Юрій Шухевич 31 рік провів у в’язницях і таборах, ще п’ять – на засланні. Терміни сипалися на нього один за одним. Але найгіршою була заборона повертатися в Україну.

Року 1946 у 12-ть його розлучили із матір’ю і влаштували в дитбудинок для дітей “ворогів народу” на Донбасі. У 14-ть – заарештували. У 16-ть – виголосили перший серйозний вирок.

1988-го 55-річний Юрій Шухевич нарешті вийшов на волю, цілковито незрячим. Він повернувся додому, де продовжив виконувати батьків заповіт: боротися за Україну, нехай вона уже й стала формально незалежною.

Це інтерв’ю ми записали наприкінці жовтня. 22 листопада Юрій Шухевич відійшов у засвіти.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ostannie-interviu-iuriia-shukhevicha-in-memoriam/

"Сталося! Україна стала Антарктичною державою. Результат 2 років роботи, нервів і здоров’я завершений успішно", — занотував керівник Першої української антарктичної експедиції Геннадій Міліневський у журналі 6 лютого 1996 року.

Того дня над колишньою британською науково-дослідною станцією "Фарадей" на острові Ґаліндез замайорів синьо-жовтий прапор. Сама станція перейшла у підпорядкування України та змінила назву на "Академік Вернадський".

2019-го письменник Маркіян Прохасько відвідав Антарктиду. Він ділиться враженнями про українську станцію з читачами "Локальної історії".
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/naividdalenishii-kutochok-ukrayini/

"Можливо, саме звідти ростуть ноги ефесбешної побрехеньки, що українську мову буцімто створив австрійський генштаб. Рік 1846. Повітря пахне революційною грозою. Поляки, невдоволені австрійським пануванням, створюють осередки спротиву.

Їм би об’єднатися з українцями Галичини і діяти спільно, але жодна зі сторін не готова до братерських обіймів вчорашніх хлопа і пана. Поляки просто хочуть повернутися в старі добрі часи Речі Посполитої. А серед русинів добре пам’ятають примусове покатоличення, нерівність у правах тощо, і навіть друга роль їх уже не влаштовує.

Саме з 1846 року активізувалася дискредитація греко-католицьких священників". Яким був їхніх вклад у національне відродження на Галичині, описала письменниця Галина Пагутяк.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/iak-avstriiska-vlada-ukrayinizuvala-ruskikh-sviashchennikiv/

52 роки тому було убито Аллу Горську. Про неї найчастіше говорять як про дисидентку, правозахисницю, жертву КДБ. Коли згадують її твори – називають знищений у червоному корпусі Університету імені Шевченка вітраж, присвячений гнівному Шевченкові, численні мозаїки на Донбасі та в Києві.

Інколи демонструють “Автопортрет із сином”, на якому молода жінка у блакитній сукні без жодних ознак належности до художнього цеху тримає на руках хлопчика – “мадонна суворого стилю”.

Однак чомусь твори Горської як сценографки, ескізи костюмів і декорацій до театральних вистав ніяк не ставали впізнаваними – хоча вони могли би здійняти другу хвилю українського сценічного авангарду.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/vpershe-prisutnia-na-vlasnomu-pokhoroni-alla-gorska/

"Це моя земля, чому я маю тікати з неї? У мене син-інвалід – нас не будуть чіпати", — Володимир Вакуленко вірив, що зможе вижити в окупованому Ізюмі. Учора загибель дитячого письменника підтвердила ДНК-експертиза.

Окупанти забрали Володимира та його сина-підлітка Віталія спочатку на кілька годин. Відпустили, можливо, через синову хворобу. Проте залишили собі всі документи.

Приїхали через два дні, зайшли на подвір’я приватного будинку, де Володя готував на вогнищі їжу, та повели з собою в машину. У домашньому одязі, у капцях. Це було востаннє, коли родичі бачили Володимира Вакуленка живим. 24 березня 2022 року, якраз через місяць після початку вторгнення.

Цей текст у пам'ять про Володимира написав його друг Максим Беспалов.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/sosnovii-lis-na-vulitsi-vakulenka/

30 листопада 1932 року у місті Городок неподалік Львова відбулася гучна збройна акція молодої Організації українських націоналістів. Загін озброєних оунівців здійснив набіг на пошту. Операція завершилася невдало.

