У російських музеях зберігають багато ікон Княжої доби Раннього Середньовіччя. Їх презентують як надбання російської культури. Хоча насправді вони — українські. Новгородські або московські — це політичне переназивання київської іконографічної школи.

На цьому наголошує мистецтвознавиця Діана Клочко. І акцентує, що Україна має повернути свої історичні скарби. Щоправда, дізнатися, скільки наших ікон опинилося у Росії, неможливо доти, доки доступ до цих цінностей, чи бодай електронних каталогів, для українських дослідників закритий.

Про п'ять найзнаковіших ікон з України, які привласнили росіяни – читайте у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vikradeni-skarbi-piat-ikon-kniazhoyi-dobi-iaki-prisvoyili-rosiiani/

1911 рік. Наречена і сваха з Трипілля, що на Київщині. Світлина етнографа Олексія Макаренка.

Обидві жінки вбрані у додільні сорочки з декорованою підтичкою. Рукави сорочок вишиті модним "брокарівським" візерунком хрестиком, підтички – більш давнім геометричним орнаментом і техніками.

Жінки вбрані у керсетку, юпку з рукавами і кожух. У них різні головні убори. На свашці очіпок, поверх якого пов’язана шовкова хустка. На молодій — весільний "чубатий" вінок, характерний для Київщини. Зверніть увагу на стрічки молодої: їх не розрізали по довжині, а підігнули петлями.

Ці світлини – частина великої колекції фото та артефактів, які Макаренко привіз з експедиції Україною. Більше про фотографа та одяг мешканців Київщини початку ХХ століття читайте у матеріалі – https://bit.ly/3BzzN4c

Наприкінці Кримської війни (1853–1856) з церкви Дванадцяти Апостолів у Севастополі британські війська у якості трофею забрали два великих дзвони. Один з них відвезли у військове містечко Олдершот. Інший – подарували королеві Вікторії та розмістили у Віндзорському замку. Його чули лиш декілька разів, бо лунає він у виняткових випадках – після смерті британських монархів.

9 вересня 2022 року севастопольський дзвін у королівському замку пролунав вчетверте за свою історію, знаменуючи смерть королеви Великобританії Єлизавети ІІ. Наступного разу його можна буде почути 19 вересня, дзвін повідомить про прибуття труни з Її Величністю до Віндзору.

https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/dzvin-iz-sevastopolia-u-vindzorskomu-zamku/

Четверо дітей Михайла Коцюбинського захопилися більшовизмом. Найстарший Юрій приєднався до партії у рік смерті батька. Йому було 17. Через кілька років саме Юрій командував більшовицьким військом, що на початку лютого 1918 року увірвалося до Києва й розпочало там терор.

Донька Оксана шпигувала на користь більшовиків, працюючи в Центральній Раді. Вийшла заміж за друга Юрія – більшовика Віталія Примакова, командира червоного козацтва. Але у 1920-му раптово померла: мала всього 20 років і чекала на дитину.

Найменший син Роман, улюбленець сім'ї, як і старший брат вступив до більшовицької партії. Після встановлення радянської влади служив у червоному козацтві. З війська пішов у партійну журналістику й науку. У 1933 році, коли в Україні тривала колективізація, Романа відправили керувати першим музеєм Коцюбинського у Вінницю, де він робив із батька партійного письменника-революціонера. Проте скоро його прибрали звідти, через “ненадійність”. Дали дрібнішу посаду. А у 1937 році арештували.

З дітей живою залишилася лише донька Ірина, яка працювала юристкою в прокуратурах у різних українських містах.

Більше про перипетії родини Коцюбинських згадуємо у день народження класика із його правнуком Ігорем – https://bit.ly/3QKAwUI

“Наша зустріч з большевиками, це була зустріч двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони”, – написав Гавриїл Костельник про першу радянську окупацію заходу України у вересні 1939 року.

Для тих, хто знає повоєнну біографію богослова, ці слова можуть звучати дивно, якщо не лицемірно. Костельник був ініціатором та співорганізатором псевдособору, на якому ліквідували Греко-католицьку церкву. Втім це може бути і доказом того, що у соборі він брав активну участь все ж не з власних переконань, а через тиск та шантаж з боку радянських органів.

