Московитському менталітету притаманна риса – бажання прогнутися під сильного правителя, делегувати йому право одноосібно розпоряджатися мільйонами життів. Це є малозрозумілим для українців, а в західній масовій культурі часто сприймають як прояв “загадкової російської душі”.

Ця риса російського менталітету була унаочнена нервовим тремором Сергія Наришкіна під час засідання Ради безпеки РФ, на якому розглядали визнання суверенітету терористичних організацій “ДНР” і “ЛНР” над територією ОРДЛО. Володимир Путін постає на подібних нарадах не як президент в оточенні співробітників. А радше як цар Володимир І, що наказує боярам.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/fenomen-silnoyi-ruki-abo-gra-v-tsaria/

Олексі Новаківському вчора було 150 років. Ми готували кілька матеріалів, один із яких – віртуальна виставка його робіт. У результаті вийшов один – мабуть, найповніша ілюстрована біографія митця в українських медіа.

Новаківський теж пережив війну. За рік до початку Першої світової він саме оселився з дружиною у Львові, у будинку навпроти Собору Юра. Кажуть, у важкі часи він малював як шалений – так перетворював тривогу у дію.

Новаківський сильно співпереживав визвольним змаганням. Як символ національного відродження – його цикл “Пробудження”, де дівчинка-підліток перетворюється у молоду жінку.

У роки найгострішої боротьби української революції митець створив серію зображень князів Русі. Це енергетична бомба, яка мала прикрасити підручник історії України!

Друг художника, який був біля нього в останні дні життя згадував, що перед смертю Новаківському приснився сон: “Була у мене вночі… дружина. То вже кінець, Іване! Нині вночі впізнав я свій заблуд. Я вже не утримаю рукою пензля… Я до неї кричу: не хочу вмирати. А вона на це: це ж не смерть. Немає смерти! Ніщо не вмирає…”.

Немає смерти. Ніщо не вмирає!

https://localhistory.org.ua/texts/statti/150-rokiv-oleksi-novakivskomu-onlain-vistavka-naibilsh-znakovikh-robit/

«Олександра Трохимівна, 86 років, була маленькою дівчинкою у Харкові, коли німці під час Другої світової війни розбомбили її будинок, вбили її маму та сестру. Вона також втратила два пальці на правій руці. Сьогодні вранці її будинок також розбомбили, цього разу російська армія».

Фото та текст: alexlourie.photo

This IS Ukraine.

Донцов у 1954 році написав: "Так званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття. Починаючи від перших “показатєльних процесів” судових старої большевицької гвардії, аж до каяття Берії, – цей феномен лишається загадкою для Заходу.

Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і “науково-медичного” з його “brain-washing”, осягає неймовірних вислідів. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?".

Минуло майже 70 років і нічого не змінилося.

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/dmitro-dontsov-dusha-moskalia/

Сьогодні відзначає 95-ті уродини Зенон Врублевський - останній ветеран дивізії "Галичина", який мешкає у Львові. Пан Зенон - корінний львів'янин, народився 17 березня 1927-го року. В 16-річному віці разом з братом Юрком зголосився добровольцем до української дивізії. Брав участь у боях під Бродами. Потрапив в радянський полон і був вивезений до табору в Пермській області. Звідти здійснив втечу і повернувся до Львова. Тут приєднався до боротьби національно-визвольного підпілля ОУН. 1947-го року заарештований і засуджений радянським режимом на 25 років та 5 років позбавлення в правах із конфіскацією майна. Відбув тюрми й табори у Свердловську, Караганді, Кемерово. Загалом провів в таборах ГУЛАГу 10 років. Повернувся до Львова 1960 року, де мешкає донині.
Локальна історія записувала спогади пана Зенона, пропонуємо переглянути фрагмент інтерв'ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vF097KfaNyg

Бажаємо шановному ветерану дочекатися перемоги у доброму здоров'ї та бадьорому дусі!

Продовжуємо розповідати про війни та революції ХХ століття.

Сьогодні вирушаємо на острів свободи. До революційних перетворень Фіделя Кастро Куба була музичною столицею усієї Америки.

За кількістю вищих музичних закладів острів тримав першість у Латинській Америці. У 50-х Куба переживала бум звукозаписувальної індустрії. Острів є батьківщиною не лише всесвітньо відомих музикантів, але й світових музичних стилів.

Як мамба, румба, чачача існували в соціалістичній державі? Чому Че Гевара насправді шакал? Чи зміг тоталітаризм знищити музичне багатство острова?

Коротка історія кубинської революції під музику того часу. Подкаст Павло Нечитайла, тепер бійця тероборони.
YouTube – bit.ly/3q9xOOg
SoundCloud – bit.ly/3ifNCKM
Apple Podcasts – apple.co/3tSAfW3
Google Podcasts – bit.ly/39oq421
Anchor – bit.ly/3u30hpW

"В Україні фактично повторилося те, що Росія пережила під час ганебної поразки в Чечні. Чеченців було всього мільйон. Але перемогти їх росіяни не змогли і, не маючи змоги й далі засипати Чечню ракетами і бомбами, стали їх засипати грошима.

Чеченцям, які не втекли на еміграцію, це сподобалося. Росія за свій рахунок відбудувала зруйновані міста і виплачує данину, як колись Орді".

Юрій Винничук, письменник

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/putinski-pomilki-iurii-vinnichuk/

Упівець Іван Сич розповідає, як його сотні вдалося вирватися з оточення загонів НКВС у 1944 році.

