Святий апостол Андрій став першим із 12-ти покликаних найближчих учнів Ісуса Христа, тому й іменує його Церква Першозваним. Житіє святого оповідає, що апостол Андрій був сином юдея Іони та братом першоверховного апостола Петра (якого до покликання звали Симоном). До покликання був простим рибалкою із Вифсаїди – містечка на узбережжі Галілейського озера.
Він не мав власної родини, бо віддавав перевагу дівству перед шлюбом. І почувши, що святий Іоан Предтеча проповідує на Йордані покаяння, святий Андрій все полишив та став його учнем. А коли Сам Христос прийшов на Йордан, щоб охреститися від Іоана, тоді Андрій разом зі своїм земляком Іоаном Зеведеєвим (майбутнім апостолом Іоаном Богословом) послідували за Месією. Пізніше до них приєднався і брат Андріїв, Петро.
Апостол Андрій невідступно був поруч з Ісусом Христом упродовж всього Його земного служіння. Разом з іншими учнями святий Андрій удостоївся бачити Господа після воскресіння і бути присутнім на Єлеонській горі, коли Господь, благословивши учнів, вознісся. Після зішестя Святого Духа на апостолів святий Андрій пішов із проповіддю у північні країни.
Відвідав він багато різних країн, дійшовши до самого Чорного моря і Дунаю. Проповідував святий Андрій також у Скіфії, на землях, на яких пізніше постане і наша Україна-Русь – аж до Криму, північного Причорноморʼя та Подніпровʼя. Було це у другій половині І століття після Різдва Христового.
Тому ми по-особливому шануємо цього святого апостола. Він приніс віру Христову, слово Боже на наші землі. Собор Київської митрополії 1621 р. іменує його «апостолом українським», засвідчуючи гідність нашої Помісної Церкви як такої, що серед інших давніх Церков отримала свій початок від апостола.
Відтак, ми маємо історичні підстави іменувати апостола Андрія Першозваного основоположником Української Православної Церкви, бо хоча хрещення цілого народу нашого сталося майже тисячоліттям пізніше, але засіяв зерна віри та створив перші християнські громади в землях, які є Україною, саме він – перший з апостолів Христових.
Святий апостоле Андрію Першозваний, моли Бога за нас, за нашу Церкву Українську!
#Церква_з_тобою
Він не мав власної родини, бо віддавав перевагу дівству перед шлюбом. І почувши, що святий Іоан Предтеча проповідує на Йордані покаяння, святий Андрій все полишив та став його учнем. А коли Сам Христос прийшов на Йордан, щоб охреститися від Іоана, тоді Андрій разом зі своїм земляком Іоаном Зеведеєвим (майбутнім апостолом Іоаном Богословом) послідували за Месією. Пізніше до них приєднався і брат Андріїв, Петро.
Апостол Андрій невідступно був поруч з Ісусом Христом упродовж всього Його земного служіння. Разом з іншими учнями святий Андрій удостоївся бачити Господа після воскресіння і бути присутнім на Єлеонській горі, коли Господь, благословивши учнів, вознісся. Після зішестя Святого Духа на апостолів святий Андрій пішов із проповіддю у північні країни.
Відвідав він багато різних країн, дійшовши до самого Чорного моря і Дунаю. Проповідував святий Андрій також у Скіфії, на землях, на яких пізніше постане і наша Україна-Русь – аж до Криму, північного Причорноморʼя та Подніпровʼя. Було це у другій половині І століття після Різдва Христового.
Тому ми по-особливому шануємо цього святого апостола. Він приніс віру Христову, слово Боже на наші землі. Собор Київської митрополії 1621 р. іменує його «апостолом українським», засвідчуючи гідність нашої Помісної Церкви як такої, що серед інших давніх Церков отримала свій початок від апостола.
Відтак, ми маємо історичні підстави іменувати апостола Андрія Першозваного основоположником Української Православної Церкви, бо хоча хрещення цілого народу нашого сталося майже тисячоліттям пізніше, але засіяв зерна віри та створив перші християнські громади в землях, які є Україною, саме він – перший з апостолів Христових.
Святий апостоле Андрію Першозваний, моли Бога за нас, за нашу Церкву Українську!
#Церква_з_тобою
Свята великомучениця Варвара – одна з найшанованіших святих для нашого народу та християнського світу. Понад 9 століть її нетлінні мощі спочивають у Києві, привезені сюди з Візантії ще в 1108 році донькою імператора Олексія Комнина, царівною Варварою. Біля цих мощей звершилось та продовжує звершуватись незліченне число чудесних зцілень.
Святу Варвару вважають особливою заступницею у найскладніші часи, особливо під час воєн, хвороб та природних катаклізмів. У житії святої описано, що вона благала Бога позбавляти від раптової смерті і хвороби всяку людину, яка буде молитовно згадувати її страждання.
