Що ж, в порівнянні з Херсоном, звісно, Київ відчувається разюче по-іншому.

Урбаністичне пекло, де широкі траси з заторами тягнуться далеко за горизонт, а вночі пейзаж стає помаранчевим від роботи ППО. В Херсоні ж натомість зелень з купою приватних секторів, та хоч теж присутній трафік, однак вочевидь не такий крутий, як в столиці. Водночас нічні пейзажі в мене частіше асоціюються з білим зарівом, коли сидячи на кухні в тебе несподівано стає яскраво так само як днем.

Повернувшись до міста думаю можу сказати, що віднині фотографій з Херсону побільшає (коли всьо дозволить генштаб), оскільки в мене на руках з'явилася непогана дзеркалка. Давно мріяв про особистий архів з містом, контраст якого спостерігаю щоденно при поїздках на маршрутах, або за піших прогулянок біля гори золотистого листя.

#рецензія_на_книгу

Не можу себе назвати великим поціновувачем романів. Чимало класики я так і не прочитав, та лише іноді виходить взятися за якусь подібну книгу. Утім, можу точно сказати, що цинічний роман (як його там прописали на перших сторінках) Павла Шикіна «Розриті могили» мене приголомшив.

Шикін є достатньо новим автором, оскільки дебютував він з цим романом лише рік тому. В основу ж сюжету закладена ідея, а точніше страх "що, якби Київ таки захопили за 3 дні, та окупація затягнулася?". Звісно, як людина, що пише майже 4-й рік про окупацію, оминути подібне було б як мінімум неправильним.

Зазвичай ніколи не будую собі великих очікувань від нової книги, тим паче маловідомих авторів. Однак навіть якби будував, то Шикіну вдалося б мене вразити. В цьому романі він передав вражаюче точну картину окупації й те, як вона поглиблювалася [беручи за приклад Херсонщину, з якою я найбільше знайомий] з місяцями на території Київщини. Він передав дуже точно оцю... пробачте за французьку, підарську натуру й антураж, що побутує за окупації. Думається, якби він знав, які назви окупанти давали своїм закладам за окупації тієї ж Херсонщини, він би точно використав то в романі. «Сільпо» — «Сытный маркет». «АТБ» — «АБЦ». Аптеки — «Ромашка», «Альфа», «Омега» тощо. Та навіть без цих деталей з реального життя, роман захоплює своєю абсурдною цинічністю. Виникає відчуття, ніби тобі показують артхаусне кіно, однак все це дійсно могло відбутися в реальності. Точніше, відбувається, навіть в 2025 році, просто не на Київщині. Та всі дійові персонажі книги відчуваються справді живими людьми.

Думаю, найбільш точно підсумувати одну з головних думок роману можна використав слова репортера Ришарда Капусцінського, в яких він роздумує щодо формування історії:

Історія часто є продуктом бездумності, байстрюком людської глупоти, плодом затьмарення, ідіотизму й шаленства. У таких випадках вона робиться людьми, які не знають, що вони чинять, ба більше не хочуть знати, з відразою і гнівом відкидають таку можливість. Ми бачимо, як вони несуться до власної погибелі, як вони самі собі створюють пастки, як в'яжуть петлю, як ретельно і багаторазово перевіряють, чи ці пастки та петлі міцні, чи будуть вони витривалими й ефективними.

Рекомендую. Ні, дуже і дуже рекомендую ознайомитися з «Розритими могилами» Шикіна, якщо ви хочете відчути бодай частину того жахливого шаленства, яке відбувалося та відбувається на окупованих територіях в Україні. Підібраний автором формат оповіді є прекрасним та живим. Книга недорога й зроблена достатньо якісно у видавництві «Yakaboo»; хоча через неправильно підібраний друк (?) текст на задній частині обгортці виглядає не дуже читабельним.

Мабуть від військової адміністрації подяка в мене точно вперше. Штож, працюємо як то кажуть. Думаю реалізація проекту по фінансовій допомозі пораненим та родинам загиблим дійсно є тим, чим можна пишатися в організації та соціальній роботі.

Та й зрештою з днем волонтера, друзі!

#фільми

Нещодавно друзі мені скинули фільм, який зробили активіст_ки САДу в Одесі, та він на мій погляд є неймовірно важливим.

По суті, впродовж 25 хвилин вони говорять за проблеми безхатьків й загалом людей, які продовжують опинятися на вулиці. Їхні складнощі у виживанні, досвід спілкування з іншими, спроби відчути себе бодай якось часткою оточуючого суспільства.