“Жадна держава так не мучила своїх підданих, як большевицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах … це чортівський млин, що меле людей”, – написав Костельник.

Спогади Гавриїла Костельника про “перших совєтів” в Галичині 1939–1941 років надрукували через 10 років після загадкового вбивства священника на порозі Преображенської церкви у Львові. 1958-го на сторінках збірника “Західня Україна під большевиками”, укладеного в Нью-Йорку Міленою Рудницькою.

Читати більше – https://bit.ly/3SbCu1G

Росіяни знищують мешканців міст та сіл України, бо вони належать до української нації. Це є головною ознакою геноциду: приналежність жертв до певної групи.

Геноцид, влаштований Росією в Україні, має на меті винищення українців як національної групи – представників української політичної нації.

Кожне звільнене від росіян українське місто чи село стає цьому жахливим підтвердженням.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/tse-novii-genotsid/?fbclid=IwAR3sbQlBDj0OfDKXKLqoMVgVF_-CtHYQFUeChFPb_MbMUnfx-mnOKShelFM

Московське православ’я стало одним із основ ідеології “русского міра”. Саме воно ще з XV століття надійно ізолювало Росію від світу.

Москвичі, всупереч канонам, вимагали повторного хрещення навіть у киян, не кажучи вже про інших християн. Іноземці в Москві мешкали в гетто – Німецькій слободі – а за стіни виходили лише під наглядом, щоб не спокушати душі містян.

Про виїзд на навчання за кордон і мови бути не могли – щоб не “зіпсуватися у вірі”, а коли за Бориса Годунова таки наважилися, то жоден зі студентів не повернувся додому. У той час, як по всій Європі (і в Україні) виникали вищі навчальні заклади, в Росії не було жодної школи – перша з’явилася аж 1648 року. Перший виш відкрив 1687 року випускник київської Могилянки Симеон Полоцький.

Історик Сергій Громенко описав, що пішло не так в російській історії і призвело до утворення "русского міра". Читайте більше – bit.ly/3TU9z3w

Люди, що пройшли Першу світову війну, провели в окопах чотири роки. Ця війна також стала першою ретельно задокументованою на фотоплівку. Тоді ж зароджувалася професія військового кореспондента.

На світлинах зафіксували, де вояки спали, як харчувалися. На кількох фото солдати із музичними інструментами, усміхаються. Вояцьке повсякдення було розмаїтим. А головне, кардинально відрізнялось від довоєнного побуту більшості учасників війни.

Втім саме з Першої світової починається відлік, коли Україна стала "кривавими землями". Терени нашої держави стали фронтом й тилом. З обох боків у війні брало участь приблизно 4,5 млн українців і загинуло близько 1,5 млн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/chotiri-roki-v-okopakh-povsiakdennia-pershoyi-svitovoyi-viini/

Асортимент товарів на київських базарах на початку ХХ століття міг би задовольнити найвибагливішого покупця. Атмосферу торгівлі на столичних ринках передав у своїх замальовках етнограф Юрій Павлович.

У малюнках він також зобразив одяг тогочасних продавців, що дає нам змогу побачити яким було повсякденне життя містян у 1920—1930-х роках.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/shcho-prodavali-ta-iak-odiagalisia-prodavtsi-kiyivskikh-bazariv-100-rokiv-tomu/

Цей матеріал для тих, хто кохається в українських строях, Гуцульщині та старожитностях. Богдан Петричук з юності збирає, як він каже, старовітчину.

Колекція така – що позаздрив би не один музей. Мешкає чоловік у селі Бабин неподалік Косова.

Які скарби є у його колекції та навіщо займається цією справою, Богдан розповів Khrystyna Shcherbyna та Yurko Pukivskyi

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/skarbi-gutsulskoyi-starovitchini/

Сцени, на яких вона виступала, засипали квітами. Її обдаровували перлами та діамантами.

