Це українка Марія Любас, на світлині їй 18 років. Вона щойно здобула перемогу на конкурсі краси Всесвітньої виставки у Чикаго 1933 року.

Це була одна із найатракційніших подій “Українського тижня” – прототип майбутніх змагань вродливиць на кшталт “Міс Всесвіт”. Дівчину коронували як принцесу української діаспори.

Скульптор Олександр Архипенко, який готував головну експозицію в українському павільйоні Виставки, кілька днів працював над портретом Марії Любас. Його талант захоплював публіку – відомо, що міс від Японії теж хотіла позувати для митця й отримати картину.

На Всесвітній виставці у Чикаго українці здійснили справжній подвиг. Чому – читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3NooFO3

Фото із сайту Українського національного музею Чикаго.

У березні 1939 року в Америці почали друкувати анонси про показ документального фільму "Україна в огні". На афішах був графік і короткий переказ трьох частин стрічки.

Перша називалася "Західня Україна". Друга частина фільму — "Роттердамська трагедія" — відтворювала вбивство Євгена Коновальця. Третя частина трилогії називалася "Карпатська Україна".

Її на плівку зняв Волтер Бльондин. Син емігрантів з Тернопільщини, що при народженні отримав ім'я Володимир Папуга. Для зйомок на Закарпаття у 1938 році його найімовірніше відрядила загадкова кінокомпанія "Українське фільмове мистецтво", серед засновників якої — Микола Чирський, Олег Ольжич, Улас Самчук і Юрій Горліс-Горський.
Завданням спілки було виготовлення фільмів про сучасне та минуле життя української нації.

Подробиць про цю кінематографічну організацію немає. А сам фільм "Україна в огні" зник. Втім нам вдалося відтворити обставини подорожі Вольтера Блондина в Україну зі США напередодні Другої світової війни завдяки його доньці Патрисії Блондин-Сенборн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/misiia-voltera-blondina/?fbclid=IwAR3CTVaiH5M_22njx73uXctKjiYURooBM6ZfeuA2sb-Lq-IiXFN5I2HRRao

Історія Русі сповнена загадками, легендами і навіть пропагандою. У новому випуску "Локальної історії" ми показуємо, коли та як постала Русь як держава, хто були її творці та куди сягали її кордони.

У №3/23 читайте:
- Русь - попередниця незалежної України? Чи можемо ми сьогодні ділити давньоруську спадщину? Відповіді шукав Сергій Громенко
- Як і чому ворог намагається вкрасти у нас історію Русі і як ми можемо цьому протистояти? Розповідає Олександр Алфьоров
- "Залізна леді" українського Середньовіччя чи Свята месниця? Ким насправді була княгиня Ольга? Шукаємо відповідей в джерелах
- Давні графіті, княжі чаші та курганні поховання. Які таємниці руського часу досі приховує Чернігів?
- Археолог, що став воїном. Інтерв'ю з дослідником київської старовини руського часу Андрієм Оленичем
- Яким був харчовий раціон середньовічних киян? Які наїдки та напої були на княжому столі? Чи були голодні роки та чим давньоруська кухня відрізнялася від слов'янської?

А також ексклюзив! Скандинавська гра нефатафль, в яку грали у середньовічному Києві.

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/rus-3-2023/
При замовленні двох будь-яких журналів до 10 травня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтований термін відправлення замовлення з цим номером журналу - від 5 робочих днів!

— Зробили западло за 20 хвилин. Вікна позамальовували. Нахера таке робить? — обурюється Олександр.

Він — майстер у депо в селі Антонівка на Рівненщині. Доглядає за майже зниклим видом української залізниці — поїздом вузькоколійки. Потяг не виїжджав зі станції понад рік: рух призупинили під час першого карантину. А доки вагони простоювали, негідники розмалювали їх фарбою.

Місцеві пестливо цей потяг називають "Поїздóк". Або "Кукушкою" — через характерний гудок тепловоза. Маршрут Антонівка — Зарічне — найдовша чинна вузькоколійна залізниця в Європі. Для когось — це туристична атракція, для когось — робота, але для багатьох — єдиний спосіб дістатися "до цивілізації". Поки "Кукушка" стоїть, ми спробували подолати цей незвичний маршрут автомобілем.