Стосується це і людей з ВПО, які лишившись житла можуть впасти на самий низ соціуму. Відсутність розуміння зі сторони інших, агресивна архітектура, зачасту безкорисні соціальні установи (які ніби мають повернути назад цих людей в суспільство). Складається враження, що кінцевою метою держави та підприємців є просто непомітно вбити людину, яка більше не має свого даху над головою.

Єдине, що в мене викликало в цьому фільмі трохи нерозуміння, це спіч про суб'єктність, політичну акцію таких людей (тощо), бо ж вони вочевидь не думають такими категоріями та це нормально. Іншими словами виглядало трохи надумано. Та попри це, фільм лишається прекрасним й жахаючим. Рекомендую до перегляду заради вашого ж реаліті-чека й оновлення розуміння того, як повсякденні для нас речі є нищівними для інших. Подивитися його можна було онлайн до 7 грудня (провтикав строки), тому поки що просто лишу посилання на публікацію журнала «COMMONS», які розмовляли з авторами. В майбутньому ж, якщо десь побачу вільне посилання до перегляду — обов'язково прикріплю до посту.

https://commons.com.ua/uk/vitisneni-film-pro-zhittya-bezpritulnih-v-odesi/

🦉 Айнський ритуал іёмантэ

На гравюрі з музею айнів Kussharo Kotan, Японія 🇯🇵 зображено ритуал іёмантэ — обряд «проваджання духа». У цьому випадку — душі рибного філіна, одного з важливих камуїв (божеств) у традиції айнів.
У центрі — птах, піднятий на дерев’яному помості. Навколо — чоловіки у традиційному вбранні, які виконують рухи ритуального танцю. Жінки стоять по колу та супроводжують церемонію співом.
Для айнів іёмантэ — це спосіб відпустити дух назад у світ камуїв. Ритуал був формою поваги й підтримання зв’язку між людьми та божествами, а не актом покарання чи жертвопринесення.

#НАрх_штудії
#НАрх_ідея
#НАрх_екологія

Декілька місяців тому "Соціальний рух" проводив лекцію на тему degrowth (антизростання); відео, щоправда, так і не виклали на youtube... і, мабуть, не дарма, бо я не знаю, як можна було так кепсько розповісти про таку цікаву і значиму тему.

Відтоді я твердо вирішив сам підготувати й записати ознайомчу лекцію, присвячену антизростанню. Сьогодні я нарешті це зробив.

Degrowth / антизростання - це єдина соціально-екологічна концепція, яка, на мою думку, у наш час варта уваги, не рахуючи більш радикальних. Починаючи з 1970-х, ідея антизростання поступово здобувала прихильників як в академічному, так і в активістському середовищі. Як цілісна (але не замкнена в якійсь "завершеній" догматичній формі) концепція, degrowth здійснює критику наявних суспільно-економічних відносин, зокрема відносно їхнього впливу на довкілля, а також пропонує альтернативу, маленькі кроки до якої, доступні кожному з нас, представлені на цій схемі з 9 елементів.

00:00:00 - "Економіка" як ідеологія та "друга Природа"
00:04:50 - Критика індикаторів "економічного розвитку" (ВВП, ВВП на душу населення, ІЛР)
00:08:00 - Чи є мета у "економічного зростання"?
00:10:22 - Модель "сталого розвитку" (sustainable development)
00:12:41 - Парадокс Джевонса
00:14:00 - Витоки концепції degrowth
00:15:48 - Моделі майбутнього згідно доповіді "Межі зростання" 1972 року
00:20:49 - Термін, ідея та рух до антизростання
00:23:41 - Програма антизростання за Гіоргосом Каллісом
00:25:45 - 9 складових концепції degrowth
00:36:02 - Підсумки

«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей».

Створювати умови, у яких діти можуть рости, вчитися та розвиватися, а не просто виживати, — це обовʼязок будь-якої держави. Проте в Україні це не завжди так: сільські школи закривають, лікарні та пологові будинки скорочують, а соціальні інститути працюють неефективно. І все це — на тлі війни й економічної нерівності.

Особливо гостро проблема відбивається на сільських та прифронтових територіях, де ресурси обмежені, а молодь змушена шукати безпечніші умови в інших регіонах чи за кордоном.

🙌🏽 На щастя, у таких громадах інколи з’являються ініціативи солідарності, аби хоч якось покращити поточне становище. У них беруть участь старости, активісти та волонтерки, які організовують молодіжні простори, гуртки та освітні програми, щоб дати дітям шанс на розвиток і нормальне дитинство.

У новій статті ми розповідаємо про історії локальної взаємодопомоги, які вселяють оптимізм і показують, що сьогодні існує кричуща потреба у радикальних змінах соціальної політики в Україні.

