Московське православ’я стало одним із основ ідеології “русского міра”. Саме воно ще з XV століття надійно ізолювало Росію від світу.

Москвичі, всупереч канонам, вимагали повторного хрещення навіть у киян, не кажучи вже про інших християн. Іноземці в Москві мешкали в гетто – Німецькій слободі – а за стіни виходили лише під наглядом, щоб не спокушати душі містян.

Про виїзд на навчання за кордон і мови бути не могли – щоб не “зіпсуватися у вірі”, а коли за Бориса Годунова таки наважилися, то жоден зі студентів не повернувся додому. У той час, як по всій Європі (і в Україні) виникали вищі навчальні заклади, в Росії не було жодної школи – перша з’явилася аж 1648 року. Перший виш відкрив 1687 року випускник київської Могилянки Симеон Полоцький.

Історик Сергій Громенко описав, що пішло не так в російській історії і призвело до утворення "русского міра". Читайте більше – bit.ly/3TU9z3w

Люди, що пройшли Першу світову війну, провели в окопах чотири роки. Ця війна також стала першою ретельно задокументованою на фотоплівку. Тоді ж зароджувалася професія військового кореспондента.

На світлинах зафіксували, де вояки спали, як харчувалися. На кількох фото солдати із музичними інструментами, усміхаються. Вояцьке повсякдення було розмаїтим. А головне, кардинально відрізнялось від довоєнного побуту більшості учасників війни.

Втім саме з Першої світової починається відлік, коли Україна стала "кривавими землями". Терени нашої держави стали фронтом й тилом. З обох боків у війні брало участь приблизно 4,5 млн українців і загинуло близько 1,5 млн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/chotiri-roki-v-okopakh-povsiakdennia-pershoyi-svitovoyi-viini/

Асортимент товарів на київських базарах на початку ХХ століття міг би задовольнити найвибагливішого покупця. Атмосферу торгівлі на столичних ринках передав у своїх замальовках етнограф Юрій Павлович.

У малюнках він також зобразив одяг тогочасних продавців, що дає нам змогу побачити яким було повсякденне життя містян у 1920—1930-х роках.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/shcho-prodavali-ta-iak-odiagalisia-prodavtsi-kiyivskikh-bazariv-100-rokiv-tomu/

Цей матеріал для тих, хто кохається в українських строях, Гуцульщині та старожитностях. Богдан Петричук з юності збирає, як він каже, старовітчину.

Колекція така – що позаздрив би не один музей. Мешкає чоловік у селі Бабин неподалік Косова.

Які скарби є у його колекції та навіщо займається цією справою, Богдан розповів Khrystyna Shcherbyna та Yurko Pukivskyi

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/skarbi-gutsulskoyi-starovitchini/

Сцени, на яких вона виступала, засипали квітами. Її обдаровували перлами та діамантами.

Донька двох українських шляхетських родів підкорила Мілан, Париж, Варшаву, Буенос-Айрес. Радянська влада забрала в неї майно, але не змогла забрати гідности: до кінця Соломія Крушельницька була шляхетною пані, сповненою життєрадісності, і любові до людей.

Сьогодні 150 років з її народження. Зібрали для вас рідкісні та добре відомі світлини Соломії, які розповідають про найбільш знакові моменти в її житті.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/solomiia-krushelnitska-zhittia-velikoyi-spivachki-u-20-fotografiiakh/

22 вересня 1939 року до Львова увійшли "перші совіти", як називали їх місцеві. Вони принесли масовий терор і вразили примітивною культурою, чи точніше сказати – безкультур'ям.

Окупаційна влада блискавично втілила заготований сценарій: загарбникам знадобилося менш ніж два місяці, щоб провести "вибори", Народні збори і легітимізувати окупацію краю. (Дотепер їхні схеми не змінилися!)

Разом з військовими у регіон прибули "армії" радянських репортерів, режисерів, сценаристів та агітаторів. Режисеру Київської кіностудії Олександрові Довженку доручили зняти повнометражний документальний фільм про "возз’єднання" Західної України та Західної Білорусі з СРСР.

