Сьогодні відзначає 95-ті уродини Зенон Врублевський - останній ветеран дивізії "Галичина", який мешкає у Львові. Пан Зенон - корінний львів'янин, народився 17 березня 1927-го року. В 16-річному віці разом з братом Юрком зголосився добровольцем до української дивізії. Брав участь у боях під Бродами. Потрапив в радянський полон і був вивезений до табору в Пермській області. Звідти здійснив втечу і повернувся до Львова. Тут приєднався до боротьби національно-визвольного підпілля ОУН. 1947-го року заарештований і засуджений радянським режимом на 25 років та 5 років позбавлення в правах із конфіскацією майна. Відбув тюрми й табори у Свердловську, Караганді, Кемерово. Загалом провів в таборах ГУЛАГу 10 років. Повернувся до Львова 1960 року, де мешкає донині.
Локальна історія записувала спогади пана Зенона, пропонуємо переглянути фрагмент інтерв'ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vF097KfaNyg

Бажаємо шановному ветерану дочекатися перемоги у доброму здоров'ї та бадьорому дусі!

Продовжуємо розповідати про війни та революції ХХ століття.

Сьогодні вирушаємо на острів свободи. До революційних перетворень Фіделя Кастро Куба була музичною столицею усієї Америки.

За кількістю вищих музичних закладів острів тримав першість у Латинській Америці. У 50-х Куба переживала бум звукозаписувальної індустрії. Острів є батьківщиною не лише всесвітньо відомих музикантів, але й світових музичних стилів.

Як мамба, румба, чачача існували в соціалістичній державі? Чому Че Гевара насправді шакал? Чи зміг тоталітаризм знищити музичне багатство острова?

Коротка історія кубинської революції під музику того часу. Подкаст Павло Нечитайла, тепер бійця тероборони.
YouTube – bit.ly/3q9xOOg
SoundCloud – bit.ly/3ifNCKM
Apple Podcasts – apple.co/3tSAfW3
Google Podcasts – bit.ly/39oq421
Anchor – bit.ly/3u30hpW

"В Україні фактично повторилося те, що Росія пережила під час ганебної поразки в Чечні. Чеченців було всього мільйон. Але перемогти їх росіяни не змогли і, не маючи змоги й далі засипати Чечню ракетами і бомбами, стали їх засипати грошима.

Чеченцям, які не втекли на еміграцію, це сподобалося. Росія за свій рахунок відбудувала зруйновані міста і виплачує данину, як колись Орді".

Юрій Винничук, письменник

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/putinski-pomilki-iurii-vinnichuk/

Упівець Іван Сич розповідає, як його сотні вдалося вирватися з оточення загонів НКВС у 1944 році.

Доля пана Івана гідна кінематографу. Локальна історія встигла записати з ним кілька інтерв'ю. Прочитати можна тут – https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ivan-sich-kasiian-takoyi-partizanki-iak-nasha-ukrayinska-svit-ne-znav/

Чоловік відйшов у засвіти на Різдво 2017-го, маючи 93 роки.

Сьогодні часто порівнюють російсько-українську війну із радянсько-фінською 1939–1940 років. Між ними є багато спільного.

Сталін був певен, що “визвольна операція” проти не настільки чисельних, “набридливих” фінів для його армії буде звичайною прогулянкою. І помилився. Так само як і Путін.

Але ці конфлікти мають і принципову різницю. Врешті 80 років тому Фінляндія втратила частину своїх територій, хоч і здобула моральну перемогу.

Історичні паралелі проаналізував американський історик та журналіст Гордон Сандер. Публікуємо переклад його статті із The Washington Post.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-finliandiia-strimala-rosiian-i-zdobula-moralnu-peremogu-uroki-dlia-ukrayini/

"Люди на Заході також дуже добре розуміють порівняння з 1938 роком і вереснем 39-го. Але багато хто не хоче робити наступного аналітичного кроку, бо тоді виникне потреба дії. Західні країни дуже побоюються ризикувати своїм спокоєм і добробутом. Тому все те безмежне співчуття не завжди переходить у вчинки.

Однак великі поставки зброї, безумовно, вплинули на хід війни. Російські танки і бронетранспортери так би не палали, якби не допомога Великобританії та інших країн. Днями я дивився у твіттері американців, які відстежують відеоматеріали про війну в Україні. Вони зауважили, про українські підрозділи мають принаймні одну протитанкову ракету кожен, і що це навіть для західних армій є дуже багато. Хороше оснащення української армії – це також і заслуга української дипломатії. Ну і, звісно, бажання західних країн якось давати раду в цій ситуації українськими руками".