Донька двох українських шляхетських родів підкорила Мілан, Париж, Варшаву, Буенос-Айрес. Радянська влада забрала в неї майно, але не змогла забрати гідности: до кінця Соломія Крушельницька була шляхетною пані, сповненою життєрадісності, і любові до людей.

Сьогодні 150 років з її народження. Зібрали для вас рідкісні та добре відомі світлини Соломії, які розповідають про найбільш знакові моменти в її житті.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/solomiia-krushelnitska-zhittia-velikoyi-spivachki-u-20-fotografiiakh/

22 вересня 1939 року до Львова увійшли "перші совіти", як називали їх місцеві. Вони принесли масовий терор і вразили примітивною культурою, чи точніше сказати – безкультур'ям.

Окупаційна влада блискавично втілила заготований сценарій: загарбникам знадобилося менш ніж два місяці, щоб провести "вибори", Народні збори і легітимізувати окупацію краю. (Дотепер їхні схеми не змінилися!)

Разом з військовими у регіон прибули "армії" радянських репортерів, режисерів, сценаристів та агітаторів. Режисеру Київської кіностудії Олександрові Довженку доручили зняти повнометражний документальний фільм про "возз’єднання" Західної України та Західної Білорусі з СРСР.

Історія цих зйомок та фільму має багато цікавих деталей.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/vizvolennia-oleksandra-dovzhenka-istoriia-stvorennia-dokumentalnogo-filmu/

Росія починає все швидше занурюватися у минуле. Ми дуже сильно відірвалися одне від одного. А, будьмо відверті, між Україною та Росією у 90-х роках зберігалися дуже тісні зв’язки – особисті, сімейні, ділові, культурні. Все це розірвалося остаточно.

Фактично ми воюємо за своє майбутнє, щоби бути модерною країною. Вони воюють за своє минуле.

Більше про різницю культур, сенси цієї війни та образ перемоги дивіться (або читайте) в інтерв'ю з Валерієм Пекарем у програмі "Без брому" – https://bit.ly/3LzrBEt

24 вересня 1941 року більшовики почали підрив Хрещатика. Єдиний раз в історії при відступі було заміновано весь центр великого міста. Міни дистанційної дії спрацювали зненацька і в несподіваних місцях.

“Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю “Дитячий світ”, яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо".

Скільки мешканців міста загинуло під час цієї трагедії невідомо. Розкішний центр Києва зруйнували. У матеріалі є маловідомі фото – як виглядав Хрещатик у руїнах за кілька місяців після цього злочину.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vogon-zher-i-znishchuvav-budinok-za-budinkom-radianskii-pidriv-khreshchatika-v-1941-rotsi/

24 вересня 1989 рік. Перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики "Червона рута" у Чернівцях добігає кінця. На сцені переможець конкурсу — бард Василь Жданкін, який отримав найвищу нагороду — "Гран-прі".

Хоч на його кобзі порвалася струна, Василь Жданкін несподівано для усіх починає співати заборонений тоді славень "Ще не вмерла Україна". Це було перше публічне виконання гімну в Радянській Україні.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/zaboronenii-gimn-ukrayini-na-festivali-chervona-ruta-1989/

"Ми в революційному процесі випередили Європу. І це не дивно. Звідки походять традиційні європейські цінності? З Північної Америки та їхньої революції.

Саме там з’явилися концепти розподілу влади, незалежного суду, передбачених законів, відхід від монархії. Це постало на європейському фронтирі тільки 200 років тому.

Сьогодні фронтиром для європейської цивілізації є Україна. А на фронтирі завжди бурлить, там завжди будуються нові сенси".

Михайло Винницький, соціолог, викладач Києво-Могилянської академії, Львівської бізнес-школи у програмі "Без брому".

Читати та дивитися – https://bit.ly/3SycnSC

У Верхньокам'янському, що на лінії зіткнення на Донеччині, росіяни знищили церкву. Це був один із перших греко-католицьких храмів, що звели у краї на початку 1990-х. Чому саме тут? Бо у селі мешкало багато нащадків бойків із заходу України.

