24 вересня 1941 року більшовики почали підрив Хрещатика. Єдиний раз в історії при відступі було заміновано весь центр великого міста. Міни дистанційної дії спрацювали зненацька і в несподіваних місцях.

“Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю “Дитячий світ”, яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо".

Скільки мешканців міста загинуло під час цієї трагедії невідомо. Розкішний центр Києва зруйнували. У матеріалі є маловідомі фото – як виглядав Хрещатик у руїнах за кілька місяців після цього злочину.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vogon-zher-i-znishchuvav-budinok-za-budinkom-radianskii-pidriv-khreshchatika-v-1941-rotsi/

24 вересня 1989 рік. Перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики "Червона рута" у Чернівцях добігає кінця. На сцені переможець конкурсу — бард Василь Жданкін, який отримав найвищу нагороду — "Гран-прі".

Хоч на його кобзі порвалася струна, Василь Жданкін несподівано для усіх починає співати заборонений тоді славень "Ще не вмерла Україна". Це було перше публічне виконання гімну в Радянській Україні.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/zaboronenii-gimn-ukrayini-na-festivali-chervona-ruta-1989/

"Ми в революційному процесі випередили Європу. І це не дивно. Звідки походять традиційні європейські цінності? З Північної Америки та їхньої революції.

Саме там з’явилися концепти розподілу влади, незалежного суду, передбачених законів, відхід від монархії. Це постало на європейському фронтирі тільки 200 років тому.

Сьогодні фронтиром для європейської цивілізації є Україна. А на фронтирі завжди бурлить, там завжди будуються нові сенси".

Михайло Винницький, соціолог, викладач Києво-Могилянської академії, Львівської бізнес-школи у програмі "Без брому".

Читати та дивитися – https://bit.ly/3SycnSC

У Верхньокам'янському, що на лінії зіткнення на Донеччині, росіяни знищили церкву. Це був один із перших греко-католицьких храмів, що звели у краї на початку 1990-х. Чому саме тут? Бо у селі мешкало багато нащадків бойків із заходу України.

Попередня окупація, радянська, для них закінчилася переселенням із рідних земель на схід. 1951 року Польська Республіка та Радянський Союз обмінялися прикордонними землями і 50 тисяч осіб позбавили домівок. Ось фрагменти спогадів Марії Махник, її родину перемістили у Верхньокам'янське, коли вона була ще малою:

"Як в наше село зайшли совєти, то нічого вже хорошого не було. Один мав город, не встиг привезти данину, воно пістолету до лоба – і все, немає людини. Поставили конюхом Степана Сиранця, кінь здох – у тюрму на вісім год. Хто був хазяйновитий – на Сибір, з хати – контору, з сараю – конюшню. Ми навіть не знали, куди нас везуть – може, теж на Сибір? Перший ешелон проводжали, як у тюрму".

"Як приїхали, у мами кров з носа пішла, бо спека ту для нас незвична. І трава з колючками. Ми вдома босі ходили, бо трава м’якенька, хороша. А тут треба взуватися. Де ж пасти корів, всюди посіяли колгоспні колючі кущі? В усіх відібрали паспорти, щоб не розбігалися по містах на роботу. Мама працювала на свинарнику, там ховала за пазуху три качани на кашу. Так і вижили."

Репортаж із Верхньокам'янського можна прочитати тут – https://bit.ly/3LRSL9K

Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради. Київ, 1918 рік.

Нині 156 років з дня його народження. Чим завдячує йому Україна, а що було його найбільшою помилкою?

Велике інтерв'ю про Михайла Грушевського у тексті та відео – https://bit.ly/3BSFt8r

У номінації "Найкраще інтерв’ю" конкурсу професійних журналістських матеріалів "Честь професії" перемогла Mariia Semenchenko із текстом "В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?", який написала для Локальної історії.

