Християни східного обряду сьогодні відзначають Вербну неділю. Часто її називають Квітною, зрідка – Пальмовою або Шутковою.

Про те, яких традицій 80 років тому дотримувалися українці в останню перед Великоднем неділю, йдеться у статті “За тиждень Великдень” невідомого автора, що побачила світ 9 квітня 1944 року на шпальтах газети “Холмська земля”.

Вже через півроку, у жовтні, на цих теренах, як загалом по всьому українському Закерзонні, розпочнуться депортації місцевих українців на територію УРСР.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/za-tizhden-velikden-stattia-z-gazeti-kholmska-zemlia-za-1944-rik/

До 1772 року будинки у Львові не мали номерів, а назви вулиць були цілком умовними. Вважали, що в цьому немає потреби: місто невелике, трохи понад 20 тисяч жителів, зорієнтуватися нескладно.

Скрупульозні австріяки взялися виправляти ситуацію. Вони поділили місто на п’ять дільниць: центр, або ж Місто, частина 1/4, частина 2/4, частина 3/4, частина 4/4. Усі забудовані й вільні ділянки отримали так звані конскрипційні номери, окремі для кожної дільниці. № 1 дістався ратуші.

Тож якщо бачите на кам’яниці табличку з номером (часто тризначним) і дробом, можете бути певні — вона зведена до 1871 року. Розвідку львівськими вулицями зробив Денис Мандзюк
https://localhistory.org.ua/texts/statti/perefarbovana-istoriia-lvivskikh-vulits/

"Вважати, що Володимир мав широкий вибір віри, безглуздо. Навернення хозарської верхівки в юдаїзм так і залишилося казусом без реальних шансів на повторення. Іслам міг би стати панівною релігією, якби Русь була розташована на Волзі.

Питання полягало лише в тому, звідки приймати хрещення — зі Сходу чи зі Заходу. Географічна, а відтак економічна близькість вирішила справу на користь Візантії. І якщо на той момент це був цілком прийнятний варіант, то вже за два-три століття він перетворився на головну перешкоду для європейської інтеграції, а також на потужний каталізатор східноєвропейського авторитаризму.

Наслідки вибору 988 року ми відчуваємо досі". Історик Сергій Громенко продовжує пошуки джерел української демократії та російської автократії. У цій колонці розмріковує про роль Церкви.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vlada-chi-tserkva-zakon-chi-blagodat-pochatki-rosiiskoyi-avtokratiyi-ta-ukrayinskoyi-demokratiyi/

Яким було традиційне єврейське житло, синагоги та школи на початку ХХ століття можна дізнатися зі світлин етнографа Аркадія Зерембського. У 1920-х роках він взяв участь у кількох експедиціях Поділлям.

Зокрема 1924 року відвідав Вінницю, містечка Жабокрич, Бершадь, Кодима, Піщанка. Він не лише збирав артефакти для музею, а й зафіксував на фото життя єврейських громад Поділля.

На світлинах бачимо поширені варіанти єврейського житла. На першому поверсі часто влаштовували крамницю або пивницю для зберігання продуктів та реманенту. Традиційно перед входом робили ґанок. Житлові приміщення розташовували у глибині довгого будинку, який міг простягатися аж до паралельної вулиці.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/ievreiski-kvartali-podilskikh-mistechok-u-1920-kh-rokakh/?fbclid=IwAR3_jmXrptvPrycL2IVJBP-_lIbZsAi_vaRHJYWY-sDXX31oOe_xR3M5Zzc

Ця світлина стала символом одного з найстрашніших злочинів проти людяності. Її зробив киянин Володимир Юдін у нацистському таборі смерті Аушвіц-Біркенау через місяць після звільнення. Він був одним із перших фотокореспондентів, які прибули до концтабору.

Дослідникам вдалося ідентифікувати хлопчика на фото. Це 14-річний Їржі Штайнер, єврей із Праги. Його батьків та 13 родичів убили у газових камерах. Їржі та його брат Зденек вижили, бо були близнюками та стали об’єктами псевдомедичних експериментів доктора Менгеле, відомого серед в’язнів як "Ангел смерті".

Юдіну приписують авторство ще однієї відомої світлини – на якій соладти Червоної армії відчиняють браму концтабору Аушвіц. Однак це постановний кадр зі зйомок пропагандистського радянського ролика, до яких залучили близько 50 колишніх бранців.
https://lm.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Flocalhistory.org.ua%2Frubrics%2Fphoto%2Fkiianin-iakii-stvoriv-fotosimvol-golokostu&h=AT0SB9QTQo8LH8jlQRubRDo1CwJkSz58A1BVMlw_hE1r_PHVxjdM3GsNkEp8Bb4h4h-WryxJX2pftwDd1-o0cDh-Eg2pxbtgAzeUUMDURr7ogb42dLP3caf2q7DRqWLWJbYW

111 років тому заснували скаутську організацію "Пласт". У цей день, 12 квітня 1912 року, пластовий гурток при Академічній гімназії у Львові прийняв присягу Богові та Україні.

Вже за два роки вибухнула Перша світова війна і багато пластунів стали до лав Українських січових стрільців. Згодом з "Пласту" вийшли чільні діячі українського національного руху: учасники Української військової організації, Організації українських націоналістів, бійці та командири Української повстанської армії. У сучасній російсько-українській війні загинули вже 30 пластунів.

"Пласт" забороняли різні окупаційні влади. У 1930-х на Галичині та Волині учасники організації збиралися підпільно. Найпопулярніша пластова локація відтоді і дотепер – оселя "Сокіл" в урочищі Остодір, неподалік Підлютого, яку митрополит Андрей Шептицький подарував "Пласту".

Фото пластунів 1920–1930-х років можете переглянути на нашому сайті – bit.ly/3zQXtPY

Івана Сірка щонайменше вісім разів обирали кошовим отаманом Запорозької Січі. Він визволяв християнських бранців із "бусурманської" неволі, йому не цурався висловлювати поваги король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський.

Ще за життя Сірко став героєм не лише історичних хронік і пісень, а й численних переказів, казок, пліток і забобонів. Пізніше це переросло в містифікації, що зазвичай мають мало спільного з реальністю. Живучі вони й тепер.

У матеріалі спростовуємо сім найпоширеніших міфів про Івана Сірка.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/neperemozhnii-geroi-diunkerka-sim-mifiv-pro-ivana-sirka/?fbclid=IwAR20JhlUJcEGos_6ScduSWQfVwPS-ZRjEVn1Rh2zVAdjHfeAulZ3fu5-Pqk

​Що ти знаєш про міфічних чудовиськ України? Про мамонтів, лісових слонів, печерних ведмедів, а може і про драконів? У новому подкасті "Магія, ікла та шерсть" від Локальної історії ти дізнаєшся про них більше

Разом із Павлом Нечитайлом ти знайдеш більше матеріальних доказів про різних створінь, які існували на наших землях. І ці докази точно тебе здивують. Тож слухай подкаст у мобільному застосунку MEGOGO та дізнавайся більше

Зазвичай назви орнаментів писанок перегукувалися з назвами візерунків тканих плахт, вишитих сорочок, хатніх розписів. Ґрунтовні дослідження про писанкарство на українських землях наприкінці ХІХ століття провів етнограф Сергій Кульжинський.

Його праця "Опис колекції народних писанок" 1899 року містила понад 2200 рисунків. Назви орнаментів, які наводить Кульжинський, дуже прості. Умовно їх можна розділити на рослинні, тваринні, предметні, геометричні.

Детальніше про назви писанок Поділля і Бессарабії, які є на світлинах кінця XIX — початку XX століття, читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/podilski-pisanki-ponad-100-rokiv-tomu-ornamenti-ta-yikhni-nazvi/?fbclid=IwAR3kdYnWr7P2-EKq-L0sZdAjuxiey9piUbTPbU_wplW2HwYTkN0aOgAdDCk

Чимало великодніх звичаїв українців пов'язані із паскою. Її випікали в Чистий четвер, іноді – в суботу, значно рідше – у Страсну п’ятницю. Беручись до роботи, господині вмивалися, одягалися у святкове вбрання. Тоді в хаті панувала особлива атмосфера. "Треба, шоб тихенько було, добренько. Не сваритись, не кричати, не гніватись". Інколи запалювали свічку – аби великоднє печиво добре вдалося.

У давнину для замішування тіста на паску зазвичай використовували не хлібну діжу, а ночви. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто, інколи молились. Обов’язково хрестили його під час всаджування до печі.

Щоб великодні хліби були жовтими та гарними, їх загнічували вербою – кидали в піч гілочку освяченої лози. У деяких місцевостях її клали згори на тісто – вважали, що так виросте паска. Бойки запікали три вербові галузки в самій хлібині.

