Яким був побут Київщини та вбрання селян кінця ХІХ – початку ХХ століття можемо дізнатися завдяки світлинам Олексія Макаренка. Унікальні фотографії український етнограф зробив під час експедиції у 1911 році.

Серед іншого зафіксував на фото процес виготовлення шовкових наміто та колекцію вишиваних сорочок однієї жінки, яка вивісила їх на мотузку після прання.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/u-budni-i-sviata-iak-odiagalisia-na-kiyivshchini-sto-rokiv-tomu/

Львів опинився серед перших міст, які бомбардували нацисти у вересні 1939 року. Перші бомби полетіли на Скнилівський аеродром, залізничний вокзал, Головну пошту. Під час бомбардування останньої назавжди було зруйновано будівлю семінарії Святого Духа.

Спогадами про ці дні розпочинає свої мемуари Іван Німчук, головний редактор газети “Діло” у 1935–1939 роках. Його книга “595 днів совєтським в’язнем” побачила світ у Торонто 1950-го.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/lviv-u-pershi-tizhni-drugoyi-svitovoyi-zi-spogadiv-ivana-nimchuka-595-dniv-sovietskim-viaznem/

– Для українців війни, Перша чи Друга світова, були шансом на щось. Скажімо, здобути державу. Ми часто говоримо про те, що це справжнє здобуття незалежності. 1991 рік маргіналізуємо, кажемо: “ми отримали”. Теперішня війна – це шанс на що? Окрім перемоги над Росією, бо це очевидна річ.

– В історичному контексті, це повернення ідеї республіки в старому латинському сенсі слова “res publica”: спільна справа. Повернення ідеї республіки у Східну Європи. Ідея республіки, яка була тут певною мірою в часи Русі, як ідея множинної не імперської політичної структури. Вона була тут, у Великому князівстві Литовському, у певному сенсі, в Речі Посполитій. Від початку XVIII століття, від Полтавської поразки вона почала стиратися тут. Відтоді почала домінувати ідея імперії, ідея тиранії, рабства і т. д. А ця війна – це, певною мірою, війна ідеї республіки проти ідеї тиранії.

Розмова з філософом, журналістом, письменником Володимиром Єрмоленком у новому випуску "Без брому".
Дивитися – https://bit.ly/3BiqYvu
Читати – https://bit.ly/3x0Hj5w

Хибно думати, що рашизм – це спадок останніх 20 чи навіть 120 років. Ні – історія самовозвеличення росіян сягає коренями ще XV століття.

Православ’я, імперіалізм та більшовизм не змінювали одне одного по черзі. А нашаровувалися. Саме тому так важко буде перемогти рашизм – бо недостатньо заперечити і заборонити якийсь один період російського минулого, як це сталося з німецьким нацизмом.

Історик Сергій Громенко вважає, що перемога вимагає повної деконструкції російського менталітету, сформованого за п’ять століть.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/tri-dzherela-i-100-milioniv-skladovikh-rashizmu-chastina-ii-vid-tretogo-rima-do-russkogo-mira/?fbclid=IwAR0ZraWtcEc7CsjIEXF_6N9iAmK4nSy39YQcLxSDtI_WHy2BNAdO76rn758

Ви точно бачили цю світлину. Леся Українка по центру. Праворуч від неї, поблискуючи лисиною, по-турецьки склав ноги Михайло Коцюбинський. Дещо зніяковіло поглядаючи в бік фотографа, йому на плече поклав руку Василь Стефаник.

Ліворуч від Лесі вусань Гнат Хоткевич підпер рукою підборіддя. Далі втиснувся Володимир Самійленко — з сивою чуприною, але по-молодечому примружений. Місце позаду, біля розписаного у східному стилі тла, зайняли старійшини — Олена Пчілка та Михайло Старицький. Він дещо по-чоловічому закинув руку їй за спину. Вона одну руку поклала на доньчине плече, другою стисла Михайлову руку.

Українські класики зібралися у Полтаві 1903 року на відкритті пам'ятника Котляревському. "Жартуючи, казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації", — згадував поміщик і меценат Євген Чикаленко ту подорож.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/klasiki-u-frakakh/

Російську літературу школярі в Україні вивчали щороку – від 5 до 11 класу. Серед поезій, які обов’язково вчили напам’ять, більшість – вірші російських поетів. Щойно, на 31-му році Незалежності, із повномасштабною війною наше суспільство зрозуміло, що це ненормально.

