Гуцульські діти з села Лазещина на Рахівщині, фото 1921–1922 року. Автор світлини чех Рудольф Гулка. На початку 1920-х його відрядили на роботу до Ужгорода.

Гулка захопився традиціями краю та українців. Багато фотографував, перейшов майже усі села Закарпаття. Перекладав українських класиків на чеську.

Залишив понад 1500 світлин, деякі з них кольоризував вручну. Більше про Рудольфа Гулку та його внесок в популяризацію української культури читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3Xap2xN

Чи була на Русі одна мова, а значить – і один народ? Таку думку багато років намагається просувати ворожа пропаганда.

Історик Сергій Громенко пояснює по пунктах, що не так із цим твердженням.

Давньоруську мову правильніше називати “давньокиївською книжною” мовою або “київським койне”, тому що у повсякденні вона була набутком лише невеликого кола столичних інтелектуалів і поза Києвом її навряд чи використовували.

Саме нею творили літописи (“Повість минулих літ”), закони (“Руська правда”), нонфікшн (“Повчання Володимира Мономаха”) та художню літературу (“Слово о полку Ігоревім”). Вона забезпечувала правильне діловодство по всій Русі та серйозно вплинула на пізніші літературні мови всіх східнослов’янських народів.

Детальніше – читайте у колонці.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/pro-istorichnu-neiednist-rosiian-ta-ukrayintsiv-chastina-ii-chi-isnuvala-spilna-mova-na-rusi/

27 січня 1945 року солдати Першого Українського фронту зайшли в концтабір "Освенцим".

Майже половина вояків – 42 % – українці. Серед них був і полтавець Василь Петренко, командувач 107-ю стрілецькою дивізією. А киянин Ігор Побірченко на танку Т-34 підім’яв ворота з цинічним надписом "Праця звільняє". Вдалося звільнити 7,5 тис. в’язнів, яких нацисти не встигли вбити чи вивезти.

"Ми бачили гори мішків з волоссям, багато трупів, ледь живих в’язнів-скелетів, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. В таборах стояв трупний сморід, гори сміття", – описував майор Анатолій Шапіро, родом із Харківщини.

Документи свідчать, що союзники знали про "остаточне вирішення єврейського питання" і газові камери в Аушвіці. Проте жодних дій не чинили. Точились остаточні бої, які визначали переможця. Питання з концтаборами відклали.

Тепер у день звільнення "Освенцима" світ згадує жертв Голокосту.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/naisumnisha-ekskursiia-na-sviti/

Українці під час будівництва хати дотримувалися багатьох ритуалів. У деяких регіонах не можна було будувати з осики. Місце для дому допомагали обрати віл, корова чи вівця.

Майстрів-будівельників називали "непростими", вірили у їхні надприродні можливості. На Гуцульщині та Поліссі по кутах хати закопували півня чи курку.

Як вигладало традиційне українське житло? Чи мало воно другий поверх, коли у ньому з'явився димар? І звідки походить фраза про "квітку" як кінець ремонту? Про це розповів етнолог, доктор історичних наук, професор ЛНУ Роман Сілецький у новому випуску програми "Без брому".

Відео ⟶ bit.ly/3HCLlXv
Текст ⟶ bit.ly/3kRwqA0

Бій під станцією Крути 29 січня 1918 року набув сакрального значення для української історії. У різні роки над візуалізацією цієї битви працювали і художники, і кінематографісти.

Найбільша кількість творів образотворчого мистецтва походить із 30-х років минулого століття. Натомість у кіно перші документальні фільми про Крути почали знімати після відновлення Незалежності, у 1990-х роках. А художня стрічка "Крути" вийшла на екрани у 2018-му.

Водночас, ніхто насправді не знав, як виглядала станція Крути у 1918 році, адже достовірних зображень не збереглося. Так тривало до осені минулого року, допоки історики не натрапили на інтернет-аукціоні на унікальний фотоартефакт
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/nevidoma-stantsiia-kruti-iak-vona-vigliadala-sto-rokiv-tomu-naspravdi/

Литва проявила щиру дружбу з Україною від початку вторгнення. Литовські перекладачі й письменники стали важливим рупором, який підсилює чутність українських голосів та історій у світі.