У багатьох селах донині заборонено впускати до хати будь-кого, коли печеться паска. Вважали, що святковий хліб можна зурочити. "Будуть стукать дверями, да паска сяде, да не буде рости".

У Карпатах вірили, що під час випікання паски не слід сідати – щоб не сіло й печиво. На волинсько-опільському етнографічному суміжжі для того, аби паска виросла велика, били лопатою об стелю і цмокали.

Описуючи великодні обряди українців, дослідники зазначали, що господині намагалися спекти якомога кращу й більшу паску. Траплялося, доводилось розбирати челюсті печі, аби вийняти звідти випічку. Народознавець Василь Кравченко зауважив, що навіть коли готували декілька пасок, старалися, щоб головна (якраз та, яку призначали для освячення) була найвищою.

Традиція пекти якомога більшу паску є, очевидно, проявом імітативної магії – обрядове печиво мало сприяти доброму врожаю, який якраз сіяли-садили навесні. На думку дослідників, ритуал випікання і споживання хліба навесні, у період посіву, був засобом заклинання родючости ще в дохристиянський період.

Про інші традиції читайте у матеріалі "Що святили українці на Великдень" на нашому сайті ⟶ bit.ly/37vjkCh

Ось як Січові стрільці вітали побратимів на Великдень 1918 року: "Дай Боже, щоб другий Великдень святкували ми вже всі вдома, серед своїх рідних, на вільній Україні, "без холопа та без пана", а заразом, щоб усі ми стали й духом вільні, скинули з себе всі познаки рабства, неволі!

Перед нами тільки один правдивий шлях: шлях правди й любови! Тож уперед по цьому шляхові витривало й завзято. Нехай не буде між нами ні рабів, ні поклонників рабства. У вільній Україні й громадяне вільні, вільні серцем і духом Воскресення день, просвітімся люде!".

Йшов четвертий рік Першої світової війни. Січові стрільці намагалися підтримати бойовий дух, видаючи гумористичний журнал "Самохотник". Публікуємо кілька анекдотів та гуморесок з великоднього номеру 1918 року.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/dai-bozhe-shchob-drugii-velikden-sviatkuvali-vdoma-na-vilnii-ukrayini-fragmenti-iz-satirichnogo-zhurnalu-sichovikh-striltsiv/

До 1830-х Броди — одне із 30 найбільших міст Габсбурзької монархії, але в ХХ столітті воно змаліло. Найкращий період для економічного добробуту Бродів як торговельного й контрабандистського міста тривав принаймні до середини ХІХ сторіччя.

Сьогодні цього ніхто не знає, але Броди стали центральним вузлом для торгівлі між Східною й Західною Європою. Уся торгівля між Лейпцигом і Бердичевом чи Лейпцигом і Одесою відбувалася через Броди.

Від кінця XVIII століття і Росія, і Габсбурзька монархія вели протекціоністську економічну політику з високими прикордонними митами. Зрозуміло, що це стимулювало контрабанду обійти ці митні бар’єри.

У період континентальної блокади заморська торгівля була дуже обмеженою. Франція не могла завезти потрібні їй продукти, бо британський військовий флот блокував усі європейські порти. Тому бавовна, збіжжя, інші товари, яких потребувала Франція, передусім для війська, постачали з Османської імперії через Одесу та Броди. А Франція мала довести, що їх везуть, наприклад, не з англійської колонії, бо це було заборонено. І лише з такими сертифікатами купці могли везти товари далі. Під час видавання цих сертифікатів було багато шахрайства.

А коли розпочалася російська кампанія 1812 року, кордон між Росією і Європою (тобто і з Австрією), яку контролює Франція, закрили. Торгівлю зупинили. Попри це, Франція і надалі потребувала цих товарів. А з іншого боку, Франція була дуже зацікавлена постачати до Росії французький шовк із Ліона. І як тоді вчинили? Переправили його контрабандою через Броди!

Більше про "золотий" період містечка читайте в інтерв'ю з австрійським істориком Беррісом Куцмані ⟶ bit.ly/3GJQ0Gb

П’ятдесяті роки минулого століття ніхто, здається, і не називав повоєнними. Так зазвичай називали сорокові. Люди неначе хотіли якнайдалі в часі втекти від найжахливішої світової війни й найстрашніших політичних репресій по ній, хотіли якось оговтатися і просто по-людському жити.

