Дев’ятнадцяте століття принесло у регіон разючі зміни. Бахмут опинився у межах Донецького басейну з великими покладами корисних копалин, особливо кам’яного вугілля. Гірський інженер, виходець із слобідської шляхетської родини, українофіл Євграф Ковалевський у 1820-х роках провів ретельне геологічне обстеження регіону.

Власне Ковалевському й завдячуємо появою словосполуки “Донецький басейн”. Він описував величезні поклади корисних копалин, що залягли у глибинах, і особливу увагу звернув на бахмутські солі, котрі потребували шахтарського видобутку.

Нові розробки видобутку доводили, що сіль резонніше отримувати не через випарювання ропи, а в шахтах, адже на глибині залягали багатометрові пласти мінералу. Геологічні розвідки у 1870-х роках виявили, що найбільші поклади сховані саме поблизу Брянцівки (тепер частина Соледара).

Генерал Микола Летуновський, який добре розумівся на цій місцевості, скористався нагодою і за безцінь викупив у місцевих жителів землі. У 1879 році він заклав шахту, залучивши німецьких інженерів, і від 1881-го почався постійний виробіток.

Перші роки принесли великий успіх. Російська імперія вже не імпортувала соли, адже новий солевидобуток та відновлене солевиварювання у самому Бахмуті покривали всі потреби. Втім імперія не була спроможна опанувати цих просторів технічно й потребувала суттєвих іноземних інвестицій. Приватні капіталовкладення Летуновського, його компаньйонів та конкурентів не могли замістити потреб повноцінного видобутку.

Більше про зародження соляних промислів довкола Бахмута читайте у матеріалі "Лінія солі. Тор–Бахмут–Соледар" ⟶ bit.ly/3ZlkbKi

"Року 1068 в Києві відбулося віче, яке по праву можна вважати першим Майданом, і яке ознаменувало постання на Русі нового порядку. Три сини Ярослава — Ізяслав, Всеволод і Святослав — зазнали нищівної поразки від половців у битві на Альті.

Перші двоє разом із залишками міського ополчення повернулися до Києва, і "люди київські прибігли до Києва, і сотворили віче на торговищі, і вирішили, пославши до князя: "Се половці розсипалися по землі, то дай, княже, зброю і коней, і ще битимемося з ними". Однак Ізяслав відмовився роздавати людям зброю.

Тоді вони випустили із в’язниці Всеслава Полоцького, який сидів там з минулого року, і зробили його київським князем, а старого правителя змусили тікати. І хоча за рік Ізяслав повернув собі владу, віче зробилося невіддільним елементом державного управління на Русі. Хоч і не регулярним, а радше кризовим.

Хоч у підсумку прямого народоправства міських вічей було недостатньо, щоб говорити про Русь чи окремі землі як про демократичні країни. Втім віче ніде не дало встановити постійну князівську деспотію. Окрім одного куточка, де правителі уже тоді розсмакували самовладдя — Суздальщина. І саме туди ведуть пошуки коріння російського авторитаризму".

З колонки історика Сергій Громенко. Продовження читайте у колонці на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/tisiacholittia-maidanu/

70 років тому народилася Квітка Цісик – українська співачка, про яку без перебільшень і домислів можна сказати: вона підкорила Голлівуд. Пісня You Light Up My Life, яку у кінострічці виконала Квітка, 1977 року отримала “Оскар” як найкращий саунд-трек до фільму.

Цісик працювала з Майклом Джексоном, Вітні Г’юстон та багатьма іншими зірками. Її голос залучали до реклами великі компанії – від Coca-Cola до Ford Motor.

І хоча Квітка народилася і все життя прожила у США, вона вважала себе українкою, завжди згадувала про своє українське коріння. Її предки брали активну участь у громадському житті Галичини: Василь Нагірний був будівничим церков, Микола Цісик належав до УНДО (його розстріляли), Володимир Цісик виховав численних музикантів.

Нам вдалося зібрати інформацію про рідних Квітки Цісик до четвертого покоління.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinski-koreni-amerikanskoyi-kvitki/?fbclid=IwAR10R9UtDVLHrLO3lDGH187Xfg4nl1pqAiZJ-ru6Y2MmdkyF_zIAwoYnyMY

Яких тварин трипільці вшановували і чому саме їх? Чи бачили вони представників фауни, які не дожили до нашого часу? Чи зображали трипільці драконів? Яких екзотичних тварин вони одомашнили?