Історично ж, свята Варвара жила в роки правління римського імператора Максиміана, в кінці ІІІ – на початку IV століття. Вона була єдиною донькою заможного купця-язичника Діоскора. Рано втратила матір, тож виховувалась суворим батьком, який поселив її у високу башту, оберігаючи від спокус цього світу та надмірної уваги залицяльників.
Перебуваючи на самоті в цій башті, молода дівчина дивилася на зовнішній світ. Споглядаючи красу неба і землі, сонце, місяць та зірки, хмари та дерева і все інше, що могло бачити її око, майбутня свята віддавалася глибоким міркуванням над тим, як все це могло з’явитися. Очевидно, що не випадково і не само собою, і не від рук людей чи ідолів, яким поклонявся її батько.
Як плід цих роздумів Варвара знайшла віру в Бога, однак ще не досконалу. Коли ж батько випустив її з башти для спілкування з дівчатами-однолітками, то від християнок, які були серед них, вона дізналася про Христа і Його Євангеліє. Дівчата познайомили її зі священником, який і відповів Варварі на питання про Бога і про те, який є Його закон і чого Господь хоче для людини. Тож, отримавши вже настанову від Божественного Одкровення, від Писання та від пресвітера Церкви, Варвара остаточно утвердилася у вірі настільки непохитно, що навіть муки і смерть не змогли налякати її.
Діоскор не схвалив навернення дочки в християнство, жорстоко катував її, а пізніше стратив власною рукою, відрубавши їй голову. Передання свідчить, що за це його спіткала кара Божа: під час грози у нього влучила блискавка і спалила його тіло на попіл. Сталося це у 306 році.
Тіло святої Варвари поховав з належними почестями благочестивий чоловік на ім՚я Галентіан, побудувавши церкву, в якій звершувалось багато чудес молитвами і благодаттю Божою. В VI столітті мощі святої Варвари перенесли до Константинополя, а на початку XII століття – до Києва. Мощі урочисто були покладені в Михайлівському Золотоверхому соборі, а коли в 1937 році радянська влада підірвала Михайлівський собор, то мощі святої Варвари після зміни кількох місць перебування перенесли в 1961 році до Володимирського собору, де вони спочивають і донині.
Свята великомученице Варваро, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Святу Варвару вважають особливою заступницею у найскладніші часи, особливо під час воєн, хвороб та природних катаклізмів. У житії святої описано, що вона благала Бога позбавляти від раптової смерті і хвороби всяку людину, яка буде молитовно згадувати її страждання.
Історично ж, свята Варвара жила в роки правління римського імператора Максиміана, в кінці ІІІ – на початку IV століття. Вона була єдиною донькою заможного купця-язичника Діоскора. Рано втратила матір, тож виховувалась суворим батьком, який поселив її у високу башту, оберігаючи від спокус цього світу та надмірної уваги залицяльників.
Перебуваючи на самоті в цій башті, молода дівчина дивилася на зовнішній світ. Споглядаючи красу неба і землі, сонце, місяць та зірки, хмари та дерева і все інше, що могло бачити її око, майбутня свята віддавалася глибоким міркуванням над тим, як все це могло з’явитися. Очевидно, що не випадково і не само собою, і не від рук людей чи ідолів, яким поклонявся її батько.
Як плід цих роздумів Варвара знайшла віру в Бога, однак ще не досконалу. Коли ж батько випустив її з башти для спілкування з дівчатами-однолітками, то від християнок, які були серед них, вона дізналася про Христа і Його Євангеліє. Дівчата познайомили її зі священником, який і відповів Варварі на питання про Бога і про те, який є Його закон і чого Господь хоче для людини. Тож, отримавши вже настанову від Божественного Одкровення, від Писання та від пресвітера Церкви, Варвара остаточно утвердилася у вірі настільки непохитно, що навіть муки і смерть не змогли налякати її.
Діоскор не схвалив навернення дочки в християнство, жорстоко катував її, а пізніше стратив власною рукою, відрубавши їй голову. Передання свідчить, що за це його спіткала кара Божа: під час грози у нього влучила блискавка і спалила його тіло на попіл. Сталося це у 306 році.
Тіло святої Варвари поховав з належними почестями благочестивий чоловік на ім՚я Галентіан, побудувавши церкву, в якій звершувалось багато чудес молитвами і благодаттю Божою. В VI столітті мощі святої Варвари перенесли до Константинополя, а на початку XII століття – до Києва. Мощі урочисто були покладені в Михайлівському Золотоверхому соборі, а коли в 1937 році радянська влада підірвала Михайлівський собор, то мощі святої Варвари після зміни кількох місць перебування перенесли в 1961 році до Володимирського собору, де вони спочивають і донині.