Під час перестрілки двоє націоналістів загинуло. Іще двох – 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина згодом засудили на смерть.

Це був найгучніший судовий процес того десятиліття. У ранок страти у греко-католицьких церквах Львова били дзвони й правили молебні (за це відповідав пропагандивний референт ОУН 23-літній Степан Бандера).

На екзекуцію допустили українських адвокатів. Після страти правник Степан Шухевич занотував: "По приході зі страчення домів я кинувся на ліжко і плакав, наче мала дитина". Деталі історії – у рубриці "Фото".
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/vi-zbiralisia-vmerti-u-shist-dvadtsiat-piat-foto-z-sudu-nad-ounivtsiami/

На межі XIX–XX століть ярмарок був одним із найвдаліших місць для антропологічних досліджень. Український етнограф Микола Могилянський відвідав ринки Чернігова.

Дослідник сфотографував ятки із дуже популярними тоді кролевецькими рушниками. Їх купували для прикрашання ікон у хаті, для різних сімейних обрядів, зокрема весілля.

На світлинах бачимо розмаїття боднарських виробів – дуги для воза, обручі для діжок і самі діжки різного розміру. Також продавали сита, скрині, гончарні вироби. Поміж тим дослідник їздив селами краю і фотографував місцевих мешканців.
https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/chim-torguvali-ta-iak-odiagalisia-na-chernigivshchini-naprikintsi-khikh-stolittia/

Агатангел Кримський, Сергій Мержинський, Климент Квітка – хто був лише приятилем, а хто коханим? Леся Українка затято боронила своє приватне життя. Листування знищувала. І навіть просила не допускати "чужих людей" до деяких інтимних подробиць після своєї смерти.

Втім важливо, щоб міф про Лесине особисте життя не перетворився на викриття, яке принижує пам’ять про письменницю та її творчість.

Тамара Скрипка, дослідниця біографії Лесі Українки із США, відтворює любовні прив’язаності видатної поетеси за крихтами зі збереженого листування й досі невідомих спогадів.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemnitsia-lesinikh-liubovei/

Криївкою у селі Завадів, що на Львівщині, вже 16 років опікується Володимир Мандзяк. Він народився на Колимі, там і познайомилися його батьки. Мама була в УПА, а батько, щоб прикрити рідного брата-упівця, пішов у Червону армію. Та після війни все одно отримав 10 років заслання за "ізмєну клятвє" та "связь з бандітамі".

Цей схрон мало подібний до тих, у яких пів століття тому переховувалися повстанці. Це радше музей, де можна оглянути старі фото й карти, потримати в руках справжню зброю. Та головне — послухати господареві розповіді.

Пан Володимир може говорити годинами. Часто гості після відвідин криївки кардинально змінюють свою думку про УПА й визвольний рух.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/kriyivka-do-iakoyi-vodiat-rosiian/?fbclid=IwAR0pGcDIja6JE5q8FI0HUdoGCRvYkA1_dDLdfP_qQJkWhizGSTRDrGTwvxY

"Поблизу Крехова у лісі заховані руїни монастиря. Десь на початку XVII століття двоє ченців-священиків Йоіл та Сильвестр оселилися у скельній яскині, яку здавна звуть Каменем Тимоша, і заснували там кляштор.

Одні кажуть, що це ченці з Києво-Печерської лаври, інші — іноки з Греції, ще інші припускають, що це святі люди з Манявського скиту. Одне можна сказати твердо — оселившись у печерах, ченці прожили тут кілька літ.

За цей час у високому камені була вибита скельна церковця, де вони молилися. Щоб дістатися до неї, треба натрудити ноги, видираючись високою драбиною до входу в яскиню".

З мандрів публіциста Богдана Волошина золотою галицькою провінцією.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/skelnii-monastir-na-kameni-timosha/

У 1920–1930-х роках мало хто з тих, хто опанував техніку фотографування, міг встояти перед спокусою відвідати селище Ясіня на Рахівщині. “Серце Карпат”, як називали репортери гірське поселення, сильно вабило.