У третьому випуску подкасту "Магія, ікла та шерсть" про зооморфні фігурки трипільської культури розкажуть кандидат історичних наук, завідувач відділом археології у Національному заповіднику "Давній Галич" Тарас Ткачук та археозоолог, кандидат історичних наук Михайло Кублій.

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/mahiia3

Влітку жителі Бахмута покидали місто, вирушаючи за двадцять кілометрів, щоб виварювати сіль. Займатися цим промислом на сковородах чи в казанах було важким і затратним процесом.

Територія Бахмутського повіту поволі залюднювалася не лише завдяки солеварінню. Прикордонність потребувала службового населення козаків та нащадків російських служилих (однодворців), і навіть переселенців із Балкан (можна згадати про творення Слов’яносербії поблизу Бахмута після 1764 року).

Німецький академік Йоганн Гільденштедт після наукової подорожі 1774 року згадував про буйну рослинність та родючі ґрунти, наявність численних мінералів та глин, описував українські села поряд із поселеннями російських однодворців.

Приватний видобуток солі сприяв відкриттю інших родовищ. Так поблизу Бахмута виникло кілька сіл — Брянцівка (Білоуспенівка) у місці, де в Бахмутку впадає річка Мокра Плітка, та поміщицьке село Михайлівка. У цих поселеннях переважало українське населення. Річки пожвавлювали соляний промисел та обробіток землі.

Наприкінці XVIII і все ХІХ століття на українському півдні селилися німецькі селяни. Нові колоністи приносили й нові методи ведення сільського господарства, протестантську культуру поведінки. На ці терени переселялися і католики з півдня Німеччини — саме вони замешкали в Михайлівці, яка від 1889 року називалась Деконським. Колоністи доклали чимало зусиль, щоб створити багатокультурні взаємини, а також заклали підвалини нової соляної промисловости.

Більше про зародження соляних промислів на сході України читайте у матеріалі "Лінія солі. Тор–Бахмут–Соледар" на нашому сайті ⟶ bit.ly/3ZlkbKi

Поки Московський патріархат доживає останні дні в Україні нагадуємо, що Росія використовувала релігію, щоб загарбати території і ширити пропаганду в усіх формах своєї імперії — від Московського царства до СРСР.

Як попи стали "збирачами русскіх земель", як церкву перетворили на інструмент деспотії та коли саме російська традиція стала такою зловісною (засвіт: від моменту створення)?

Розповідаємо у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/koli-moskovske-pravoslavia-stalo-znariaddiam-rosiiskoyi-imperiyi/?fbclid=IwAR0gE8sSMiw7tVLEfaBihTp2C9Kvmcbj8PWucd4ItOsUuDqVYVP2uwOgSm8

На 39-й день народження у в’язниці Михайло Горинь поцілував свою дружину Ольгу. Тим поцілунком він передав заяву для ООН про важкі умови перебування в радянських тюрмах.

Цидулку написав Іван Кандиба на малесенькому клаптику паперу й загорнув у цукеркову обгортку. Побачення відбувалося у Владимирському централі.

За історіями життя українських дисидентів можна знімати касові пригодницькі фільми. Зокрема про боротьбу цілих родів за громадянські права й незалежність Української держави. Що може бути романтичнішим і прагматичнішим водночас?
https://localhistory.org.ua/texts/statti/golovne-shchob-ne-zaginula-nasha-ideia-istoriia-trokh-disidentskikh-podruzhzhiv/

На початку 1920-х років поляки у союзі з армією УНР протистояли більшовицькій навалі. Щоб спонукати населення до збройного опору, створили серію агітаційних плакатів. На них Троцький постає в образі диявола, більшовики як живі мертвяки сунуть через зруйновану стіну, яку ледь стримують солдати.

Митці-плакатники порушували проблему і зґвалтування жінок, що коїли радянські солдати. Цій темі зокрема присвячений плакат "Беззбройні жінки". На ньому солдат-більшовик у зеленій уніформі та кашкеті з червоною зіркою з ножем нападає на польських жінок різного віку (від малої дівчинки до старшої пані). Вочевидь, це не перші його жертви: його руки та одяг уже закривавлені.

На жаль, образи із плакатів сторічної давнини перегукуються із українським сьогоденням. Яким бачили більшовицький апокаліпсис польські художники читайте у матеріалі – http://bit.ly/43j2sXo

Наталя Іваничук — відома перекладачка, дочка знаного письменника. Це означення гріє плинністю в українській літературній традиції. Але з іншого боку: як далася родині Іваничуків ця успішність? Роман Іваничук — радянський партійний письменник, якого критикували й цензурували, але все ж друкували. Наталя — його дочка, від якої вимагали довести, що природа не відпочиває на дітях великих.

Звідти її життєвий вибір — займатися літературою, а саме перекладами. Наталя Іваничук перекладає для нас хорошу нордичну й німецьку прозу: Юстейна Ґордера, Туве Янссон, Захера Мазоха, Торґні Ліндґрена, Ґустава Майрінка, Бйорнст'єрне Бйорнсона, Черстін Екман. А ще готує нові перекладацькі кадри.

Свій затишний світ пані Наталя облаштувала в Королівстві Наварському, де живе разом із чоловіком Андрієм Соссою. Туди ми й вирушили, щоб дослідити сімейні письменницькі таємниці
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/natalia-ivanichuk-iz-korolivstva-navarskogo/

"Коливання українського ґранднаративу навдивовижу схоже на рух маятника Фуко. Цей пристрій винайшли ще в середині ХІХ століття, щоб демонструвати обертання Землі навколо своєї осі. Його рух — постійний і послідовний — зачаровує та видається нескінченним.

Але орієнтовно за 32 години маятник, повернувшись до первинного стану, усе починає спочатку. Видається, що так самовідбувається і з фізикою української історіографії. Спершу ми руками народників щосили хапаємось за селянство — живильну міць ще не здобутої України, а згодом крізь скельця державницьких окулярів напружено роздивляємося, намагаючись віднайти власну еліту. Біда лиш у тому, що, на відміну від маятника Фуко, ми не знаємо, де наша вісь.

Або ж, надто уподібнюючись йому, шукаємо лише одну вісь. Селяни чи козаки? Козаки чи шляхта? Соціалісти чи націоналісти? 73 % чи 25 %? Прагнення віднайти єдино правильний компонент у таких дихотоміях, не враховуючи реалій доби, то зіштовхує нас на "американські гірки", то заколисує ледь не до мертвого сну".

З колонки Віталія Ляски, головного редактора журналу "Локальна історія". Продовження читайте на нашому сайті.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/rekonkista-grechkosiyiv-vitalii-liaska/?fbclid=IwAR2A21pAu4KumNw9K56-g8a755Bt7qVzxJpECo1ESnSAN7zkyfOhAF72c7U

Дипломат ЗУНР прибув зі спецзавданням до Латинської Америки і планував пробути там щонайбільше рік, але прожив понад дев’ять – країна, яку він представляв, перестала існувати.

Петро Карманський спершу організовував культурне життя для української діаспори. А потім подався у тропічні ліси, збудував хату та почав вирощувати каву. "Зливаю потом землю, гартую старі руки, п’ю з потока воду і годую себе рижом та макароном, ждучи своїх курят, щоби хоч у неділю попоїсти м’яса. Важко воно приходиться наприкінці 50-го року життя та психічно це справжній рай".

Через кілька років після повернення додому зазнав справжнього пекла. Почалася Друга світова війна, одні окупанти змінювали інших. Врешті радянська влада влаштувала від його імені кампанію проти Греко-католицької церкви, хоч сам Карманський вже був прикутий до ліжка хворобою.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/braziliana-petra-karmanskogo/

Християни східного обряду сьогодні відзначають Вербну неділю. Часто її називають Квітною, зрідка – Пальмовою або Шутковою.

Про те, яких традицій 80 років тому дотримувалися українці в останню перед Великоднем неділю, йдеться у статті “За тиждень Великдень” невідомого автора, що побачила світ 9 квітня 1944 року на шпальтах газети “Холмська земля”.

Вже через півроку, у жовтні, на цих теренах, як загалом по всьому українському Закерзонні, розпочнуться депортації місцевих українців на територію УРСР.
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/za-tizhden-velikden-stattia-z-gazeti-kholmska-zemlia-za-1944-rik/

До 1772 року будинки у Львові не мали номерів, а назви вулиць були цілком умовними. Вважали, що в цьому немає потреби: місто невелике, трохи понад 20 тисяч жителів, зорієнтуватися нескладно.

Скрупульозні австріяки взялися виправляти ситуацію. Вони поділили місто на п’ять дільниць: центр, або ж Місто, частина 1/4, частина 2/4, частина 3/4, частина 4/4. Усі забудовані й вільні ділянки отримали так звані конскрипційні номери, окремі для кожної дільниці. № 1 дістався ратуші.

Тож якщо бачите на кам’яниці табличку з номером (часто тризначним) і дробом, можете бути певні — вона зведена до 1871 року. Розвідку львівськими вулицями зробив Денис Мандзюк
https://localhistory.org.ua/texts/statti/perefarbovana-istoriia-lvivskikh-vulits/

"Вважати, що Володимир мав широкий вибір віри, безглуздо. Навернення хозарської верхівки в юдаїзм так і залишилося казусом без реальних шансів на повторення. Іслам міг би стати панівною релігією, якби Русь була розташована на Волзі.

Питання полягало лише в тому, звідки приймати хрещення — зі Сходу чи зі Заходу. Географічна, а відтак економічна близькість вирішила справу на користь Візантії. І якщо на той момент це був цілком прийнятний варіант, то вже за два-три століття він перетворився на головну перешкоду для європейської інтеграції, а також на потужний каталізатор східноєвропейського авторитаризму.

Наслідки вибору 988 року ми відчуваємо досі". Історик Сергій Громенко продовжує пошуки джерел української демократії та російської автократії. У цій колонці розмріковує про роль Церкви.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vlada-chi-tserkva-zakon-chi-blagodat-pochatki-rosiiskoyi-avtokratiyi-ta-ukrayinskoyi-demokratiyi/

Яким було традиційне єврейське житло, синагоги та школи на початку ХХ століття можна дізнатися зі світлин етнографа Аркадія Зерембського. У 1920-х роках він взяв участь у кількох експедиціях Поділлям.

Зокрема 1924 року відвідав Вінницю, містечка Жабокрич, Бершадь, Кодима, Піщанка. Він не лише збирав артефакти для музею, а й зафіксував на фото життя єврейських громад Поділля.

На світлинах бачимо поширені варіанти єврейського житла. На першому поверсі часто влаштовували крамницю або пивницю для зберігання продуктів та реманенту. Традиційно перед входом робили ґанок. Житлові приміщення розташовували у глибині довгого будинку, який міг простягатися аж до паралельної вулиці.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/ievreiski-kvartali-podilskikh-mistechok-u-1920-kh-rokakh/?fbclid=IwAR3_jmXrptvPrycL2IVJBP-_lIbZsAi_vaRHJYWY-sDXX31oOe_xR3M5Zzc

Ця світлина стала символом одного з найстрашніших злочинів проти людяності. Її зробив киянин Володимир Юдін у нацистському таборі смерті Аушвіц-Біркенау через місяць після звільнення. Він був одним із перших фотокореспондентів, які прибули до концтабору.

Дослідникам вдалося ідентифікувати хлопчика на фото. Це 14-річний Їржі Штайнер, єврей із Праги. Його батьків та 13 родичів убили у газових камерах. Їржі та його брат Зденек вижили, бо були близнюками та стали об’єктами псевдомедичних експериментів доктора Менгеле, відомого серед в’язнів як "Ангел смерті".

Юдіну приписують авторство ще однієї відомої світлини – на якій соладти Червоної армії відчиняють браму концтабору Аушвіц. Однак це постановний кадр зі зйомок пропагандистського радянського ролика, до яких залучили близько 50 колишніх бранців.
https://lm.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Flocalhistory.org.ua%2Frubrics%2Fphoto%2Fkiianin-iakii-stvoriv-fotosimvol-golokostu&h=AT0SB9QTQo8LH8jlQRubRDo1CwJkSz58A1BVMlw_hE1r_PHVxjdM3GsNkEp8Bb4h4h-WryxJX2pftwDd1-o0cDh-Eg2pxbtgAzeUUMDURr7ogb42dLP3caf2q7DRqWLWJbYW

111 років тому заснували скаутську організацію "Пласт". У цей день, 12 квітня 1912 року, пластовий гурток при Академічній гімназії у Львові прийняв присягу Богові та Україні.

Вже за два роки вибухнула Перша світова війна і багато пластунів стали до лав Українських січових стрільців. Згодом з "Пласту" вийшли чільні діячі українського національного руху: учасники Української військової організації, Організації українських націоналістів, бійці та командири Української повстанської армії. У сучасній російсько-українській війні загинули вже 30 пластунів.

"Пласт" забороняли різні окупаційні влади. У 1930-х на Галичині та Волині учасники організації збиралися підпільно. Найпопулярніша пластова локація відтоді і дотепер – оселя "Сокіл" в урочищі Остодір, неподалік Підлютого, яку митрополит Андрей Шептицький подарував "Пласту".

Фото пластунів 1920–1930-х років можете переглянути на нашому сайті – bit.ly/3zQXtPY

Івана Сірка щонайменше вісім разів обирали кошовим отаманом Запорозької Січі. Він визволяв християнських бранців із "бусурманської" неволі, йому не цурався висловлювати поваги король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський.

Ще за життя Сірко став героєм не лише історичних хронік і пісень, а й численних переказів, казок, пліток і забобонів. Пізніше це переросло в містифікації, що зазвичай мають мало спільного з реальністю. Живучі вони й тепер.

У матеріалі спростовуємо сім найпоширеніших міфів про Івана Сірка.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/neperemozhnii-geroi-diunkerka-sim-mifiv-pro-ivana-sirka/?fbclid=IwAR20JhlUJcEGos_6ScduSWQfVwPS-ZRjEVn1Rh2zVAdjHfeAulZ3fu5-Pqk

​Що ти знаєш про міфічних чудовиськ України? Про мамонтів, лісових слонів, печерних ведмедів, а може і про драконів? У новому подкасті "Магія, ікла та шерсть" від Локальної історії ти дізнаєшся про них більше

Разом із Павлом Нечитайлом ти знайдеш більше матеріальних доказів про різних створінь, які існували на наших землях. І ці докази точно тебе здивують. Тож слухай подкаст у мобільному застосунку MEGOGO та дізнавайся більше

Зазвичай назви орнаментів писанок перегукувалися з назвами візерунків тканих плахт, вишитих сорочок, хатніх розписів. Ґрунтовні дослідження про писанкарство на українських землях наприкінці ХІХ століття провів етнограф Сергій Кульжинський.

Його праця "Опис колекції народних писанок" 1899 року містила понад 2200 рисунків. Назви орнаментів, які наводить Кульжинський, дуже прості. Умовно їх можна розділити на рослинні, тваринні, предметні, геометричні.

Детальніше про назви писанок Поділля і Бессарабії, які є на світлинах кінця XIX — початку XX століття, читайте на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/podilski-pisanki-ponad-100-rokiv-tomu-ornamenti-ta-yikhni-nazvi/?fbclid=IwAR3kdYnWr7P2-EKq-L0sZdAjuxiey9piUbTPbU_wplW2HwYTkN0aOgAdDCk

Чимало великодніх звичаїв українців пов'язані із паскою. Її випікали в Чистий четвер, іноді – в суботу, значно рідше – у Страсну п’ятницю. Беручись до роботи, господині вмивалися, одягалися у святкове вбрання. Тоді в хаті панувала особлива атмосфера. "Треба, шоб тихенько було, добренько. Не сваритись, не кричати, не гніватись". Інколи запалювали свічку – аби великоднє печиво добре вдалося.

У давнину для замішування тіста на паску зазвичай використовували не хлібну діжу, а ночви. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто, інколи молились. Обов’язково хрестили його під час всаджування до печі.

Щоб великодні хліби були жовтими та гарними, їх загнічували вербою – кидали в піч гілочку освяченої лози. У деяких місцевостях її клали згори на тісто – вважали, що так виросте паска. Бойки запікали три вербові галузки в самій хлібині.

У багатьох селах донині заборонено впускати до хати будь-кого, коли печеться паска. Вважали, що святковий хліб можна зурочити. "Будуть стукать дверями, да паска сяде, да не буде рости".

У Карпатах вірили, що під час випікання паски не слід сідати – щоб не сіло й печиво. На волинсько-опільському етнографічному суміжжі для того, аби паска виросла велика, били лопатою об стелю і цмокали.

Описуючи великодні обряди українців, дослідники зазначали, що господині намагалися спекти якомога кращу й більшу паску. Траплялося, доводилось розбирати челюсті печі, аби вийняти звідти випічку. Народознавець Василь Кравченко зауважив, що навіть коли готували декілька пасок, старалися, щоб головна (якраз та, яку призначали для освячення) була найвищою.

Традиція пекти якомога більшу паску є, очевидно, проявом імітативної магії – обрядове печиво мало сприяти доброму врожаю, який якраз сіяли-садили навесні. На думку дослідників, ритуал випікання і споживання хліба навесні, у період посіву, був засобом заклинання родючости ще в дохристиянський період.

Про інші традиції читайте у матеріалі "Що святили українці на Великдень" на нашому сайті ⟶ bit.ly/37vjkCh