Святий апостол Андрій став першим із 12-ти покликаних найближчих учнів Ісуса Христа, тому й іменує його Церква Першозваним. Житіє святого оповідає, що апостол Андрій був сином юдея Іони та братом першоверховного апостола Петра (якого до покликання звали Симоном). До покликання був простим рибалкою із Вифсаїди – містечка на узбережжі Галілейського озера.
Він не мав власної родини, бо віддавав перевагу дівству перед шлюбом. І почувши, що святий Іоан Предтеча проповідує на Йордані покаяння, святий Андрій все полишив та став його учнем. А коли Сам Христос прийшов на Йордан, щоб охреститися від Іоана, тоді Андрій разом зі своїм земляком Іоаном Зеведеєвим (майбутнім апостолом Іоаном Богословом) послідували за Месією. Пізніше до них приєднався і брат Андріїв, Петро.
Апостол Андрій невідступно був поруч з Ісусом Христом упродовж всього Його земного служіння. Разом з іншими учнями святий Андрій удостоївся бачити Господа після воскресіння і бути присутнім на Єлеонській горі, коли Господь, благословивши учнів, вознісся. Після зішестя Святого Духа на апостолів святий Андрій пішов із проповіддю у північні країни.
Відвідав він багато різних країн, дійшовши до самого Чорного моря і Дунаю. Проповідував святий Андрій також у Скіфії, на землях, на яких пізніше постане і наша Україна-Русь – аж до Криму, північного Причорноморʼя та Подніпровʼя. Було це у другій половині І століття після Різдва Христового.
Тому ми по-особливому шануємо цього святого апостола. Він приніс віру Христову, слово Боже на наші землі. Собор Київської митрополії 1621 р. іменує його «апостолом українським», засвідчуючи гідність нашої Помісної Церкви як такої, що серед інших давніх Церков отримала свій початок від апостола.
Відтак, ми маємо історичні підстави іменувати апостола Андрія Першозваного основоположником Української Православної Церкви, бо хоча хрещення цілого народу нашого сталося майже тисячоліттям пізніше, але засіяв зерна віри та створив перші християнські громади в землях, які є Україною, саме він – перший з апостолів Христових.
Святий апостоле Андрію Першозваний, моли Бога за нас, за нашу Церкву Українську!
#Церква_з_тобою
Він не мав власної родини, бо віддавав перевагу дівству перед шлюбом. І почувши, що святий Іоан Предтеча проповідує на Йордані покаяння, святий Андрій все полишив та став його учнем. А коли Сам Христос прийшов на Йордан, щоб охреститися від Іоана, тоді Андрій разом зі своїм земляком Іоаном Зеведеєвим (майбутнім апостолом Іоаном Богословом) послідували за Месією. Пізніше до них приєднався і брат Андріїв, Петро.
Апостол Андрій невідступно був поруч з Ісусом Христом упродовж всього Його земного служіння. Разом з іншими учнями святий Андрій удостоївся бачити Господа після воскресіння і бути присутнім на Єлеонській горі, коли Господь, благословивши учнів, вознісся. Після зішестя Святого Духа на апостолів святий Андрій пішов із проповіддю у північні країни.
Відвідав він багато різних країн, дійшовши до самого Чорного моря і Дунаю. Проповідував святий Андрій також у Скіфії, на землях, на яких пізніше постане і наша Україна-Русь – аж до Криму, північного Причорноморʼя та Подніпровʼя. Було це у другій половині І століття після Різдва Христового.
Тому ми по-особливому шануємо цього святого апостола. Він приніс віру Христову, слово Боже на наші землі. Собор Київської митрополії 1621 р. іменує його «апостолом українським», засвідчуючи гідність нашої Помісної Церкви як такої, що серед інших давніх Церков отримала свій початок від апостола.
Відтак, ми маємо історичні підстави іменувати апостола Андрія Першозваного основоположником Української Православної Церкви, бо хоча хрещення цілого народу нашого сталося майже тисячоліттям пізніше, але засіяв зерна віри та створив перші християнські громади в землях, які є Україною, саме він – перший з апостолів Христових.
Святий апостоле Андрію Першозваний, моли Бога за нас, за нашу Церкву Українську!
#Церква_з_тобою
Свята великомучениця Варвара – одна з найшанованіших святих для нашого народу та християнського світу. Понад 9 століть її нетлінні мощі спочивають у Києві, привезені сюди з Візантії ще в 1108 році донькою імператора Олексія Комнина, царівною Варварою. Біля цих мощей звершилось та продовжує звершуватись незліченне число чудесних зцілень.
Святу Варвару вважають особливою заступницею у найскладніші часи, особливо під час воєн, хвороб та природних катаклізмів. У житії святої описано, що вона благала Бога позбавляти від раптової смерті і хвороби всяку людину, яка буде молитовно згадувати її страждання.
Історично ж, свята Варвара жила в роки правління римського імператора Максиміана, в кінці ІІІ – на початку IV століття. Вона була єдиною донькою заможного купця-язичника Діоскора. Рано втратила матір, тож виховувалась суворим батьком, який поселив її у високу башту, оберігаючи від спокус цього світу та надмірної уваги залицяльників.
Перебуваючи на самоті в цій башті, молода дівчина дивилася на зовнішній світ. Споглядаючи красу неба і землі, сонце, місяць та зірки, хмари та дерева і все інше, що могло бачити її око, майбутня свята віддавалася глибоким міркуванням над тим, як все це могло з’явитися. Очевидно, що не випадково і не само собою, і не від рук людей чи ідолів, яким поклонявся її батько.