З інтерв'ю з Романом Ващуком, Надзвичайним і Повноважним послом Канади в Україні (2014-2019) та бізнес-омбудсменом.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zakhid-rozumiie-porivniannia-z-kintsem-30-ikh-ale-boyitsia-robiti-nastupnii-krok-roman-vashchuk/

Дані Генерального штабу ЗСУ

18 березня 2022 року, захищаючи Україну від російських загарбників загинув Павло Черніков (псевдо “Сусід”), йому було лишень 32 роки.

У цивільному житті Павло працював у Почесному консульстві Республіки Болгарія у Львові. Вперше на війну “Сусід” потрапив у 2014-му. Оскільки закінчив військову кафедру і мав офіцерське звання, його одразу ж призначили командиром одного зі взводів 3-го батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. Взимку 2015 року взвод Павла розташовувався в Опитному - бійці перекривали звідти підхід до Авдіївки. Напередодні підриву нового терміналу Донецького аеропорту бійці взводу в'їхали на територію летовища. Один з військових побратимів Павла казав, що оборона аеропорту “виростила Сусідові зуби, а сам він став офіцером, за яким люди підуть навіть, яке це буде наказ з білетом в одному сторону”. Після боїв за Донецький аеропорт Павло на деякий час повернувся до цивільного життя, аби згодом знову підписати контракт.

Минулорічний журнал “Локальна історія” за липень вийшов зі світлиною Павла на обкладинці. Фото було зроблене Сергієм Коровайним 2020 року на околицях Миронівського Донецької области (Світлодарська дуга). Ми висловлюємо глибокі співчуття рідним та побратимам Павла. Не забудемо цього ніколи, не пробачимо!

Близько 9 години ранку сьогодні, 21 березня, прямим попаданням російської авіабомби було знищено Художній музей імені Архипа Куїнджі в Маріуполі!

Як повідомив “Локальній історії” голова Національної спілки художників України Костянтин Чернявський, на момент бомбардування в музеї не було оригіналів робіт Куїнджі, тільки копії авторства Андрія Яланського та Олександра Ольхова.

Однак у музеї зберігали роботи інших відомих українських художників, зокрема Івана Айвазовського, Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської! А також Михайла Дерегуса, Андрія Коцки, Миколи Бендрика, Леоніда Гаді. Сучасних живописців Василя Коренчука, Олександра Бондаренка, Людмили Масальської, Олега Ковальова, Володимира Харакоза, Сергія Баранника (це голова маріупольської організації Національної спілки художників України, залишився в Маріуполі, колеги втратили з ним зв’язок 3 березня).

Музей імені Куїнджі відкрили 2010-го в “садибі Геоцинтова” – будівлі 1902 року в стилі модерн. Василя Геоцинтова, якому ця садиба на вулиці Георгіївський перейшла як посаг від дружини, запам’ятали у місті як мецената та засновника Маріупольського реального училища.

Музей займав 300 квадратних метрів на двох поверхах будівлі. Експозиція містила близько 2000 експонатів, серед яких твори живопису, декоративно-прикладного мистецтва, а також графіка та скульптура.

У половині виставкових залів експонували предмети, пов’язані з життям та творчістю Архипа Куїнджі. Серед них світлини, документи, особисті речі художника, зокрема 200-річна купіль, в якій хрестили Архипа Куїнджі.

Пережив нацистський терор, та не пережив російський: у Харкові загинув 96-річний в'язень табору Бухенвальд Борис Романченко. Про це повідомив німецький Фонд меморіалів Бухенвальд та Міттельбау-Дора.

Борис Романченко народився на Сумщині 1926 року, у 1942-му його було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Він намагався втекти, але в січні 1943 року був схоплений і відправлений до концтабору Бухенвальд. Іншими місцями ув'язнення були Пенемюнде, де йому довелося працювати на виробництві ракет V2, концентраційний табір Міттельбау і концентраційний табір Берген-Бельзен.
Протягом життя Борис Романченко дбав про збереження пам'яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора.

18 березня цього року його життя трагічно обірвалось - він був вбитий внаслідок вибуху бомби у своєму будинку. За словами онуки Бориса Романченка, він мешкав у багатоповерхівці.

На сайті buchenwald.de сумну звістку прокоментували: "Жахлива смерть Бориса Романченка показує, наскільки загрозливою є війна в Україні для тих, хто пережив нацистські концтабори". Разом із 30 іншими меморіалами Фонд Меморіалів Бухенвальда та Міттельбау-Дори створив мережу допомоги колишнім жертвам нацистських переслідувань в Україні, що зараз зазнають страждань від російського вторгнення.

