Він – один із наймедійніших українських істориків. Олександр Алфьоров на своєму ютуб-каналі розповідає про радянські міфи, російську гібридну війну, стародавні українські реліквії. Він різкий та іноді провокативний.

Ось декілька тез із інтерв'ю:
▪ Що не так із терміном "деколонізація": "Якщо ми визнаємо, що маємо прибрати з себе колонізаційні нашарування, то це означає, що Московське царство, Російська імперія чи Радянський Союз були культурно й політично вищі за Україну. Колонізувати можна тільки нижчі за рівнем розвитку народи і країни. Тому я наполегливо прошу різні інституції не використовувати терміна “деколонізація”. Ми таким чином принижуємо себе".

▪ Чому вивчення Русі є стратегічно важливим для України: "У СРСР дві історичні теми були суто російські: Київська Русь і Візантія. Туди не можна було влазити “хахлам” зі своїми тлумаченнями. Це несло би світоглядну загрозу, бо українці завжди апелювали до того, що Україна – це Русь і що Київ був центром тієї держави. Російські історики висміювали українських і намагалися підтягнути наші дослідження під напрям: Росія – Русь".

▪ Як пояснити світу, що Росія це імперія, а методи її агресії незмінні: "Коли нам починають втирати байки про те, що Московія воювала за вихід до морів, то виникає питання: кому з їхніх 90 % кріпаків були потрібні шовкові труси? Ці мародери пробивали собі шляхи (ціною величезних людських жертв), тільки для того, щоби дешевше купувати собі парфуми. То ким може бути для них народ? А тим паче підкорений".

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/terminom-dekolonizatsiia-mi-sebe-prinizhuiemo-oleksandr-alforov/?fbclid=IwAR3wy1T-4sBqXB7Dpi61rfEqBgTswsLCbiaYTfuQdTDiaF6702lmNtcHLY0

Повернення з сінокосу. Світлина з Полтавщини кінця ХІХ століття. Її автор – фотограф та власник ательє у Лубнах Олексій Завадський.

Його знімки використали для серії світлин з краєвидами України, що видав приватний музей у 1890-х. Фото для листівок автор знімав на околицях Круглика та Лубен.
Деякі сюжети були постановочними, до них залучали аматорів круглицького театрального гуртка.

ільше фото Завадського у матеріалі з рубрики "Стрій" – bit.ly/3COLuUc

75 років тому уночі радянські спецслужби почали наймасштабнішу депортацію населення на заході України. Протягом доби виселили із домівок і відправили у віддалені райони СРСР понад 76 тисяч людей.

Це були члени сімей оунівців та повстанців, як арештованих, так і вбитих. Каральна акція мала послабити рух опору, бо політичне керівництво СРСР непокоїли його успіхи (лише впродовж 1944–1945 року упівські підрозділи здійснили майже 15 тисяч диверсій проти окупантів).

Як це відбувалося? Оперативна група вривається до помешкання серед ночі (у Львові акцію почали о 2-й), збирає всіх членів сім’ї в одну кімнату, проводить обшук, наказує одягтися і веде до сільради\клубу\школи. Там оголошують, що "відповідно до рішення уряду, всі члени сім’ї підлягають виселенню у віддалені місця".

Одному з членів сім’ї пропонують у супроводі окупанта повернутися додому й зібрати речі. Після цього сім'ї під охороною направляють на пункти погрузки на машинах чи підводах.

Далі тижні етапу у товарних вагонах. На тих, хто вижив і доїхав, чекала робота на вугільних підприємствах і лісоповалі впродовж років, а декого – і десятиліття.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/operatsiia-zakhid/?fbclid=IwAR2mkZDf1qcTXwF54NRRxr1-dBzg2CmtA6E0bHP7k4blfciAwNoi2mNPE2o

“Прийшли в третій годині вночи, зачитали фамілії чи ми є всі. Я на печи спав з братами, а мама на ліжку. Ми з старшим на печи, а мама з молодшим. Тому наймолодшому було п’ять років, а мені було вісім, тому було дванадцять. От таких партизанів вони вивозили в Сибір…

Тоді в 47-м році, 20 жовтня приїхали машини, не тільки мене, то багато хто, такий Височан був Іван, мій колега, з мого року. І тогди нас на Сибір, в товарняк...

