До 1830-х Броди — одне із 30 найбільших міст Габсбурзької монархії, але в ХХ столітті воно змаліло. Найкращий період для економічного добробуту Бродів як торговельного й контрабандистського міста тривав принаймні до середини ХІХ сторіччя.

Сьогодні цього ніхто не знає, але Броди стали центральним вузлом для торгівлі між Східною й Західною Європою. Уся торгівля між Лейпцигом і Бердичевом чи Лейпцигом і Одесою відбувалася через Броди.

Від кінця XVIII століття і Росія, і Габсбурзька монархія вели протекціоністську економічну політику з високими прикордонними митами. Зрозуміло, що це стимулювало контрабанду обійти ці митні бар’єри.

У період континентальної блокади заморська торгівля була дуже обмеженою. Франція не могла завезти потрібні їй продукти, бо британський військовий флот блокував усі європейські порти. Тому бавовна, збіжжя, інші товари, яких потребувала Франція, передусім для війська, постачали з Османської імперії через Одесу та Броди. А Франція мала довести, що їх везуть, наприклад, не з англійської колонії, бо це було заборонено. І лише з такими сертифікатами купці могли везти товари далі. Під час видавання цих сертифікатів було багато шахрайства.

А коли розпочалася російська кампанія 1812 року, кордон між Росією і Європою (тобто і з Австрією), яку контролює Франція, закрили. Торгівлю зупинили. Попри це, Франція і надалі потребувала цих товарів. А з іншого боку, Франція була дуже зацікавлена постачати до Росії французький шовк із Ліона. І як тоді вчинили? Переправили його контрабандою через Броди!

Більше про "золотий" період містечка читайте в інтерв'ю з австрійським істориком Беррісом Куцмані ⟶ bit.ly/3GJQ0Gb

П’ятдесяті роки минулого століття ніхто, здається, і не називав повоєнними. Так зазвичай називали сорокові. Люди неначе хотіли якнайдалі в часі втекти від найжахливішої світової війни й найстрашніших політичних репресій по ній, хотіли якось оговтатися і просто по-людському жити.

Хоча сьогодні 1950-ті ми розглядаємо не лише повоєнними, але й воєнними. Бо тоді ще незламні герої УПА вели в лісах бої з енкаведистами, ще у львівських катівнях мордували незгодних із тоталітарною владою, ще часто мчали "на білі ведмеді" потяги зі засудженими із Західної України.

Але для решти життя тривало, і львівські українці, неначе зіщулившись, однак з вірою у кращі часи пристосовувались до нових, небачених за всю історію Львова реалій. Цим текстом розпочинаємо серію матеріалів про те, як змінювалося місто та його мешканці від 1950-х до 1990-х років.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/firi-iz-trofeinimi-nimetskimi-kinmi-400-tisiachnii-zhitel-i-pershi-stalinki-pobutovi-khroniki-lvova-1950/

141 рік тому, у квітні 1882 року, народився В'ячеслав Липинський. Етнічний поляк, який став одним з ідеологів української національної ідеї.

Тези, які учений висловив ще століття тому у своїх головних працях "Україна на переломі", "Листи до братів-хліборобів", а також його багата епістолярна спадщина й нині актуальні, хоча й маловідомі для більшості українців.

Ось декілька із них:
◾Ми через безодню вже перейшли, аби тільки перед самим берегом не утопитись.
◾Без добре зорганізованого українського війська я не мислю можливості існування Української Держави.
◾Нації творяться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу.

Більше – читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viacheslav-lipinskii/

Немає воїна без присяги. Її порушення мало завжди дуже важкі правові й моральні наслідки. І так воно залишилось й досі. Українці присягали на зброї, прапорі, Біблії, тризубі, хресті й на всьому одночасно. Присягали князям, гетьманам, монархам, народу, Україні. У храмах, палацах, на майданах, на могилах, у полі, лісі…

Існували дуже прості ритуали й досить складні, за певним сценарієм, затвердженим на найвищому рівні, бо присяга — це один із символів державности. Разом із присягальником-воїном освячувалась його зброя.