Історія цих зйомок та фільму має багато цікавих деталей.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/vizvolennia-oleksandra-dovzhenka-istoriia-stvorennia-dokumentalnogo-filmu/

Росія починає все швидше занурюватися у минуле. Ми дуже сильно відірвалися одне від одного. А, будьмо відверті, між Україною та Росією у 90-х роках зберігалися дуже тісні зв’язки – особисті, сімейні, ділові, культурні. Все це розірвалося остаточно.

Фактично ми воюємо за своє майбутнє, щоби бути модерною країною. Вони воюють за своє минуле.

Більше про різницю культур, сенси цієї війни та образ перемоги дивіться (або читайте) в інтерв'ю з Валерієм Пекарем у програмі "Без брому" – https://bit.ly/3LzrBEt

24 вересня 1941 року більшовики почали підрив Хрещатика. Єдиний раз в історії при відступі було заміновано весь центр великого міста. Міни дистанційної дії спрацювали зненацька і в несподіваних місцях.

“Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю “Дитячий світ”, яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо".

Скільки мешканців міста загинуло під час цієї трагедії невідомо. Розкішний центр Києва зруйнували. У матеріалі є маловідомі фото – як виглядав Хрещатик у руїнах за кілька місяців після цього злочину.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vogon-zher-i-znishchuvav-budinok-za-budinkom-radianskii-pidriv-khreshchatika-v-1941-rotsi/

24 вересня 1989 рік. Перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики "Червона рута" у Чернівцях добігає кінця. На сцені переможець конкурсу — бард Василь Жданкін, який отримав найвищу нагороду — "Гран-прі".

Хоч на його кобзі порвалася струна, Василь Жданкін несподівано для усіх починає співати заборонений тоді славень "Ще не вмерла Україна". Це було перше публічне виконання гімну в Радянській Україні.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/zaboronenii-gimn-ukrayini-na-festivali-chervona-ruta-1989/

"Ми в революційному процесі випередили Європу. І це не дивно. Звідки походять традиційні європейські цінності? З Північної Америки та їхньої революції.

Саме там з’явилися концепти розподілу влади, незалежного суду, передбачених законів, відхід від монархії. Це постало на європейському фронтирі тільки 200 років тому.

Сьогодні фронтиром для європейської цивілізації є Україна. А на фронтирі завжди бурлить, там завжди будуються нові сенси".

Михайло Винницький, соціолог, викладач Києво-Могилянської академії, Львівської бізнес-школи у програмі "Без брому".

Читати та дивитися – https://bit.ly/3SycnSC

У Верхньокам'янському, що на лінії зіткнення на Донеччині, росіяни знищили церкву. Це був один із перших греко-католицьких храмів, що звели у краї на початку 1990-х. Чому саме тут? Бо у селі мешкало багато нащадків бойків із заходу України.

Попередня окупація, радянська, для них закінчилася переселенням із рідних земель на схід. 1951 року Польська Республіка та Радянський Союз обмінялися прикордонними землями і 50 тисяч осіб позбавили домівок. Ось фрагменти спогадів Марії Махник, її родину перемістили у Верхньокам'янське, коли вона була ще малою:

"Як в наше село зайшли совєти, то нічого вже хорошого не було. Один мав город, не встиг привезти данину, воно пістолету до лоба – і все, немає людини. Поставили конюхом Степана Сиранця, кінь здох – у тюрму на вісім год. Хто був хазяйновитий – на Сибір, з хати – контору, з сараю – конюшню. Ми навіть не знали, куди нас везуть – може, теж на Сибір? Перший ешелон проводжали, як у тюрму".

"Як приїхали, у мами кров з носа пішла, бо спека ту для нас незвична. І трава з колючками. Ми вдома босі ходили, бо трава м’якенька, хороша. А тут треба взуватися. Де ж пасти корів, всюди посіяли колгоспні колючі кущі? В усіх відібрали паспорти, щоб не розбігалися по містах на роботу. Мама працювала на свинарнику, там ховала за пазуху три качани на кашу. Так і вижили."