Хоча сьогодні 1950-ті ми розглядаємо не лише повоєнними, але й воєнними. Бо тоді ще незламні герої УПА вели в лісах бої з енкаведистами, ще у львівських катівнях мордували незгодних із тоталітарною владою, ще часто мчали "на білі ведмеді" потяги зі засудженими із Західної України.

Але для решти життя тривало, і львівські українці, неначе зіщулившись, однак з вірою у кращі часи пристосовувались до нових, небачених за всю історію Львова реалій. Цим текстом розпочинаємо серію матеріалів про те, як змінювалося місто та його мешканці від 1950-х до 1990-х років.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/firi-iz-trofeinimi-nimetskimi-kinmi-400-tisiachnii-zhitel-i-pershi-stalinki-pobutovi-khroniki-lvova-1950/

141 рік тому, у квітні 1882 року, народився В'ячеслав Липинський. Етнічний поляк, який став одним з ідеологів української національної ідеї.

Тези, які учений висловив ще століття тому у своїх головних працях "Україна на переломі", "Листи до братів-хліборобів", а також його багата епістолярна спадщина й нині актуальні, хоча й маловідомі для більшості українців.

Ось декілька із них:
◾Ми через безодню вже перейшли, аби тільки перед самим берегом не утопитись.
◾Без добре зорганізованого українського війська я не мислю можливості існування Української Держави.
◾Нації творяться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу.

Більше – читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viacheslav-lipinskii/

Немає воїна без присяги. Її порушення мало завжди дуже важкі правові й моральні наслідки. І так воно залишилось й досі. Українці присягали на зброї, прапорі, Біблії, тризубі, хресті й на всьому одночасно. Присягали князям, гетьманам, монархам, народу, Україні. У храмах, палацах, на майданах, на могилах, у полі, лісі…

Існували дуже прості ритуали й досить складні, за певним сценарієм, затвердженим на найвищому рівні, бо присяга — це один із символів державности. Разом із присягальником-воїном освячувалась його зброя.

Про рату, тобто присягу, читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/rata-prirechennia-prisiaga/

"Страшний сум наляг на мою душу, що немов почувала недалеке лихо, мимо світлої хвилі, в якій сповнилися мрії, які ледви чи хто з нас леліяв і які розвіяла лукава доля вже за кілька днів кидаючи буковинських українців з високого неба в глибоке пекло". Писав у спогадах про події 1918 року Омелян Попович, якого називають "батьком шкільництва на Буковині".

Під час Першої світової війни Чернівці тричі перебували під російською окупацією. Після того, як УНР підписала Берестейський мир, жевріла надія, що Австро-Угорщина виконає свої обіцянки щодо створення окремого коронного краю на українських етнічних землях Галичини та Буковини.

Врешті 3 листопада 1918-го відбулося Буковинське віче, яке проголосило у північній частині Буковини українську владу. Президентом обрали Омеляна Поповича. Проте цей уряд проіснував лише кілька днів, 11 листопада 1918 року Буковину окупувала королівська Румунія.

Як розгорталися події Попович описав у мемуарах, що вийшли 1933 року у видавництві "Червона калина".

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/spogadi-omeliana-popovicha-pro-bukovinu-v-chasi-viini/?fbclid=IwAR2YZb_AVRgKCXlEivlTI48WgjzPowcR_R5XtoyPB_qYucg030YakwbNDjE

"Покоління, яке знало ціну свободи, верховенства права та демократії, яке боролося за ці цінності й за можливість побудувати на них систему після Другої світової війни, уже відійшло.

Наступні покоління є радше не виробниками, а споживачами цих цінностей і, оскільки вони не мусять за них боротися, то не усвідомлюють і їхньої істинної ваги. Населення цих країн роками залюбки обмінювало цінності демократії на економічні вигоди, ілюзію безпеки чи побутовий комфорт.

Війна, яку веде Росія проти України, — це не лише війна двох держав, це війна двох систем — авторитарної та демократичної. Україна — це яскравий приклад того, як народ виборює власну свободу та демократичний вибір. Я маю надію, що наша боротьба спричинить зміни у сприйнятті цих цінностей сучасними демократіями".