"Локальна історія" відвідала вузькоколійку на Рівненщині навесні 2021 року. Відтоді "кукушка" вийшла в рейс лише на один день. А з початком повномасштабної війни рухомий склад поїзда та обладнання евакуювали на Закарпаття.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vuzka-poyizdok-kukushka-naidovsha-v-ievropi-vuzkokoliika/

1933 рік. Україна окупована більшовиками. Ілюзія якоїсь самостійности у складі СРСР згасла. Новітня держава – це Йосип Сталін, Розстріляне відродження і Голодомор. Через репресії тоталітарного режиму загинули мільйони українців.

Новини з України ширилися за кордоном. Українська діаспора Америки жахалась від цих фрагментарних повідомлень. Проте коли США отримали право провести Всесвітню виставку 1933-го в Чикаго, в українців з'явилась амбітна мрія: виставити на головній технологічній події планети власний павільйон – від країни, якої на політичній мапі не існувало. Їм йшлося про те, щоб показати світові, що Україна існує.

Як їм це вдалося і що українці експонували на виставці – читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zaochnii-viklik-stalinu-podvig-ukrayintsiv-na-vistavtsi-1933-go-v-chikago/?fbclid=IwAR1288MtEn4uX7e-hbbKeZmwWjVvsKha-F2pYibm6hvdzIAFjJtZx32PWUw

У Страсну п’ятницю відійшов у засвіти Сергій Білокінь – видатний історик і джерелознавець культури, бібліограф, мистецтвознавець. Його особу варто ставити поряд з іншими найвищого рівня гуманітаріями: Ярославом Дашкевичем, Михайлом Брайчевським, Ярославом Дзирою.

Він встиг надрукувати таку кількість джерел, яку не під силу видати й цілому інститутові. Його праці – це видатна енциклопедія української культурології.

Сергій Білокінь повернув в українську культуру постаті Георгія Нарбута, Федора Ернста, Михайла Бойчука та його учнів. Він був одним із перших грушевськознавців у ще підсовєтській Україні. Головним же внеском Білоконя в історіографію стала книжка “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”, за яку він одержав Шевченківську премію у 2002 році.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/sergii-bilokin-in-memoriam/

Як степові землі України перетворилися на житницю Європи та світу? Які промисли були поширеними у цьому краї? Чи мала Російська імперія план на освоєння Півдня України?Як СРСР намагався змінити традиційні природні ландшафти України?

Розповідаємо про економічну історію степової України у випуску подкасту "Битва за Південь" з кандидатом географічних наук Іваном Савчуком.

Слухайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/bytva6

Протягом 1687—1709 років Іван Мазепа пожертвував на храми та монастирі понад мільйон золотих дукатів. Кожен такий "червоний злотий" — це 3,4 грама чистого золота.

Коштом гетьмана збудовано, реставровано або оздоблено 48 культових споруд. Багато тих пам’яток було втрачено. Але деякі дотепер тішать око.

Пропонуємо ознайомитися з сімома найцікавішими.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/arkhitektura-iaka-maie-imia/

Переписувати історію України в сучасній Росії почали відразу після анексії Криму 2014 року. Тепер їхні автори намагаються сформувати новий російський "канон" — вже не окремих регіонів (Крим, Донбас), а Української держави в цілому.

Минулого місяця у Росії вийшла пропагандистська монографія "Історія України". 650 сторінок із передмовою Лаврова. Книга заперечує українську суб’єктність від найдавніших часів до ХХ століття, а якщо і змушена визнати її існування — то лише у зв’язці з радянською Росією, яка "подарувала" Україні вже не тільки Крим, але й Закарпаття, а також "подарувала" статус в ООН.

В "історіографічному огляді" критикують праці Михайла Грушевського, Ореста Субтельного та Сергія Плохія, а також 26 сучасних українських авторів шкільних підручників. Окремо на горіхи дісталося посту Володимира В’ятровича про Висоцького. Зате максимально компліментарну оцінку надали Петру Толочку.