На початку літа Міносвіти оголосило про намір змінити шкільну програму із зарубіжної літератури. І таки звільнило її від десятків російських прізвищ. Але декілька залишили, наприклад, Михайла Булгакова та Ільфа і Петрова. Чи справді такими цінними є їхні твори? Що узагалі не так із програмою літератури у школі? Як викладати цей предмет, щоб діти полюбили читати?

Розповідає літературознавець, перекладач, викладач Києво-Могилянської академії, директор видавництва "Смолоскип" Rostyslav Semkiv

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/navishcho-nashim-ditiam-literatura-nosiyi-iakoyi-zapuskaiut-po-ukrayini-raketi-rostislav-semkiv/

"Найталановитішим агітаційним антиукраїнським романом стала “Біла гвардія” Булгакова (і, відповідно, написана за його сюжетом надзвичайно популярна п’єса “Дні Турбіних”). Булгаков мав суттєву перевагу, бо знав, що називається, місцеву специфіку, проживши багато років у Києві.

До того ж, виглядає, ненавидів усе українське не лише з суто ідеологічних, але й з певних дуже особистих спонук. Із клятими петлюрівцями у російського класика пов’язані якісь глибинні психологічні комплекси й душевні урази. Ці приватні образи й кривди пов’язані з травмою всієї імперської культури".

Якщо захочете довідатися, що саме українофобного у творах Булгакова, можете прочитати колонку Віри Агеєвої про шкільну програму – bit.ly/3cW3PFX Так, цього письменника досі пропонують вивчати на уроках з літератури українським дітям.

Ще одна реліквія, яку привласнили росіяни – "Богоматір Велика Панагія", або "Ярославська Оранта". Ікона велетенського розміру (193 на 120 сантиметрів), яку найімовірніше замовив Ярослав Мудрий. Нині вона є власністю Третьяковської галереї.

Оранта — основне зображення київського Софійського собору. У ХІІ столітті таке ж з’явилося й у Новгороді, де в ХІ столітті Ярослав Мудрий мав свій двір, так зване Ярославово дворіще.

У XVI столітті війська Івана IV Грозного вирізали Новгород, а страчених містян скинули в річку. Відтак цар об'їхав новгородські храми й монастирі та відібрав найцінніше майно. Тоді вивезли й Ярославську Оранту.

Ця ікона вражає не лише розмірами, а й особливим зображенням лику. Богородиця має асиметричні очі, тому видається, що вона пильно стежить за споглядальником. Подібний ефект створює і погляд мозаїчної Оранти в Софійському соборі Києва.

Це одна з багатьох українських реліквій, яку нам необхідно повернути з Росії. Більше про них у матеріалі "Викрадені скарби: п’ять ікон Княжої доби, які присвоїли росіяни" – bit.ly/3x5wRts

На околиці села Мала Перещепина на Полтавщині місцевий 12-річний хлопець Федір Деркач помітив невелике провалля на піщаному пагорбі. Розгрібши пісок, хлопець виявив жовту металеву посудину, яка за формою нагадувала глек із двома ручками.

Федір покликав на допомогу на два роки старшого друга Карпа Маджара, разом хлопці витягли знахідку і сховали неподалік біля озерця. Самі ж продовжили шукати інші речі, покликавши на поміч матір Деркача.

На 20 сантиметрів глибше від першої посудини знайшли золоті келихи. Відкривачі ще не знали, що натрапили на найдорожчий скарб, знайдений у Східній Європі. І найцінніший від І тисячоліття на території всієї Європи. Незабаром його назвали Малоперещепинським скарбом. Де його зберігають сьогодні? В російському Ермітажі.

https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/malopereshchepinskii-skarb-chi-pokhovannia-khana-kubrata/

Чому Євген Коновалець не став топ-політиком Наддніпрянської України і водночас перетворився на ворога для галичан? Що він робив у російському полоні, щоб не зламатися і підтримати побратимів?

Чим він заворожував серця та розум молоді? У чому його головна заслуга для українського націоналістичного руху? Чи був би Бандера без Коновальця?

Про провідника, полковника та непересічну постать Євгена Коновальця розповів дослідник його біографії Іван Хома.

