Друзі, Ви часто запитували нас, а чи маємо ми акаунт на Патреоні. Прийшов час офіційно оголосити про старт його роботи!

Якщо Ви розділяєте наші цінності і вважаєте, що боротьба на історичному фронті важлива - підтримайте нас гривнею. Так ми зможемо створювати для наших читачів ще більше цікавого контенту.

За Патреон-підписку ми будемо дякувати приємними бонусами - брендованими подарунками та передплатою на електронну версію нашого журналу.

Підтримати нас можна за посиланням -https://www.patreon.com/Local_history

Колонізовані українцями території на Далекому Сході із 1920-х років стали відомими під назвою “Зелений клин”. “Зелений” можна пояснювати місцевими лісами. А “клин” – географічним положенням. Утім, найвірогідніше, під “клином” мали на увазі просто наділ землі.

Саме земельне питання стало причиною великого міграційного потоку, який вирушив у напрямку далекого Японського моря.

Скласти уявлення про поселення, побут, житло, одяг далекосхідних українців сто років тому дозволяють фотографії етнографа Аркадія Зарембського, зроблені на Далекому Сході сто років тому.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/zelenii-klin-u-vishivankakh-fotografiyi-pershikh-ukrayinskikh-rodin-na-dalekomu-skhodi/

Те, що жоден вітчизняний письменник не отримав Нобеля, найперше свідчить про проблеми розвитку літератури бездержавної нації. України не було на політичній карті світу, а отже, не надто помічали і її митців.

І це не про хист і не про шедеври, це про культурну політику, про ті речі, які не можна зробити партизанськими засобами, а лише з допомогою держави, системною роботою й інституційними зусиллями.

Свого часу номінантом Нобелівської премії став Іван Франко. Еміграційна спільнота спробувала запропонувати високому журі кандидатуру Василя Стуса. Від номінування відмовився Микола Бажан.

Професорка та літературознавиця Віра Агеєва виклала своє ставлення до вибору Стокгольма у колонці.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/epichni-chasi-klasika-i-nobelivka-na-trokh-vira-ageieva/?fbclid=IwAR1Y4VRhdQwv0cZhUCdcsAZi-p9xg392aSBV3jtRNoCKaOXmbZRLW9h1eiU

Яку хімічну зброю застосовували проти повстанців?

Чи був Бандера командиром УПА?

Скільки тривала їхня боротьба? Де саме вони воювали? Чи мали власні гроші та радіо? Кого з упівців радянська влада покарала найсуворіше?
Перевірте свої знання у тесті “Локальної історії”.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/test-iaki-z-vas-povstantsi/?fbclid=IwAR3j0CciijMK7s8YrQgSIVyN9V5Bd-or1t9cIgUQJ_BMME8vbT5uWYzVrxk

УПА – єдина армія в Другій світовій, яку створили самі українці заради захисту українців. І без будь-якої зовнішньої допомоги.

УПА стала відповіддю нескореного народу на спробу поневолення. Несподіваною відповіддю для тих, хто вважав українців меншими братами та недолюдьми. Хто був упевнений, що остаточно переламав їм хребет репресіями та Голодомором.

Повстанська армія воювала за створення Незалежної української держави. Ця мета суперечила планам усіх інших учасників війни. Відкидаючи будь-які компроміси у боротьбі за свободу батьківщини, наші повстанці стали окремим, українським чинником Другої світової.

Для більшості українців, що були солдатами в інших арміях, війна закінчилася після припинення бойових дій у Європі у травні 1945-го чи кілька місяців потому – після капітуляції Японії у вересні.

Але не для воїнів УПА. Повстанська війна проти комуністичного тоталітарного режиму точилася ще понад десятиліття.

https://www.youtube.com/watch?v=4xLCfayEG04

Сьогодні українські військові б’ються за свободу з тим самим ворогом, що і повстанці за 80 років до них — з російсько-радянським імперіалізмом.

Бойовий дух, який упівці проявили у чисельних боях із загарбниками, викликав чимало компліментарних заяв і порівнянь.

Проте чи можливе практичне застосування досвіду УПА в умовах сучасної війни?
https://localhistory.org.ua/texts/statti/borotba-70-rokiv-tomu-peremoga-sogodni/?fbclid=IwAR1jqSXAM-ufs-pqZriKYftvTDIqujwp-EIHo46Nau_EWZ1Cn23lkOSO69E

#симчич_герой
Сьогодні 80-річниця створення УПА, важлива дата для легендарного сотенного УПА, 99-річного Мирослава Симчича. Це людина в якій поєдналися вся міць і гарт Української повстанської армії, в якій він воював від самого заснування.

У 17-річному віці він вступив до Юнацтва ОУН. В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН "Орла", Мирослав прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу навчався топографії, несенню польової служби, сторожової служби, основам артилерії, кавалерії.

Побут в юнаків був невибагливим, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі "Ґреґіт" і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню "Криги" вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”.

На початку 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Радянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складним. Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений.

