#psychology
Офігенна байка від Остапа Українця, на яку може зарілейтитись майже кожен, вирощений поза вестернерською теплицею.
Що ж, буду знати, що мій принцип "Краще прославитись їбонутою, ніж терпілою" також називається "методом Ендера Віггінса".

#lol #fantasy
"Валер'ян Свиридович Поперекбайрак
Гобіти Слобожанщини"
(с) Володимир Кузнєцов

#me #lol #fantasy

Ну що ж.
Будьмо знайомі
Асафетида Бейлізбіскотті. :)

#medieval #history #inspiration
Розвиток замків, версія користувача Reddit WayneJoker (але це неточно, бо на реддіті я цієї картинки поки не знайшла).
Сприймати не як енциклопедичну статтю, а як надихаючу ілюстрацію.

#antibydlo #nailinthehead
Про Кадочнікову та Геймана одним пострілом:
Те, що щось колись вважалось нормальним чи прийнятним, не означає, що воно таким залишиться завжди. І якщо певне поводження не є схвалюваним, нормальним, прийнятним, чи делікатно ігнорованим прямо зараз, це поводження буде піддано публічній та голосній обструкції. Поводження несхвалюваним чином автоматично означає, що людина приймає всі наслідки, навіть якщо не вважає за потрібне їх усвідомлювати. І ніякі накопичені заслуги не ставлять людину понад прийнятими прямо зараз моральними нормами.
Якщо ти принципово говориш мовою, що прямо зараз асоціюється з геноцидальною армією, накопичені регалії тебе не врятують. Так само, як і мільйонні наклади, якщо ти - гвалтівник.
На цьому все.

#kyiv #history
Львівська площа в 1900-ті роки.
Напевно, найменш впізнаваний вид в усьому Києві.

Сусідство трамвая та візників — це окреме мімімі. Для повноти картини не вистачає ще й якогось автомобіля на передньому плані (а вони в Києві в той момент уже точно були). Ще я бачу електричні стовпи, але не можу зрозуміти, чи є на фото хоч один газовий ліхтар — це було б ще одне характерне для того часу сусідство.

#history #antibydlo #nailinthehead
Підписуюсь, і передаю цим скріншотом привіт усім популяризаторам ідеї, що "українці програли визвольні змагання початку XX століття тому, що були якісь не такі".

#mylife
Ще раз повторюю, діточки: ніколи-ніколи не ремонтуйте духовку. Бо є ризик знайти себе посеред ночі за таких обставин.

#war #invadersmustdie #fuckingrussians #antibydlo
Останній допис на сьогодні, і спатки. На жаль, не веселий, а злий і гіркий.

На скріні моя переписка по дорозі на хор. За годину до того я дізналась, що чувак з рольової команди загинув під Куп'янськом. І закричала. Бо молодий пацан зовсім. Реальний пиздюк. Вчорашній студент-медик. Я навіть не знала що він воює. Першого січня всіх привітав з Новим роком, а рівно за два тижні його поховали.
І от їду я поруч з тіткою справа. 100% рілзів російською. "Пацанські" приколи, кадри з лайнотелефільмів, селєби на червоних доріжках, і апофеоз апофігея - морда виродка-урганда. А мені єдине, чого хочеться - двинути їй ліктем в селезінку, щоб телефон з усім цим гівном з її лап випав. Стрималась. Можливо, дарма.
Неправильно питати: "Чому не державною?" Правильно: "Чому мовою вбивць?" Так зрозуміліше.

#mylife #music
Коли Микита збирався на БЗВП, я написала довжелеееезний ToDo-list із наполеонівськими планами, що я буду весь цей час без нього робити. Вчора я, чавкаючи слоновою дозою отриманого серотонінчику, урочисто відмітила там пункт "Банер".
Сетап для бардівських відосиків готовий.