Це розмова з Наталею Дзюбенко-Мейс, журналісткою, дружиною американського науковця Джеймса Мейса. Він почав досліджувати тему Голодомору ще у 1980-х. І це стало справою його життя. На початку 90-х він перебрався жити і працювати зі США в Україну. Закохався у Наталю, вони одружилися і продовжували дослідження разом.

Джеймс Мейс довго працював над формулюванням ідеї постгеноцидного суспільства. Це його ідея запалювати свічку біля вікна, вшановуючи пам'ять жертв Голодомору.

Читати увесь текст можна тут – https://bit.ly/3UM5E9A

Атмосферу волинського села початку ХХ століття передав на своїх світлинах Володимир Сахаров. Етнограф відвідав край під час експедиції 1910 року, яку організував відомий антрополог Федір Вовк.

Його маршрут по Волині пролягав поштовими дорогами. Дослідник зробив 115 фотографій та придбав 153 предмети української етнографії.

Завдяки його фото можемо побачити, як жили мешканці Волині, яким був їхній побут та що одягали селяни 110 років тому.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/sela-volini-ta-yikhni-meshkantsi-u-1910-kh-na-svitlinakh-volodimira-sakharova/

"Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна»".
Михайло Якубівський. Дисидент. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.

"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр".
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.

"Політичних в’язнів під час етапування везли в окремому купе. А весь вагон переважно – кримінальники. Поряд зі мною їхали зечки, які співали по дорозі. Я собі то добре запам’ятав: «Ех, подружка дорогая, твой сидит и мой сидит, давай Брежневу напишем, может, их освободит. Ех, подружка дорогая, я ему писала, а он пишет мне в ответ: х.. бы ты сосала".
Василь Овсієнко. 14 років таборів.

"Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: "Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб".
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя".
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Дружина в лікарню потрапила. І я собі думав, що ж з дітьми буде. Вирішував, чи не піти на співпрацю зі слідством. Дуже переживав. Не спав усю ніч. Але на ранок зрозумів, що не можу я через свої принципи переступити. Начальник слідчого управління КДБ мені сказав: твоя нога більше не ступить на Україну.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.

Читайте більше у спецпроєкті Христини Коціри "Дисиденти" – https://dysydenty.localhistory.org.ua

Наприкінці вересня 1939-го Червона армія "визволила" захід України. Спогади про перші дні радянської окупації залишив Іван Німчук, головний редактор популярної газети "Діло".

Якими були настрої львів’ян, зокрема української інтелігенції? Як поводилися окупанти із місцевим населенням? Яка доля спіткала найбільшу українську політсилу у міжвоєнній Польщі УНДО та її видання газету “Діло”?

Книга Німчука “595 днів совєтським в’язнем” побачила світ у Торонто 1950-го. Публікуємо уривок із неї.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/pershi-chotiri-dni-pid-bolshevikami-zi-spogadiv-ivana-nimchuka-595-dniv-sovietskim-viaznem/?fbclid=IwAR2yByzcnIX4AXlCiFrh_I_XFyec7zwxJ0w-_25VRa_yHIJyW9zYClVeDp8

Ви чекали і ми зробили! №2 (тема "Ворог") і №3-4 (тема "Війна") знову у продажі!

Кількість примірників обмежена, тож не баріться і замовляйте зараз - https://forms.gle/pbc45P1pBr9N6kba9

Крім того, маємо ще декілька примірників №12/21 (тема "Любощі") і нещодавніх №5 (тема "Театр") і №6-7 ("Холодний Яр").

При замовленні від 3-х будь-яких номерів - доставка Новою поштою за наш рахунок!

— Однією з підвалин Української революції 1917—1921 років була боротьба за українську державність, насамперед боротьба з Росією, яка, чи то біла, чи то червона, трактувала Україну як власну територію, а народ — як меншовартісну гілку єдиного російського народу. Тому українці зі зброєю в руках доводити своє право на незалежність. Тоді відбулося кілька російсько-українських воєн. На жаль, вони не були успішними для українців.