Матеріал у Pdf-форматі.

#херсонські_штудії

Час херсонських штудій: які проблеми документування наразі існують? Чи завжди запис й передача в архів є правильним рішенням?

Уявімо ситуацію. Ви журналіст/ історик, який хоче написати якусь статтю чи щось інше по темі окупації. Утім, якось так виходить, що не зрозуміло, звідки і за що взагалі чіплятися. Однак ви дізнаєтеся, що є n-людина, яка вже колись ділилась свідченнями на камеру. Звісно, всі почнуть до неї їздити знов і знов. Мільйон моментних записів, однакових питальників, реєстрацій, відправок в архіви. Здавалось би, ось вона, правильно написана, задокументована історія, яка буде передана нащадкам. Однак що кажуть ті самі люди, коли їх не знімають, а особистість обіцяють не розкривати навіть за найбільш... дивних свідчень? Свідчень, що відхиляються від зальноприйнятної історії й наративу.

Неочікувано для самої людини, з якою вже здавалося б тривали тисячі годин розмов по темі окупації, відкриваються все нові більш відверті спогади. Вона каже "Чорт... впродовж такої кількості часу в мене хотіли дізнатися відповіді на ті й самі питання, що я вже й забула, що існувало інше. Не помітила, як мої відповіді стали вже буквально заготовленими, бо кожне питання було передбачуваним. Моя жива історія стала ще однією реплікою в музеї".

Усна історія може дати неймовірно великий внесок у формування розуміння тих чи інших подій, що формувалися та відбувалися по світу. Однак, якщо ми кажемо за окупацію, з роками може виявитися так, що ми йшли по хибному сліду. Упускали чимало деталей, вимагаючи від людей повної ідентифікації, як в якомусь дослідженні тилового міста по питанню побуту та їхніх традицій, що я вважаю критичною помилкою.

Коли ти приїхав досліджувати якусь культуру в n-селище, є класним і правильним документами свідчення людей. Ти тут всього на тиждень, часу обмаль, треба формувати новий архів. Однак в умовах, коли ти приїхав на територію, де нещодавно пройшла окупація, подібний загальноприйнятий шлях є хибним. Лише проводячи незліченну кількість часу в тому місці, вливаючись в контекст, тільки з роками в тебе розпочнеться формування справжнього, глибокого дослідження. Тоді, коли люди зможуть тобі справді довіряти.

Після чималих роздумів я прийняв рішення, що вникнув в контекст окупації, відмовлюсь від як такових питальників. Відпав сенс слідувати тому, що регулярно змінюється в процесі розмови. Відпав сенс створювати архів, за яким можна ідентифікувати людей. Так, нащадки тепер ніколи не дізнаються, від кого було почути ті чи інші зайнятної свідчення з окупації. Ніколи не дізнаються віку, зросту, кольору очей. Однак чим є кращим та записана історія, в якій людина боїться висловити думку, що може бути сприйнята хибним чином? Боїться висловити думки тим, хто приїхав, а потім зникне в невідомому напрямку? Скільки ще однакових історій та їхніх результатів буде передано нащадкам? Зрештою, чи буде їм круто працювати з незліченними копіями?

Власне, веду до того, що усна історія по темі окупації має формуватися радикально іншим чином. За доброчесності й відданості дослідника, можуть бути відкриті небачені простори й розуміння того, що відбувалося. Чого тільки варте взяття в приклад роботи різних окупаційних установ, або бізнесів, провайдерів, що перейшли на їхні стандарти. Ці люди ніколи не захочуть спілкуватися на камеру, бути записаними відкрито з тих чи інших причин. Можуть соромитися, боятися згадок свого минулого, але також можуть хотіти поділитися розумінням всіх тогочасних процесів, учасниками чи свідками яких буди. Я їх бачив, спілкувався. Тільки забезпечив повне стирання спогадів з записів я спроможний забезпечити більш широке розуміння усної історії та окупації. Забезпечити взаємну відкритість людям. Ніяк інакше.

Хтось скаже, що подібна не записана на диктофон історія є апріорі хибною, бо людина може почати додавати... не існуючих деталей? Однак чим захистити конвенційну історію при поставленні аналогічного питання? Неочікувано може прийти розуміння що, виявляється, навіть при записі людина може так само прибрехати, прикрасити події, перебільшити свою роль й інше. Однак який сенс й потреба красуватися людині, яка розуміє, що ніхто не дізнається про її існування? Шанс подібного, вочевидь, зменшується в рази. Водночас, відкриваються нові простори для документування настільки вражаючої розум історії.

Записана історія не завжди є істинною. Вона, як би не хотілося визнавати, не здатна забезпечити розуміння чималої кількості процесів, що відбувалися з людьми за таких складних історичних подій, як-от окупація. Є нормальним, що іноді люди не бажають ділитися минулим, оскільки не розуміють, як скористається та чи інша людина свідченнями, відмінними від існуючого наративу. Отак і виходить, що окупація, судячи з усього, спроможна відкритися по максимуму тільки за забезпечення повної анонімності людей.

Наостанок можу лише пожартувати, що опубліковані у великих журналах дослідження теж можуть виявлятися не істинними. Навіть маючи 100500 ніби підтверджених даних. Чого тільки варта справа з реалізацією коштів по теорії з хвороби Альцгеймера, яка виявилася написаною на сфабрикованих даних. Ми ніде не захищені від академічної доброчесності. Чимале впирається в банальне бажання нас самих писати.

#херсонські_штудії

Після останнього посту дуже сильно задумався над тим, як все-таки краще називати/описувати свою діяльність в Херсоні.

Суто з методологічної точки зору, весь ґрунт дослідження окупації в мене проростає з усної історії. Науки, що орієнтована на запис та послідовну інтерпретацію тих чи інших подій зі слів людей. Однак коли доходить питання до збереження цих свідчень, то виникає несостиковочка.

Культурна антропологія як такова, виступає для мене «еталоном» в темі документування. Згадуючи все той же останній пост, «культурна антропологія» має змогу розкритися на повну, коли ти приїжджаєш в селище досліджувати ту чи іншу культуру. Ти маєш на запис, спокійну дешифровку, устаканювання інформації, якій вже чимало років.

Усна історія ж для мене радше є відвітленням від культурної антропології, маючи перед собою більшу гнучкість в діях та менше вимог щодо бюрократичного оформлення. Утім, як правильно відмітив мій друг «критеріями "науковості" досі лишаються фіксовані джерела, які можуть бути піддані (повторній) перевірці. Без них будь-яка праця з гуманітаристики буде поставлена під сумнів. Наука як конвеєр з виробництва знань досі працює тільки так.»

Отож, враховуючи мою відмову від збереження джерел для наступних поколінь (в рамках різних архівів тощо), я просто йду по гарячим слідам історії, заходячи на територію гонзо-журналістики/військового репортажу, де подібне в рамках дозволеного.

Іншими словами, моя діяльність суміш двох вищезгаданих сфер, і не зовсім правильно вдарятися в крайнощі першої чи другої. Не вписуюсь в будь-якому разі через нюанси з документуванням й саму методологічну складність роботи. Лишається тільки взяти волю в кулак, та спробувати запропонувати щось нове.

Засновуючись на ґрунті усної історії, та максимально гнучкому збереженні й передачі інформації зі сфери репортерства, думається моя робота виступає в ролі «польової документалістики». Йдучи по гарячим слідам історії, моєю метою є і лишатиметься збір й формування «колективного досвіду» людей з окупації. Йдеться не просто про збір інформації, а про дослідження гострих тем, які достатньо часто в історії можуть навіть і не виринати. Йдеться не просто за епізодичні приїзди в зону дослідження, а про взяття радикальної участі в житті міста. В спробі порозумітися з місцевими.

Ну і, звісно, йдеться про неможливість збереження свідчень за поточної ситуації. Відверті розмови не рідко можуть йти в розріз з загальноприйнятим наративами.

#херсонські_штудії

Наостанок щодо методології думаю можна спокійно додати, що «польова документалістика» вирізняється серед інших самою екстремальністю збору свідчень.

Йдучи по гарячим слідам історії, коли не пройшло навіть 10 років та всі не встигли повноцінно відрефлексувати події, що продовжуються, можна наткнутися на чимале нерозуміння роботи. Зокрема на заваді можуть стати спец. служби.

«Польова документалістика» не приймає аргументацію «почнемо збирати свідчення, коли все охолоне й пройдуть десятиліття». Або ж у нашому випадку, як дехто каже, коли закінчиться повномасштабна війна. Думаю варто не забувати, що людям властиво помирати. Всіх це рано чи пізно торкнеться, однак війна кратно збільшує цю ймовірність. Вона ж і не рідко змушує людину переїжджати на нове місце проживання. На мою думку шлях, що йде через гарячі сліди історії, має шануватися. Це не якийсь егоїзм чи клінічна шизофренія, а цілком виважений крок спробувати сформувати історію, поки ті, хто її пам'ятає, ще ходять десь поруч з нами.

Це спроба дати людям відчути, що їхня пам'ять не робить з них ізгоїв.