Генрі Марш – всесвітньо відомий нейрохірург (останні 30 років навідувався в Україну як медичний консультант) підмітив одну дуже важливу рису українців: "Життя в Україні ніколи не було легким. І це сформувало в українцях ту внутрішню силу, яка завжди викликала у мене захват. Людям на Заході важко це зрозуміти, але ви живете в країні, де держава сприймається як ворог. Тому ви насамперед покладаєтеся на приватні зв’язки: родину, друзів, власні середовища.

У дечому українці згуртовані й чудово працюють разом, у дечому – ні. Візьмімо, наприклад, лікарів, які не хочуть співпрацювати між собою, корупцію чи уряд. Але мене завжди вражало, як швидко ви можете вирішити будь-яке питання на особистому, неофіційному рівні. Ваша сила – у вас самих, у кожному з вас. І це одна з причин, чому зараз усе відбувається саме так, як відбувається".

Поспілкувалися із ним про те, як подолати "провину вцілілого", чим підживлювати силу, коли накрила зневіра та як на Заході ставляться до культурного бойкоту усього російського. Дякуємо за розмову Катерині Міхаліциній.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/genri-marsh-viriti-v-maibutnie-ukrayini-nash-moralnii-oboviazok/

180 років тому народився зачинатель української класичної музики Микола Лисенко.

Віртуозний піаніст. Збирач пісенного фольклору. Саме він започаткував музично-драматичну освіту в Україні й дав поштовх до розвитку професійної музики.

У час, коли жив Микола Віталійович, у Києві мешкало лише кілька українськомовних родин. Лисенки — одна з них. Бути українцем, спілкуватися українською, розвивати українську музику та культуру — це була позиція! І її поділяла велика родина Лисенків.

5 років тому ми записали інтерв’ю з онукою Миколи Віталійовича – Радою. Жінка відійшла у засвіти у 2021-му у 96 років.

“Нікого з цієї великої сім’ї, довкола якої гуртувалася інтелігенція Києва, не лишилося. Але залишилася я, яка все це бачила й чула. Я — останній свідок тих подій”, — зітхала пані Рада.

Її розповідь справді діє як “машина часу”.
https://localhistory.org.ua/texts/statti/mashina-chasu-radi-lisenko/

Поговорімо про нашу перемогу. Перемогу України. Перемогу майбутнього над минулим. Комусь може здатися, що це не на часі, бо ми переживаємо піковий момент війни. Але неможливо здобути перемогу, якщо не розумієш, що вона таке і як має виглядати.
Текст Валерія Пекаря, Михайла Винницького, Андрія Длігача.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pogovorimo-pro-peremogu/?fbclid=IwAR3jlvMIKvlB5qYRhHrcHcWsIKwKlqqyviIlfyl6gHclnla5Eb6t6VJzLDQ

"Не знаю, наскільки коректним буде порівняння з латиною, бо це інтелектуальна мова, мова медицини, науки, та я б хотів, щоб російська стала мертвою. Щоб нею було соромно розмовляти і соромно її знати. Так, як коли ми зустрічаємося з поляками чи латвійцями, і вони кажуть – ну, можемо по-російськи, – і нам обом соромно, що ми знаємо цю мову.

Я дуже хочу, щоб таке відбувалося на національному рівні. Тоді всі наступні питання про величезний імперський спадок, всю російську культуру, всі вкрадені історичні надбання – втратять актуальність. Будуть, звісно, люди, які вирішать – ну, гаразд, російською ми не говоримо, але ж там такий великий спадок – то ми будемо читати російською. І вони знаходитимуть цифрові бібліотеки, скачуватимуть в них файли з книжками Набокова чи Булгакова, будуть читати і пертися від того, що читають напів мертвою мовою.

Приклад того, як я це бачу: “Гаррі Поттера” можна прочитати мовою квенья (мова ельфів, яку вигадав Толкін). Є люди, які дуже пруться з того, що можуть читати Поттера ще й цією мовою. Вони мають стою тусівку, дуже в ній активні. Але ми ж розуміємо, що це маргіналія маргіналій. І не чекаємо, що фанати мови квенья почнуть вимагати зробити її другою державною. Так само треба вчинити з російською мовою. Після цього весь російський спадок відпаде.

Крім того, треба дуже оперативно позбутися всього російського в побуті. Всіх російських та імперських назв, які оточують нас. Ковбаса “московська”, сир “російський”, театр “російської драми імені Лесі Українки”, який дуже швидко перефарбувався і вже змінив назву".

Ілля Стронґовський, перекладач, дизайнер, співзасновник "Видавництва"

Інтерв'ю з ним – https://localhistory.org.ua/texts/interviu/strongovskii-rosiiska-mova-v-ukrayini-maie-stati-mertvoiu/