З розмови Олександри Матвійчук, голови Центру громадянських свобод, української громадської організації-лауреатки Нобелівської премії миру-2022, з Енн Епплбом, американською історикинею, письменницею та журналісткою.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/pravosuddia-musit-perevazhati-nad-gruboiu-siloiu-oleksandra-matviichuk-u-rozmovi-z-enn-epplbom/?fbclid=IwAR1tx_Vhw64UkL73K64tYAeWrVj4Ie3k2GJLI7-bTlAyOwxAvFwYsi-ag3M

"В багатьох українських родинах в Галичині молодь виховували таким чином, що треба працювати для України. Влітку 1934-го року родина Крушельницьких виїхала зі Львова до Харкова, тобто з Польщі до радянської України. А вже в грудні Тарас і Іван, мій дід, були розстріляні у Києві в підземеллях Жовтневого палацу.

Згодом заарештували Антіна Крушельницького, решту його дітей: синів Богдана, Остапа і доньку Володимиру. Їх розстріляли у Сандармоху. В Харкові залишилася Іванова донька, моя мама, Лариса. Тоді шестирічна дівчинка. Історія її порятунку майже детективна.

Моя бабуся, піаністка Галя Левицька залишилася у Львові, бо мала відбути ще кілька концертів. Їй вдалося врятувати мою маму, маленьку дівчину, і вивезти з Радянського Союзу за допомогою дружини Горького Катерини Пєшкової і дружини Юзефа Пілсудського. Її повернули до Львова. Так моя мама знову побачила свою маму".

Велике інтерв'ю із пані Тетяною - на нашому ютуб-каналі ⟶ bit.ly/41pVoqp

На фото – родина Крушельницьких.

Філіп Шухевич — останній представник родини в Україні, який має це прізвище. Його дідусь Степан Шухевич — львівський адвокат, учасник багатьох гучних політичних процесів.

Коли СРСР захопив край, залишатися тут було небезпечно. Філіп Шухевич народився в Бельгії, довгий час жив у США. У цих країнах здобув інженерну освіту. Проєктував мости та автомагістралі у Нью-Йорку.

У 1992 році перебрався в Україну. Пригадує, що у Львові було проблемою поселитися в готелі – у місті досі боялися прізвища Шухевич.

"Для мене бути патріотом — це дбати про економічний розвиток країни. А для цього треба думати про проєкти, а не схеми, побудовані лише на персональних інтересах. Сподіваюся, українці здатні переосмислити це. Тепер я пишу статті з містобудування і квантової фізики. Ми з однодумцями збираємо кошти на лабораторію, яка б досліджувала нові види енергії". Інтерв'ю з Філіпом Шухевичем читайте на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/filip-shukhevich-buti-patriotom-tse-dbati-pro-ekonomichnii-rozvitok-krayini/?fbclid=IwAR0ma8nEzPDFxpzTgZAjWHrSnyv4igc0d1glNi0zyeyNrFj724Hp_wevnWY

Чи бував Геродот на теренах сучасної України? На сьогодні переважає думка, що він відвідував Ольвію. Залишки цього давньогрецького полісу знаходяться поблизу села Парутине Миколаївської області. Саме тут він міг записати частину розповідей про скіфів.

Серед своїх інформаторів він називає такого собі Тімна: "Мені розповів Тімн, представник Аріапейта". Той повідомив Геродотові про скіфського мудреця Анахарсія.

Сьогодні відомості Геродота про скіфів вчені оцінюють за відповідністю археологічним даним. Отже, що в нього правда, а що міф? Аналізуємо окремі пасажі "Мельпомени", четвертої з дев’яти книг "Історії".
https://localhistory.org.ua/texts/statti/skifi-ochima-gerodota-mifi-i-realnist/

Впродовж століть після занепаду Русі кілька народів претендували на її спадщину, сконструювавши образи так званого “руського проєкту”. Дослідники говорять про руський світ у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій. У 1620-х роках козацька еліта за допомогою київського духовенства намагалася віднайти своє князівське походження. З XIV–XV століть на руську спадщину почали зазіхати московські правителі.

Якими були уявлення цих різних середовищ про руську ідентичність? Як спадщина Русі вплинула на державотворення на українських землях? Та яку роль у цій справі відведено Церкві?

Про це в інтерв’ю з професором кафедри української історії імені Михайла Грушевського та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергієм Плохієм у програмі "Без брому".

Читайте текст ⟶ bit.ly/41A6n0u
Дивіться відео ⟶ bit.ly/41V9yQ2