Про рату, тобто присягу, читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/rata-prirechennia-prisiaga/

"Страшний сум наляг на мою душу, що немов почувала недалеке лихо, мимо світлої хвилі, в якій сповнилися мрії, які ледви чи хто з нас леліяв і які розвіяла лукава доля вже за кілька днів кидаючи буковинських українців з високого неба в глибоке пекло". Писав у спогадах про події 1918 року Омелян Попович, якого називають "батьком шкільництва на Буковині".

Під час Першої світової війни Чернівці тричі перебували під російською окупацією. Після того, як УНР підписала Берестейський мир, жевріла надія, що Австро-Угорщина виконає свої обіцянки щодо створення окремого коронного краю на українських етнічних землях Галичини та Буковини.

Врешті 3 листопада 1918-го відбулося Буковинське віче, яке проголосило у північній частині Буковини українську владу. Президентом обрали Омеляна Поповича. Проте цей уряд проіснував лише кілька днів, 11 листопада 1918 року Буковину окупувала королівська Румунія.

Як розгорталися події Попович описав у мемуарах, що вийшли 1933 року у видавництві "Червона калина".

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/spogadi-omeliana-popovicha-pro-bukovinu-v-chasi-viini/?fbclid=IwAR2YZb_AVRgKCXlEivlTI48WgjzPowcR_R5XtoyPB_qYucg030YakwbNDjE

"Покоління, яке знало ціну свободи, верховенства права та демократії, яке боролося за ці цінності й за можливість побудувати на них систему після Другої світової війни, уже відійшло.

Наступні покоління є радше не виробниками, а споживачами цих цінностей і, оскільки вони не мусять за них боротися, то не усвідомлюють і їхньої істинної ваги. Населення цих країн роками залюбки обмінювало цінності демократії на економічні вигоди, ілюзію безпеки чи побутовий комфорт.

Війна, яку веде Росія проти України, — це не лише війна двох держав, це війна двох систем — авторитарної та демократичної. Україна — це яскравий приклад того, як народ виборює власну свободу та демократичний вибір. Я маю надію, що наша боротьба спричинить зміни у сприйнятті цих цінностей сучасними демократіями".

З розмови Олександри Матвійчук, голови Центру громадянських свобод, української громадської організації-лауреатки Нобелівської премії миру-2022, з Енн Епплбом, американською історикинею, письменницею та журналісткою.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/pravosuddia-musit-perevazhati-nad-gruboiu-siloiu-oleksandra-matviichuk-u-rozmovi-z-enn-epplbom/?fbclid=IwAR1tx_Vhw64UkL73K64tYAeWrVj4Ie3k2GJLI7-bTlAyOwxAvFwYsi-ag3M

"В багатьох українських родинах в Галичині молодь виховували таким чином, що треба працювати для України. Влітку 1934-го року родина Крушельницьких виїхала зі Львова до Харкова, тобто з Польщі до радянської України. А вже в грудні Тарас і Іван, мій дід, були розстріляні у Києві в підземеллях Жовтневого палацу.

Згодом заарештували Антіна Крушельницького, решту його дітей: синів Богдана, Остапа і доньку Володимиру. Їх розстріляли у Сандармоху. В Харкові залишилася Іванова донька, моя мама, Лариса. Тоді шестирічна дівчинка. Історія її порятунку майже детективна.

Моя бабуся, піаністка Галя Левицька залишилася у Львові, бо мала відбути ще кілька концертів. Їй вдалося врятувати мою маму, маленьку дівчину, і вивезти з Радянського Союзу за допомогою дружини Горького Катерини Пєшкової і дружини Юзефа Пілсудського. Її повернули до Львова. Так моя мама знову побачила свою маму".

Велике інтерв'ю із пані Тетяною - на нашому ютуб-каналі ⟶ bit.ly/41pVoqp

На фото – родина Крушельницьких.

Філіп Шухевич — останній представник родини в Україні, який має це прізвище. Його дідусь Степан Шухевич — львівський адвокат, учасник багатьох гучних політичних процесів.

