Перша жінка, яка фотографувала Карпати. Амалія Кожмінова, чеська вчителька, популяризаторка народної вишивки та ремесел приїхала на Закарпаття у 1919 році.

Вона фотографувала весілля та свята, людей біля церков та у їхніх помешканнях, показувала як українки вишивають, заколисують дітей, прядуть конопляні нитки, як мелять зерно. Кожмінова об’їздила та обходила віддалені райони й гірські села вивчала культуру закарпатських гуцулів, бойків та лемків.

Її фото скарби ми віднайшли у чеських архівах! 35 унікальних світлин у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/koli-liudi-boialis-fotoaparata-iak-na-zakarpatti-pratsiuvala-persha-fotografka-amaliia-kozhminova/

Росія вважає, що "русскій мір" панує там, де розмовляють російською мовою. Ґрунт для цього імперія готувала цілеспрямовано і довго, незалежно від влади, яка панувала за порєбріком.

Наприклад, у 1930-х та 1970-х до журналів та видавництв надійшли списки "шкідливих" слів, заборонених до вжитку. Серед них філіжанка, слоїк, суходіл, робітня, позаяк, достоту....

Мовознавиця Лариса Масенко, авторка книги "Мова радянського тоталітаризму" розповіла детально, як в СРСР намагалися відівчити нас розмовляти українською.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/iak-srsr-represuvav-ukrayinsku-movu/

Хто дав копняка цареві Миколі І у Криму і може це повторити?

Наші британські друзі мають неабиякий досвід у протистоянні росіянам. Передовсім через Кримську війну 1853–1856 років. Під час однієї з величних битв нечисельний загін шотландських піхотинців – пращурів Воллеса – зупинив наступ кількох сотень російських казаків на Балаклаву.

Тоді й виникла героїчна легенда про тонку червону лінію.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/tonka-chervona-liniia-iaka-zupinila-rosiian/

У третю неділю червня в Україні відзначають День батька.

Цю традицію ми перейняли у 2019 році. В країнах Заходу свято започаткували ще понад 100 років тому: у США – 1910-го, у Німеччині – 1934–го.

Пропонуємо до перегляду підбірку давніх українських світлин із щасливими батьками, дружинами та дітьми.

Ще на початку XIX століття греко-католицький митрополит Антоній Ангелович згадував, що в горганському урочищі Підлюте (неподалік села Осмолода на Рожнятівщині) виявили цілющі мінеральні джерела.

Будучи власністю митрополії у Львові, до початку XX століття Підлюте із місця відпочинку церковних ієрархів переросло в ще один улюблений живець галичан. Цьому зрештою посприяли й очільники Греко-католицької церкви. Насамперед Сильвестр Сембратович та Андрей Шептицький.

У роки Першої світової війни курорт зруйнувала російська армія, але у міжвоєнний час його відбудували зусиллями все того ж владики Андрея.

Стаття “Живець Підлюте” побачила світ на шпальтах газети “Діло” 10 серпня 1932 року – за сім років до Другої світової війни, після якої на курорт головним чином пополювати на ведмедя та оленя приїжджала вже радянська партійна номенклатура.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/zhivets-pidliute-stattia-z-gazeti-dilo-za-1932-rik/

Зв'язкова УПА Ганна Годик про 1940-ві роки: "Я хотіла замінити батькові сина. А всі кращі сини України зібралися тоді разом. Там були студенти Київського і Львівського інститутів, вся молодь яка мала мужність і палке серце, яка хотіла бачити Україну вільною від всіх окупантів".

Її коханий, теж підпільник, загинув у бою: "Такого щастя як кохання ми не мали права собі дозволяти, хоча нам всім тоді було від 16 до 30".

Ганну чекав арешт, побиття у Дрогобицькій тюрмі, засудження до 15 років Воркути. На засланні вона познайомилася з майбутнім чоловіком, народила у таборі двійню. Після звільнення у 1955-му поселилася з сім'єю на Донбасі. Через багато років повернулася на захід України.

"Доля не обминула мене і радісними днями. Але минуле все ще болить, як ніколи незаживаюча рана. Скільки їх покалічених і знищених? Моє життя не є винятком, бо така доля спіткала мільйони людей. І ми не повинні забувати про це , щоб ніколи такого не було на землі".

80 років потому продовжуємо боротьбу.

На початку 1920-х емігрант з Наддніпрянщини, який оселився в Косові, заснував спілку “Гуцульське Мистецтво”. Вона стала зразком успішного національного бізнесу в умовах бездержавності.

Займалися килимарством, ткацтвом, а також – керамікою, вишивкою, різьбленням. Уже за кілька років “Гуцульське Мистецтво” почало проводити власні виставки, а вироби отримали попит далеко за межами заходу України.

Напередодні 10-річчя створення спілки кореспондент газети “Неділя” підготував репортаж про виробництво. Цікаво, що це число часопису конфіскували (звісно, не через репортаж з Косова, а через небажані, на думку цензури, коментарі до судових процесів над ОУНівцями), тому до масового читача стаття, ймовірно, не дійшла.

Надолужуємо :)

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/gutsulske-mistetstvo-kilimarstvo-stattia-z-gazeti-nedilia-za-1932-rik/

"Меншовартість та заскорузлість одних зустрілась із радикалізмом та малодумством інших".