Повстанець пригадував: “Москалі почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи то що нам треба, бо нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не не промахнеш... Я побачив шо вже всі що вже всі в кучі і дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів десь так коло пів ста автоматів, з бронебійки, з полкового міномета. Там між горами ехо відбивається і такий шум, що якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було тільки загальний гул, як в якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних ми зробили гуляш”.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича поранили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з побратимом Петром Томичем ("Ченцем") “Кривоніс” потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, знущань, допитів.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 ("лагерний бандитизм") до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими "нововиявленими обставинами". У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений Мирослав Симчич у 1985 р.

На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом "За заслуги" ІII ступеня. На жаль до сьогодні ця людина-легенда не удостоєна звання Героя України, хоча відповідне клопотання було направлене до Президента. Цьогоріч чимало бійців ЗСУ також звернулися Президента з проханням присвоїти Мирославу Симчичу звання героя, адже ця людина дійсно достойна цього.

Сотенному УПА та політв‘язню радянських концтаборів Мирославу Симчичу присвоїли звання Героя України. Нарешті, на 80-річницю УПА ми визнаємо і повертаємо наших Героїв.

Великою мірою до цієї події доклався наш колега Антон Петрівський, який зараз продовжує боротьбу, стримуючи окупантів на фронті. Він із побратимами днями запустив флешмоб #симчич_герой із закликом до Офісу Президента нагородити цим званням 99-річного упівця.

Мирослав Симчич – командир легендарного бою під Космачем, у якому повстанці знищили чотири сотні енкаведистів. Радянський режим ув’язнив його на 32 роки. Він єдиний повстанець, якому встановили прижиттєвий пам’ятник – у Коломиї 2008 року. Героям слава!

Найколоритніші світлини Галичини кінця XIX століття. Чеський етнограф Франтішек Ржегорж сфотографував миті з повсякденного життя місцевих мешканців. Більше читайте у матеріалі – bit.ly/3rqgxAz

Волинь між трьох вогнів XX століття: радянофіли, націоналісти чи прихильники Польщі? Дослідник історії цього регіону Олег Разиграєв розповів волинський край сто років тому у новому випуску "Без брому".

Як завжди є відео – https://tinyurl.com/tyu7w2ek
А також текстова версія розмови – https://tinyurl.com/5a43rbbf

"Енкаведисти у 1940-1950-х роках привозили тіла бійців УПА на роздоріжжя чи скидали біля крамниць. Для опізнання. Тих, хто наважився опізнати, вважали "ворогами народу" і вивозили в Сибір, якщо вони тільки мовчки плакали.

Якщо прокляли б, то була ще суворіша кара. Багато років я не можу забути однієї історії. Як на роздоріжжя в моєму Урожі привезли вбитих трьох рідних братів. Прийшла їхня мати і …не "опізнала".

Моя мама бачила це на власні очі підлітком й завжди повторювала, зітхаючи: "Лежали як молоді дубки". І я все шукаю виправдання тій матері, але, вибачте, не знаходжу".

З колонки письменниці Галини Пагутяк.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/pafos-chi-katarsis-galina-pagutiak/?fbclid=IwAR0Ydebh6YVwf4r_otzcZSJdD0btee7x9zs8ZgBND0olVW4RFe6jS-u4tRI

Він – один із наймедійніших українських істориків. Олександр Алфьоров на своєму ютуб-каналі розповідає про радянські міфи, російську гібридну війну, стародавні українські реліквії. Він різкий та іноді провокативний.

Ось декілька тез із інтерв'ю:
▪ Що не так із терміном "деколонізація": "Якщо ми визнаємо, що маємо прибрати з себе колонізаційні нашарування, то це означає, що Московське царство, Російська імперія чи Радянський Союз були культурно й політично вищі за Україну. Колонізувати можна тільки нижчі за рівнем розвитку народи і країни. Тому я наполегливо прошу різні інституції не використовувати терміна “деколонізація”. Ми таким чином принижуємо себе".

▪ Чому вивчення Русі є стратегічно важливим для України: "У СРСР дві історичні теми були суто російські: Київська Русь і Візантія. Туди не можна було влазити “хахлам” зі своїми тлумаченнями. Це несло би світоглядну загрозу, бо українці завжди апелювали до того, що Україна – це Русь і що Київ був центром тієї держави. Російські історики висміювали українських і намагалися підтягнути наші дослідження під напрям: Росія – Русь".

▪ Як пояснити світу, що Росія це імперія, а методи її агресії незмінні: "Коли нам починають втирати байки про те, що Московія воювала за вихід до морів, то виникає питання: кому з їхніх 90 % кріпаків були потрібні шовкові труси? Ці мародери пробивали собі шляхи (ціною величезних людських жертв), тільки для того, щоби дешевше купувати собі парфуми. То ким може бути для них народ? А тим паче підкорений".

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/terminom-dekolonizatsiia-mi-sebe-prinizhuiemo-oleksandr-alforov/?fbclid=IwAR3wy1T-4sBqXB7Dpi61rfEqBgTswsLCbiaYTfuQdTDiaF6702lmNtcHLY0

Повернення з сінокосу. Світлина з Полтавщини кінця ХІХ століття. Її автор – фотограф та власник ательє у Лубнах Олексій Завадський.