Пишучи про події 1917—1918 років, я часто використовував щоденник Софії Грохольської із графського роду Замойських, дружини графа Тадеуша Грохольського. Вона описала, як наприкінці 1917 року їхній будинок у Стрижавці біля Вінниці більшовики пограбували і спалили, а члени родини зазнали численних переслідувань. Року 1919 Грохольські залишили Україну й виїхали до Варшави. Я ніколи не думав, що й мені доведеться пережити щось подібне. З’явився новий досвід. Одна річ, коли історик читає документ й інтерпретує його в тиші кабінету. Інша — коли переживаєш подібне, то значно гостріше і глибше сприймаєш страждання, які людина описує у щоденнику.

Владислав Верстюк, історик, дослідник Української революції, пережив російську окупацію під Києвом, написав щоденник про пережите "Думки з підвалу".

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mi-boyimosia-tretoyi-svitovoyi-ale-meni-zdaietsia-vona-faktichno-vzhe-pochalasia-istorik-vladislav-verstiuk/?fbclid=IwAR249NCSh2tLX4yKiiTTyEwcNaYZd6PVe14Id1wkNhQ-2Mywtrt3XR2dmWs

1890-ті роки, Галичина. Хлопці бавляться у гру "Чи є мишки в стозі". Сфотографував чеський етнограф Франтішек Ржегорж, який прибув на українські землі з експедицією.

Фотоапарат йому позичив Володимир Шухевич, етнограф і педагог, дід головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

Про гру, до речі, згадував Іван Котляревський в "Енеїді":

Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залескотала,
Що аж Юпітер задрімав.

Більше світлин Ржегоржа з експедиції Україною – https://bit.ly/3rqgxAz

Велика війна - чи закінчилась вона для українських вояків у 1918-му, а чи триває досі? Шукаємо відповідей в історії:

- Про невивчені уроки Першої світової війни, безпам'ятство Європи та досвід розвідника в роботі історика - в інтерв'ю зі шведським істориком Петером Енґлундом

- Як "перші визволителі" окупували Галичину 1914-го і накивали п'ятами 1915-го - у есеї Юрія Винничука

- "Холоднокровно пробігаємо за ранковою кавою щоденну "вермішель жахів": через що довелось пройти біженцям Першої світової війни

- "Як тревога, то до Бога", анекдоти про царя і цісаря, легенди про Китай: яким був фольклор ПСВ

- Чому доля Світу залежить від того, що відбувається зараз навколо України? Розмислює Ярослав Грицак

- Яким є феномен втраченого покоління і чому людство не може жити без війни? Розповідає Юрко Прохасько

- Дефіцитна картопля, равіолі в банці, вода з каністр з-під бензину: яким було харчування вояків Великої війни

- Приборкати пандемію: як Європа лікувала вірус іспанського грипу, що спалахнув в останні місяці Першої світової війни

- Наручний годинник, тренч і протигаз: які винаходила породила ПСВ

- Талергоф - перший концентраційний табір в Європі

А також ексклюзив! Інтерв'ю з Евою Томпсон про те, чи реально скасувати російську культуру в Світі. Окрім того - інтерв'ю з Русланом Сербовим, одним з оборонців "Азовсталі".

Передпродаж діє до 20 жовтня, традиційно даруємо безкоштовну доставку Новою поштою при замовленні від 2-х будь-яких номерів журналу (у продажу також є №12/2021, №2, 3-4, 5/2022).

Замовити журнал за посиланням - https://forms.gle/JNdzwoiyfqqEjqMd7

Друзі, Ви часто запитували нас, а чи маємо ми акаунт на Патреоні. Прийшов час офіційно оголосити про старт його роботи!

Якщо Ви розділяєте наші цінності і вважаєте, що боротьба на історичному фронті важлива - підтримайте нас гривнею. Так ми зможемо створювати для наших читачів ще більше цікавого контенту.

За Патреон-підписку ми будемо дякувати приємними бонусами - брендованими подарунками та передплатою на електронну версію нашого журналу.