Позиція Антона Дробовича, директора Українського інституту нацпам'яті щодо перейменування Національної музичної академії, яке викликало гарячу дискусію 👇
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/na-zakhist-chaikovskogo-vid-marazmatikiv-ta-natsionalnoyi-muzichnoyi-akademiyi-vid-ganbi-anton-drobovich/

"Пам’ять про розстріли у Саліні зберігали в умовах тотальної заборони десятиліттями. “Ви всьо врьоте”, “докажитє” – так реагували на мою статтю понад десять років тому. Той матеріал був першою інформацією, яка вийшла за межі Львівської області, хоча поляки вже давно регулярно проводили конференції на цю тему. А наші історики поблажливо хитали головами: “Та не було стільки жертв, ви перебільшуєте”.

Не було 30 дітей з перемишльського сиротинця, не було дідуся в кептарі, не було червоних мештів, по яких мати пізнала свого сина, не було жінки, яка навіть мертвою не випустила з обіймів шестимісячного сина, не було розіп’ятого чоловіка у залитому кров’ю костелі. Як і єдиного врятованого, що вибрався вночі з шахти і його напівбожевільного та скаліченого переховували по селах люди.

Спекулятивне мислення – це найогидніша зброя супроти правди та історичної пам’яті".

Колонка письменниці Галини Пагутяк до роковин розстрілів у Саліні на Львівщині.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-salini-do-buchi-galina-pagutiak/

Рубрика "Стрій" повертається! Щоп'ятниці будемо публікувати матеріали про українське народне вбрання.

Писатиме для вас дослідниця етнології, матеріальної культури українців, кандидатка історичних наук Oksana Kosmina .

Цього разу про плат, пілку, запонку, передник, запаску чи, як ми частіше називаємо його тепер, – фартух. Як він виглядав у різних регіонах? У тексті зібрали 40 світлин – давні фото та знимки музейних артефактів.

https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/fartukh-naiarkhayichnishii-element-zhinochogo-narodnogo-vbrannia/

Історії чотирьох жінок, які обіймали керівні посади в українському підпіллі – Дарії Ребет, Катерини Зарицької, Артемізії Галицької та Ірини Тимочко.

Двоє з них дожили до відновлення неазележної України.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhinki-oun/

Володимир Дідушицький – один із найбільших землевласників Галичини у XIX столітті та завзятий колекціонер, не міг пропустити Всесвітньої виставки, яка 1878 року проходила у Парижі.

Чим граф збирався здивувати паризьку публіку та хто склав йому компанію? Дізнаєтеся з історії однієї світлини.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/graf-didushitskii-u-dorozi-do-parizha-na-vsesvitniu-vistavku/

Тіна Пересунько вивчає українську культурну дипломатію та її історію. Вона мала стати першою героїнею у циклі інтерв’ю з українськими науковцями, який Локальна історія планувала розпочати наприкінці лютого.

У цій серії ми хотіли розповісти про те, чим займаються молоді історики й кому це потрібно. Інтерв’ю задумували як відповідь на запитання “Як розповідати про наше минуле, щоб українці бачили у ньому пояснення сучасних викликів?”. Цикл розмов ставимо на павзу.

Однак інтерв’ю з Тіною вирішили опублікувати. У ньому багато цінних моментів, які оприявнюють те, наскільки потужною рушійною силою у світі є культура.

У цій розмові йдеться про турне українського хору Європою та Америками на зламі 1910–1920-х, на яке іноземна преса реагувала повідомленням “Яке щастя бути українцем!”. А також про Олександра Кошиця, який, окрім феноменального диригування і культурного менеджменту, проявив себе як дипломат, що переконував світ ще 100 років тому надати УНР озброєння. Про гібридну війну, яку росіяни вели, видаючи наші народні пісні за свої та розмальовуючи російською лайкою українські афіші в Європі.

Про історію української боротьби за незалежність через культурну дипломатію.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/spivai-ponevolena-ukrayino-spivai-shchebetushko-tina-peresunko-pro-ukrayinsku-kulturnu-diplomatiiu-100-rokiv-tomu/

81 рік тому у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Було це авантюрою чи мало підготовку? Чому “відновлення”, а не “проголошення” Незалежності?

Чи ця подія була санкціонована нацистами? Чому ж тоді в документі з'явився пункт про союз із нацистською Німеччиною?

Яку причетність до проголошення мав Степан Бандера? Чи Акт мав міжнародне визнання? Якою була реакція Москви?

Відповіді на ці та інші питання у матеріалі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/akt-nezalezhnosti-1941-roku-10-zapitan-pro-vidnovlennia-derzhavi-banderivtsiami/

Давні греки “пояснювали” негостинність острова Левке, як вони називали наш Зміїний, його могутнім господарем — героєм троянської війни Ахіллом, який нібито оселився тут після смерті.

Від сьогодні українці пояснюють таке "жестом доброї волі" 😎

Наш нещодавній матеріал "Зміїний. Острів, на якому немає змій" – https://bit.ly/3nArmOh

453 роки тому еліти Польщі, Литви та Руси-України уклали угоду про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського у федеративний союз держав – Річ Посполиту.

До 300-річниці польський художник Ян Матейко відтворив подію на величезному полотні площею понад 15 м² і зобразив там декілька неправдивих деталей.

https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/ian-mateiko-liublinska-uniia/