"Цю тему не порушували ні радянські історики, ні теперішні українські. Немає жодних вітчизняних досліджень на тему психічних розладів під час Другої світової війни, а згодом комуністичного терору. Не збирали цільово свідчення, не перевіряли історії хвороб, не досліджували статистику.

Тим часом серйозні психічні розлади є неминучим наслідком війни чи терору. Доведення людей до них – злочин, як і тортури чи зґвалтування. Розлади психіки призводять до суїциду, або розпаду особистості чи її деградації. Нацисти, як відомо, знищували цілі психлікарні. Комуністи на них перетворили цілу країну".

Міркування письменниці Галини Пагутяк про божевілля під час війни у колонці.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/viina-i-bozhevillia-galina-pagutiak/

13 січня в Україні справляють Щедрий вечір, Щодрик або Багату кутю. За юліанським календарем опівночі настає Новий рік — одне з найпопулярніших світських свят, на якому майже не позначився релігійний християнський вплив.

У північно-західному Причорноморʼї, котре вже майже рік змушене слухати гуркіт війни, у ці свята теж водитимуть Козу — Василь і Маланка нарядяться у яскраве вбрання, Дід "благословлятиме" булавою свій почет, а Цигани нагадуватимуть про дух предків. Незважаючи на спроби ворога перекреслити традицію і перекреслити саме життя.

Дослідниця фольклору Олена Чебанюк описує, як святкують Старий Новий рік у селах на півночі Миколаївщини та Одещини.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-vodiat-malanku-na-ukrayinskomu-pivdni/

Завдяки йому твори українських класиків стали популярними серед чехів і словаків. Він приятелював із багатьма нашими культурними діячами, захоплювався Гуцульщиною, колекціонував українську етніку, пройшов усі гірські регіони Закарпаття.

Саме на його світлинах світ чи не вперше побачив Закарпаття в кольорі. Усе це про Рудольфа Гулку, який чимало зробив для становлення українсько-чеських відносин. Але в Україні про нього відомо небагато.

Понад 40 світлин із Закарпаття 100-літньої давнини – у матеріалі 👇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zakarpattia-stolittia-tomu-rudolf-gulka-i-vidnaidennia-zagublenogo-fotosvitu/

Улюблений брат Лесі Українки. Дітьми у Колодяжному Михайло з Ларисою пропадали в лісі, плавали на човнах, гралися в Робінзона.

Михайло Косач мав літературне обдарування, і мати, Олена Пчілка, обрала для сина псевдонім Михайло Обачний. Але сам він обрав математику і фізику.

Він захопився налагодженням метеорологічної служби. Мріяв збудувати в Україні найбільшу в Європі мережу метеостанцій. Проте інфекційна хвороба раптово перекреслила усі плани 34-річного вченого.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/fizik-i-pismennik-mikhailo-kosach/

Українська традиція чи запозичення з російської культури? Про обряди на Водохреща та історію свята – https://bit.ly/3kpZLRT

Помер Мирослав Симчич. Остання жива легенда УПА. 5 січня йому виповнилося 100 років. Герой України. Повстанець. Політв'язень ГУЛАГу.

В історії визвольного руху було небагато осіб, які проявили себе так, як Симчич: спершу на полі бою, а згодом – у таборах ГУЛАГу. Він відбув в ув’язненні 32,5 роки, а звання Героя України дочекався лише минулоріч.

Ось кілька фрагментів із його біографії, які свідчать про незламний дух цього чоловіка:

🔸 Під час Рушірського бою у січні 1945-го Березівська сотня УПА, яку очолював Симчич, організувала успішну засідку на чекістів. Серед убитих підполковник НКВС Дергачов. У бою у праву руку Симчича влучила розривна куля, перебивши кістку вище ліктя. Щоб не деморалізувати бійців, тісно перев’язав рукав. Вояки виявили поранення командира щойно після того, як він знепритомнів від втрати крові. На руку кинулася гангрена, рекомендували ампутувати. Але сильне здоров’я дозволило вижити. Попри тиф, який навідувався до нього тричі.

🔸 Потрапив у полон більшовиків 1948-го. Вербували. Спочатку лагідно. Потім із жорстокими побоями. Били до втрати свідомості. Під час одного з них Мирослав зірвався. “Не тямлячи себе від гніву, підхопився з привинченого ослона і вдарив кривдника в підборіддя. Після сеї відповіді слідчий, перелетівши через стіл, якусь хвилю своїм скаламученим мозком оцінював ситуацію. Відтак навкарачки доліз до стіни й натис дзвоник тривоги. Першу бригаду оперативників обвинувачений розкидав по кутках і, як щойно їхній колега, вони лежачи обмацували свої носи, щелепи, потилиці. Лише після з’яви другої бригади молотильників вдалося приборкати несамовитого бандерівця”. До тями Симчич прийшов тільки через сім днів.

🔸 Повстанцю присудили 25 років. В таборі Симчич відмовився від праці. Через це тричі поспіль отримував 15-денні карцери. Організував спротив блатним. Дві масові бійні закінчилися черговим вироком – ще 10 років за “табірний бандитизм”. Після цього як небезпечного злочинця впродовж 18 місяців (!) тримали у карцері. “За півтора року окрім закрижанілої зусібіч бетонної труни карцеру нічого не бачив. Анічогісінько! Ні неба, ні сонця, ні дерева, ні травинки, ні пташини… Похований живцем. Ковані металом нари відмикали від стіни о двадцять другій годині, щоби рівно о шостій знову примкнути. 8 годин лежав на холодних нарах, решту, часу ходив тісною камерою, бо на студеній бетонній долівці особливо не посидиш”.

🔸 На волі пробув менше п’яти років у 1960-х. Одружився. Черговий арешт. 15 років. Пані Раїса залишилися із Мирославом до його останнього дня. На фото – подружжя Симчичів за Незалежної України.

Більше про Героя у матеріалі ⟶ bit.ly/3XikwND

Художник Іван Труш, від дня народження якого 18 січня минуло 154 роки, залишив після себе величезну творчу спадщину – близько шести тисяч робіт.

Особливим серед них є цикл “Про самоту”, де головний герой -- сосна. Він малював їх усюди, де бував -- на дачі Драгоманових під Києвом, у Криму, в Італії.

Триптих "Сосна" став завершальним у циклі -- Труш створював його 16 років, аж до самої смерті. На полотні митець відобразив острахи одинокої людини, переживання щодо самотності та відчуження в соціумі.

https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/samitna-sosna-samotnogo-trusha

Досі на території України подібних артефактів не знаходили. Понад 800 років тому була створена свинцева грамота, яку археологи виявили восени 2021-го в Полонному на Хмельниччині.

Фахівцям вдалося відреставрувати знахідку та розшифрувати видряпане на ній послання.

— У п’яти реченнях побутового змісту — жива мова населення Києва XII століття. — говорить епіграфіст Тимур Бобловський. — Автор грамоти — господар, який віддав розпорядження своїм слугам збирати худобу і відправляти в Київ. Він належав до вищої верстви населення. Але Хитр звертається безпосередньо до своїх підопічних, вони мусили прочитати цю грамоту — отже, також були письменні.

Що саме написано на сенсаційній знахідці – читайте у матеріалі 👇
https://localhistory.org.ua/texts/statti/a-mati-no-khvoriie-tozh-idi-dodomu-znaideno-poslannia-800-richnoyi-davnini/

Чи дійсно Сковорода був вбогим босоногим гіпстером? А можливо полюбляв угорське вино, пармезан, тютюн, носив окуляри та перуку і звіряв час по годиннику?

У новому №12/2022 номері "Локальної історії" розбирали міти навколо життєпису Сковороди, його філософію та його вплив, який ми відчуваємо досі.

Передзамовити журнал вже можна на сайті - https://shop.localhistory.org.ua/product/skovoroda-12-2022/

При замовленні двох будь-яких журналів до 30 січня - доставка Новою поштою за кошт редакції.

22 січня 1919 року проголосили Акт Злуки Західної і Наддніпрянської України. Урочистості відбулися на Софійській площі Києва у присутності тисяч людей.

"От військові оркестри заграли "Ще не вмерла"! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: "Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!..." Та от усе стихає, як на команду. Ледве знімають шапки – по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі", -- згадував очевидець.

Це було мрією багатьох поколінь українців. Як розвивалися події у ті дні?
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mriia-iaka-tak-i-ne-stala-realnistiu/

Фінка з українським серцем — так вона сама себе називає. Її батько – українець, мама – фінка. Даля Стасевська — одна з небагатьох диригенток, яка має міжнародне визнання.

Вона — перша жінка на посаді головного запрошеного диригента Симфонічного оркестру BBC London, перша диригентка Симфонічного оркестру в Лагті (Фінляндія).

У 2018 році Стасевська диригувала Королівським стокгольмським філармонійним оркестром на церемонії нагородження Нобелівських лавреатів.