Його знімки використали для серії світлин з краєвидами України, що видав приватний музей у 1890-х. Фото для листівок автор знімав на околицях Круглика та Лубен.
Деякі сюжети були постановочними, до них залучали аматорів круглицького театрального гуртка.

ільше фото Завадського у матеріалі з рубрики "Стрій" – bit.ly/3COLuUc

75 років тому уночі радянські спецслужби почали наймасштабнішу депортацію населення на заході України. Протягом доби виселили із домівок і відправили у віддалені райони СРСР понад 76 тисяч людей.

Це були члени сімей оунівців та повстанців, як арештованих, так і вбитих. Каральна акція мала послабити рух опору, бо політичне керівництво СРСР непокоїли його успіхи (лише впродовж 1944–1945 року упівські підрозділи здійснили майже 15 тисяч диверсій проти окупантів).

Як це відбувалося? Оперативна група вривається до помешкання серед ночі (у Львові акцію почали о 2-й), збирає всіх членів сім’ї в одну кімнату, проводить обшук, наказує одягтися і веде до сільради\клубу\школи. Там оголошують, що "відповідно до рішення уряду, всі члени сім’ї підлягають виселенню у віддалені місця".

Одному з членів сім’ї пропонують у супроводі окупанта повернутися додому й зібрати речі. Після цього сім'ї під охороною направляють на пункти погрузки на машинах чи підводах.

Далі тижні етапу у товарних вагонах. На тих, хто вижив і доїхав, чекала робота на вугільних підприємствах і лісоповалі впродовж років, а декого – і десятиліття.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/operatsiia-zakhid/?fbclid=IwAR2mkZDf1qcTXwF54NRRxr1-dBzg2CmtA6E0bHP7k4blfciAwNoi2mNPE2o

“Прийшли в третій годині вночи, зачитали фамілії чи ми є всі. Я на печи спав з братами, а мама на ліжку. Ми з старшим на печи, а мама з молодшим. Тому наймолодшому було п’ять років, а мені було вісім, тому було дванадцять. От таких партизанів вони вивозили в Сибір…

Тоді в 47-м році, 20 жовтня приїхали машини, не тільки мене, то багато хто, такий Височан був Іван, мій колега, з мого року. І тогди нас на Сибір, в товарняк...

Везли нас 17 суток до Омська… Як вже там привезли, то був пайок. Ми получали на каждого по 400 гр. хліба, така во карточка і там було написано, хліб, горілка, цукор, там по кілька грамів чого. Ну мама горівку продавала москалям, а за то мала гроші” - зі спогадів Володимира Госа, який з матір’ю та братами, в межах “операції Захід”, був відправлений в Омську область через приналежність дядька до УПА.

Його та інші історії українців, які пережили радянські репресії можна переглянути на платформі “Жива історія”.

https://livehistory.org.ua/

Про Першу світову почали писати одразу після її закінчення. Cотні романів, деякі з них стали класикою світової літератури та основою для оскароносних фільмів.

Український погляд тут не такий розмаїтий, на відміну від набутого українцями досвіду: на фронтах воювали понад 4,5 мільйона українців, 1,5 мільйона – загинули.

Пропонуємо добірку із шести книг, яка не претендує на вичерпність, але різнобічно представить події 1914–1918 років.

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/patsifizm-ptsr-i-vlasnii-dosvid-velika-viina-u-svitovii-literaturi/

Каховське водосховище створили в рамках сталінського "Великого плану перетворення природи". Воно докорінно змінило Таврійські степи. А Крим отримав українську воду.

Водосховище так і не стало другим Азовським морем, а є радше символом і технічної могутності, і екологічних проблем.

Поява водосховища мала розв’язати три завдання. Які -- читайте у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/kakhovske-vodoskhovishche-ostannia-velika-budova-komunizmu-v-ukrayini/

Року 1895 під час перебування на Бессарабії Михайло Коцюбинський написав яскраву оповідь про пригоди чумаків — новелу "На крилах пісні". Класик зазначив під заголовком, що це "картка з подорожей", тож він, імовірно, сам був свідком подій.

Коцюбинський описує, як відчайдухи дають відсіч розбійникам, колоритно викладає побут солевидобувачів, цитує чумацькі пісні — і вже наче й насправжки перед сучасниковими очима тягнеться валка, "бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, укриті шкурами, закурені в далекій дорозі".

Але що це таке — "мажа"?
https://localhistory.org.ua/rubrics/word/mazha-viz-chumatskii-istoriia-odnogo-slova/

Земними богами або “непростими” в Карпатах називали людей із надприродними здібностями й потаємними знаннями. До “непростих” зараховували тих, які були посередниками між видимим буденним світом звичайних людей і паралельним світом мітичних духів, демонів, темних і світлих сутностей.

В уяві горян вони реально існували навколо людини в селах і присілках, у горах і на полонинах. Особливе місце між корисними та шкідливими “непростими” посідали могутні чарівники, яких на Рахівщині називали молфунами, а у центральній частині Гуцульщини – мольфарами.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/ti-iaki-shchos-znaiut-khto-taki-molfari/