Репортаж із Верхньокам'янського можна прочитати тут – https://bit.ly/3LRSL9K

Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради. Київ, 1918 рік.

Нині 156 років з дня його народження. Чим завдячує йому Україна, а що було його найбільшою помилкою?

Велике інтерв'ю про Михайла Грушевського у тексті та відео – https://bit.ly/3BSFt8r

У номінації "Найкраще інтерв’ю" конкурсу професійних журналістських матеріалів "Честь професії" перемогла Mariia Semenchenko із текстом "В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?", який написала для Локальної історії.

Це розмова з Наталею Дзюбенко-Мейс, журналісткою, дружиною американського науковця Джеймса Мейса. Він почав досліджувати тему Голодомору ще у 1980-х. І це стало справою його життя. На початку 90-х він перебрався жити і працювати зі США в Україну. Закохався у Наталю, вони одружилися і продовжували дослідження разом.

Джеймс Мейс довго працював над формулюванням ідеї постгеноцидного суспільства. Це його ідея запалювати свічку біля вікна, вшановуючи пам'ять жертв Голодомору.

Читати увесь текст можна тут – https://bit.ly/3UM5E9A

Атмосферу волинського села початку ХХ століття передав на своїх світлинах Володимир Сахаров. Етнограф відвідав край під час експедиції 1910 року, яку організував відомий антрополог Федір Вовк.

Його маршрут по Волині пролягав поштовими дорогами. Дослідник зробив 115 фотографій та придбав 153 предмети української етнографії.

Завдяки його фото можемо побачити, як жили мешканці Волині, яким був їхній побут та що одягали селяни 110 років тому.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/sela-volini-ta-yikhni-meshkantsi-u-1910-kh-na-svitlinakh-volodimira-sakharova/

"Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна»".
Михайло Якубівський. Дисидент. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.

"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр".
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.

"Політичних в’язнів під час етапування везли в окремому купе. А весь вагон переважно – кримінальники. Поряд зі мною їхали зечки, які співали по дорозі. Я собі то добре запам’ятав: «Ех, подружка дорогая, твой сидит и мой сидит, давай Брежневу напишем, может, их освободит. Ех, подружка дорогая, я ему писала, а он пишет мне в ответ: х.. бы ты сосала".
Василь Овсієнко. 14 років таборів.

"Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: "Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб".
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя".
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Дружина в лікарню потрапила. І я собі думав, що ж з дітьми буде. Вирішував, чи не піти на співпрацю зі слідством. Дуже переживав. Не спав усю ніч. Але на ранок зрозумів, що не можу я через свої принципи переступити. Начальник слідчого управління КДБ мені сказав: твоя нога більше не ступить на Україну.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.

Читайте більше у спецпроєкті Христини Коціри "Дисиденти" – https://dysydenty.localhistory.org.ua

Наприкінці вересня 1939-го Червона армія "визволила" захід України. Спогади про перші дні радянської окупації залишив Іван Німчук, головний редактор популярної газети "Діло".

Якими були настрої львів’ян, зокрема української інтелігенції? Як поводилися окупанти із місцевим населенням? Яка доля спіткала найбільшу українську політсилу у міжвоєнній Польщі УНДО та її видання газету “Діло”?

Книга Німчука “595 днів совєтським в’язнем” побачила світ у Торонто 1950-го. Публікуємо уривок із неї.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/pershi-chotiri-dni-pid-bolshevikami-zi-spogadiv-ivana-nimchuka-595-dniv-sovietskim-viaznem/?fbclid=IwAR2yByzcnIX4AXlCiFrh_I_XFyec7zwxJ0w-_25VRa_yHIJyW9zYClVeDp8

Ви чекали і ми зробили! №2 (тема "Ворог") і №3-4 (тема "Війна") знову у продажі!

Кількість примірників обмежена, тож не баріться і замовляйте зараз - https://forms.gle/pbc45P1pBr9N6kba9

Крім того, маємо ще декілька примірників №12/21 (тема "Любощі") і нещодавніх №5 (тема "Театр") і №6-7 ("Холодний Яр").

При замовленні від 3-х будь-яких номерів - доставка Новою поштою за наш рахунок!

— Однією з підвалин Української революції 1917—1921 років була боротьба за українську державність, насамперед боротьба з Росією, яка, чи то біла, чи то червона, трактувала Україну як власну територію, а народ — як меншовартісну гілку єдиного російського народу. Тому українці зі зброєю в руках доводити своє право на незалежність. Тоді відбулося кілька російсько-українських воєн. На жаль, вони не були успішними для українців.

Пишучи про події 1917—1918 років, я часто використовував щоденник Софії Грохольської із графського роду Замойських, дружини графа Тадеуша Грохольського. Вона описала, як наприкінці 1917 року їхній будинок у Стрижавці біля Вінниці більшовики пограбували і спалили, а члени родини зазнали численних переслідувань. Року 1919 Грохольські залишили Україну й виїхали до Варшави. Я ніколи не думав, що й мені доведеться пережити щось подібне. З’явився новий досвід. Одна річ, коли історик читає документ й інтерпретує його в тиші кабінету. Інша — коли переживаєш подібне, то значно гостріше і глибше сприймаєш страждання, які людина описує у щоденнику.

Владислав Верстюк, історик, дослідник Української революції, пережив російську окупацію під Києвом, написав щоденник про пережите "Думки з підвалу".

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/mi-boyimosia-tretoyi-svitovoyi-ale-meni-zdaietsia-vona-faktichno-vzhe-pochalasia-istorik-vladislav-verstiuk/?fbclid=IwAR249NCSh2tLX4yKiiTTyEwcNaYZd6PVe14Id1wkNhQ-2Mywtrt3XR2dmWs

1890-ті роки, Галичина. Хлопці бавляться у гру "Чи є мишки в стозі". Сфотографував чеський етнограф Франтішек Ржегорж, який прибув на українські землі з експедицією.

Фотоапарат йому позичив Володимир Шухевич, етнограф і педагог, дід головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

Про гру, до речі, згадував Іван Котляревський в "Енеїді":

Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залескотала,
Що аж Юпітер задрімав.

Більше світлин Ржегоржа з експедиції Україною – https://bit.ly/3rqgxAz

Велика війна - чи закінчилась вона для українських вояків у 1918-му, а чи триває досі? Шукаємо відповідей в історії:

- Про невивчені уроки Першої світової війни, безпам'ятство Європи та досвід розвідника в роботі історика - в інтерв'ю зі шведським істориком Петером Енґлундом

- Як "перші визволителі" окупували Галичину 1914-го і накивали п'ятами 1915-го - у есеї Юрія Винничука

- "Холоднокровно пробігаємо за ранковою кавою щоденну "вермішель жахів": через що довелось пройти біженцям Першої світової війни

- "Як тревога, то до Бога", анекдоти про царя і цісаря, легенди про Китай: яким був фольклор ПСВ

- Чому доля Світу залежить від того, що відбувається зараз навколо України? Розмислює Ярослав Грицак

- Яким є феномен втраченого покоління і чому людство не може жити без війни? Розповідає Юрко Прохасько

- Дефіцитна картопля, равіолі в банці, вода з каністр з-під бензину: яким було харчування вояків Великої війни

- Приборкати пандемію: як Європа лікувала вірус іспанського грипу, що спалахнув в останні місяці Першої світової війни

- Наручний годинник, тренч і протигаз: які винаходила породила ПСВ

- Талергоф - перший концентраційний табір в Європі

А також ексклюзив! Інтерв'ю з Евою Томпсон про те, чи реально скасувати російську культуру в Світі. Окрім того - інтерв'ю з Русланом Сербовим, одним з оборонців "Азовсталі".

Передпродаж діє до 20 жовтня, традиційно даруємо безкоштовну доставку Новою поштою при замовленні від 2-х будь-яких номерів журналу (у продажу також є №12/2021, №2, 3-4, 5/2022).

Замовити журнал за посиланням - https://forms.gle/JNdzwoiyfqqEjqMd7