А ще вона дружина фінського рокера Лаурі Порра, правнука знаменитого композитора Жана Сібеліуса.

В Україні Даля Стасевська відома тим, що допомагає ЗСУ. Інтерв’ю з диригенткою ми почали записувати восени 2021 року в місті Лагті, що неподалік Гельсінкі. Ця розмова мала бути частиною проєкту про закордонних амбасадорів України в царині культури. Проте після 24 лютого 2022 року пріоритети змінилися. Ми дозаписали його вже про війну.

Читайте матеріал на нашому сайті ⟶ bit.ly/3XxD78S

Прочитайте цей текст. Із фронту його написав наш колега, ветеран АТО та військовослужбовець 80-ї бригади.

"Соборність – це бути з різних областей, але сидіти в одному бараку на Сибіру за українську ідею. Це бути актором з Тернополя у харківському театрі "Березіль". Це їхати з-під Самбора на Січ, щоб стати Гетьманом і разом з запорозькими козаками брати Москву.

Це співати гімн ОУН в підвалі "Азовсталі". Це їхати з Криму на Помаранчеву революцію. Їхати з Чернігова захищати Суми, з Миколаєва – захищати Херсон".

Ми недооцінювали нашу Соборність. Чи так буде і надалі?

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/shcho-take-sobornist-anton-petrivskii/?fbclid=IwAR20WjH9A_WKt-tn4kpxBjk28Qh4-1pP6ypVQC4j6LXQbwqlpqiXpIS2T7o

Кугаїв — мале село у затишному видолинку річки Зубри. Його прикрасою є старий дерев’яний храм Богоявлення Господнього, збудований (або перенесений у Кугаїв) 1693 року.

У 1990-х роках греко-католицька громада спорудила нову велику церкву, стару використовувати перестала, і вона почала руйнуватися.

У селі живе заледве 170 мешканців. За відновлення храму взялися волонтери. Щоб привернути увагу, на Різдво організували у церкві вертеп. Акція зібрала понад 200 тисяч гривень.

Яку знахідку виявили реставратори під час демонтажу іконостасу – читайте у матеріалі.
https://localhistory.org.ua/rubrics/building/vriatuvati-tserkvu-v-kugaievi/

"Анонсовані міністром освіти Шкарлетом правила вступу до вишів, які роблять необов’язковим складання тесту з історії України роблять нашу державу слабшою.

Ми у війні проти ідеї про "адіннарод", втілювачі якої хочуть знищити нас. Знання минулого у такому протистоянні таке ж важливе як володіння зброєю. Минулого року тест з історії був обов’язковим для всіх, так само як і тести з української мови та математики.

Цього року МОН хоче лишити обов’язковими лише математику й українську мову, тоді як історія стане додатковим предметом на вибір".

Володимир В'ятрович про нещодавню пропозицію Міносвіти.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/istoriia-fundament-nashoyi-identichnosti/

"Боротьба зі Святим Миколаєм, Різдвом і Великоднем на заході України була виснажлива і безнадійна. Сільські вчителі за радянщини виконували роль цапів-відбувайлів. Мусили ганяти на Різдво колядників, особливо "перебиранців" — тих, що ходили з вертепом.

На Святий вечір мої батьки щільно заслонювали вікна, боялись, що прийде перевірка, а вони ж вчителі. Тоді або сувора догана, або звільнення з роботи за те, що їли кутю.

На щастя, перевіряючі теж святкували, а високосвідомі атеїсти-комуністи не могли охопити кожне село і зазирнути в кожну хату. Коли нормальні люди колядували після вечері, а їхні діти бігли колядувати по сусідах, ми лишалися самі, а тато з мамою разом з учителями вирушали на лови. Тобто вони мали перехоплювати колядників і повертати їх додому. Звісно, вони цього не робили і ніхто їх не боявся. Походили трохи й шли грітись до когось з учителів. Наступного дня – те саме".

З колонки письменниці Галини Пагутяк
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/alternativna-koliada-galina-pagutiak/

Павло Добротворський – вчитель історії і воїн. Загинув 18 червня під час виконання бойового завдання на Херсонщині. Справою його життя був патріотичний табір "Поклик Яру". Прищеплював дітям любов до української історії.

— "Поклик Яру" — це побратимство, від якого складно відмовитися, — говорить Вікторія, мама однієї із вихованок табору, — Павло вмів знаходити спільну мову з кожною дитиною, молодою людиною, допомагав шукати себе й безперестанку навчався сам. У день, коли всі дізналися, що він загинув, моя донька написала, як він говорив: "Коли тобі важко — ти ростеш". Зараз їм боляче, важко, але вони ростуть з його настановами.