Везли нас 17 суток до Омська… Як вже там привезли, то був пайок. Ми получали на каждого по 400 гр. хліба, така во карточка і там було написано, хліб, горілка, цукор, там по кілька грамів чого. Ну мама горівку продавала москалям, а за то мала гроші” - зі спогадів Володимира Госа, який з матір’ю та братами, в межах “операції Захід”, був відправлений в Омську область через приналежність дядька до УПА.

Його та інші історії українців, які пережили радянські репресії можна переглянути на платформі “Жива історія”.

https://livehistory.org.ua/

Про Першу світову почали писати одразу після її закінчення. Cотні романів, деякі з них стали класикою світової літератури та основою для оскароносних фільмів.

Український погляд тут не такий розмаїтий, на відміну від набутого українцями досвіду: на фронтах воювали понад 4,5 мільйона українців, 1,5 мільйона – загинули.

Пропонуємо добірку із шести книг, яка не претендує на вичерпність, але різнобічно представить події 1914–1918 років.

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/patsifizm-ptsr-i-vlasnii-dosvid-velika-viina-u-svitovii-literaturi/

Каховське водосховище створили в рамках сталінського "Великого плану перетворення природи". Воно докорінно змінило Таврійські степи. А Крим отримав українську воду.

Водосховище так і не стало другим Азовським морем, а є радше символом і технічної могутності, і екологічних проблем.

Поява водосховища мала розв’язати три завдання. Які -- читайте у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kakhovske-vodoskhovishche-ostannia-velika-budova-komunizmu-v-ukrayini/

Року 1895 під час перебування на Бессарабії Михайло Коцюбинський написав яскраву оповідь про пригоди чумаків — новелу "На крилах пісні". Класик зазначив під заголовком, що це "картка з подорожей", тож він, імовірно, сам був свідком подій.

Коцюбинський описує, як відчайдухи дають відсіч розбійникам, колоритно викладає побут солевидобувачів, цитує чумацькі пісні — і вже наче й насправжки перед сучасниковими очима тягнеться валка, "бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, укриті шкурами, закурені в далекій дорозі".

Але що це таке — "мажа"?
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/mazha-viz-chumatskii-istoriia-odnogo-slova/

Земними богами або “непростими” в Карпатах називали людей із надприродними здібностями й потаємними знаннями. До “непростих” зараховували тих, які були посередниками між видимим буденним світом звичайних людей і паралельним світом мітичних духів, демонів, темних і світлих сутностей.

В уяві горян вони реально існували навколо людини в селах і присілках, у горах і на полонинах. Особливе місце між корисними та шкідливими “непростими” посідали могутні чарівники, яких на Рахівщині називали молфунами, а у центральній частині Гуцульщини – мольфарами.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/ti-iaki-shchos-znaiut-khto-taki-molfari/

У другій половині ХІХ століття качанівський маєток був місцем натхнення для багатьох митців. Часто там бував Тарас Шевченко.

Свою музу у Качанівці знайшов і художник Василь Штернберґ, якого іменують зачинателем українського романтичного живопису.

Року 1837 він зафіксував на полотні безтурботний літній краєвид на маєток дворянина і мецената Григорія Тарновського.
https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/kurort-dlia-bogemi-istoriia-kartini-sadiba-g-s-tarnovskogo-v-kachanivtsi/?fbclid=IwAR11YX5IualOCFuVfvoh-BfJAa_PrlIxF3sfmFgciqb5d8ZVe7ayB0XAMEQ

1 листопада 1944 року Львів був у жалобі. Помер митрополит Андрей Шептицький, який понад 40 років очолював Греко-католицьку церкву.