Коли СРСР захопив край, залишатися тут було небезпечно. Філіп Шухевич народився в Бельгії, довгий час жив у США. У цих країнах здобув інженерну освіту. Проєктував мости та автомагістралі у Нью-Йорку.

У 1992 році перебрався в Україну. Пригадує, що у Львові було проблемою поселитися в готелі – у місті досі боялися прізвища Шухевич.

"Для мене бути патріотом — це дбати про економічний розвиток країни. А для цього треба думати про проєкти, а не схеми, побудовані лише на персональних інтересах. Сподіваюся, українці здатні переосмислити це. Тепер я пишу статті з містобудування і квантової фізики. Ми з однодумцями збираємо кошти на лабораторію, яка б досліджувала нові види енергії". Інтерв'ю з Філіпом Шухевичем читайте на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/filip-shukhevich-buti-patriotom-tse-dbati-pro-ekonomichnii-rozvitok-krayini/?fbclid=IwAR0ma8nEzPDFxpzTgZAjWHrSnyv4igc0d1glNi0zyeyNrFj724Hp_wevnWY

Чи бував Геродот на теренах сучасної України? На сьогодні переважає думка, що він відвідував Ольвію. Залишки цього давньогрецького полісу знаходяться поблизу села Парутине Миколаївської області. Саме тут він міг записати частину розповідей про скіфів.

Серед своїх інформаторів він називає такого собі Тімна: "Мені розповів Тімн, представник Аріапейта". Той повідомив Геродотові про скіфського мудреця Анахарсія.

Сьогодні відомості Геродота про скіфів вчені оцінюють за відповідністю археологічним даним. Отже, що в нього правда, а що міф? Аналізуємо окремі пасажі "Мельпомени", четвертої з дев’яти книг "Історії".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/skifi-ochima-gerodota-mifi-i-realnist/

Впродовж століть після занепаду Русі кілька народів претендували на її спадщину, сконструювавши образи так званого “руського проєкту”. Дослідники говорять про руський світ у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій. У 1620-х роках козацька еліта за допомогою київського духовенства намагалася віднайти своє князівське походження. З XIV–XV століть на руську спадщину почали зазіхати московські правителі.

Якими були уявлення цих різних середовищ про руську ідентичність? Як спадщина Русі вплинула на державотворення на українських землях? Та яку роль у цій справі відведено Церкві?

Про це в інтерв’ю з професором кафедри української історії імені Михайла Грушевського та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергієм Плохієм у програмі "Без брому".

Читайте текст ⟶ bit.ly/41A6n0u
Дивіться відео ⟶ bit.ly/41V9yQ2

Сім текстів про Чорнобиль

⚫️ Історія подружжя Василя та Людмили Ігнатенків, яка лягла в основу серіалу HBO ⟶ bit.ly/3Lxt93M

⚫️ Репортаж із зони відчуження. Що туристи могли побачити там до великої війни ⟶ bit.ly/3V75qKF

⚫️ “Казали на три дні”. Як евакуйовували Прип’ять ⟶ bit.ly/41LF9V2

⚫️ Аварія на ЧАЕС як вирок Радянському Союзу. Інтерв’ю із Сергієм Плохієм, автором книжки про ядерну катастрофу ⟶ bit.ly/3HaH6lx

⚫️ 10 фільмів про Чорнобиль, окрім серіалу HBO ⟶ bit.ly/3V9Imv5

⚫️ Що ми втратили: села зони відчуження на фото 1930 року ⟶
bit.ly/3XN1Aaf

⚫️ Останній шанс врятувати: Як відчайдухи-етнографи проводили експедиції виселеними поліськими селами ⟶ bit.ly/3LuSqvb

Точна дата виходу першого "Кобзаря" у 1840 році оповита міфами. У ЗМІ можна натрапити на 26 квітня, але це не так. Також недостовірною є інформація про тираж у тисячу примірників. Загадкою залишаються і фінансові умови друку.

"Шевченко розповідав мені, що перше видання вийшло майже проти його волі і що при розрахунках з видавцем він одержав непомірно малу винагороду", – згадував друг поета Михайло Лазаревський.