Це творіння російської пропаганди проаналізував Сергій Громенко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/korotkii-kurs-istoriyi-ukrayini-v-rosiyi/

Гео Шкурупій автор першого в українській літературі детективного оповідання (“Провокатор”), першогго репортажу (“Старим Дніпром в останній раз”), першого експериментального роману (“Двері в день"). Він творив у 1920-х. Хай комусь страшно було читати такі книжки, проза Шкурупія користувалася популярністю. А він користувався популярністю своєї прози.

Оголошував небачене полювання на російських поетів. “Я дуже спритний команч у преріях футуризму і в мене безкінечне ласó дотепности, яким я виловлю вас, як буйволів”, — погрожував він. Зі скальпа Володьки Маяковського він збирався зробити смичок, із хребта Васьки Камєнського — флейту, а шкуру Ігугу Єсєніна натягнути на барабан у звукестрі свого кінематографу.

Йому було лише 34 роки, коли "особлива трійка" засудила його до смертної кари. Цьогоріч у квітні минуло 120 років від його народження.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/korol-na-choli-revoliutsiyi-geo-shkurupii-u-futuropreriiakh/?fbclid=IwAR0ZVVaolMe0eiEDnjuFfgaE5ABNVaQzIAip1X_LEQ-YbLBTI-XqSmsXAZY

Український католицький університет UCuniversity та Ноттінгемський університет планують запустити нову магістерську програму про історію, культуру та літературу. Раді сповістити, що серед партнерів цієї програми є Локальна історія.

Навчання розпочнеться восени 2023 року, триватиме 2 роки і передбачатиме багато практичних проєктів. Презентація програми Майбутнє спадщини: історія, культура, література - Магістерська програма відбудеться 9 травня о 17:00 в конференц-залі Центру Шептицького за участі керівника програми Богдана Чуми, професора Крістофера Вударда з Ноттінгемського університету і головного редактора журналу Локальна історія Віталія Ляски.

Більше про програму читайте на нашому сайті ⬇
https://localhistory.org.ua/news/maibutnie-spadshchini-istoriia-kultura-literatura-uku-ogoloshuie-nabir-na-magistersku-programu/

1938 рік. Статечний молодий чоловік у чорному капелюсі ступив у купе потяга Берлін–Варшава. Привітно кивнув пасажирам і зігнувся, щоб обережно покласти в куток велику шкіряну валізу. Вже на польській території, на станції у Збоншилі, до купе зайшло двоє поліціянтів і потребували у присутніх паспорти.

Мандрівник простягнув документ у червоній обкладинці з гербом США. Присутні перезирнулися. "Ласкаво просимо в Республіку Польща, пане Волтер", — сказав один зі стражів, не змінюючи, однак, похмурого погляду.

Кількома днями раніше Волтер Бльондин прибув кораблем із Нью-Йорка до французького порту Гавр. У дорозі неодноразово чув, що пасажири бурхливо обговорювали заворушення у Судетах, загрозу початку військових конфліктів. Затримався на кілька днів у Парижі, звідти поїхав nach Berlin, а відтак — до Варшави.

Волтерові вистачило кілька годин спостережень, щоб зробити висновок: "Польща в дуже подервованому стані". Страх в очах поляків нагадав йому панічні настрої в поглядах французів, які він спостерігав у Парижі. Їхня тривога контрастувала із задоволеним ентузіазмом німців у Берліні. Бльондин накупив європейських газет — їхні заголовки все пояснювали: "Гітлер рішає, чи Франція буде кинена у війну".

Однак настрої парижан і варшав’ян мало цікавили Волтера Бльондина. Фінальна точка подорожі була східніше. Він купив кілька газет, щоб дізнатися про події на Східній Галичині та Закарпатті. Польська преса обережно описувала повсюдні демонстрації. Передчував: починалося щось особливе. Напруга між пасажирами у потязі Люблін–Львів лише це підтверджувала.