Дивитися – https://www.youtube.com/watch?v=AvS6VEX3RII
Читати – https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/konovalets-tin-banderi-chi-velikii-providnik-natsionalistiv-ivan-khoma/

На 102-му році життя відійшла у засвіти Катерина Гаврилів. Учасниця Організації українських націоналістів, медсестра Української повстанської армії. Після приходу більшовиків у 1944-му вона організувала мережу шпиталів, де могли лікуватися зокрема й повстанці, займалася постачанням медикаментів для підпільників.

Її тричі намагалися арештувати і щоразу жінці вдавалося втекти. Вона уникла долі невільниці ГУЛАГу, але в таборах опинилася її матір, а сестра там загинула.

Спогади пані Катерини записали дослідники “Локальної історії”. Почути їх ви можете на сайті “Жива історія”. Новому онлайн-архіві, де ми почали публікувати свідчення очевидців історичних подій від 1900-х і дотепер.

https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/79f53937-7534-487c-ad11-96a0d71575c3?search=%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%93%D0%B0%D0%B2%D1%80%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2

Подкасти "Локальної історії" номіновано на аудіопремію "Слушно".

"Їли колись", "Норовисті пройдисвіти", "Українські історичні пісні" (про Хмельниччину та Різдво), "Давні міста. Княжий Київ" та "Без брому".

Якщо ви чули один із них і вам сподобалося, голосуйте за посиланням – tinyurl.com/5dzckf59

Якщо не чули, вам сюди – tinyurl.com/3jw6xefp

У ці програми вкладена праця багатьох чудових фахівців. Але вони не стали б можливими без ентузіазму Pavlo Nechytaylo який зараз боронить Україну. І сильно втішиться вашій підтримці.

У російських музеях зберігають багато ікон Княжої доби Раннього Середньовіччя. Їх презентують як надбання російської культури. Хоча насправді вони — українські. Новгородські або московські — це політичне переназивання київської іконографічної школи.

На цьому наголошує мистецтвознавиця Діана Клочко. І акцентує, що Україна має повернути свої історичні скарби. Щоправда, дізнатися, скільки наших ікон опинилося у Росії, неможливо доти, доки доступ до цих цінностей, чи бодай електронних каталогів, для українських дослідників закритий.

Про п'ять найзнаковіших ікон з України, які привласнили росіяни – читайте у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vikradeni-skarbi-piat-ikon-kniazhoyi-dobi-iaki-prisvoyili-rosiiani/

1911 рік. Наречена і сваха з Трипілля, що на Київщині. Світлина етнографа Олексія Макаренка.

Обидві жінки вбрані у додільні сорочки з декорованою підтичкою. Рукави сорочок вишиті модним "брокарівським" візерунком хрестиком, підтички – більш давнім геометричним орнаментом і техніками.

Жінки вбрані у керсетку, юпку з рукавами і кожух. У них різні головні убори. На свашці очіпок, поверх якого пов’язана шовкова хустка. На молодій — весільний "чубатий" вінок, характерний для Київщини. Зверніть увагу на стрічки молодої: їх не розрізали по довжині, а підігнули петлями.

Ці світлини – частина великої колекції фото та артефактів, які Макаренко привіз з експедиції Україною. Більше про фотографа та одяг мешканців Київщини початку ХХ століття читайте у матеріалі – https://bit.ly/3BzzN4c

Наприкінці Кримської війни (1853–1856) з церкви Дванадцяти Апостолів у Севастополі британські війська у якості трофею забрали два великих дзвони. Один з них відвезли у військове містечко Олдершот. Інший – подарували королеві Вікторії та розмістили у Віндзорському замку. Його чули лиш декілька разів, бо лунає він у виняткових випадках – після смерті британських монархів.

9 вересня 2022 року севастопольський дзвін у королівському замку пролунав вчетверте за свою історію, знаменуючи смерть королеви Великобританії Єлизавети ІІ. Наступного разу його можна буде почути 19 вересня, дзвін повідомить про прибуття труни з Її Величністю до Віндзору.

https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/dzvin-iz-sevastopolia-u-vindzorskomu-zamku/

Четверо дітей Михайла Коцюбинського захопилися більшовизмом. Найстарший Юрій приєднався до партії у рік смерті батька. Йому було 17. Через кілька років саме Юрій командував більшовицьким військом, що на початку лютого 1918 року увірвалося до Києва й розпочало там терор.

