Дрогобицька солеварня – одне з найдавніших підприємств у світі, що працює до сьогодні. Не зважаючи на плин часу, технологія видобутку солі незмінна – так як вигортають сіль нині, її вигортали тут і в XIV столітті. За якістю дрогобицька сіль не поступається малдонській з Англії.

"Локальна історія" побувала у Дрогобичі, щоб дізнатись як видобувають сіль на найстарішій українській солеварні 👉

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/drogobich-na-solianikh-plechakh/

Яку ще ціну повинні заплатити українці, щоб зрозуміти, наскільки необачно вони вчинили, дозволивши знищити солеварну і нафтову промисловість в Галичині, розпродати все за безцінь і розібрати по цеглинах, а самим залишити свої домівки і податись на заробітки? А трапилось все це тому, що комуністична влада убила в них всіляку ініціативу і професійну честь.

В одному лише сусідньому Бориславі було знищено всі 25 підприємств, які могли просто зберегти і реконструювати. Тепер вони могли б випускати потрібну продукцію для України, значна частина якої потерпає від війни.

Про галицькі солеварні, які ми втратили, розповідає у своїй колонці Галина Пагутяк

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/iak-zakhisniki-istorichnoyi-pamiati-dobuvaiut-dlia-ukrayintsiv-sil-galina-pagutiak/

26 травня 1953 року в Норильському таборі спалахнуло повстання – найбільший і наймасовіший бунт в історії ГУЛАГу. Рушійною силою протесту були українці. А його лідерами стали в’язні з досвідом підпільної боротьби, переважно колишні упівці.

Повстання тривало два місяці, допоки радянська влада не вдалася до розстрілів в’язнів.

"Прийде, а вже адміністрація знає, що він хоче – виводить голих доходяг у баню. А він прийде постріляє та потішиться, як тоті вмирають, та й іде собі геть… Він – заступник міністра кольорової металургії. Та то вся влада така!"

https://localhistory.org.ua/texts/statti/iakii-tam-krik-buv-norilske-povstannia-provadili-ukrayintsi/

Року 1911 у Києві побував чеський етнограф Карел Хотек. Він зробив серію світлин з архітектурою і містянами. Будівельне мистецтво, причал на Дніпрі, вулиці, парки, торгівля – роботи Хотека передають ритм і настрій тогочасного Києва.

Найцінніше, що на його фотокартках зображено ще цілі величні храми, які у 1930-х під фундамент винищили більшовики. Світлини Хотека зберігають у фондах чеського Національного музею. В Україні вони невідомі.

Публікуємо їх уперше до Дня Києва.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/u-tini-kashtana-u-svitli-sontsia-zagublena-fotokhronika-starogo-kiieva/

Справжня шпигуноманія охопила Галичину незадовго до Першої світової війни. Тільки протягом 1912 року затримали не менше пів сотні запідозрених у розвідувальній діяльності на користь Росії.

Серед найгучніших була судова розправа над зграєю Филимона Стецишина. Той вибудував цілу шпигунську мережу, яка постачала йому секретні дані з різних міст краю. Викрити зрадників допоміг випадок.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/bezslavni-shpiguni/

106 років тому у Львові помер Іван Франко. Вічний революціонер своїми творами і діяннями заслужив слави атеїста. Та в останні дні життя письменник сам прагнув висповідатися.

Аби поховати Франка за християнським звичаєм, його друзі мусили влаштовувати тривалі дискусії зі священниками. Місцем спочинку став гробівець польської родини, який взяли в оренду.

Щойно через п’ять років тіло перенесли в окрему могилу.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/dovgii-ostannii-shliakh-ivana-franka/

Події XIV століття на західноукраїнських землях – темна пляма в українській історії. Що відбувалося з цим регіоном після Галицько-Волинської держави і до того, як він увійшов до складу Речі Посполитої?

Розповідає Віталій Михайловський, доктор історичних наук, дослідник історії руських земель у складі Польського королівства у новому випуску програми “Ґранднаратив. Як деколонізувати історію України”.

https://m.youtube.com/watch?v=hHVF462dJvI&t=1806s

Року 1827-го у Трускавці біля Дрогобича з’явилися перші лазні з вісьмома ваннами та житлові приміщення для відпочивальників. Їх переобладнали зі сільської корчми та декількох місцевих хат.

Так розпочалася історія бальнеологічного курорту, який, значно модернізувавшись та розширившись територіально, до початку XX століття став одним із улюблених місць для відпочинку та оздоровлення галичан. Зрештою, залишається таким і сьогодні.

У 1930-х роках на сторінках газети "Діло" з’явилася серія публікації про живець, уривками з яких "Локальна історія" ділиться зі своїми читачами.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/truskavets-z-nashikh-litnishch-i-zhivtsiv-materiali-z-presi-1930-kh/

Фоторепортаж з Києва 1911 року! Звучить "Сонце низенько, вечір близенько" у виконанні Івана Козловського.

Щоденники Євгена Чикаленка – це справжня енциклопедія українського життя Наддніпрянщини. У них автор ділиться власними міркуваннями щодо рецептів успіху та причин невдач українського державотворення.