#music
Подивилась маловідомий у нас французький мюзикл 1789: Les Amants de la Bastille, і проперлась від головної злодійської (ну звісно ж!) пісні. Настільки, що ділюсь нею тут.
Сам мюзикл дивний, дещо нерівний (хороші номери типу Fixe чи Hey-Ha сусідують з відвертою попсою, яку рятує тільки відеоряд), місцями крінжовий (з комічністю шпигунів перегнули), але як цілісний твір працює. І хореографія масових сцен, мммммм, персик просто: один тутешній фінал з кахонами який розкішний.
Мюзикл повністю, в хорошій якості і з англійськими сабами доступний на ютубі. Хто поділяє мою слабкість до цього жанру - велкам.
https://youtu.be/DKTyPrfpcvY?si=7QDuzzIbzyFfZGln

#writersnotes
Друга відмова — чек.
Що ж, пливемо далі.

#politics #antibydlo #posttruth
В усій цій двіжусі з виступом порожденця Південно-Африканської республіки Маска, 'Go Home' на іспанській версії сайту Білого дому, зникненню програм підтримки різноманітності з усіх великих бізнесів та інших цікавих новин з найближчого майбутнього більш за все "подобається", як ці всі високоморальні альтруїстичні сноби з мізинчиками, котрі дуже переймаються за права чорних трансгендерів у нациській Україні, весело і дружньо починають зігувати, якщо це може сподобатись новому папіку.

#mylife
Наважилась зробити справжнє кунцугі.
Старалась. Дуже. Вийшло кривувато.
Що ж, значить осягаю мистецтво насолоди недосконалістю.

#mylife #psychology
Екзистенційна криса. Частина 2
Цього тижня дізналась про концепт Blue Monday. Це — найдепресивніший день року, що припадає на третій понеділок січня. Так, він був два дні тому, і його відчула вся моя бульбашка. Це — якраз той момент, коли свята вже закінчились, гроші на них витрачені, до нової зп ще далеко, новорічні обіцянки усвідомлюються не з символічної, а з практичної точки зору, і замість того, щоб надихати, лякають, погода — відстій, тож на тебе всією своєю реальною і уявною тушею навалюється марність буття.
Для мене він почався з неділі, коли на мене звалилось відчуття, що я просрала своє життя. І я вже третій день намагаюсь якось його розгрести. Поки виходить не дуже. Новий проект по роботі все ще незрозумілий та нерідний (хоч і трохи менше, ніж раніше), але величезний, давлячий, і переповнений легасі. Несвідома частина хоче з криком звідси втекти у щось красиве, яскраве та переливчасте, а раціональна хапає її за п'яти, бо я зараз — основна годувальниця в родині (бля, не так я собі це уявляла), мені потрібна якась впевненість, щось яскраве та вибухове я зараз відверто не потягну, і воно ще й вимагатиме повної самовіддачі, не сумісної з моїми планами сподіваннями від життя на найближчий рік. Та й досвід роботи в корпоративці підказує, що нічого яскравого в часи глобальної кризи не існує, бо на рюшечках та експериментах економлять в першу чергу. Тож ні, люба, почекай поки з кар'єрою мрії, краще сконцентруйся на нормальній.
Здавалося б, треба просто добросовісно працювати з міркувань фінансової стабільності, досвіду. комфорту та безпеки, а вибухове реалізовувати в літературі та музиці. Але і тут якийсь тлін та відчай. Я дуже багато вклала в першу книгу, навіть місцями залізла в ресурсний кредит. Але відповіді поки лише негативні, тож повертати його нема чим, і з кожною відмовою на нього капають відсотки. Сподіваюсь, негативні відповіді просто швидші, бо над позитивною треба добряче подумати, і набираюсь сил для редактури другого тому.
По музиці теж все складно. Власне, гра на ударочці в неділю мене і розмазала, бо нагадала про невдачі з гуртом (недоробила, недотягнула, недостаралась, недонаполягла). Здавалось би: просто треба сісти за інструмент і годинку-другу на ньому пограти, віддаючись процесу, як раніше... але чомусь на цю годинку вічно є якісь інші заняття. І всі пов'язані з побутом, який ніколи не закінчується. А ще мені дуже важко займатись музикою без Микити, бо це — та зона, де він мене запалює та надихає. Мені треба шукати цей запал і вогонь всередині себе, і саме зараз його немає, бо я тупо згасла.
Ще одне додатково обтяжуюче відчуття — це час, що минає (в голові сам собою увімкнувся ВУЗВ). І він своїм бігом аж волає, що можливостей для змін чогось у своєму житті з кожним днем залишається все менше. Так, звісно, після Перемоги (на яку я зараз ганебно мало доначу через скорочення фінансових можливостей і шалені поточні трати) стане краще... напевно... якщо світ не полетить у пекло, на що він дуже конкретно націлився. Але невідомо, коли це буде. По факту, єдине, що можна зробити — це не марнувати той час, що в мене є просто зараз. В тому числі невдалими рішеннями і помилковими пріоритетами.