Поміж двома світовими війнами серед тих, хто дивився на Ясіня крізь об’єктив фотоапарата, були три жінки: чешка Амалія Кожмінова, американка Марґарет Бурк-Вайт і маловідома українцям фотографка з Німеччини Ельза Зайферт.

Про перших двох Локальна історія писала раніше, показуємо світлини Карпат, що німкеня зробила 1934 року.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/gruni-grazhdi-ta-gutsuli-iasinia-u-1930-kh-na-foto-nimkeni-elzi-zaifert/

Забезпечення миру зі зброєю в руках. Розведення непримиримих ворогів. Супровід гуманітарних конвоїв. Евакуація та захист мирних мешканців. Ці та інші завдання вже більше 30 років виконують українські миротворці.

На землі і в повітрі. Від Балкан, до іракської пустелі та африканських джунглів. Ризикуючи власним життям задля порятунку чужих.

Військовий історик Роман Пономаренко розповів про три місії ЗСУ – у Югославії, Боснії та Іраку.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/ukrayinski-mirotvortsi/

На листівці-світлині — українські сироти, вихованці з вихователями та меценатами сиротинця. У середньому ряду посередині — визначний український архітектор Василь Нагірний (1848—1921).

Він автор проєктів понад 200 церков на Галичині. Народився у селі Гірне на Стрийщині. Коли мав 1,5 року, втратив маму, його виховувала бабуся.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/ukrayinski-voienni-siroti-u-lvovi/

"Сфера культури полишена сама на себе. Досвід показує, що ми повторили уже пережите 2014 року: музеї, наприклад, були кинуті самі на себе. Про бібліотеки та архіви навіть не говорять, ми не розуміємо, в якому вони стані".

"Нас підтримало чимало різних країн. Але не такі знакові музеї світу, як Центр Помпіду, Лувр, д’Орсе. Вони дотепер розглядають нас як пострадянську республіку, що не є достатньо цікавою навіть перед загрозою повного зникнення та знищення".

"Нам потрібно оцифрувати все, що можна – колекції музеїв, архіви. Наприклад, у Харкові вже прилетіло в архів СБУ: втрачено безліч документів, ці справи, пов’язані з історією держави більше ніхто не побачить, вони вже пропали. Все інше може бути так само втрачено. Чому ця історія нікому не цікава?"

"Люди, звісно, мають право на помилку – помилятися нормально, це частина спільного досвіду. Але нічого не змінювати в культурі, щоб не помилитися – злочинно".
Інтерв'ю з Іриною Подоляк про те, як війна впливає на українську культуру і що робити зараз.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ne-maie-buti-mistsia-dlia-neviznachenosti-ni-u-derzhavi-ni-u-zriloyi-osobistosti-irina-podoliak/?fbclid=IwAR0RiVjHptwLWSrBrJXI6m5eZDCic9tsQkxu_YJnPEkWqYIOxl6IVX0uRsE

Гастролі “Щедрика” почалися трохи більше ніж 100 років тому, коли уряд УНР відрядив у Європу та Америку капелу під орудою диригента Олександра Кошиця. Тоді турне стало тріумфальним, але радянська пропаганда зробила все, щоб про нього забули.

Цими вихідними легендарна колядка повернулася у нью-йоркський Карнеґі-Гол. Концерт вели світові зірки – акторка Віра Фарміга, українка з походження, та режисер Мартін Скорсезе.

Говорили про Миколу Леонтовича, якого убив радянський агент, та Олександра Довженка, який подарував світу "надзвичайний фільм "Земля". Дякували українцям за приклад людяності.

Цей концерт історична подія для української культурної дипломатії. Як це було – читайте у репортажі (відео трансляцію концерту наприкінці матеріалу).
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/povernennia-shchedrika-100-rokiv-po-tomu/

Що зробило нас, українців, такими, якими ми є? Історія та психологія у новому подкасті "Ми і Воно" із психоаналітиком Юрком Прохаськом.

Неспішні та вдумливі розмови про українську ментальність, історичні травми, національні архетипи, міфи та українське світовідчуття. Чому ми такі і якими ми станемо після перемоги?

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/my_i_vono_1
Бесіду веде журналіст Володимир Семків.

"Хто ворожить, той душею наложить", — говорили наші предки. Попри це, спокуса дізнатися свою долю брала гору над релігійними упередженнями.

Ритуали влаштовували тільки затемна, "до перших півнів", бо "далі нічого не вгадується", а робити це при сонці — великий гріх.

Особливо популярними були ворожіння напередодні свята Андрія Первозванного — в ніч на 13 грудня.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/pobachiti-sudzhenogo/

У передчутті війни 1938 року американський журнал LIFE відрядив двох кореспондентів до Чехословаччини, до складу якої тоді входило Закарпаття.

Півроку вони мандрували краєм, фіксуючи настрої людей та їхній укорінений спосіб життя. Репортаж видали книжкою "На північ від Дунаю". Дивовижні світлини Марґарет Бурк-Вайт його ілюстрували.

Саме Марґарет згодом зробила перші знимки в німецькому концтаборі Бухенвальд після звільнення. Вона також зафіксувала на плівці кадри з Магатмою Ґанді незадовго перед його вбивством в Індії. Більше про візит Бурк-Вайт на Закарпаття – https://bit.ly/3Fn8L0H

Як нам бути з нашими історичними травмами? Тема першого епізоду подкасту “Ми і Воно”, у якому психоаналітик Юрко Прохасько пояснює, що сформувало українців такими, якими ми є.

У цьому випуску почуєте:
◼️ Як довго на нас впливає історична травма?
◼️ Які події у минулому спричинили травми українцям?
◼️ Що є наслідками впливу Голодомору?
◼️ Чому жертви відчувають більше сорому, ніж кати?
◼️ Як суспільствам правильно долати травму?

Вмикайте на зручній для вас платформі ⟶ li.sten.to/my_i_vono_1 Розмову веде Володимир Семків.

Українська історична колія не раз і не два проходила паралельно російській, але жодного разу не злилася з нею остаточно.

З одного боку, саме децентралізація і демократизація, властива українцям, дозволили всьому суспільству мобілізуватися для опору. З іншого, нам пощастило мати 30 років для розвитку державних інститутів, які не дали провалитися в анархію та отаманщину.

Сума відмінностей дала змогу Україні не лише від’єднатися від Росії, але й збудувати альтернативну і цілком життєздатну модель, яка продемонструвала у 2022 році потрібний запас міцності.

Вперше за все минуле століття провідні країни світу не залишилися байдужими і зробили ставку не на Росію, а на Україну. І питання, чому Захід нарешті прозрів, теж вимагає ґрунтовної відповіді. Найімовірніше ліміт поступок агресивним автократіям – конечна величина, і рано чи пізно чемберленів змінюють черчиллі.

Чому Росія програла, а Україна вже виграла у своїй колонці розмріковує історик Сергій Громенко .
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/kontseptualni-pitannia-rosiisko-ukrayinskoyi-viini-sergii-gromenko/

"Я люблю чисті, яскраві кольори мого дитинства, України. Пам’ятаю селянські весілля моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали у танці... Пам’ятаю, як ростуть кавуни та дині; помідори оперізують червоним хати, великі соняшники — жовті з чорною серцевиною — сяють у легкому, дуже високому блакитному небі".

Це слова Соні Делоне, всесвітньо відомої художниці та дизайнерки, засновниці художнього напрямку симультанізм, викладачки Сорбонни. Вона стала першою мисткинею, яка мала прижиттєву виставку у Луврі.

Сукня за її ескізом прикрасила обкладинку британського Vogue 1925 року. Одяг, який вона створювала став символом анвангардної моди. Її ескізи використовували навіть для автомобілів. Сучасні бренди, такі як Chloé, Celine, Hermes, Miu Miu, Missoni створюють свої колекції за симультанними мотивами мисткині. Більше про неї – читайте у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sonia-delone-zakonodavitsia-svitovoyi-modi-rodom-z-ukrayini/?fbclid=IwAR1FrEf1qobOr9kJsWCTZnRbw-W9mGg10j4qp3ONMWENnSqi8U7ZZW5pFV4