За рік до своєї смерті Павло здійснив важливу для себе поїздку – у Роттердам, на могилу Коновальця. Як і Коновальцеве, його життя обірвав московський вбивця.
Читайте репортаж про українського героя ⬇
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/istorik-chest/?fbclid=IwAR0wWWPJtl5sB2zxj2DJ-CD3aO7f6_BBrSZWu2HOmqV2K5cz1DSP5zXorX0

Гуцульські діти з села Лазещина на Рахівщині, фото 1921–1922 року. Автор світлини чех Рудольф Гулка. На початку 1920-х його відрядили на роботу до Ужгорода.

Гулка захопився традиціями краю та українців. Багато фотографував, перейшов майже усі села Закарпаття. Перекладав українських класиків на чеську.

Залишив понад 1500 світлин, деякі з них кольоризував вручну. Більше про Рудольфа Гулку та його внесок в популяризацію української культури читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3Xap2xN

Чи була на Русі одна мова, а значить – і один народ? Таку думку багато років намагається просувати ворожа пропаганда.

Історик Сергій Громенко пояснює по пунктах, що не так із цим твердженням.

Давньоруську мову правильніше називати “давньокиївською книжною” мовою або “київським койне”, тому що у повсякденні вона була набутком лише невеликого кола столичних інтелектуалів і поза Києвом її навряд чи використовували.

Саме нею творили літописи (“Повість минулих літ”), закони (“Руська правда”), нонфікшн (“Повчання Володимира Мономаха”) та художню літературу (“Слово о полку Ігоревім”). Вона забезпечувала правильне діловодство по всій Русі та серйозно вплинула на пізніші літературні мови всіх східнослов’янських народів.

Детальніше – читайте у колонці.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/pro-istorichnu-neiednist-rosiian-ta-ukrayintsiv-chastina-ii-chi-isnuvala-spilna-mova-na-rusi/

27 січня 1945 року солдати Першого Українського фронту зайшли в концтабір "Освенцим".

Майже половина вояків – 42 % – українці. Серед них був і полтавець Василь Петренко, командувач 107-ю стрілецькою дивізією. А киянин Ігор Побірченко на танку Т-34 підім’яв ворота з цинічним надписом "Праця звільняє". Вдалося звільнити 7,5 тис. в’язнів, яких нацисти не встигли вбити чи вивезти.

"Ми бачили гори мішків з волоссям, багато трупів, ледь живих в’язнів-скелетів, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. В таборах стояв трупний сморід, гори сміття", – описував майор Анатолій Шапіро, родом із Харківщини.

Документи свідчать, що союзники знали про "остаточне вирішення єврейського питання" і газові камери в Аушвіці. Проте жодних дій не чинили. Точились остаточні бої, які визначали переможця. Питання з концтаборами відклали.

Тепер у день звільнення "Освенцима" світ згадує жертв Голокосту.
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/naisumnisha-ekskursiia-na-sviti/

Українці під час будівництва хати дотримувалися багатьох ритуалів. У деяких регіонах не можна було будувати з осики. Місце для дому допомагали обрати віл, корова чи вівця.

Майстрів-будівельників називали "непростими", вірили у їхні надприродні можливості. На Гуцульщині та Поліссі по кутах хати закопували півня чи курку.

Як вигладало традиційне українське житло? Чи мало воно другий поверх, коли у ньому з'явився димар? І звідки походить фраза про "квітку" як кінець ремонту? Про це розповів етнолог, доктор історичних наук, професор ЛНУ Роман Сілецький у новому випуску програми "Без брому".

Відео ⟶ bit.ly/3HCLlXv
Текст ⟶ bit.ly/3kRwqA0

Бій під станцією Крути 29 січня 1918 року набув сакрального значення для української історії. У різні роки над візуалізацією цієї битви працювали і художники, і кінематографісти.

Найбільша кількість творів образотворчого мистецтва походить із 30-х років минулого століття. Натомість у кіно перші документальні фільми про Крути почали знімати після відновлення Незалежності, у 1990-х роках. А художня стрічка "Крути" вийшла на екрани у 2018-му.

Водночас, ніхто насправді не знав, як виглядала станція Крути у 1918 році, адже достовірних зображень не збереглося. Так тривало до осені минулого року, допоки історики не натрапили на інтернет-аукціоні на унікальний фотоартефакт
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/nevidoma-stantsiia-kruti-iak-vona-vigliadala-sto-rokiv-tomu-naspravdi/