Свята великомученице Варваро, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Ім’я Миколай у перекладі з давньогрецької означає «переможець народів». І цей святий, з Божого благословення, дійсно явився на благо всьому світу, для всіх народів ставши прикладом і зразком діяльної, живої віри, яка долає перешкоди та перемагає.
Святителя Миколая, великого Чудотворця, скорого помічника і доброго заступника людей перед Богом, виростила країна Лікійська (нині це Анталія, частина Туреччини). Він народився близько 260 року від Різдва Христового в Патарі, колись приморському торгівельному містечку. Миколай був єдиною дитиною у своїх батьків, Феофана і Нонни, які були заможними та знатними людьми.
Житіє святого нам оповідає, що Миколай став на духовний шлях у доволі юному віці. Він відрізнявся від однолітків: у нього не було ніяких звичок, властивих юності, за вдачею він був подібний до старця, через що всі його поважали і дивувалися йому.
У святого Миколая в рідному йому місті був дядько, єпископ міста Патари, теж на ім’я Миколай. Цей єпископ і переконав батьків, щоби вони віддали сина на службу Божу. Цей єпископ рукоположив юного Миколая у сан пресвітера. Ставши священнослужителем, юнак перебував у постійній молитві і пості, вивчав різні науки і слово Боже, допомагаючи нужденним і хворим.
Незліченну кількість зцілень, добрих і милосердних справ звершив святий Миколай. Словом Божим і молитвою він приборкував шторми та воскрешав загиблих. У своєму благочесті святитель не розділяв добрі справи на великі й малі, гідні його втручання та негідні, й ніколи не відмовляв у допомозі потребуючим. Багатий спадок, залишений йому батьками, Миколай роздав біднякам. Він годував нужденних, допомагав сиротам, розраджував тих, хто звертався до нього.
Його обрали на архієрейський престол Мир Лікійських (це поблизу сучасного містечка Демре у провінції Анталія, в Туреччині). За проповідування віри Христової його ув՚язнювали та переслідували.
Великий угодник Божий праведно прожив багато років земного життя і мирно спочив у Бозі в місті Мири. На похорон святого Миколая зібралися єпископи з усієї країни та сила силенна народу з усіх міст. Чесне тіло святителя було покладено в соборній церкві Мирської митрополії в шостий день грудня. Рік смерті святителя Миколая точно не невідомий: за одними даними, це 341 рік, зі іншими – між 345 – 352 роками.
Нехай приклад святителя Миколая, його допомога, заступництво і молитва за нас до Господа будуть нам завжди на поміч! Святителю, отче Миколаю, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Святителя Миколая, великого Чудотворця, скорого помічника і доброго заступника людей перед Богом, виростила країна Лікійська (нині це Анталія, частина Туреччини). Він народився близько 260 року від Різдва Христового в Патарі, колись приморському торгівельному містечку. Миколай був єдиною дитиною у своїх батьків, Феофана і Нонни, які були заможними та знатними людьми.
Житіє святого нам оповідає, що Миколай став на духовний шлях у доволі юному віці. Він відрізнявся від однолітків: у нього не було ніяких звичок, властивих юності, за вдачею він був подібний до старця, через що всі його поважали і дивувалися йому.
У святого Миколая в рідному йому місті був дядько, єпископ міста Патари, теж на ім’я Миколай. Цей єпископ і переконав батьків, щоби вони віддали сина на службу Божу. Цей єпископ рукоположив юного Миколая у сан пресвітера. Ставши священнослужителем, юнак перебував у постійній молитві і пості, вивчав різні науки і слово Боже, допомагаючи нужденним і хворим.
Незліченну кількість зцілень, добрих і милосердних справ звершив святий Миколай. Словом Божим і молитвою він приборкував шторми та воскрешав загиблих. У своєму благочесті святитель не розділяв добрі справи на великі й малі, гідні його втручання та негідні, й ніколи не відмовляв у допомозі потребуючим. Багатий спадок, залишений йому батьками, Миколай роздав біднякам. Він годував нужденних, допомагав сиротам, розраджував тих, хто звертався до нього.
Його обрали на архієрейський престол Мир Лікійських (це поблизу сучасного містечка Демре у провінції Анталія, в Туреччині). За проповідування віри Христової його ув՚язнювали та переслідували.
Великий угодник Божий праведно прожив багато років земного життя і мирно спочив у Бозі в місті Мири. На похорон святого Миколая зібралися єпископи з усієї країни та сила силенна народу з усіх міст. Чесне тіло святителя було покладено в соборній церкві Мирської митрополії в шостий день грудня. Рік смерті святителя Миколая точно не невідомий: за одними даними, це 341 рік, зі іншими – між 345 – 352 роками.
Нехай приклад святителя Миколая, його допомога, заступництво і молитва за нас до Господа будуть нам завжди на поміч! Святителю, отче Миколаю, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою