#politics #antibydlo #posttruth
В усій цій двіжусі з виступом порожденця Південно-Африканської республіки Маска, 'Go Home' на іспанській версії сайту Білого дому, зникненню програм підтримки різноманітності з усіх великих бізнесів та інших цікавих новин з найближчого майбутнього більш за все "подобається", як ці всі високоморальні альтруїстичні сноби з мізинчиками, котрі дуже переймаються за права чорних трансгендерів у нациській Україні, весело і дружньо починають зігувати, якщо це може сподобатись новому папіку.

#mylife
Наважилась зробити справжнє кунцугі.
Старалась. Дуже. Вийшло кривувато.
Що ж, значить осягаю мистецтво насолоди недосконалістю.

#mylife #psychology
Екзистенційна криса. Частина 2
Цього тижня дізналась про концепт Blue Monday. Це — найдепресивніший день року, що припадає на третій понеділок січня. Так, він був два дні тому, і його відчула вся моя бульбашка. Це — якраз той момент, коли свята вже закінчились, гроші на них витрачені, до нової зп ще далеко, новорічні обіцянки усвідомлюються не з символічної, а з практичної точки зору, і замість того, щоб надихати, лякають, погода — відстій, тож на тебе всією своєю реальною і уявною тушею навалюється марність буття.
Для мене він почався з неділі, коли на мене звалилось відчуття, що я просрала своє життя. І я вже третій день намагаюсь якось його розгрести. Поки виходить не дуже. Новий проект по роботі все ще незрозумілий та нерідний (хоч і трохи менше, ніж раніше), але величезний, давлячий, і переповнений легасі. Несвідома частина хоче з криком звідси втекти у щось красиве, яскраве та переливчасте, а раціональна хапає її за п'яти, бо я зараз — основна годувальниця в родині (бля, не так я собі це уявляла), мені потрібна якась впевненість, щось яскраве та вибухове я зараз відверто не потягну, і воно ще й вимагатиме повної самовіддачі, не сумісної з моїми планами сподіваннями від життя на найближчий рік. Та й досвід роботи в корпоративці підказує, що нічого яскравого в часи глобальної кризи не існує, бо на рюшечках та експериментах економлять в першу чергу. Тож ні, люба, почекай поки з кар'єрою мрії, краще сконцентруйся на нормальній.
Здавалося б, треба просто добросовісно працювати з міркувань фінансової стабільності, досвіду. комфорту та безпеки, а вибухове реалізовувати в літературі та музиці. Але і тут якийсь тлін та відчай. Я дуже багато вклала в першу книгу, навіть місцями залізла в ресурсний кредит. Але відповіді поки лише негативні, тож повертати його нема чим, і з кожною відмовою на нього капають відсотки. Сподіваюсь, негативні відповіді просто швидші, бо над позитивною треба добряче подумати, і набираюсь сил для редактури другого тому.
По музиці теж все складно. Власне, гра на ударочці в неділю мене і розмазала, бо нагадала про невдачі з гуртом (недоробила, недотягнула, недостаралась, недонаполягла). Здавалось би: просто треба сісти за інструмент і годинку-другу на ньому пограти, віддаючись процесу, як раніше... але чомусь на цю годинку вічно є якісь інші заняття. І всі пов'язані з побутом, який ніколи не закінчується. А ще мені дуже важко займатись музикою без Микити, бо це — та зона, де він мене запалює та надихає. Мені треба шукати цей запал і вогонь всередині себе, і саме зараз його немає, бо я тупо згасла.
Ще одне додатково обтяжуюче відчуття — це час, що минає (в голові сам собою увімкнувся ВУЗВ). І він своїм бігом аж волає, що можливостей для змін чогось у своєму житті з кожним днем залишається все менше. Так, звісно, після Перемоги (на яку я зараз ганебно мало доначу через скорочення фінансових можливостей і шалені поточні трати) стане краще... напевно... якщо світ не полетить у пекло, на що він дуже конкретно націлився. Але невідомо, коли це буде. По факту, єдине, що можна зробити — це не марнувати той час, що в мене є просто зараз. В тому числі невдалими рішеннями і помилковими пріоритетами.

#writersnotes
Я творчо мучаюсь. В мене є дуже старий задум на епічне темне низьке бойове фентезі про військові ордени, пророцтва, довбнів що вміють читати і не вміють думати, дорослішання, руйнування дружби, закоханість у владних мудаків, спроектовані династичні кризи, і все це на тлі захоплення світу демонами. Задумана ціла трилогія, перші два томи розплановані, а перший ще і наполовину написаний.
І от з оцим усім і є найбільша проблема. Бо писала я його 5-10 років тому. Навіть до того, як почалда брати участь в літературних конкурсах, і стала на практиці вивчати, що людям читати цікаво, які прийоми працюють, які ні, як сильно варто скорочувати текст, і так далі. Коротше, об'єктивно історія слабенька, її треба дуже сильно прокачати, щоб вона просто відповідала рівню того, що є зараз на українському книжковому ринку. Не кажучи вже про те, щоб наситити її опуклими другорядними персонажами, картиною світу, вагою та невідворотністю подій, і просто побічними сюжетками, що тримають увагу. Додаткова складність, що це — дуже конкретна medieval-based fantasy, з дуже слабкими алюзіями на ВКЛ (та й ті обмежуються архітектурою та життєвим укладом в одному дуже конкретному замку). І тільки лінивий не написав, що ця ніша давно переповнена і всіх задовбала. Тож, можливо, і сетінг треба переглянути та перенести в менш вироблене іншими авторами родовище світів.
Мені дуже страшно все це робити. За ті роки, що ця історія живе у мене в голові, я примудрилась дуже сильно з нею зростись. В мене є персональне ставлення до всіх основних її героїв, багато нафантазованих відгалужень включно з повністю альтернативним розвитком, і місцями просто залізобетонне переконання, хто як і де має вчиняти. Тут кожна зміна (аж до простого перейменування) буде приносити суцільні страждання, наче я зрікаюсь старого друга. А мені доведеться піддавати сумнівам тупо все. Це — дуже багато болісної роботи з постійними зіткненнями віч-на-віч із власною недосконалістю, яка ще невідомо, чи окупиться взагалі (бо хз, чи вийде в результаті хороша історія і чи захочуть її опублікувати й читати).
Як ви гадаєте, чи варто все це робити? Може, краще просто її поховати як мертвонароджений "проект для серця", і займатись свіжими та легшими в обробці ідеями "з нуля"?

#mylife
Добра історія на ніч.
Їду з офісу метро. Сідаю в вагон на пересадці, і раптом відчуваю дуже приємний запах. Озираюсь: через місце сидить жінка, тримає на руках кошик з шикарним букетом лілій та хризантем. Моє обличчя морфує від здивованого "О!" до щасливої посмішки. Тут я перехоплюю запитальний погляд жінки, відсуваю з вуха навушник і кажу:
- У вас дуже красивий букет, і він дуже класно пахне.
- Дякую, - розпливається вона. - У моєї подруги (її сусідка махає рукою) сьогодні День народження, це їй подарували.
Я:
- Здорово! Вітаю вас!
Подруга киває і вдивляється в книгу в моїх руках ("Дорослі діти емоційно незрілих батьків"):
- А ви дуже хорошу книгу читаєте. Мені вона дуже сподобалась.
- Мені теж, - кажу я. - Життєва.
Я читаю далі, подруги продовжують свою розмову, і всім нам пахне красивий букет. А хорошого настрою трошки додалося.

#war
Сьогодні був День народження Шае.
І я дуже символічно її пом'янула: тест-драйвом окопної свічки, яку я нарешті зробила з бляшанок, які рік тому забрала з Шаїної квартири. На березі озера, на піску, в самоті, під пильним оком пацюка, що мені весь час шурхотів у кущах. Саме того озера, над яким Шае сфотографувала місяць, який потім виклала в інсту.
Сподіваюсь, їй там у Пагорбах добре.

#mythology #culture
Згадаю, а навіщо я свого часу завела цей канал, і закину сюди статтю про римські Сатурналії. Фінальний її абзац (котрий про Різдво) трошки дискусійний, оскільки згідно з книгою "Доба постів і карнавалів", при визначенні дати Різдва дивились не на зимове сонцестояння, а на весняне рівнодення як дату Благовіщення, і вже від нього рахували 9 місяців. І це прям зафіксовано в джерелах. Оскільки місяців в році всього 12, в результаті вийшло плюс-мінус-туди-сюди зимове сонцестояння... але не зовсім. І в нас тепер є і Йоль, і Різдво, та і Сатурналії є куди втиснути. Власне, ось і стаття про них:
https://www.museum.dp.ua/uk/news_1359/

#writersnotes
Нарешті сіла опрацьовувати "Змієве повечір'я". Відкрила робочі файли, глянула дату крайнього оновлення "святок". 17 серпня, Карл! Не пройшло й півроку. Справді не пройшло. Поки що. Дивом.
Х його з, як з таким рівнем прокрастинування жити. Пішла плакати й писати.

#kyiv #history
Пізнавальна ілюстрована стаття про заготівлю криги на Дніпрі для льодників 100+ років тому та коротку історію побутових холодильників.
https://kyivpastfuture.com.ua/yak-kyyany-zberigaly-produkty-100-rokiv-tomu/

#writersnotes
Очікування: Пишеш невеличке окантовочне оповідання, що має сшити воєдино альманах різдвяних жахів.
Реальність: цілий вечір гуглиш історичні фото та інформацію про льдозаготівлю, види господарських саней, богиню Ісиду, годинникарство, Сатурналії, симптоматику та лікування сифілісу, рутину поховальних обрядів 1910 років, режим роботи церков перед святами, і повний набір середньо-високих київських чиновників, який може бути цікавий промисловцю з садиськими нахилами.

#lol #antibydlo
Глянула на список найкасовіших фільмів минулого року. Жодного, Карл. Жодного оригінального тайтла (єдиний напів-вийняток — Дюна, яка початково задумувалась як дилогія).
Нє, я знала, що в голівуді біде з оригінальними ідеями. Але щоб настільки глибоке...

#writersnotes
Тим часом є перша зацікавленість рукописом.
Подробиць поки не пишу, щоб не зурочити. Просто хочу відмітити цей малеееесенький промінчик надії на тлі вже чотирьох накопичених відмов.

#war #psychology
За повномасштабку мої стосунки і з їжею, і з грошима геть розладились. Через механізм донатів мозок став сприймати дію "витратити гроші" як заспокоєння. З просіданням фінансів це стало проблемою. По їжі я завжди була білкою зі схроном "на чорний день" але зараз це геть вийшло з-під контролю. Перебування на самоті відкрило, що насправді не так вже я і багато їм. Каструля супу — мій обід на тиждень, закуплені на попередніх фазах апокаліпсису продукти виїдати цілу вічність. А на нервах хочеться смачно жерти.
Здавалось би: жуй, кайфуй і витрачай час на інше. Але тут вилізло химерне порочне коло:
1) Я не можу всидіти цілий день вдома — мене починає панічити.
2) Вийшовши, я хочу щось купити. Наприклад, продукти в супермаркеті.
3) Накупивши продуктів, я готую якийсь смачний і зайобистий ніштяк на кілька днів...
4) ...І задовбана хочу погуляти...
5) ... а мій холодильник ломиться від смачної жрачки, яку я фізично не встигаю з'їсти.
Отака хуйня, малята. :(
Де моє шкільне вміння гуляти без витрат?

#lol #antibydlo #hipocrisy
Ви тільки подивіться на цю жертву наклепу!
А я-то, наївна, гадала, що "Кому ти віриш — своїм безсоромним очам, чи коханій дружині?" — то просто анекдот. А воно ціле глобальне пророцтво

#lol #psychology #mylife
Ідеальна візуалізація моєї менталочки

Коли я Дрінкінс — я нию. Довго і методично.
А коли Командор — я крінжово жартую і матюкаюсь.

Першого в другого перетворює жменя таблеток на чолі з D3, але це неточно.
А навпаки — тупо будь-яка невдача, і це вже гарантовано.

#lol
Робоче. Шедевральне.
(Біжить волає опосумом)

#politics #antibydlo #war #nailinthehead
На цьому фото чи то Аміль, чи то Раміль вичерпно виражає мої думки про останні міжнародні новини. Ну знаєте, отих самих, де трамп оголошує (поки що) торгівельну війну Канаді, маск лівою рукою роздає свою сперму, правою зігує і наказує не вірити своїм безсоромним очам, а фіцо та орбан традиційно для своїх країн заздалегідь вписуються за темний блок у світових конфліктах. І в цьому всьому гадюшнику найбільше висаджує те, що весь цей пиздець коїться саме у "країнах маминої подруги", які нам з дитинства ставили у приклад. Як так вийшло? Виникла в мене одна теорія, яку я трошки далі й розпишу.