Попередня окупація, радянська, для них закінчилася переселенням із рідних земель на схід. 1951 року Польська Республіка та Радянський Союз обмінялися прикордонними землями і 50 тисяч осіб позбавили домівок. Ось фрагменти спогадів Марії Махник, її родину перемістили у Верхньокам'янське, коли вона була ще малою:

"Як в наше село зайшли совєти, то нічого вже хорошого не було. Один мав город, не встиг привезти данину, воно пістолету до лоба – і все, немає людини. Поставили конюхом Степана Сиранця, кінь здох – у тюрму на вісім год. Хто був хазяйновитий – на Сибір, з хати – контору, з сараю – конюшню. Ми навіть не знали, куди нас везуть – може, теж на Сибір? Перший ешелон проводжали, як у тюрму".

"Як приїхали, у мами кров з носа пішла, бо спека ту для нас незвична. І трава з колючками. Ми вдома босі ходили, бо трава м’якенька, хороша. А тут треба взуватися. Де ж пасти корів, всюди посіяли колгоспні колючі кущі? В усіх відібрали паспорти, щоб не розбігалися по містах на роботу. Мама працювала на свинарнику, там ховала за пазуху три качани на кашу. Так і вижили."

Репортаж із Верхньокам'янського можна прочитати тут – https://bit.ly/3LRSL9K

Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради. Київ, 1918 рік.

Нині 156 років з дня його народження. Чим завдячує йому Україна, а що було його найбільшою помилкою?

Велике інтерв'ю про Михайла Грушевського у тексті та відео – https://bit.ly/3BSFt8r

У номінації "Найкраще інтерв’ю" конкурсу професійних журналістських матеріалів "Честь професії" перемогла Mariia Semenchenko із текстом "В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?", який написала для Локальної історії.

Це розмова з Наталею Дзюбенко-Мейс, журналісткою, дружиною американського науковця Джеймса Мейса. Він почав досліджувати тему Голодомору ще у 1980-х. І це стало справою його життя. На початку 90-х він перебрався жити і працювати зі США в Україну. Закохався у Наталю, вони одружилися і продовжували дослідження разом.

Джеймс Мейс довго працював над формулюванням ідеї постгеноцидного суспільства. Це його ідея запалювати свічку біля вікна, вшановуючи пам'ять жертв Голодомору.

Читати увесь текст можна тут – https://bit.ly/3UM5E9A

Атмосферу волинського села початку ХХ століття передав на своїх світлинах Володимир Сахаров. Етнограф відвідав край під час експедиції 1910 року, яку організував відомий антрополог Федір Вовк.

Його маршрут по Волині пролягав поштовими дорогами. Дослідник зробив 115 фотографій та придбав 153 предмети української етнографії.

Завдяки його фото можемо побачити, як жили мешканці Волині, яким був їхній побут та що одягали селяни 110 років тому.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/sela-volini-ta-yikhni-meshkantsi-u-1910-kh-na-svitlinakh-volodimira-sakharova/

"Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін. Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна»".
Михайло Якубівський. Дисидент. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.

"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр".
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.

"Політичних в’язнів під час етапування везли в окремому купе. А весь вагон переважно – кримінальники. Поряд зі мною їхали зечки, які співали по дорозі. Я собі то добре запам’ятав: «Ех, подружка дорогая, твой сидит и мой сидит, давай Брежневу напишем, может, их освободит. Ех, подружка дорогая, я ему писала, а он пишет мне в ответ: х.. бы ты сосала".
Василь Овсієнко. 14 років таборів.

"Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: "Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб".
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя".
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Дружина в лікарню потрапила. І я собі думав, що ж з дітьми буде. Вирішував, чи не піти на співпрацю зі слідством. Дуже переживав. Не спав усю ніч. Але на ранок зрозумів, що не можу я через свої принципи переступити. Начальник слідчого управління КДБ мені сказав: твоя нога більше не ступить на Україну.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.

Читайте більше у спецпроєкті Христини Коціри "Дисиденти" – https://dysydenty.localhistory.org.ua