Попри те, що тривала війна, а Львів більше трьох місяців перебував під радянською окупацією, тисячі людей з Галичини — різних національностей і віри — не побоялись віддати останню шану митрополиту.

Упродовж п’яти днів до собору Святого Юра тягнулася вервиця людей, щоб провести в останню путь Андрея Шептицького, якого ще за життя називали святим.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/pokhoron-mitropolita-andreia-sheptitskogo-istoriia-odnogo-foto/

“Кожний з нас бачив, що мусимо зачинати сьогодня, або ніколи. Але, вибираючи це друге, чи могли би ми тоді зватись нацією?”, – записав у спогадах про ніч на 1 листопада 1918-го один з організаторів Листопадового зриву Дмитро Паліїв.

Галицькі українці здійснили неймовірне – фактично силами 1400 вояків взяли владу в 200-тисячному Львові. Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України.

Тоді ця боротьба зазнала поразки. Одним із її символів став львівський залізничний вокзал – двірець, як його тоді називали.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/listopadovii-chin-pershii-strategichnii-ispit-ukrayinskoyi-golovnoyi-komandi/?fbclid=IwAR0GX3tYauxsKq2fZWegaWt4EtRgFKU41oRAFna1-heh48zGDJalWEn9LLE

Журнал про те, як гартувалась українська хоробрість. Замовляйте "Локальну історію" онлайн. При купівлі будь-яких трьох номерів – доставка безкоштовна bit.ly/3RGjclg

Після кількаденної облоги 2 листопада 1708 року російське військо увірвалося до Батурина. Гетьманську столицю зруйнували безпрецедентно жорстоко. Європейські газети писали, що “всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів”.

Археологічні розкопки Батуринської фортеці у 2000-х роках розкрили вражаючу картину. Поховання обгорілих кістяків із перерубаними кінцівками та пробитими черепами, і дитячими також.

Попри відчайдушний опір гарнізону, все воїнство, а разом із ним і деяких мешканців, які ховалися в замку, вбили, а саму фортецю спалили. Гетьманський архів та клейноди украли. Решту цінного майна знищили.

Ліквідація столиці та її оборонців розпочала кривавий ланцюг занапащення населення козацької України.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/popil-baturina-chomu-moskoviti-virishili-spaliti-getmansku-stolitsiu/

"Український спротив російській агресії є деколонізаційною війною. Ця теза не є новою. В тій чи іншій формі її повторюють від 24 лютого 2022 року.

Загалом, вона точно описує ті процеси, які відбуваються в українському суспільстві: розривання культурної та світоглядної залежности від Москви. Але ця ж теза мимохіть веде до спрощеного розуміння суті деколонізації, зводячи її виключно до опору колонізаторам".

Соціолог Данило Судин спробував проаналізувати досвід країн Латинської Америки, Африки та Азії. У них були різні траєкторії деколонізації. Але одна спільна риса – яка читайте у колонці.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/iak-dekolonizuvati-krayinu-dosvid-iz-trokh-kontinentiv/

150 років тому народився Богдан Лепкий. Є версії, що 4 або 9 листопада. На фото Лепкий – вояк австрійської армії під час Першої світової війни. Світлина 1916 року.

З нагоди уродин письменника, казкаря, історика літератури, художника, громадського активіста та видатного українського інтелектуала пропонуємо прочитати уривок із трилогії його спогадів "Казка мого життя" – https://bit.ly/3sPnJaa

Як працювала російська пропаганда на заході України 150 років тому? Скільки росіяни платили греко-католицьким священникам, щоб ті переходили у православ'я?

Все про москвофільський рух на Галичині розповів Олексій Сухий, доктор історичних наук, професор Львівського університету у новому випуску Без брому з Віталієм Ляскою.

https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/koli-ukrayintsi-zrozumili-khto-voni-oleksii-sukhii/?fbclid=IwAR3XUwUxn0xBm1_u8gtADkVXLU-gcBd4hNjRcn5lxf8TjH4xumeNSpnc0vU

Собор Святої Софії у Києві — один із небагатьох вцілілих храмів часів Руси. На його стінах є тисячі графіті — написів і малюнків, які лишали священники, учні церковної школи чи звичайні парафіяни.

Наприклад, один із учнів школи при храмі поверх фрески вишкрябав песика з гострою мордочкою і піднятим закрученим хвостом. Поряд хтось дописав акуратними літерами: "Грамоті навчаючись, Фома-євнух писав це".

Ці коротенькі послання допомагають нам дізнатися про подробиці життя предків кілька сотень років тому. Головне — правильно їх відчитати.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/liudski-doli-na-stinakh-sviatoyi-sofiyi/

"Ще 1671 року король Міхал Корибут Вишневецький надав Стратину, знаному ще з 1445-го, маґдебурґію. Але не тим славне місто увійшло в українську історію.

На межі XVI—XVII століть тут знаходилася знаменита Стрятинська друкарня, в якій видавали духовну літературу. Тут працювали славетні Гедеон Балабан та Памво Беринда. За їх участи побачили світ "Харитонія то ест поповская наука" (1603), "Служебник" (1604) і "Молитвеник или Требник" (1606).

Цікаво, що 1618 року Стрятинську друкарню викупив Єлисей Плетенецький, перевіз до Києва і вона стала основою друкарні Києво-Печерської лаври".

З мандрів публіциста Богдана Волошина золотою галицькою провінцією.
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/stratin-i-iogo-drukarnia-zolota-galitska-provintsiia/

Року 1908 український фотограф та етнограф Анатолій Павлович вирушив у свою першу експедицію на Чернігівщину. Дослідження зініціював відомий антрополог, археолог та етнограф Федір Вовк.

Павлович займався фотозйомкою, а Вовк шукав цікаві артефакти для музейної колекції. Результатом експедиції стали дві збірки: фотографій та одягу і прикрас.

На знімках можна побачити деталі житла, інтер'єру, вбрання та моменти з повсякдення українців.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/chernigivske-polissia-u-1908-rotsi-unikalni-svitlini-anatoliia-pavlovicha/?fbclid=IwAR0DzaxjZaRawml3KzmLlKeZBfoKbsVlNG-uPZ6XY-GaeWErLGh2pot_XkI

Як тікали з СРСР? Які методички видавали агентам перед Олімпіадою у Москві? Коли спецслужби масово почали використовувати жучки та приховані камери? Історія львів'янина, якого стратили за махінації у кафе, та одеситки, відомої в Австралії як "дівчина у червоному бікіні".

Кандидат історичних наук, редактор was.media Едуард Андрющенко про архіви КДБ та неймовірні історії, що допоможуть краще зрозуміти складне й повне протиріч життя українців в умовах радянського тоталітаризму.

У новому випуску "Без брому з Віталієм Ляскою". Як завжди у відео та текстовій версії. Невдовзі у форматі подкасту на Apple, Google та SoundCloud

https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/shcho-prikhovuvali-arkhivi-kdb-eduard-andriushchenko/?fbclid=IwAR1rdkh6-F9SUmFDafcSzFFTbtiY7TtXa6eVs1FD_paW2javcqw4MkylPlU

На тлі заквітчаної веранди – двоє. Він має стильного капелюха та краватку-метелика, вона тримає гілку бузку. Він – письменник Улас Самчук, вона – акторка та асистентка монтажу кінострічок Тетяна Прахова-Чорна.

Обидвоє жили разом трохи більше року й кохали одне одного до нестями. Маючи страх опинитися в радянській окупації в Рівному, у листопаді 1943 року переїхали до Городка на Львівщині, де оселились у місцевого пароха.

Саме там Улас Самчук закінчив свій роман “Юність Василя Шеремети”. Розповідаємо історію маловідомого фото письменника.
https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/gorodotskii-prikhistok-ulasa-samchuka/