#politics #antibydlo #war #nailinthehead
Як ми опинились тут, або Чому світ їбанувся? Версія моя. Вистраждана, продумана і абсолютно непрактична.
Мої ескапіські залипання в американські ютюби (бо їхні проблеми здаються сміховинно далекими від нас, але то — лише ілюзія) підштовхнули мене до ідеї, що у поточного глобального дурдому є два головних кореня:
1. Гроші. Те, що гроші — це сила, не відкинута гіпотеза кіношного руснявого шовініста, а чиста правда. Бо надто багато проблем в цьому житті вирішується саме грошами. І чим більше у людини грошей, тим сильнішою вона себе почуває. В результаті найбагатші люди світу тупо перестають відчувати межі власної могутності, бо не стикаються з проблемами, які не можуть цими самими грошима залити. Бо проблеми такого рівня надто глобальні. Геноцид, наприклад. Чи глобальне потепління (якщо воно затопить останню багателикову резиденцію). Або проста людська смертність. елон маск, у якого від надміру бабліща не те що фляга засвистіла, а бачок потік — живий тому приклад.
Від того, що закладені в 60ті роки перекоси в американській економіці допомогали багатим збагачуватись, середньому класу — біднішати, а робочому з переносом промисловості в Азію — взагалі вимирати, стає тільки гірше.
2. Склалась безпрецендентна ситуація, коли в ключовій державі світу вже майже 40 років при владі знаходиться одне й те саме покоління. Я маю на увазі ненависних (for a reason) бумерів. Ви в курсі, що досі не було жодного іксера-президента США? Так, жодного ровесника ваших батьків, які вже пооформляли пенсії. Натомість бумерів аж 4, і всі вони обирались на 2 терміни, що вже складає довбаних 32 роки. Бумери в Америці взагалі фантастично фартові чуваки, бо ще жодному поколінню не вдавалось 40 років переписувати під себе закони. У 30 років покращувати собі умови праці, у 40 — зменшувати податки на зароблене, у 50 — регулювати норми забудови, щоб здорожчувати собі нерухомість, у 60 — забороняти дискримінацію за віком... Ну ви зрозуміли, так? І похрін, як це відбивається на наступних поколіннях, хай самі розбираються. Також за час їхнього життя стались: аграрна революція, кілька проривів у медицині, коротше, 70 років зараз — це ні разу не 70 років у 40ві. В результаті роками накатана схема змін поколінь зламалась, зжерши по дорозі Gen X, і вже помітно кусаючи міленіалів, які підповзають до 40 і не те що викупити дім у свого діда — за освіту розрахуватись не можуть.
Здавалось би: кайфуй, насолоджуйся дольче вітою, бав подарунками онуків, і живі по правді. Але ж ні: цінності бумерів були запрограмовані їхніми батьками. Greatest і Silent поколіннями. Які, звичайно, як озирнулись після 2ї світової, сказали, мовляв "ніколи знов", але і геройські медалі носили, і воєнні історії розповідали. А в Америці їм і озиратись не особливо де було: всі руйнування на Європу та Пасіфік прийшлись. А в їхніх дітей сформувалась специфічна планка "справжніх досягнень". Перемогти у війні (Корея, В'єтнам, малеееесенький промінчик світла під назвою "Буря в пустелі", Афганістан, Ірак... коротше, не складається), завоювати нові землі (крайній прирост США був "аж" у 1952 році), висадитись на Місяць, а все дрібніше — то якісь "несправжні" іграшки. І от зараз в Америці тріумфально перемагає дуууже немолодий бумер трамп (для якого другий термін — буквально останній шанс вписати своє ім'я в історію на рівні достатньому для його его) за допомоги носія генераційної травми іксера маска (який у свої 53 вимушений вдовольнятись роллю підпівали "справжнього дорослого", як Кіплінгів шакал Табакі). Світоустрій, збудований у 1945 році з гівна, палок, жуйки, та хибних припущень, що китай вічно буде жебракувати, а рашка — нормальна країна з якою за наявності ядерної бомби можна про щось домовитись, сипеться мов картковий будинок, але той же трамп явно впевнений, що "на його вік вистачить". Бо перспектива загарбати побільше арктичних ресурсів (бо ж глобальне потепління — це вигадка, але Гренландію та Канаду треба пошвидше віджати) його явно хвилює більше, ніж китайські плани на світ. Десь 25% проти 10, пропорційно до введених торгівельних мит.