Ще 1906 року він зауважував – "коли у нас буде школа, то згодом буде й автономія", а 1920-го передвіщав, що "народ наш довго ще буде вабити ненаситних сусідів".

"Локальна історія" зібрала 7 думок Євгена Чикаленка, які резонують донині 👉

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/ukrayinska-inteligentsiia-musit-ne-spati-a-pratsiuvati-7-pravil-zhittia-ievgena-chikalenka/

Місцеві жителі розповідали про Сіверськодонецьк як місто молоді і троянд.

Сьогодні його знищує російська армія. Зранку ворожі війська увійшли на околиці і зараз там тривають вуличні бої.

Три роки тому "Локальна історія" побувала у Сіверськодонецьку. Як місто жило за 30 кілометрів від лінії розмежування, читайте у нашому матеріалі 👉 👉

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/troiandi-ta-supermarketi/

У травні команда дослідників здійснила усноісторичну експедицію до Київської області в рамках спільного проєкту Локальна історія та Центр дослідження українсько-польсько-словацького пограниччя УКУ "Жива історія: свідки та жертви російських злочинів".

Сьогодні публікуємо перше інтерв'ю - з Романом Кирпачем. Весь час окупації він провів у селі Бабинці Бучанського району Київської области
разом з дружиною та двома доньками, меншій з яких виповнилось 10 місяців.

У перший день війни
Роман вступив до лав місцевої Територіальної оборони, однак дуже швидко
село було окуповане і спротив став неможливим. До будинку, в якому мешкала
родина Романа, тричі приходили кадирівці робити «зачистку» - перевіряли, чи
має він зброю, військовий одяг. Потім робити обшуки приходили інші російські
частини – шукали спиртне і харчі. Родині Романа вдалося вижити завдяки
тому, що в перші дні окупації він сховав усі запаси їжі у великі каструлі та
закопав на власному городі.

28 березня окупанти дізнались, що Роман належить до Тероборони. Чоловіка
схопили та вивезли в ліс, катували, били, влаштовували псевдорозстріли,
розбили голову, в одну ногу стріляли гумовими кулями, іншу ногу порубали
сокирою. Врешті, з незрозумілих для самого Романа причин, його відпустили.

За час російської окупації чоловік став свідком вбивств цивільного населення,
численних пограбувань приватних будинків сусідів, розстрілів евакуаційних
машин рашистами.

https://youtu.be/XYzNhrwanWE

Мародерство так чи інакше супроводжує кожну війну. Втім злодійство російських солдатів вирізняється серед збройних конфліктів останніх десятиріч своєю нахабністю і захланністю.

Їхні мародерські традиції можна пояснити тим, що армія РФ – пряма спадкоємниця радянської армії. А ту від початку будували на принципі, що грабунок – норма. Ці традиції багаторазово проявлялися під час радянських і російських воєн.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/armiia-maroderiv-zvidki-v-rosiiskikh-soldativ-vzialasia-zvichka-grabuvati/

Данило: Романович чи Галицький? Чому Данила не можна вважати васалом угорського короля і як склалися його відносини із монголами?

Як Угровеськ не став столицею держави Романовичів і чому масштабна битва під Дорогичином є фейком? У новому випуску “Без брому” – Володимир Александрович

https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/mifi-shchodo-danila-volodimir-aleksandrovich/

Розбомблені багатоповерхівки, паркани з дірками від уламків снарядів, спалена військова техніка, обгорілі стіни, вікна без скла, забинтований пам’ятник Шевченкові та люди, які жили в окупації тижнями — це Бородянка на Київщині.

Сьогодні у місті завали прибрали, міст полагодили, працює імпровізований ринок, а люди потихеньку оговтуються від побаченого.

Як виглядає Бородянка зараз — дивіться у фоторепортажі з нашої експедиції "Жива історія: свідки та жертви російських злочинів"

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/borodianka-misto-zruinovanikh-pomeshkan/

Весь час російської окупації Володимир Максюта провів в Бородянці. До його домівки кілька разів приходили окупанти, перевіряли документи і робили обшуки.

На його очах під обстрілом російських куль загинув сусід Юрій Остапченко, якого Володимир власноруч поховав у саду.

Дивіться друге інтерв'ю, записане в межах проєкту "Жива історія: свідки та жертви російських злочинів"

https://m.youtube.com/watch?v=I_5yo_uUSio

"Інколи, коли готували їжу на подвір'ї, бачили як низько літали вертольоти. Відчинені дверцята, людина з автоматом, видивлялась все. Страх від голоду це теж дуже важкий страх. Через це терпиш один страх, але мусиш готувати".

Ірина разом з чоловіком, дітьми та мамою залишилась в Бородянці у березні 2022-го. Авто завалило під час чергового бомбардування і виїхати не було на чому.

Родина Ірини переселилась до знайомих у приватний сектор, доки були продукти - готували їжу на відкритому вогнищі. Декілька разів до них приходили російські військові, розпитували про українські позиції та розповідали "що ми живемо не правильно, ми живемо погано, бідно, бо ми не хочемо дружити з Росією”.

Дивіться інтерв'ю в межах проєкту "Жива історія: свідки та жертви російських злочинів" - https://cutt.ly/oJjU8Jg