть установчий капітал: 50 тисяч золотих ринських. Або ж не подужають довго працювати.

Такий ризик справді був, тож від варіанта назви "Русь" відмовилися — щоб не лунало зловтішне: «"Русь" збанкрутувала». Але чиновник помилився — оперативно знайшлось 350 вкладників, серед яких був і майбутній митрополит Андрей Шептицький.

15 червня 1892 року Товариство взаїмних обезпечень "Дністер" розпочало роботу. Установа переїжджала кілька разів, а її останній офіс донині є однією із найошатніших споруд Львова.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/arkhitekturne-sviato-ta-finansova-bezpeka-iak-postalo-strakhove-tovaristvo-dnister-u-lvovi/

Володимир Папуга народився 1911 року в місті Баффало, штату Нью-Йорк. Батьки були емігрантами зі села Золота Слобода, що на Тернопільщині. Сім’я Папуг — той незвичний випадок, коли українці повернулись на рідну землю, не залишилися в Америці. Очевидно, їхали за океан з чітким планом заробити певну суму грошей. А коли досягли бажаного, повернулися домів.

Народжений в Америці Володимир Папуга пішов навчатися до гімназії у Бережанах. Далі продовжив студії у Львові, а згодом у Варшаві — за спеціальностями "соціологія" і "драма".

Згодом хлопець вирішив повернутися до Америки: бачив за океаном значно більше можливостей для реалізації. Року 1930 сів на корабель і вирушив до Нью-Йорка. Ім’я і прізвище змінив на Walter Blondyn.

У Сполучених Штатах Волтер поринув у творчість. Працював актором в нью-йоркському артистичному гуртку, інструктором українського танцю, був секретарем у відомого балетмейстера й кінорежисера українського походження Василя Авраменка.

Волтер добре знав українську мову і став автором діаспорянської преси. У 1936—1937 роках редагував офіційний орган "Українських Злучених Організацій" — "Вісти з Огайо". Працював журналістом у газеті "Свобода", журналах The Trident, The Ukrainian Weekly. Підписувався псевдонімами: Блондин, Бльондиненко. Журналістське посвідчення йому у Клівленді завізував Еліот Несс — славетний розслідувач, який посадив за ґрати Аля Капоне.

Однак найдужче Волтер захоплювався фільмуванням. Він знімав на відеокамеру видатні виступи колективу Авраменка. Читаючи вісті з України, Бльондин розумів: найцікавіші знімання — далеко за сценами Нью-Йорка чи Клівленда. Восени 1938-го у велику шкіряну валізу спакував відеокамеру і ступив на трап корабля до Гавра.

Через пів року, навесні 1939-го, Бльондин-Папуга описав свою поїздку в американській газеті "Свобода" в циклі статей "Вражіння з подорожі по Европі". Мандрівка не була випадковою і мала мету. Підказку можна знайти в одній зі статей: "Підчас мого побуту в Парижі я мав нагоду стрінути д-ра Луку Мишугу […] що тоді був зайнятий допомогою у творенні Карпатської України".

Волтер Бльондин зняв одну із трьох частин фільму "Україна в огні", який з успіхом демонстрували в американських кінотеатрах наприкінці 1930-х. Згодом стрічка зникла. Відомі тільки короткі описи її змісту.

Повернувшись до США, Волтер Бльондин влаштувався на роботу у Goodyear Aircraft офісним менеджером у відділі контролювання виробництва. Продовжував писати матеріали на українські теми для видання Akron Beacon Journal. 1951 року відкрив ресторан, через п’ять років заснував цілу ресторанну мережу. Володимир Папуга помер 1971 року.

У його шлюбі з українкою Ольгою Галамай народилося двоє доньок — Патрисія і Діана. Всі відомості про життєпис Володимира-Волтера відомі з біографії, яку уклала Патрисія Блондин-Сенборн. У 2018 році Патрисія разом із племінником побувала в Україні й мандрувала тим самим шляхом, який батько здолав у 1938 році.

Детективна історія пошуку зниклої стрічки та подорожі Волтера Бльондина зі США в Україну напередодні Другої світової війни читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3Lddk0M

— Часто, коли йдеться про Княжу добу, звучить стереотип, що степ був виразно ворожим до лісостепу, зокрема й Києва. Чи справді в XI—XIII століттях осілі люди, які жили на півночі сучасної України, та кочівники, що населяли український південь, лише ворогували?

— Це однобічний образ, який з’явився ще у середньовічних джерелах. Духовні особи, які писали києворуські хроніки, здебільшого зображали кочовиків степу як грізну, язичницьку силу, що хоче зруйнувати християнський світ, який для них уособлювала Русь. Утім зв’язки півночі та півдня України мали не лише вимір ворогування, але й вигідної взаємодії.

У період києворуської державности, від кінця Х до середини ХIII століття, у степу панували два головні кочові народи: спершу печеніги, пізніше половці. Їхні взаємини із тим, що можна назвати Руссю, з елітою та нижчими верствами населення, аж ніяк не описати давньою та однобічною метафорою "Ліс проти Степу".

Русько-половецьку взаємодію можна простежити у джерелах (лише руських, половці текстів не залишили). Упродовж 50 років, відколи половці з’явилися на руських кордонах, тривала гра в одні ворота: кочівники нападали насамперед на Середню Наддніпрянщину — ядро Руси, на чолі з Києвом. Війська руських князів зазнавали поразки за поразкою, декілька були дуже відчутними. Наприклад, битва на річці Альті неподалік Переяславля у вересні 1068 року, також битва на Стугні 26 травня 1093 року.

Втім відносини почали змінюватися на зламі XI—XII століть, коли Рюриковичі вирушили у степ. Відтоді та до монгольської навали зберігався баланс між війною і миром. Набіги зі степу на руські землі, і навпаки, змінювалися угодами. Є приклади співпраці князів і половців проти інших князів з іншими половцями.

Від кінця XI століття з’явилася цікава практика: Рюриковичі та знатні половецькі роди почали укладати шлюби. Щоправда, князі брали половецьких дівчат собі за дружин, а своїх дочок у степ не віддавали. Згодом у половецькі еліти навіть почало проникати християнство.

Читайте більше про половців та південні українські землі у період Русі в інтерв'ю Віталія Ляски з Вадимом Арістовим. Це текстова версія розмови з подкасту "Битва за Південь" (усі епізоди слухайте тут ⟶ bit.ly/3B7M3Ih).

На цьому фото найближче оточення диктатора Західної області УНР: у першому ряді Сидір Голубович, Степан Витвицький, Євген Петрушевич, Стефан Чмелик, Ярослав Селезінка. Світлину кілька місяців тому опублікували на сайті Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Знімок неодноразово з'являвся у різних виданнях й інтернеті. Його часто підписують: "Уряд Західньо-Української Народньої Республіки в Кам'янці. 1919 рік". Імовірно, підпис зробили сучасні дослідники. Він не відповідає дійсності.

Чому – розповідає історик Ярослав Тинченко у тексті на нашому сайті. Читайте ⟶ bit.ly/3pcHrOf

13 травня 1933 року, сонячного недільного ранку, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір.

Пішов до кабінету взяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління. Називав переслідування Ялового непорозумінням: "Арешт Ялового – це розстріл цілої ґенерації".

13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українськотеренних землях. Битву вони програли, але не війну. Енергії 1917 року, наснаги державотворення вистачило більш ніж на десятиліття. Першими жертвами зачистки культурної пам’яті стали полемісти 1920-х.

На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу Миколи Хвильового та Василя Еллан-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг.

Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу.

Читайте більше про цю постать та значення його творчости у тексті Віри Агеєвої "13: символічне в життя Миколи Хвильового" на нашому сайті ⟶ bit.ly/3przyVh

Гуцули п’ють пиво в корчмі. 1938 рік, село Ясіня на Закарпатті. Світлину зробила американська кореспондентка Марґарет Бурк-Вайт. Її репортаж із дивовижними фото Ужгорода та інших населених пунктів краю вийшов у легендарному журналі LIFE.

Більше про журналістку та її візит на українські землі читайте у матеріалі Михайла Марковича ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/viina-i-life-fotomandrivka-amerikanki-margaret-burk-vait-na-zakarpattia/?fbclid=IwAR1fvBIemXOmYnmDgluDoigkcz-esUEyG7vjqs7JZ_3jqe3e6IGz78RArE4

Росія перетворила Другу світову війну на центральний міф. Вона атакує ним чужу історичну пам'ять, чужу ідентичність, чужі кордони. Вона заборонила Україні мати власний погляд на історію і назвала “нацизмом” будь-які розбіжності зі своїми імперськими концептами. При тому росіяни намагаються применшити вклад інших націй у перемогу над нацистами.

Як саме брешуть росіяни? Розберемо по пунктах:

◾ Коли Росія почала приватизувати Другу світову?
◾ Звідки взяли 27 мільйонів жертв?
◾ Скільки насправді загинуло українців?
◾ Як українці творили Перемогу?
◾ Чи варто Україні дискутувати про Перемогу в російському стилі?

Детально у матеріалі дослідниці історії Другої світової війни Яни Примаченко.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rosiia-breshe-pro-drugu-svitovu-bo-bez-ukrayini-ne-peremogla-b/

Львів стрімко зросійщувався. Саме у 1950-х кількість етнічних росіян досягла свого піку — вони становили майже третину населення міста. При тому, що у прикордонних з Росією Чернігівській та Сумській областях їх було менше, ніж на Львівщині.

Найвищої позначки сягнула і кількість євреїв — 28 тисяч, до того ж це були російськомовні євреї з радянських теренів. Якщо додати ще третину російськомовних українців-переселенців, то українців-галичан у Львові налічували лише приблизно третину. 8 вересня 1956 року народився 400-тисячний житель Львова.

Тоталітарна комуністична влада будувала райдужні плани на перетворення "старого, відсталого, пансько-попівського" Львова на "радянський, передовий, промисловий". Немає сумніву, що тільки післявоєнна розруха і брак бюджетних коштів врятували серце Львова від перебудови. Адже азійські варвари мали абсолютно серйозні плани замінити "буржуазні будинки австрійських і польських часів" на "величні і світлі радянські". Важко навіть собі уявити, який би це був жах!

Більше про те, як змінювалося місто впродовж ХХ століття читайте у спецпроєкті Ілька Лемка "Побутові хроніки Львова". Перший матеріал присвячено 1950-м рокам ⟶ bit.ly/3HUdoSa

Петра Конашевича-Сагайдачного ми переважно знаємо як того, хто перемагав татар і турків. Втім він був фактично першим дипломатом і політиком, якому судилося перетворити хаотичну і строкату масу степового козацтва на грізну і впливову військово-політичну потугу.

На початок ще однієї фази московської кампанії Річ Посполитої він уже мав значний досвід: керував запорозькими полками у війні зі шведами, відзначився походами на Московію під час перших років Смути. Вінцем його кар’єри на той момент були морські виправи запорожців на турецькі фортеці чорноморського басейну. За ієрархією цінностей Запорозького Коша, це була вища проба якости козацького очільника.

Про авторитет у січовому середовищі свідчить і прізвисько "Сагайдачний" як додаток до шляхетського прізвища Конашевич. Водночас гетьман мав широкі зв’язки й авторитет серед руської шляхти, що робило його кандидатуру привабливою в очах Варшави як союзника у поході 1618 року.

Читайте більше про похід та облогу Москви у матеріалі Олексія Сокирка "Марш Сагайдачного на Кремль" на нашому сайті ⟶ bit.ly/3nrtyvp

"Біла чи чорна чи червона Москва завжди на один лад приборкує бунтуючу "мятєжную Малоросію". Зветься воно завжди, що наводить "культуру, лад і порядок" – слушно зауважив автор статті про радянсько-польське прикордоння, що вийшла у 1930-х роках на сторінках газети "Діло".

У репортажі йшлося про два сусідні села, розташовані по різні боки річки Збруч. Токи та Ожигівці (нині це Хмельниччина) колись були одним містечком, проте від кінця XVIII століття їх розділили дві імперії — Австрійська та Російська. Через понад 200 років Токи та Ожигівці стали частиною Польщі та СРСР відповідно.

"Колективізували й розкулачували село кілька разів підряд, – пише автор про радянські Ожидівчці. – Оповідають тутешні, що коли вперше колективізовано село і наслана ударна бригада комсомольців почала заорувати селянські поля, в селі знявся крик і потрясаючий плач; по цім і тамтім боці обидва села вилягли дивитися, що воно таке оті комуністи над людьми виробляють.

Село спротивлювалося, не хотіло ніякої комуни, боронилося як уміло, але ж большевики вкінці зломили село відомими способами: з року на рік раз-у-раз вивозили "бунтарів" споміж мешканців села більшими чи меншими партіями на Соловки, Сибір, тощо. Безліч народу таки виморено голодом. Нині село сколективізоване вповні на "індивідуальнім господарстві" залишилася в цілих Ожигівцях лиш якась одна стара недобита жінка з двома малими дітьми, кажуть її внуками. Оце й є лишній "кулацький сектор" ожиговецької комуни. Давне село валиться і погибає на очах".
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/selo-po-tamtim-botsi-maie-zhakhlivii-vigliad-reportazh-1930-kh-z-radiansko-polskogo-prikordonnia/

Розлом, що змінив історію України – Берестейська унія. Що передувало подіям 1596 року? Чи дискримінували православних у Речі Посполитій у XVI столітті? Чому у той час занепадала Київська православна митрополія? Хто з православних ієрархів захотів перейти в унію?

Про це розповідає доктор історичних наук, професор історичного факультету Дрогобицького університету Леонід Тимошенко у новому випуску програми "Без брому з Віталієм Ляскою".

Читати ⟶ bit.ly/3pFbzSR
Дивитися ⟶ bit.ly/3Bp9xJd

Півтори години безперестанного перехресного вогню — так коротко можна описати сутичку між підрозділом НКВС і вояками УПА під Космачем на початку 1945 року. Сотенний УПА Мирослав Симчич — "Кривоніс" називав її своїм "коронним боєм" і твердив, що тоді вдалося покласти трупами чотири сотні ворогів.

"Здавалося, самі гори посунули на напасників. Не було чутно ні поодиноких вистрілів, ні черг — лише суцільний шквал. 22 кулемети, "бронебійка", міномет, десятки автоматів, десятизарядка, карабіни — це вам не жарти. Гуло, як у пеклі. Одну за одною чота "Лиска" запалила вантажівки. З легковика стрільці зробили друшляк. Червонопогонники безладною гурмою кинулися в прорив уперед. Наткнулися на щільний вогонь. Нажаханою отарою кинулися назад, але даремно. Гепалися долів, де хто стояв. Гарячково відстрілювалися з-за тіл вбитих товаришів", – згадував Симчич.

Описуючи цей бій, дослідники переважно покликаються на спогади "Кривоноса". Розсекречені документи спецслужб подають більше подробиць. І спростовують деякі міфи, зокрема про втрати сторін.

[ Цим матеріалом продовжуємо цикл статей про героїчний чин українських повстанців. Рубрика "Боротьба" виходить за підтримки ресторану Криївка ]
https://localhistory.org.ua/texts/statti/koronnii-bii-miroslava-simchicha/

Українки у вишиванках, 1932 рік, Буковина. Фото зробили у селі Малий Кучурів біля Чернівців дослідники Жаклін та Рене Бенезеш.

Французькі етнографи на початку 1930-х відвідали п'ять сіл Буковини. Привезли здвіти колекцію із кількох десятків світлин. 100 років потому в архіві паризького музею цю фотозбірку відшукала дослідниця матеріальної культури українців Оксана Косміна.

Прикметно, що і святковим, і буденним одягом українців на світлинах бачимо вишивані сорочки. Вони різнилися лише багатством оздоби. Історію мандрів французьких дослідників та більше фото буковинського строю дивіться на нашому сайті ⟶ bit.ly/3WeFNIq

Кримське село Ай-Серез (з 1948 року — Міжріччя) розташоване на півдні півострова. Там народився національний лідер кримськотатарського народу, правозахисник та політв’язень радянського режиму Мустафа Джемілєв, а також Абдурахман Чубаров — батько голови Меджлісу Рефата Чубарова.

Року 1912 Ай-Серез з етнографічною експедицією відвідав науковець Михайло Дубровський. Звідти науковець привіз серію світлин, на яких зображено побут та повсякдення кримських татар.

До села було важко дістатися — воно зусібіч оточене горами. Тож там надовго збереглася традиційна забудова. Про неї розповідаємо у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/ai-serez-ridne-selo-mustafi-dzhemilieva-ponad-110-rokiv-tomu/

"Селяни Київської губернії загалом мирні, відзначаються добротою, серед них дуже рідко трапляються зловмисники. Дороги скрізь безпечні, зовсім не чути, щоб говорили про вбивства чи крадіжки. Багатьом селянам властиві поміркованість і логіка. Вони набожні, не люблять неладу, гостинні. У них завжди знайдеться хліб-сіль, які щиро пропонують кожному гостеві".

Такими описав мешканців Київщини француз Домінік де ля Фліз. Він брав участь у походах наполеонівської армії. Під Смоленськом дістав поранення і втрапив у полон. Вирішив залишитися в Україні. Став іменувати себе Дем’яном Петровичем.

Одружився із Софією Маркевич, тіткою українського історика й етнографа Миколи Маркевича. Влаштувався лікарем у Київській губернії, зробив 10 тисяч щеплень від віспи. Коли в Білій Церкві спалахнула епідемія холери, якою заразилося 300 людей, вилікував 247 осіб.

У 1850-х роках доулчився до етнографічних досліджень краю. У результаті уклав працю на 1245 сторінок із численними малюнками та описами побуту і звичаїв мешканців Київщини та Черкащини.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tsikavi-doslidi-frantsuza-demiana-petrovicha/

Француз Домінік Де ля Фліз, який долучився до етнографічних досліджень на Київщині у 1840-х роках, створив понад дві сотні малюнків населених пунктів краю. Деякі нині вже не існують, зокрема міста й села Чорнобильської зони.

Він намагався показати особливості ландшафту та головні споруди: церкву, млин, рудню або гуту. Інтер’єри хат відтворював максимально точно, завдяки чому можна скласти уявлення про їхнє планування, начиння, розташування покуті з іконами, прикрашання рушниками, облаштування освітлення тощо.

Також фіксував вбрання, дуже детально промалював головні убори, поясний і верхній одяг. Заможніші жителі південних повітів мали шкіряні чоботи, добротні свити й кожухи. Жінки та дівчата, які селилися біля великих міст, майже щодня носили чоботи з червоної або жовтої шкіри. Натомість поліщуки взували виключно постоли та личаки з онучами, одягали обдерті й латані кожухи. На малюнках їхні обличчя — втомлені, сірі, чоловічі зачіски — неохайні, у ковтунах.

Більше про Де ля Фліза, який іменував себе Дем'яном Петровичем, читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/451krlV

Ілюстрація авторства Де ля Фліза 1851 року "Костюми селян державних маєтностей Київської губернії". Із фондів Національної бібліотеки України ім. Вернадського.

Роман Сельський (1903–1990) мав стати юристом, але обрав малоприбутковий фах художника. Він навчався у Кракові та Парижі, багато подорожував. Більшовицька окупація забрала можливість мандрів і примусила переглянути свою мистецьку концепцію.

Та навіть у сірому радянському Львові художник вирізнявся серед колег, а його помешкання стало місцем вільнодумних зібрань.

У день 120-річчя від народження Романа Сельського розповідаємо про патріарха львівського сучасного мистецтва.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khudozhnik-iakii-tvoriv-i-propaguvav/?fbclid=IwAR1oU404NdxdTUZWfJc8LpJLSuoSXMivUmiTxBwki1z9Q5iS8llUXVyp-Jo

144 роки тому, 22 травня 1879-го, народився Симон Петлюра. Відомий перш за все як військово-політичний діяч – голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки. Утім не менш вагомим є його культурний бекґраунд.

До того як очолити військо і державу Петлюра був відомим театральним рецензентом та літературним критиком. Сам добре грав на сцені і любив співати, навіть диригував.

За любов до музики Миколи Лисенка його вигнали із семінарії, з любові до пісні Миколи Леонтовича він ініціював один із найуспішніших проєктів культурної дипломатії в історії модерної України. "Кохався у всьому гарному та естетичному", — згадували про нього сучасники. До української культури ставився як до мети і засобу розбудови незалежної України.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zaliublenii-u-mistetstvo-golovnokomanduvach/

23 травня 1938 року о 12:13 у нідерландському портовому місті Роттердам пролунав вибух. У чоловіка, який розглядав афішу кінотеатру "Люм’єр", здетонувала коробка шоколадних цукерок.

Коли на місце події прибула поліція, в особистих речах загиблого знайшли візитку готелю "Централь" та паспорт на ім’я Йозефа Новака. Під час слідства виявилося, що вбито провідника ОУН Євгена Коновальця.

А виконавцем замаху був уродженець Мелітополя, працівник НКВС Павло Судоплатов.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vbivstvo-providnika/

У січні 2006 року на полтавському аеродромі урочисто розрізали літак Ту-22М3. Це був останній дальній надзвуковий ракетоносець-бомбардувальник України, який перебував у бойовому стані. За процесом спостерігали заступник голови генштабу ЗСУ Ігор Тенюх, заступник командувача Повітряних сил України Сергій Онищенко, посол США Джон Гербст, представники Агентства зменшення загрози Міноборони США.

Утилізацією займалася американська фірма Rayteon Technical Service. Попередньо з повітряного судна зняли все цінне обладнання і злили пальне. У присутності поважної делегації від літака відрізали носову та хвостову частини. Корпус зім’яли, щоб не було ніякого шансу на відновлення.

Американські чиновники з Агентства зменшення загрози здали свої звіти, у яких, імовірно, відрапортували, що Східна Європа стала безпечнішою. За неповні два роки, 2008-го, Росія напала на Грузію, застосувавши ті самі Ту-22М3.

За класифікацією НАТО, цей літак називається Backfire, що можна перекласти як "зустрічний вогонь". У 2003 році під час конфлікту за Тузлу, коли Росія намагалася анексувати острів, добудовуючи до нього дамбу, українські літаки Ту-22М3 здійснили кілька демонстративних польотів, щоб показати Росії, що Україна має чим відповісти.

Під час анексії Криму 2014 року ми вже не мали "зустрічного вогню". А 2022-го і 2023-го російська сторона запустила з Ту-22М3 по Україні чимало смертоносних крилатих ракет Х-22. Зокрема по торговельному центру в Кременчуку 27 червня 2022 року та по житловому будинку у Дніпрі 14 січня 2023 року.

Ці літаки все ще можна побачити в Україні, але тільки як експонати — у Музеї важкої бомбардувальної авіації у Полтаві. Там побував Лесь Белей. Його репортаж читайте на сайті ⟶ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vazhka-aviatsiia-i-legkovazhnist/