Ким був цей Волтер і якою була мета його поїздки зі США в Україну, коли Європа опинилася за крок до війни? Читайте у матеріалі Володимира Молодія "Місія Волтера Бльондина" ⟶ bit.ly/3Lddk0M

На початку XVII століття Московська держава була близькою до зникнення з політичної мапи тогочасної Європи. У 1610 році польсько-литовська армія взяла Москву.

Після цього переможці домоглися, що новим царем стане син польського короля Сигізмунда ІІІ 15-річний Владислав. Однак зрадлива московська верхівка возвела на престол сина патріарха Філарета 16-річного Михайла Романова.

Відтак Річ Посполита почала готуватися до нової війни. І тут великою підмогою стала козацька армія на чолі із гетьманом Сагайдачним.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/kozatska-shablia-i-shapka-monomakha/

Друзі, а чи встигли вже замовити новий номер "Локальної історії"? Цього разу тема - Русь. При замовленні від 2-х журналів до 10 травня - доставка за кошт редакції!

Замовити журнали можна за посиланням - https://shop.localhistory.org.ua/product/rus-3-2023/

Радянський день перемоги, 9 травня, був вихідним не завжди: спочатку лише в 1945–1947 роках, а потім — вже після 1965-го. Тоді ж відбувся і другий в історії парад перемоги. Третій — у 1985 році. У 1990-му на параді вперше з’явилися елементи реконструкції: на Красну площу вивели техніку воєнних часів.

Про паради перемоги знову згадали в ювілейному 1995-му. Російська влада намагалася повернути самоповагу населенню занепалої країни. Тоді провели аж два паради — на Красній площі та Поклонній горі.

Впродовж десятиліть Радянський Союз формував "культ Перемоги". Як його використовувала путінська Росія – читайте у матеріалі Лариси Якубової, доктора історичних наук та дослідниці тоталітарних практик СРСР.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/krivavii-kult-peremogi/

"Дисидентство і шістдесятництво значною мірою це історія про етику, як людина діє згідно власних переконань, незалежно від обставин і навіть незалежно від результату. Вона діє в силу своїх цінностей просто тому, що так вважає правильним.

Я не можу сказати, що мені вдалося вивести спільний знаменник, що всі вони рухалися по одній траєкторії і мали однакові імпульси. Українські шістдесятники це дуже різні люди, споріднені уявленнями про цінності та свободу творчості. В певних випадках відіграли роль батьки, як у Василя Стуса. Його сестра Марія неодноразово наголошувала, що абсолютно безкомпромісну впертість Василь успадкував від батька, він був дуже схожим на нього.

В інших випадках визначну роль відіграла самоосвіта, як в Івана Дзюби. Він за короткий відтинок часу пройшов шлях від російськомовного юнака з Донбасу, який не надто переймався національними питаннями, до лідера, дороговказу в національному і мовному питанні.

Батька Ліни Костенко репресували, очевидно цей досвід важких 1930-х років, переслідування та війни наклали відбиток на становлення її особистості. Ліна Костенко каже, що шістдесятники поєднувалися гідністю, спільною боротьбою і любили один одного, як жодне інше покоління. Навряд чи це можна назвати академічним визначенням, але мені здається, що така спорідненість дуже важлива. Їх об’єднувало уявлення про людську гідність, свободу творчості, етика, яка в умовах радянської системи хочеш-не-хочеш штовхала в напрямку політичної опозиції, тому що ці цінності були просто не сумісними з тоталітарною системою.

Хоча шістдесятництво це також вечірки в Алли Горської, безкінечні дискусії Світличного на Уманській, зустрічі у невеликій квартирі на Білоруській, де дуже цікаво перетнулися багато постатей".

Радомир Мокрик уже багато років досліджує тему українських дисидентів. Нещодавно світ побачила його книжка "Бунт проти імперії". В інтерв'ю він розповів, як боролася проти радянського режиму "малесенька щопта".
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/meni-vdalosia-zirvati-dzhekpot-radomir-mokrik-pro-knizhku-bunt-proti-imperiyi-ukrayinski-shistdesiatniki/

Тема про "три братні народи" та колиску їхню Русь навряд чи нині може бути предметом серйозного наукового аналізу, а от похідна від неї теза про пізнє розмежування українців і білорусів у Речі Посполитій все ще мало не аксіоматична.

Твердячи, що цю єдність чи не штучно розділила Люблінська унія, зазвичай не задаємося питанням, а чи були поважні підстави в минулому для творення спільної ідентичності українців і білорусів у кордонах Великого князівства Литовського?

Чи, може, мовна подібність, а чи конфесійна єдність бути для цього тривким ґрунтом? Чи відчували, скажімо, наші славні волинці, а чи не менш славні мешканці Руського воєводства себе "одним народом" із жителями Полоцької чи Вітебської земель? Читайте у колонці докторки історичних наук Наталії Старченко.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/ukrayinske-natsiietvorennia-ta-liublinska-uniia-natalia-starchenko/

Наприкінці ХІХ століття Галицький сейм ухвалив закон про примусове страхування приватних будинків від вогню. Але консервативні галичани, надто селяни-українці, дуже неохоче оберігали таким чином свою нерухомість.

Року 1891 доктор Дам’ян Савчак зазначав: із менших посілостей застраховано лише 5 %, більших — до 12 %. Тож запропонував створити українське страхове товариство, прибуток з якого мав би працювати на добробут спільноти.

Перша спроба отримати концесію затягнулася на вісім років через протистояння ініціативі москвофільських і польських чиновників. Врешті нічого з того не вийшло. Другу підтримав намісник Галичини Казимир Бадені — бо був впевнений, що засновники зберуть установчий капітал: 50 тисяч золотих ринських. Або ж не подужають довго працювати.

Такий ризик справді був, тож від варіанта назви "Русь" відмовилися — щоб не лунало зловтішне: «"Русь" збанкрутувала». Але чиновник помилився — оперативно знайшлось 350 вкладників, серед яких був і майбутній митрополит Андрей Шептицький.

15 червня 1892 року Товариство взаїмних обезпечень "Дністер" розпочало роботу. Установа переїжджала кілька разів, а її останній офіс донині є однією із найошатніших споруд Львова.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/arkhitekturne-sviato-ta-finansova-bezpeka-iak-postalo-strakhove-tovaristvo-dnister-u-lvovi/

Володимир Папуга народився 1911 року в місті Баффало, штату Нью-Йорк. Батьки були емігрантами зі села Золота Слобода, що на Тернопільщині. Сім’я Папуг — той незвичний випадок, коли українці повернулись на рідну землю, не залишилися в Америці. Очевидно, їхали за океан з чітким планом заробити певну суму грошей. А коли досягли бажаного, повернулися домів.

Народжений в Америці Володимир Папуга пішов навчатися до гімназії у Бережанах. Далі продовжив студії у Львові, а згодом у Варшаві — за спеціальностями "соціологія" і "драма".

Згодом хлопець вирішив повернутися до Америки: бачив за океаном значно більше можливостей для реалізації. Року 1930 сів на корабель і вирушив до Нью-Йорка. Ім’я і прізвище змінив на Walter Blondyn.

У Сполучених Штатах Волтер поринув у творчість. Працював актором в нью-йоркському артистичному гуртку, інструктором українського танцю, був секретарем у відомого балетмейстера й кінорежисера українського походження Василя Авраменка.

Волтер добре знав українську мову і став автором діаспорянської преси. У 1936—1937 роках редагував офіційний орган "Українських Злучених Організацій" — "Вісти з Огайо". Працював журналістом у газеті "Свобода", журналах The Trident, The Ukrainian Weekly. Підписувався псевдонімами: Блондин, Бльондиненко. Журналістське посвідчення йому у Клівленді завізував Еліот Несс — славетний розслідувач, який посадив за ґрати Аля Капоне.

Однак найдужче Волтер захоплювався фільмуванням. Він знімав на відеокамеру видатні виступи колективу Авраменка. Читаючи вісті з України, Бльондин розумів: найцікавіші знімання — далеко за сценами Нью-Йорка чи Клівленда. Восени 1938-го у велику шкіряну валізу спакував відеокамеру і ступив на трап корабля до Гавра.