Цікаво, що не всі примірники "Кобзаря" мали однаковий обсяг. Залежно від меншої чи більшої кількості купюр, тобто забракованих цензором місць, були видання на 115 сторінок та 114 сторінок. Примірники з меншими цензурними втручаннями — справжня рідкість.

Коли ж насправді побачило світ видання, яке ще за життя автора стало справжнім раритетом?
https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/pershe-vidannia-kobzaria-tarasa-shevchenka-fakti-i-mifi/

Галичина, 1890-ті роки. Фото чеського етнографа Франтішека Ржегоржа. Оригінальний підпис: "Холостяцькі ігри хлопців в традиційному одязі". Такі "вежі" зводили на третій день Великодня на завершення гаївкових розваг біля храмів.

На плечі чотирьом хлопцям ставали три, трьом – два, а зверху цієї піраміди – один. “Вежа” мала обійти навкруги церкви, не розвалившись. Колись така конструкція із живих тіл уособлювала єдність світобудови. Хлопець нагорі “вежі” уособлював сонце.

Більше про гаївки та великодні ігри читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3LfVeLD

В історії Києва була одна спроба побудувати імперію, вона була нетривалою і не мала суттєвого впливу на український менталітет.

Натомість Москва майже завжди була імперією, причому збудувала її самостійно, а не отримала у спадок від Русі.

Детальніше свої аргументи про імперську природу Русі історик Сергій Громенко виклав у колонці на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/chi-bula-rus-imperiieiu-tak-bula-ni-ne-zavzhdi/

Олександр Богомазов не лише був одним із перших абстракціоністів світу, він також обґрунтував засади авангардного мистецтва у трактаті "Живопис і елементи" ще до того, як у мистецтвознавстві виник термін "авангард". Роботи Богомазова є у нью-йоркських музеях Ґуґґенгайма і MoMA. А на аукціоні Sotheby’s за його картини викладають сотні тисяч доларів.

Єдина закордонна мандрівка художника — поїздка до Фінляндії. У 1911 році газета "Киевская мысль" відрядила Богомазова у мистецьку подорож цією країною, результатом став "Фінський цикл" робіт та кілька публікацій у пресі.

Авторка та редакторка "Локальної історії" Наталя Терамае відвідала усі місця Фінляндії, де бував український митець, і видала книжку про фінську подорож Богомазова.
https://localhistory.org.ua/rubrics/book/bogomazov-u-finliandiyi-podorozh-mistsiami-iaki-vidtvoriv-ukrayinskii-avangardist/

Лише 7,5 місяців проіснувала Українська Держава під проводом гетьмана Павла Скоропадського. Її проголосили на Хліборобському конгресі в Києві 29 квітня 1918 року.

Протягом цього короткого терміну вдалося провести низку значущих реформ. Уряд заснував два українські університети й Українську Академію наук. Гетьман висунув завдання поширити геополітичний вплив України на широкому просторі так званої козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію. Ця територія включала потужні анклави українських колоністів, які простяглися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя.

На відкритті університету у Києві Скоропадський покликався на "імена гетьманів Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, а особливо Мазепи, як поборників і заступників народної освіти на Україні", які "повинні завжди лишитись на сторінках історії українського національного самопізнання".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/stvoriti-derzhavu-za-licheni-misiatsi/

Це українка Марія Любас, на світлині їй 18 років. Вона щойно здобула перемогу на конкурсі краси Всесвітньої виставки у Чикаго 1933 року.

Це була одна із найатракційніших подій “Українського тижня” – прототип майбутніх змагань вродливиць на кшталт “Міс Всесвіт”. Дівчину коронували як принцесу української діаспори.

Скульптор Олександр Архипенко, який готував головну експозицію в українському павільйоні Виставки, кілька днів працював над портретом Марії Любас. Його талант захоплював публіку – відомо, що міс від Японії теж хотіла позувати для митця й отримати картину.

На Всесвітній виставці у Чикаго українці здійснили справжній подвиг. Чому – читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ bit.ly/3NooFO3

Фото із сайту Українського національного музею Чикаго.