Резиденції, переклади, публікації антологій — все це працює на зміцнення зв’язку, на поглиблення прямого взаєморозуміння, без посередництва нав’язаних стереотипів. А отже, формує довготривале і щире сестринство на противагу токсичному "братерству" зі спільним сусідом.

Катерина Міхаліцина поспілкувалася із трьома литовськими письменниками. Марюс Бурокас, Вітас Декшніс і Антанас А. Йонінас — серед тих, найпомітніших, які уможливлюють все це, роками працюючи з українською літературою.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/u-nas-tut-spravzhnii-vulik-de-vsi-pratsiuiut-na-dopomogu-ukrayini/

Мешканці зниклого тепер села Старосілля, що на Київщині, біля плетеного тину. У цьому та ще кількох населених пунктах Київського та Чернігівського Полісся у 1930 році побував етнограф Юрій Самарін.
Втім його світлини, які розшукала дослідниця української матеріальної культури Оксана Косміна, мають особливу цінність. На них зафіксовано архаїчне сільське житло, деталі інтер’єру, традиційний одяг і типові заняття поліщуків.

Три із семи сіл, які під час експедиції відвідав науковець, зникли із карти після катастрофи на Чорнобильскій АЕС. Одяг та побут місцевих мешканців, зображений на світлинах, проаналізували у матеріалі – bit.ly/3XN1Aaf

Росія – це цивілізація Танатоса, Україна – цивілізація Ероса. У п'ятому епізоді подкасту "Ми і Воно" психоаналітик Юрко Прохасько розмірковує про сексуальність, владу та ідеології.
🔸 Чому росіяни не розуміють Майдан?
🔸 Влада – це смерть чи любов?
🔸 Чи буває сексуальною демократія?
🔸 Путін прагне смерті людства?
Про ядерну бомбу як фетиш, еротичність революцій та маску смерті, яка збуджує. Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ https://li.sten.to/my_i_vono5 Розмову веде журналіст Володимир Семків.

94 роки тому у ніч з 2 на 3 лютого у Відні заснували організацію, яка мала величезний вплив на українську історію ХХ століття – ОУН. Її очолив Євген Коновалець.

У цей день завершився Конгрес українських націоналістів. У ньому взяло участь 30 осіб. Більшість делегатів були українськими емігрантами (вихідцями з Галичини і Наддніпрянщини), лиш четверо з теренів України.

Учасники зборів працювали в кількох тематичних комісіях. Судячи із протоколів зустрічі, дискусії між учасниками Конгресу були гострими. Визначалися щодо спільного бачення майбутнього України, її політичного устрою, соціально-економічної політики, місця в світі.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/narodzhennia-oun-volodimir-viatrovich/

Архаїчне сільське житло, цікаві деталі інтер’єру, традиційний одяг і типові заняття місцевих мешканців Київського і Чернігівського Полісся у 1930 році зафіксував на світлинах етнограф Юрій Самарін.

Його фото особливо цінні тим, що зберегли побут сіл, які зникли після Чорнобильської катастрофи.

Дослідник зокрема відвідав Старосілля, Теремці, Лелів і Дитятки. Перших три уже немає. Дитятки розташовані на межі зони відчуження.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/pobut-polishchukiv-iakogo-vzhe-nema-sela-zoni-vidchuzhennia-na-foto-1930-roku/

Василь Левкович — єдиний, хто за життя особисто отримав найвищу нагороду УПА — Золотий Хрест Бойової Заслуги. І один із небагатьох повстанських командирів, кому поталанило побачити мету своєї боротьби — незалежну Україну.

Повстанець пережив жорсткі допити і відбув 25 років ув'язнення. Його схиляли до співпраці зі спецслужбами – демонстративно вивозили з ГУЛАГу у Львів та Київ. Вийшовши на волю 1971-го, принципово не приймав радянського паспорта.

Сьогодні минає 103 роки від дня народження командира воєнної округи УПА "Буг". Напевне, найкращим підсумком його життя є слова, якими він закінчив свої спогади: "Я зробив, що міг. Хто може — нехай зробить краще". Розповідаємо про Василя Левковича та його боротьбу проти радянського режиму.