Через пів року, навесні 1939-го, Бльондин-Папуга описав свою поїздку в американській газеті "Свобода" в циклі статей "Вражіння з подорожі по Европі". Мандрівка не була випадковою і мала мету. Підказку можна знайти в одній зі статей: "Підчас мого побуту в Парижі я мав нагоду стрінути д-ра Луку Мишугу […] що тоді був зайнятий допомогою у творенні Карпатської України".

Волтер Бльондин зняв одну із трьох частин фільму "Україна в огні", який з успіхом демонстрували в американських кінотеатрах наприкінці 1930-х. Згодом стрічка зникла. Відомі тільки короткі описи її змісту.

Повернувшись до США, Волтер Бльондин влаштувався на роботу у Goodyear Aircraft офісним менеджером у відділі контролювання виробництва. Продовжував писати матеріали на українські теми для видання Akron Beacon Journal. 1951 року відкрив ресторан, через п’ять років заснував цілу ресторанну мережу. Володимир Папуга помер 1971 року.

У його шлюбі з українкою Ольгою Галамай народилося двоє доньок — Патрисія і Діана. Всі відомості про життєпис Володимира-Волтера відомі з біографії, яку уклала Патрисія Блондин-Сенборн. У 2018 році Патрисія разом із племінником побувала в Україні й мандрувала тим самим шляхом, який батько здолав у 1938 році.

Детективна історія пошуку зниклої стрічки та подорожі Волтера Бльондина зі США в Україну напередодні Другої світової війни читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3Lddk0M

— Часто, коли йдеться про Княжу добу, звучить стереотип, що степ був виразно ворожим до лісостепу, зокрема й Києва. Чи справді в XI—XIII століттях осілі люди, які жили на півночі сучасної України, та кочівники, що населяли український південь, лише ворогували?

— Це однобічний образ, який з’явився ще у середньовічних джерелах. Духовні особи, які писали києворуські хроніки, здебільшого зображали кочовиків степу як грізну, язичницьку силу, що хоче зруйнувати християнський світ, який для них уособлювала Русь. Утім зв’язки півночі та півдня України мали не лише вимір ворогування, але й вигідної взаємодії.

У період києворуської державности, від кінця Х до середини ХIII століття, у степу панували два головні кочові народи: спершу печеніги, пізніше половці. Їхні взаємини із тим, що можна назвати Руссю, з елітою та нижчими верствами населення, аж ніяк не описати давньою та однобічною метафорою "Ліс проти Степу".

Русько-половецьку взаємодію можна простежити у джерелах (лише руських, половці текстів не залишили). Упродовж 50 років, відколи половці з’явилися на руських кордонах, тривала гра в одні ворота: кочівники нападали насамперед на Середню Наддніпрянщину — ядро Руси, на чолі з Києвом. Війська руських князів зазнавали поразки за поразкою, декілька були дуже відчутними. Наприклад, битва на річці Альті неподалік Переяславля у вересні 1068 року, також битва на Стугні 26 травня 1093 року.

Втім відносини почали змінюватися на зламі XI—XII століть, коли Рюриковичі вирушили у степ. Відтоді та до монгольської навали зберігався баланс між війною і миром. Набіги зі степу на руські землі, і навпаки, змінювалися угодами. Є приклади співпраці князів і половців проти інших князів з іншими половцями.

Від кінця XI століття з’явилася цікава практика: Рюриковичі та знатні половецькі роди почали укладати шлюби. Щоправда, князі брали половецьких дівчат собі за дружин, а своїх дочок у степ не віддавали. Згодом у половецькі еліти навіть почало проникати християнство.

Читайте більше про половців та південні українські землі у період Русі в інтерв'ю Віталія Ляски з Вадимом Арістовим. Це текстова версія розмови з подкасту "Битва за Південь" (усі епізоди слухайте тут ⟶ bit.ly/3B7M3Ih).