У березні 1939 року в Америці почали друкувати анонси про показ документального фільму "Україна в огні". На афішах був графік і короткий переказ трьох частин стрічки.

Перша називалася "Західня Україна". Друга частина фільму — "Роттердамська трагедія" — відтворювала вбивство Євгена Коновальця. Третя частина трилогії називалася "Карпатська Україна".

Її на плівку зняв Волтер Бльондин. Син емігрантів з Тернопільщини, що при народженні отримав ім'я Володимир Папуга. Для зйомок на Закарпаття у 1938 році його найімовірніше відрядила загадкова кінокомпанія "Українське фільмове мистецтво", серед засновників якої — Микола Чирський, Олег Ольжич, Улас Самчук і Юрій Горліс-Горський.
Завданням спілки було виготовлення фільмів про сучасне та минуле життя української нації.

Подробиць про цю кінематографічну організацію немає. А сам фільм "Україна в огні" зник. Втім нам вдалося відтворити обставини подорожі Вольтера Блондина в Україну зі США напередодні Другої світової війни завдяки його доньці Патрисії Блондин-Сенборн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/misiia-voltera-blondina/?fbclid=IwAR3CTVaiH5M_22njx73uXctKjiYURooBM6ZfeuA2sb-Lq-IiXFN5I2HRRao

Історія Русі сповнена загадками, легендами і навіть пропагандою. У новому випуску "Локальної історії" ми показуємо, коли та як постала Русь як держава, хто були її творці та куди сягали її кордони.

У №3/23 читайте:
- Русь - попередниця незалежної України? Чи можемо ми сьогодні ділити давньоруську спадщину? Відповіді шукав Сергій Громенко
- Як і чому ворог намагається вкрасти у нас історію Русі і як ми можемо цьому протистояти? Розповідає Олександр Алфьоров
- "Залізна леді" українського Середньовіччя чи Свята месниця? Ким насправді була княгиня Ольга? Шукаємо відповідей в джерелах
- Давні графіті, княжі чаші та курганні поховання. Які таємниці руського часу досі приховує Чернігів?
- Археолог, що став воїном. Інтерв'ю з дослідником київської старовини руського часу Андрієм Оленичем
- Яким був харчовий раціон середньовічних киян? Які наїдки та напої були на княжому столі? Чи були голодні роки та чим давньоруська кухня відрізнялася від слов'янської?

А також ексклюзив! Скандинавська гра нефатафль, в яку грали у середньовічному Києві.

Замовити свіжий номер - https://shop.localhistory.org.ua/product/rus-3-2023/
При замовленні двох будь-яких журналів до 10 травня - доставка за кошт редакції!

Зверніть увагу! Цей номер журналу доступний до передпродажу, оскільки ще є в друці. Орієнтований термін відправлення замовлення з цим номером журналу - від 5 робочих днів!

— Зробили западло за 20 хвилин. Вікна позамальовували. Нахера таке робить? — обурюється Олександр.

Він — майстер у депо в селі Антонівка на Рівненщині. Доглядає за майже зниклим видом української залізниці — поїздом вузькоколійки. Потяг не виїжджав зі станції понад рік: рух призупинили під час першого карантину. А доки вагони простоювали, негідники розмалювали їх фарбою.

Місцеві пестливо цей потяг називають "Поїздóк". Або "Кукушкою" — через характерний гудок тепловоза. Маршрут Антонівка — Зарічне — найдовша чинна вузькоколійна залізниця в Європі. Для когось — це туристична атракція, для когось — робота, але для багатьох — єдиний спосіб дістатися "до цивілізації". Поки "Кукушка" стоїть, ми спробували подолати цей незвичний маршрут автомобілем.

"Локальна історія" відвідала вузькоколійку на Рівненщині навесні 2021 року. Відтоді "кукушка" вийшла в рейс лише на один день. А з початком повномасштабної війни рухомий склад поїзда та обладнання евакуювали на Закарпаття.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vuzka-poyizdok-kukushka-naidovsha-v-ievropi-vuzkokoliika/