Підтримати нас можна за посиланням -https://www.patreon.com/Local_history

Колонізовані українцями території на Далекому Сході із 1920-х років стали відомими під назвою “Зелений клин”. “Зелений” можна пояснювати місцевими лісами. А “клин” – географічним положенням. Утім, найвірогідніше, під “клином” мали на увазі просто наділ землі.

Саме земельне питання стало причиною великого міграційного потоку, який вирушив у напрямку далекого Японського моря.

Скласти уявлення про поселення, побут, житло, одяг далекосхідних українців сто років тому дозволяють фотографії етнографа Аркадія Зарембського, зроблені на Далекому Сході сто років тому.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/zelenii-klin-u-vishivankakh-fotografiyi-pershikh-ukrayinskikh-rodin-na-dalekomu-skhodi/

Те, що жоден вітчизняний письменник не отримав Нобеля, найперше свідчить про проблеми розвитку літератури бездержавної нації. України не було на політичній карті світу, а отже, не надто помічали і її митців.

І це не про хист і не про шедеври, це про культурну політику, про ті речі, які не можна зробити партизанськими засобами, а лише з допомогою держави, системною роботою й інституційними зусиллями.

Свого часу номінантом Нобелівської премії став Іван Франко. Еміграційна спільнота спробувала запропонувати високому журі кандидатуру Василя Стуса. Від номінування відмовився Микола Бажан.

Професорка та літературознавиця Віра Агеєва виклала своє ставлення до вибору Стокгольма у колонці.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/epichni-chasi-klasika-i-nobelivka-na-trokh-vira-ageieva/?fbclid=IwAR1Y4VRhdQwv0cZhUCdcsAZi-p9xg392aSBV3jtRNoCKaOXmbZRLW9h1eiU

Яку хімічну зброю застосовували проти повстанців?

Чи був Бандера командиром УПА?

Скільки тривала їхня боротьба? Де саме вони воювали? Чи мали власні гроші та радіо? Кого з упівців радянська влада покарала найсуворіше?
Перевірте свої знання у тесті “Локальної історії”.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/test-iaki-z-vas-povstantsi/?fbclid=IwAR3j0CciijMK7s8YrQgSIVyN9V5Bd-or1t9cIgUQJ_BMME8vbT5uWYzVrxk

УПА – єдина армія в Другій світовій, яку створили самі українці заради захисту українців. І без будь-якої зовнішньої допомоги.

УПА стала відповіддю нескореного народу на спробу поневолення. Несподіваною відповіддю для тих, хто вважав українців меншими братами та недолюдьми. Хто був упевнений, що остаточно переламав їм хребет репресіями та Голодомором.

Повстанська армія воювала за створення Незалежної української держави. Ця мета суперечила планам усіх інших учасників війни. Відкидаючи будь-які компроміси у боротьбі за свободу батьківщини, наші повстанці стали окремим, українським чинником Другої світової.

Для більшості українців, що були солдатами в інших арміях, війна закінчилася після припинення бойових дій у Європі у травні 1945-го чи кілька місяців потому – після капітуляції Японії у вересні.

Але не для воїнів УПА. Повстанська війна проти комуністичного тоталітарного режиму точилася ще понад десятиліття.

https://www.youtube.com/watch?v=4xLCfayEG04

Сьогодні українські військові б’ються за свободу з тим самим ворогом, що і повстанці за 80 років до них — з російсько-радянським імперіалізмом.

Бойовий дух, який упівці проявили у чисельних боях із загарбниками, викликав чимало компліментарних заяв і порівнянь.

Проте чи можливе практичне застосування досвіду УПА в умовах сучасної війни?
https://localhistory.org.ua/texts/statti/borotba-70-rokiv-tomu-peremoga-sogodni/?fbclid=IwAR1jqSXAM-ufs-pqZriKYftvTDIqujwp-EIHo46Nau_EWZ1Cn23lkOSO69E