[ Матеріал вийшов завдяки підтримці ресторану Криївка ]

https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-mozhe-nekhai-zrobit-krashche-komandir-upa-iakii-pomirav-trichi/?fbclid=IwAR3TdGJ6B5JArRoSXrYkSopw1o3C7jrhK2DqVMJfyKEOZ-6WRp4iUMMJoV8

Пам’ятаєте епізод у фільмі "Пропала грамота", де козак Андрій (актор Федір Стригун) танцює на воді? Він танцює під музику, яку грають двоє старих скрипалів, що стоять на березі в подертому одязі.

У фільмі звучать три треки з їхньою грою. Це справжні музиканти: брати Павло та Михайло Чередники. Вони були останньою традиційною музичною династією Диканьки – грали українську музику так, як вона звучала ще сто або двісті роки до них. Розшукав їх Іван Миколайчук.

Музиканти народилися у 1890-х. Павло Чередник грав першу скрипку, тобто мелодію. Його старший брат — Михайло — скрипку-втору або повторку. На бубні грав Роман Дядюра. Інструментальний склад їхнього гурту був типовим для Центральної України.

Вони виконували танцювальну музику XIX і навіть XVIII століть. Серед назв танців були такі, що згадані в "Енеїді" Івана Котляревського, у творах Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки й інших класиків української літератури першої половини ХІХ століття.

На фото – Чередники та Дадюра на святі пісні та танцю у Полтаві на початку 1950-х. Більше про останніх українських народних музикантів читайте у матеріалі – bit.ly/40OiKpO

Фреска невідомого київського митця "Ангел, що згортає небо", датована ХІІ століттям, є частиною композиції "Страшний суд", – однієї з візитівок Кирилівської церкви Києва.

Янгол символізує кінець світу, є одним з пророцтв Апокаліпсиса. "Страшний суд" почали змальовувати на іконах в ХІ столітті. Після "міленіуму тисячного року" потрібно було пояснити, чому друге пришестя Ісуса відсувається у позаісторичну далечінь.

Це знайшло відображення і у київській традиції: як у літературі (згадаймо "Слово про Ігорів похід"), так і у введенні нових іконографічних схем до розпису храмів.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/iangol-suvii-i-chas/?fbclid=IwAR1GFGknfkXfsWHt2eTc7Q1S7z2cY4xsAV690EZAmhJbJrNblOcqEG3EtuA

100 років тому, 9 лютого 1923 року, в Лук’янівській в’язниці в Києві сталося повстання. Ув’язнені там українські повстанські отамани та деякі інші в’язні захопили зброю і дали свій останній бій.

"Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон. Як вони уявляли собі ту втечу — годі зрозуміти! З-посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція... А от заризикували, — не мали, правда, що й тратити.

Надіспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій надармо не пішов".

Бій тривав чотири години. Тих, хто пережив той зрив, розстріляли найближчими ночами. Детальінше про цю подію та її передумови у тексті Олесі Ісаюк.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ostannii-bii-kholodnoiartsiv/?fbclid=IwAR0aiTbvh41y_sBa13F9voeARZtxZfhNgRnppGw9V5ADT_1Y1-7B4KvzHxE

Над росіянами та українцями тяжіє спільний спадок імперських та совітських часів, виражений, наприклад, у ставленні до корупції чи у вживанні алкоголю, але одна річ нас завжди роз’єднувала.

Самовладдя українських правителів або чиновників — це виняток, російських — правило. Втім український демократизм та російський автократизм — не у крові. Звідки ж бере початок це велике розходження?

Якими шляхами рухалися росіяни та українці з минулого у сьогодення? Історик Сергій Громенко спробував знайти витоки у періоді Русі.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/dzherela-rosiiskoyi-avtokratiyi-ta-ukrayinskoyi-demokratiyi-chastina-persha-rus/

Ця газета зробила в Україні сексуальну революцію. Тижневик "Пан плюс пані" виходив з 1992 до 1998 року у Тернополі.

Пробний випуск надрукували невеликим тиражем. Дуже швидко збільшили його до кількох тисяч примірників: попит був шалений. Але і критика теж: проти видання порушили кримінальну справу.

Усі матеріали перших випусків вигадували журналісти. Історії були дуже правдоподібними, і довкола текстів та фотографій раз за разом зчинявся ґвалт.

Втім скоро вигадані статті як жанр зник -- читачі засипали редакцію листами. Ділилися власними спогадами, фантазували, просили порад.