#writersnotes
Я творчо мучаюсь. В мене є дуже старий задум на епічне темне низьке бойове фентезі про військові ордени, пророцтва, довбнів що вміють читати і не вміють думати, дорослішання, руйнування дружби, закоханість у владних мудаків, спроектовані династичні кризи, і все це на тлі захоплення світу демонами. Задумана ціла трилогія, перші два томи розплановані, а перший ще і наполовину написаний.
І от з оцим усім і є найбільша проблема. Бо писала я його 5-10 років тому. Навіть до того, як почалда брати участь в літературних конкурсах, і стала на практиці вивчати, що людям читати цікаво, які прийоми працюють, які ні, як сильно варто скорочувати текст, і так далі. Коротше, об'єктивно історія слабенька, її треба дуже сильно прокачати, щоб вона просто відповідала рівню того, що є зараз на українському книжковому ринку. Не кажучи вже про те, щоб наситити її опуклими другорядними персонажами, картиною світу, вагою та невідворотністю подій, і просто побічними сюжетками, що тримають увагу. Додаткова складність, що це — дуже конкретна medieval-based fantasy, з дуже слабкими алюзіями на ВКЛ (та й ті обмежуються архітектурою та життєвим укладом в одному дуже конкретному замку). І тільки лінивий не написав, що ця ніша давно переповнена і всіх задовбала. Тож, можливо, і сетінг треба переглянути та перенести в менш вироблене іншими авторами родовище світів.
Мені дуже страшно все це робити. За ті роки, що ця історія живе у мене в голові, я примудрилась дуже сильно з нею зростись. В мене є персональне ставлення до всіх основних її героїв, багато нафантазованих відгалужень включно з повністю альтернативним розвитком, і місцями просто залізобетонне переконання, хто як і де має вчиняти. Тут кожна зміна (аж до простого перейменування) буде приносити суцільні страждання, наче я зрікаюсь старого друга. А мені доведеться піддавати сумнівам тупо все. Це — дуже багато болісної роботи з постійними зіткненнями віч-на-віч із власною недосконалістю, яка ще невідомо, чи окупиться взагалі (бо хз, чи вийде в результаті хороша історія і чи захочуть її опублікувати й читати).
Як ви гадаєте, чи варто все це робити? Може, краще просто її поховати як мертвонароджений "проект для серця", і займатись свіжими та легшими в обробці ідеями "з нуля"?

#mylife
Добра історія на ніч.
Їду з офісу метро. Сідаю в вагон на пересадці, і раптом відчуваю дуже приємний запах. Озираюсь: через місце сидить жінка, тримає на руках кошик з шикарним букетом лілій та хризантем. Моє обличчя морфує від здивованого "О!" до щасливої посмішки. Тут я перехоплюю запитальний погляд жінки, відсуваю з вуха навушник і кажу:
- У вас дуже красивий букет, і він дуже класно пахне.
- Дякую, - розпливається вона. - У моєї подруги (її сусідка махає рукою) сьогодні День народження, це їй подарували.
Я:
- Здорово! Вітаю вас!
Подруга киває і вдивляється в книгу в моїх руках ("Дорослі діти емоційно незрілих батьків"):
- А ви дуже хорошу книгу читаєте. Мені вона дуже сподобалась.
- Мені теж, - кажу я. - Життєва.
Я читаю далі, подруги продовжують свою розмову, і всім нам пахне красивий букет. А хорошого настрою трошки додалося.

#war
Сьогодні був День народження Шае.
І я дуже символічно її пом'янула: тест-драйвом окопної свічки, яку я нарешті зробила з бляшанок, які рік тому забрала з Шаїної квартири. На березі озера, на піску, в самоті, під пильним оком пацюка, що мені весь час шурхотів у кущах. Саме того озера, над яким Шае сфотографувала місяць, який потім виклала в інсту.
Сподіваюсь, їй там у Пагорбах добре.