Донька Оксана шпигувала на користь більшовиків, працюючи в Центральній Раді. Вийшла заміж за друга Юрія – більшовика Віталія Примакова, командира червоного козацтва. Але у 1920-му раптово померла: мала всього 20 років і чекала на дитину.

Найменший син Роман, улюбленець сім'ї, як і старший брат вступив до більшовицької партії. Після встановлення радянської влади служив у червоному козацтві. З війська пішов у партійну журналістику й науку. У 1933 році, коли в Україні тривала колективізація, Романа відправили керувати першим музеєм Коцюбинського у Вінницю, де він робив із батька партійного письменника-революціонера. Проте скоро його прибрали звідти, через “ненадійність”. Дали дрібнішу посаду. А у 1937 році арештували.

З дітей живою залишилася лише донька Ірина, яка працювала юристкою в прокуратурах у різних українських містах.

Більше про перипетії родини Коцюбинських згадуємо у день народження класика із його правнуком Ігорем – https://bit.ly/3QKAwUI

“Наша зустріч з большевиками, це була зустріч двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони”, – написав Гавриїл Костельник про першу радянську окупацію заходу України у вересні 1939 року.

Для тих, хто знає повоєнну біографію богослова, ці слова можуть звучати дивно, якщо не лицемірно. Костельник був ініціатором та співорганізатором псевдособору, на якому ліквідували Греко-католицьку церкву. Втім це може бути і доказом того, що у соборі він брав активну участь все ж не з власних переконань, а через тиск та шантаж з боку радянських органів.

“Жадна держава так не мучила своїх підданих, як большевицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах … це чортівський млин, що меле людей”, – написав Костельник.

Спогади Гавриїла Костельника про “перших совєтів” в Галичині 1939–1941 років надрукували через 10 років після загадкового вбивства священника на порозі Преображенської церкви у Львові. 1958-го на сторінках збірника “Західня Україна під большевиками”, укладеного в Нью-Йорку Міленою Рудницькою.

Читати більше – https://bit.ly/3SbCu1G

Росіяни знищують мешканців міст та сіл України, бо вони належать до української нації. Це є головною ознакою геноциду: приналежність жертв до певної групи.

Геноцид, влаштований Росією в Україні, має на меті винищення українців як національної групи – представників української політичної нації.

Кожне звільнене від росіян українське місто чи село стає цьому жахливим підтвердженням.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/tse-novii-genotsid/?fbclid=IwAR3sbQlBDj0OfDKXKLqoMVgVF_-CtHYQFUeChFPb_MbMUnfx-mnOKShelFM

Московське православ’я стало одним із основ ідеології “русского міра”. Саме воно ще з XV століття надійно ізолювало Росію від світу.

Москвичі, всупереч канонам, вимагали повторного хрещення навіть у киян, не кажучи вже про інших християн. Іноземці в Москві мешкали в гетто – Німецькій слободі – а за стіни виходили лише під наглядом, щоб не спокушати душі містян.

Про виїзд на навчання за кордон і мови бути не могли – щоб не “зіпсуватися у вірі”, а коли за Бориса Годунова таки наважилися, то жоден зі студентів не повернувся додому. У той час, як по всій Європі (і в Україні) виникали вищі навчальні заклади, в Росії не було жодної школи – перша з’явилася аж 1648 року. Перший виш відкрив 1687 року випускник київської Могилянки Симеон Полоцький.

Історик Сергій Громенко описав, що пішло не так в російській історії і призвело до утворення "русского міра". Читайте більше – bit.ly/3TU9z3w

Люди, що пройшли Першу світову війну, провели в окопах чотири роки. Ця війна також стала першою ретельно задокументованою на фотоплівку. Тоді ж зароджувалася професія військового кореспондента.

На світлинах зафіксували, де вояки спали, як харчувалися. На кількох фото солдати із музичними інструментами, усміхаються. Вояцьке повсякдення було розмаїтим. А головне, кардинально відрізнялось від довоєнного побуту більшості учасників війни.

Втім саме з Першої світової починається відлік, коли Україна стала "кривавими землями". Терени нашої держави стали фронтом й тилом. З обох боків у війні брало участь приблизно 4,5 млн українців і загинуло близько 1,5 млн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/chotiri-roki-v-okopakh-povsiakdennia-pershoyi-svitovoyi-viini/