Доля пана Івана гідна кінематографу. Локальна історія встигла записати з ним кілька інтерв'ю. Прочитати можна тут – https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ivan-sich-kasiian-takoyi-partizanki-iak-nasha-ukrayinska-svit-ne-znav/

Чоловік відйшов у засвіти на Різдво 2017-го, маючи 93 роки.

Сьогодні часто порівнюють російсько-українську війну із радянсько-фінською 1939–1940 років. Між ними є багато спільного.

Сталін був певен, що “визвольна операція” проти не настільки чисельних, “набридливих” фінів для його армії буде звичайною прогулянкою. І помилився. Так само як і Путін.

Але ці конфлікти мають і принципову різницю. Врешті 80 років тому Фінляндія втратила частину своїх територій, хоч і здобула моральну перемогу.

Історичні паралелі проаналізував американський історик та журналіст Гордон Сандер. Публікуємо переклад його статті із The Washington Post.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-finliandiia-strimala-rosiian-i-zdobula-moralnu-peremogu-uroki-dlia-ukrayini/

"Люди на Заході також дуже добре розуміють порівняння з 1938 роком і вереснем 39-го. Але багато хто не хоче робити наступного аналітичного кроку, бо тоді виникне потреба дії. Західні країни дуже побоюються ризикувати своїм спокоєм і добробутом. Тому все те безмежне співчуття не завжди переходить у вчинки.

Однак великі поставки зброї, безумовно, вплинули на хід війни. Російські танки і бронетранспортери так би не палали, якби не допомога Великобританії та інших країн. Днями я дивився у твіттері американців, які відстежують відеоматеріали про війну в Україні. Вони зауважили, про українські підрозділи мають принаймні одну протитанкову ракету кожен, і що це навіть для західних армій є дуже багато. Хороше оснащення української армії – це також і заслуга української дипломатії. Ну і, звісно, бажання західних країн якось давати раду в цій ситуації українськими руками".

З інтерв'ю з Романом Ващуком, Надзвичайним і Повноважним послом Канади в Україні (2014-2019) та бізнес-омбудсменом.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zakhid-rozumiie-porivniannia-z-kintsem-30-ikh-ale-boyitsia-robiti-nastupnii-krok-roman-vashchuk/

Дані Генерального штабу ЗСУ

18 березня 2022 року, захищаючи Україну від російських загарбників загинув Павло Черніков (псевдо “Сусід”), йому було лишень 32 роки.

У цивільному житті Павло працював у Почесному консульстві Республіки Болгарія у Львові. Вперше на війну “Сусід” потрапив у 2014-му. Оскільки закінчив військову кафедру і мав офіцерське звання, його одразу ж призначили командиром одного зі взводів 3-го батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. Взимку 2015 року взвод Павла розташовувався в Опитному - бійці перекривали звідти підхід до Авдіївки. Напередодні підриву нового терміналу Донецького аеропорту бійці взводу в'їхали на територію летовища. Один з військових побратимів Павла казав, що оборона аеропорту “виростила Сусідові зуби, а сам він став офіцером, за яким люди підуть навіть, яке це буде наказ з білетом в одному сторону”. Після боїв за Донецький аеропорт Павло на деякий час повернувся до цивільного життя, аби згодом знову підписати контракт.

Минулорічний журнал “Локальна історія” за липень вийшов зі світлиною Павла на обкладинці. Фото було зроблене Сергієм Коровайним 2020 року на околицях Миронівського Донецької области (Світлодарська дуга). Ми висловлюємо глибокі співчуття рідним та побратимам Павла. Не забудемо цього ніколи, не пробачимо!

Близько 9 години ранку сьогодні, 21 березня, прямим попаданням російської авіабомби було знищено Художній музей імені Архипа Куїнджі в Маріуполі!

Як повідомив “Локальній історії” голова Національної спілки художників України Костянтин Чернявський, на момент бомбардування в музеї не було оригіналів робіт Куїнджі, тільки копії авторства Андрія Яланського та Олександра Ольхова.

Однак у музеї зберігали роботи інших відомих українських художників, зокрема Івана Айвазовського, Миколи Глущенка, Тетяни Яблонської! А також Михайла Дерегуса, Андрія Коцки, Миколи Бендрика, Леоніда Гаді. Сучасних живописців Василя Коренчука, Олександра Бондаренка, Людмили Масальської, Олега Ковальова, Володимира Харакоза, Сергія Баранника (це голова маріупольської організації Національної спілки художників України, залишився в Маріуполі, колеги втратили з ним зв’язок 3 березня).

Музей імені Куїнджі відкрили 2010-го в “садибі Геоцинтова” – будівлі 1902 року в стилі модерн. Василя Геоцинтова, якому ця садиба на вулиці Георгіївський перейшла як посаг від дружини, запам’ятали у місті як мецената та засновника Маріупольського реального училища.

Музей займав 300 квадратних метрів на двох поверхах будівлі. Експозиція містила близько 2000 експонатів, серед яких твори живопису, декоративно-прикладного мистецтва, а також графіка та скульптура.

У половині виставкових залів експонували предмети, пов’язані з життям та творчістю Архипа Куїнджі. Серед них світлини, документи, особисті речі художника, зокрема 200-річна купіль, в якій хрестили Архипа Куїнджі.