Литва проявила щиру дружбу з Україною від початку вторгнення. Литовські перекладачі й письменники стали важливим рупором, який підсилює чутність українських голосів та історій у світі.

Резиденції, переклади, публікації антологій — все це працює на зміцнення зв’язку, на поглиблення прямого взаєморозуміння, без посередництва нав’язаних стереотипів. А отже, формує довготривале і щире сестринство на противагу токсичному "братерству" зі спільним сусідом.

Катерина Міхаліцина поспілкувалася із трьома литовськими письменниками. Марюс Бурокас, Вітас Декшніс і Антанас А. Йонінас — серед тих, найпомітніших, які уможливлюють все це, роками працюючи з українською літературою.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/u-nas-tut-spravzhnii-vulik-de-vsi-pratsiuiut-na-dopomogu-ukrayini/

Мешканці зниклого тепер села Старосілля, що на Київщині, біля плетеного тину. У цьому та ще кількох населених пунктах Київського та Чернігівського Полісся у 1930 році побував етнограф Юрій Самарін.
Втім його світлини, які розшукала дослідниця української матеріальної культури Оксана Косміна, мають особливу цінність. На них зафіксовано архаїчне сільське житло, деталі інтер’єру, традиційний одяг і типові заняття поліщуків.

Три із семи сіл, які під час експедиції відвідав науковець, зникли із карти після катастрофи на Чорнобильскій АЕС. Одяг та побут місцевих мешканців, зображений на світлинах, проаналізували у матеріалі – bit.ly/3XN1Aaf

Росія – це цивілізація Танатоса, Україна – цивілізація Ероса. У п'ятому епізоді подкасту "Ми і Воно" психоаналітик Юрко Прохасько розмірковує про сексуальність, владу та ідеології.
🔸 Чому росіяни не розуміють Майдан?
🔸 Влада – це смерть чи любов?
🔸 Чи буває сексуальною демократія?
🔸 Путін прагне смерті людства?
Про ядерну бомбу як фетиш, еротичність революцій та маску смерті, яка збуджує. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ https://li.sten.to/my_i_vono5 Розмову веде журналіст Володимир Семків.

94 роки тому у ніч з 2 на 3 лютого у Відні заснували організацію, яка мала величезний вплив на українську історію ХХ століття – ОУН. Її очолив Євген Коновалець.

У цей день завершився Конгрес українських націоналістів. У ньому взяло участь 30 осіб. Більшість делегатів були українськими емігрантами (вихідцями з Галичини і Наддніпрянщини), лиш четверо з теренів України.

Учасники зборів працювали в кількох тематичних комісіях. Судячи із протоколів зустрічі, дискусії між учасниками Конгресу були гострими. Визначалися щодо спільного бачення майбутнього України, її політичного устрою, соціально-економічної політики, місця в світі.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/narodzhennia-oun-volodimir-viatrovich/

Архаїчне сільське житло, цікаві деталі інтер’єру, традиційний одяг і типові заняття місцевих мешканців Київського і Чернігівського Полісся у 1930 році зафіксував на світлинах етнограф Юрій Самарін.

Його фото особливо цінні тим, що зберегли побут сіл, які зникли після Чорнобильської катастрофи.

Дослідник зокрема відвідав Старосілля, Теремці, Лелів і Дитятки. Перших три уже немає. Дитятки розташовані на межі зони відчуження.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/pobut-polishchukiv-iakogo-vzhe-nema-sela-zoni-vidchuzhennia-na-foto-1930-roku/

Василь Левкович — єдиний, хто за життя особисто отримав найвищу нагороду УПА — Золотий Хрест Бойової Заслуги. І один із небагатьох повстанських командирів, кому поталанило побачити мету своєї боротьби — незалежну Україну.

Повстанець пережив жорсткі допити і відбув 25 років ув'язнення. Його схиляли до співпраці зі спецслужбами – демонстративно вивозили з ГУЛАГу у Львів та Київ. Вийшовши на волю 1971-го, принципово не приймав радянського паспорта.

Сьогодні минає 103 роки від дня народження командира воєнної округи УПА "Буг". Напевне, найкращим підсумком його життя є слова, якими він закінчив свої спогади: "Я зробив, що міг. Хто може — нехай зробить краще". Розповідаємо про Василя Левковича та його боротьбу проти радянського режиму.

[ Матеріал вийшов завдяки підтримці ресторану Криївка ]

https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-mozhe-nekhai-zrobit-krashche-komandir-upa-iakii-pomirav-trichi/?fbclid=IwAR3TdGJ6B5JArRoSXrYkSopw1o3C7jrhK2DqVMJfyKEOZ-6WRp4iUMMJoV8

Пам’ятаєте епізод у фільмі "Пропала грамота", де козак Андрій (актор Федір Стригун) танцює на воді? Він танцює під музику, яку грають двоє старих скрипалів, що стоять на березі в подертому одязі.

У фільмі звучать три треки з їхньою грою. Це справжні музиканти: брати Павло та Михайло Чередники. Вони були останньою традиційною музичною династією Диканьки – грали українську музику так, як вона звучала ще сто або двісті роки до них. Розшукав їх Іван Миколайчук.

Музиканти народилися у 1890-х. Павло Чередник грав першу скрипку, тобто мелодію. Його старший брат — Михайло — скрипку-втору або повторку. На бубні грав Роман Дядюра. Інструментальний склад їхнього гурту був типовим для Центральної України.

Вони виконували танцювальну музику XIX і навіть XVIII століть. Серед назв танців були такі, що згадані в "Енеїді" Івана Котляревського, у творах Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки й інших класиків української літератури першої половини ХІХ століття.

На фото – Чередники та Дадюра на святі пісні та танцю у Полтаві на початку 1950-х. Більше про останніх українських народних музикантів читайте у матеріалі – bit.ly/40OiKpO

Фреска невідомого київського митця "Ангел, що згортає небо", датована ХІІ століттям, є частиною композиції "Страшний суд", – однієї з візитівок Кирилівської церкви Києва.

Янгол символізує кінець світу, є одним з пророцтв Апокаліпсиса. "Страшний суд" почали змальовувати на іконах в ХІ столітті. Після "міленіуму тисячного року" потрібно було пояснити, чому друге пришестя Ісуса відсувається у позаісторичну далечінь.

Це знайшло відображення і у київській традиції: як у літературі (згадаймо "Слово про Ігорів похід"), так і у введенні нових іконографічних схем до розпису храмів.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/iangol-suvii-i-chas/?fbclid=IwAR1GFGknfkXfsWHt2eTc7Q1S7z2cY4xsAV690EZAmhJbJrNblOcqEG3EtuA

100 років тому, 9 лютого 1923 року, в Лук’янівській в’язниці в Києві сталося повстання. Ув’язнені там українські повстанські отамани та деякі інші в’язні захопили зброю і дали свій останній бій.

"Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон. Як вони уявляли собі ту втечу — годі зрозуміти! З-посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція... А от заризикували, — не мали, правда, що й тратити.

Надіспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій надармо не пішов".

Бій тривав чотири години. Тих, хто пережив той зрив, розстріляли найближчими ночами. Детальінше про цю подію та її передумови у тексті Олесі Ісаюк.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostannii-bii-kholodnoiartsiv/?fbclid=IwAR0aiTbvh41y_sBa13F9voeARZtxZfhNgRnppGw9V5ADT_1Y1-7B4KvzHxE

Над росіянами та українцями тяжіє спільний спадок імперських та совітських часів, виражений, наприклад, у ставленні до корупції чи у вживанні алкоголю, але одна річ нас завжди роз’єднувала.

Самовладдя українських правителів або чиновників — це виняток, російських — правило. Втім український демократизм та російський автократизм — не у крові. Звідки ж бере початок це велике розходження?

Якими шляхами рухалися росіяни та українці з минулого у сьогодення? Історик Сергій Громенко спробував знайти витоки у періоді Русі.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/dzherela-rosiiskoyi-avtokratiyi-ta-ukrayinskoyi-demokratiyi-chastina-persha-rus/

Ця газета зробила в Україні сексуальну революцію. Тижневик "Пан плюс пані" виходив з 1992 до 1998 року у Тернополі.

Пробний випуск надрукували невеликим тиражем. Дуже швидко збільшили його до кількох тисяч примірників: попит був шалений. Але і критика теж: проти видання порушили кримінальну справу.

Усі матеріали перших випусків вигадували журналісти. Історії були дуже правдоподібними, і довкола текстів та фотографій раз за разом зчинявся ґвалт.

Втім скоро вигадані статті як жанр зник -- читачі засипали редакцію листами. Ділилися власними спогадами, фантазували, просили порад.

— Коли мене представляли редактором "Пан плюс Пані", люди завжди "окали", — Володимир Андріїшин ховає усмішку в розкішній сивій бороді.

Він очолював редакцію легендарної газети усі шість років. Про них розповів Локальній історії.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/pan-plius-pani-minus-radianska-tsnota/

"Стрічається зима з літом – хто кого поборе. Якщо на Стрітення мороз, то ще зима довго буде. А якщо тепла погода, то буде рання весна". Стрітення, яке відзначають 15 лютого, є одним із 12 найважливіших свят церковного календаря.

Українці цього дня уважно спостерігали за погодою. Відома приказка каже: "Як на Стрітення півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться".

Прикмети інтерпретували по-різному. Волиняни вірили, що потепління на Стрітення віщує ранню весну. Натомість серед українців Карпат стрітенську відлигу пов’язували із затяжною зимою. У матеріалі розповідаємо, які архаїчні звичаї та обряди приурочували до цього свята українці.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/stritennia-koli-zima-zustrichaie-vesnu/

Карпатська ідилія на світлинах середини ХХ століття. В об'єктиві угорського фотографа Ерно Вадаша – благородне життя простої людини, що існує ізольовано, в гармонії з природою гір.

Митець відвідав Закарпаття двічі – 1939 та 1940 року, коли в регіоні точилася затята військова боротьба. На його знимках чоловіки у сонячний день заготовляють на зиму сіно, готують бринзу, жінки сортують вовну та прядуть з неї нитки, вишивають, діти усміхаються. Життя попри усе триває.

Вадашу також вдалося сфотографувати закарпатських бокорашів – сплавників лісу. Уже через якихось два десятки років це ремесло зникне назавжди. У матеріалі – понад 30 світлин 👇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/gori-i-liudi-karpatska-fotoidiliia-erno-vadasha/

На початку ХХ століття Київ був потужним авіабудівним осередком. У 1910 році саме тут професор Київської політехніки Олександр Кудашев підняв у повітря перший побудований у Російській імперії літак. До 1913 року у Києві створили близько 50 конструкцій аеропланів.

Київська школа авіабудування дала світові десятки талановитих конструкторів, та свою кар'єру більшість з них будували не в Україні.

Чи вважав себе українцем найвідоміший із них – Ігор Сікорський? Як змінилася роль авіації під час Першої та Другої світових воєн? Якими були повітряні флоти УНР та ЗУНР? Що сталося з українськими пілотами після поразки визвольних змагань? Про історію авіації в Україні розповів доктор історичних наук Андрій Харук у новому випуску програми "Без брому".

Дивіться відео ⟶ bit.ly/3xsBbms
Читайте текст ⟶ bit.ly/3S6cdD9

100 років тому колишній юрист, який втратив руку на війні, і знайшов себе в етнографії, Аркадій Зарембський їздив українськими селами у складі дослідницьких експедицій.

Він купував у місцевих мешканців артефакти для музею та багато фотографував. Ми вже публікували його світлини із Черкащини, українських поселень Зеленого Клину та Хабаровського краю.

У 1920-х роках етнограф відвідав Поділля, де зафіксував на фото як селяни одягалися, будували свої хати, працювали та відзначали свята. Наприкінці статті – маловідоме фото руїн замку у Кам'янці-Подільському, яке Зарембський зробив, повертаючись з експедиції.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/podillia-1920-kh-rokiv-na-svitlinakh-arkadiia-zarembskogo/

Від VII століття у храмах і монастирях Західної Європи почали фіксувати чудеса — випадки дивовижного зцілення чи порятунку людей, що здійснили певна ікона або святий.

Це мали бути свідчення Божої любови до людини. Також завдяки їм Церква поширювала і зміцнювала свій вплив. Уже в добу книговидання з’явилися libri miraculorum, тобто книги чуд. Записані відповідно до релігійних канонів випадки чудотворення, пов’язані з конкретними іконами.

Під кінець XVI століття такі видання з’явилися у Православній церкві, зокрема в українській. Наталя Яковенко, докторка історичних наук, професорка Києво-Могилянської академії, досліджує ці книги. Завдяки їм можна дізнатися про уявлення, надії та страхи тогочасних українців
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/chuda-poza-konfesiieiu/

Жінки та дівчинка у кептарі на Рахівщині (Закарпаття), 1940 рік. Світлини зробив угорський фотограф Ерно Вадаш. Він відвідав села карпатського високогір'я Ужок, Синевер, Колочаву, Ясіня. Дорогою знимкував також Ужгород, Воловець, Рахів.

Фотографії Вадаша надзвичайно якісні. Його роботи публікували у журналах National Geographic, Vanity Fair, Harper’s Bazaar.

На Закарпатті фотограф зафіксував повсякдення горян. На його світлинах жінки плетуть нитки з овечої шерсті, вишивають, прядуть, чоловіки заготовляють на зиму сіно, готують бринзу. В об'єктив потрапила небезпечна робота бокорашів – сплавників лісу, це ремесло нині вже не існує.

Більше фотографій дивіться на нашому сайті – bit.ly/3kfbUZX

Не бліни, а вареники готували українці на Масницю. Щодо назви, яка найчастіше викликає дискусії: тиждень перед Великим постом йменували Масляницею на півночі України та на Слобожанщині, свідчать етнографи.

Також відомі назви – Сирний, Сиропусниця, Сирниця. Буковинські гуцули кажуть на цей тиждень Кривий – він неправильний та порушує усі норми, бо і не скоромний, і не пісний.

Протягом цього періоду їдять сир та інші молочні продукти, яйця та рибу. Від споживання мʼяса повністю утримуються – аж до Великодня. У багатьох регіонах дотримувалися цікавою традиції із лялькою Колодієм. Про цей та інші звичаї читайте у матеріалі на нашому сайті.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tizhden-chastuvan-i-veseloshchiv/

Дарію Корчак (Боровик) зі Львівщини засудили до 25 років заслання за листівки із написом “Смерть Сталіну”. Її чоловік Богдан Корчак відбув 10 років радянських таборів. Син Андрій став Героєм Небесної Сотні.

Його вбили на вулиці Інститутській 18 лютого 2014-го, коли пані Дарії був 81 рік. Вона відійшла у засвіти теж у лютому, через п'ять років після сина. “Локальна історія” встигла записати спогади жінки про її життя.

Пропонуємо згадати історію родини, що боролася за незалежність України.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/matir-geroia-nebesnoyi-sotni-dariia-korchak-materinske-sertse-ne-mozhe-povnistiu-zagoyiti-tiieyi-rani-ale-iogo-smert-ne-bula-daremnoiu/

Портрет невідомого шведського офіцера в шкіряному колеті, датований 1690-ми – початком 1700-х років. Загалом нагадує зображення десятків інших офіцерів, або й королів – у подібному стилі придворний живописець зобразив Карла XI та Карла XII.

Протягом минулого року цей твір став відомий українському інтернету як “Справжній портрет російського царя Петра I”. У чоловікові побачили ознаки дегенеративности та сифілісу, мовляв, ось воно, справжнє обличчя московського царя, що проливав кров українців.

Багато портретів, що репрезентують Петра I, справді, не збігаються з його реальною зовнішністю. Утім на цьому полотні – не він.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/kazhut-shcho-tsar-nespravzhnii/?fbclid=IwAR1H2bhIqxXmbKdxPeoxTGUijnc0ra-GinXJlNqY4yJQN2lixQfaELn7Ysw

У чому секрет популярності стрілецького гімну "Ой, у лузі червона калина"? Як творчість Січових стрільців загалом вплинула на формування української ідентичності?

Докторка філологічних наук Оксана Кузьменко стверджує, що фольклор може багато розповісти про кризові періоди в історії народу. Як катастрофи ХХ століття – дві світові війни, Голодомор, депортації та репресії – відобразилися у фольклорі українців?

Ми багато чули про повстанські пісні, а якою була творчість по той бік фронту – серед вояків Червоної армії? І що цікавіше, як "фронтові пісні" використала радянська пропаганда?

Чи вимирає фольклор у сучасному світі? Про це у новому випуску "Без брому з Віталієм Ляскою".

Відео ⟶ bit.ly/3SjCXQw
Текст ⟶ bit.ly/3Ikw4dc