— Коли мене представляли редактором "Пан плюс Пані", люди завжди "окали", — Володимир Андріїшин ховає усмішку в розкішній сивій бороді.

Він очолював редакцію легендарної газети усі шість років. Про них розповів Локальній історії.
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/pan-plius-pani-minus-radianska-tsnota/

"Стрічається зима з літом – хто кого поборе. Якщо на Стрітення мороз, то ще зима довго буде. А якщо тепла погода, то буде рання весна". Стрітення, яке відзначають 15 лютого, є одним із 12 найважливіших свят церковного календаря.

Українці цього дня уважно спостерігали за погодою. Відома приказка каже: "Як на Стрітення півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться".

Прикмети інтерпретували по-різному. Волиняни вірили, що потепління на Стрітення віщує ранню весну. Натомість серед українців Карпат стрітенську відлигу пов’язували із затяжною зимою. У матеріалі розповідаємо, які архаїчні звичаї та обряди приурочували до цього свята українці.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/stritennia-koli-zima-zustrichaie-vesnu/

Карпатська ідилія на світлинах середини ХХ століття. В об'єктиві угорського фотографа Ерно Вадаша – благородне життя простої людини, що існує ізольовано, в гармонії з природою гір.

Митець відвідав Закарпаття двічі – 1939 та 1940 року, коли в регіоні точилася затята військова боротьба. На його знимках чоловіки у сонячний день заготовляють на зиму сіно, готують бринзу, жінки сортують вовну та прядуть з неї нитки, вишивають, діти усміхаються. Життя попри усе триває.

Вадашу також вдалося сфотографувати закарпатських бокорашів – сплавників лісу. Уже через якихось два десятки років це ремесло зникне назавжди. У матеріалі – понад 30 світлин 👇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/gori-i-liudi-karpatska-fotoidiliia-erno-vadasha/

На початку ХХ століття Київ був потужним авіабудівним осередком. У 1910 році саме тут професор Київської політехніки Олександр Кудашев підняв у повітря перший побудований у Російській імперії літак. До 1913 року у Києві створили близько 50 конструкцій аеропланів.

Київська школа авіабудування дала світові десятки талановитих конструкторів, та свою кар'єру більшість з них будували не в Україні.

Чи вважав себе українцем найвідоміший із них – Ігор Сікорський? Як змінилася роль авіації під час Першої та Другої світових воєн? Якими були повітряні флоти УНР та ЗУНР? Що сталося з українськими пілотами після поразки визвольних змагань? Про історію авіації в Україні розповів доктор історичних наук Андрій Харук у новому випуску програми "Без брому".

Дивіться відео ⟶ bit.ly/3xsBbms
Читайте текст ⟶ bit.ly/3S6cdD9

100 років тому колишній юрист, який втратив руку на війні, і знайшов себе в етнографії, Аркадій Зарембський їздив українськими селами у складі дослідницьких експедицій.

Він купував у місцевих мешканців артефакти для музею та багато фотографував. Ми вже публікували його світлини із Черкащини, українських поселень Зеленого Клину та Хабаровського краю.

У 1920-х роках етнограф відвідав Поділля, де зафіксував на фото як селяни одягалися, будували свої хати, працювали та відзначали свята. Наприкінці статті – маловідоме фото руїн замку у Кам'янці-Подільському, яке Зарембський зробив, повертаючись з експедиції.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/podillia-1920-kh-rokiv-na-svitlinakh-arkadiia-zarembskogo/

Від VII століття у храмах і монастирях Західної Європи почали фіксувати чудеса — випадки дивовижного зцілення чи порятунку людей, що здійснили певна ікона або святий.

Це мали бути свідчення Божої любови до людини. Також завдяки їм Церква поширювала і зміцнювала свій вплив. Уже в добу книговидання з’явилися libri miraculorum, тобто книги чуд. Записані відповідно до релігійних канонів випадки чудотворення, пов’язані з конкретними іконами.

Під кінець XVI століття такі видання з’явилися у Православній церкві, зокрема в українській. Наталя Яковенко, докторка історичних наук, професорка Києво-Могилянської академії, досліджує ці книги. Завдяки їм можна дізнатися про уявлення, надії та страхи тогочасних українців
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/chuda-poza-konfesiieiu/