Як плід цих роздумів Варвара знайшла віру в Бога, однак ще не досконалу. Коли ж батько випустив її з башти для спілкування з дівчатами-однолітками, то від християнок, які були серед них, вона дізналася про Христа і Його Євангеліє. Дівчата познайомили її зі священником, який і відповів Варварі на питання про Бога і про те, який є Його закон і чого Господь хоче для людини. Тож, отримавши вже настанову від Божественного Одкровення, від Писання та від пресвітера Церкви, Варвара остаточно утвердилася у вірі настільки непохитно, що навіть муки і смерть не змогли налякати її.
Діоскор не схвалив навернення дочки в християнство, жорстоко катував її, а пізніше стратив власною рукою, відрубавши їй голову. Передання свідчить, що за це його спіткала кара Божа: під час грози у нього влучила блискавка і спалила його тіло на попіл. Сталося це у 306 році.
Тіло святої Варвари поховав з належними почестями благочестивий чоловік на ім՚я Галентіан, побудувавши церкву, в якій звершувалось багато чудес молитвами і благодаттю Божою. В VI столітті мощі святої Варвари перенесли до Константинополя, а на початку XII століття – до Києва. Мощі урочисто були покладені в Михайлівському Золотоверхому соборі, а коли в 1937 році радянська влада підірвала Михайлівський собор, то мощі святої Варвари після зміни кількох місць перебування перенесли в 1961 році до Володимирського собору, де вони спочивають і донині.
Свята великомученице Варваро, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Святу Варвару вважають особливою заступницею у найскладніші часи, особливо під час воєн, хвороб та природних катаклізмів. У житії святої описано, що вона благала Бога позбавляти від раптової смерті і хвороби всяку людину, яка буде молитовно згадувати її страждання.
Історично ж, свята Варвара жила в роки правління римського імператора Максиміана, в кінці ІІІ – на початку IV століття. Вона була єдиною донькою заможного купця-язичника Діоскора. Рано втратила матір, тож виховувалась суворим батьком, який поселив її у високу башту, оберігаючи від спокус цього світу та надмірної уваги залицяльників.
Перебуваючи на самоті в цій башті, молода дівчина дивилася на зовнішній світ. Споглядаючи красу неба і землі, сонце, місяць та зірки, хмари та дерева і все інше, що могло бачити її око, майбутня свята віддавалася глибоким міркуванням над тим, як все це могло з’явитися. Очевидно, що не випадково і не само собою, і не від рук людей чи ідолів, яким поклонявся її батько.
Як плід цих роздумів Варвара знайшла віру в Бога, однак ще не досконалу. Коли ж батько випустив її з башти для спілкування з дівчатами-однолітками, то від християнок, які були серед них, вона дізналася про Христа і Його Євангеліє. Дівчата познайомили її зі священником, який і відповів Варварі на питання про Бога і про те, який є Його закон і чого Господь хоче для людини. Тож, отримавши вже настанову від Божественного Одкровення, від Писання та від пресвітера Церкви, Варвара остаточно утвердилася у вірі настільки непохитно, що навіть муки і смерть не змогли налякати її.
Діоскор не схвалив навернення дочки в християнство, жорстоко катував її, а пізніше стратив власною рукою, відрубавши їй голову. Передання свідчить, що за це його спіткала кара Божа: під час грози у нього влучила блискавка і спалила його тіло на попіл. Сталося це у 306 році.
Тіло святої Варвари поховав з належними почестями благочестивий чоловік на ім՚я Галентіан, побудувавши церкву, в якій звершувалось багато чудес молитвами і благодаттю Божою. В VI столітті мощі святої Варвари перенесли до Константинополя, а на початку XII століття – до Києва. Мощі урочисто були покладені в Михайлівському Золотоверхому соборі, а коли в 1937 році радянська влада підірвала Михайлівський собор, то мощі святої Варвари після зміни кількох місць перебування перенесли в 1961 році до Володимирського собору, де вони спочивають і донині.
Свята великомученице Варваро, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Ім’я Миколай у перекладі з давньогрецької означає «переможець народів». І цей святий, з Божого благословення, дійсно явився на благо всьому світу, для всіх народів ставши прикладом і зразком діяльної, живої віри, яка долає перешкоди та перемагає.
Святителя Миколая, великого Чудотворця, скорого помічника і доброго заступника людей перед Богом, виростила країна Лікійська (нині це Анталія, частина Туреччини). Він народився близько 260 року від Різдва Христового в Патарі, колись приморському торгівельному містечку. Миколай був єдиною дитиною у своїх батьків, Феофана і Нонни, які були заможними та знатними людьми.
Житіє святого нам оповідає, що Миколай став на духовний шлях у доволі юному віці. Він відрізнявся від однолітків: у нього не було ніяких звичок, властивих юності, за вдачею він був подібний до старця, через що всі його поважали і дивувалися йому.
У святого Миколая в рідному йому місті був дядько, єпископ міста Патари, теж на ім’я Миколай. Цей єпископ і переконав батьків, щоби вони віддали сина на службу Божу. Цей єпископ рукоположив юного Миколая у сан пресвітера. Ставши священнослужителем, юнак перебував у постійній молитві і пості, вивчав різні науки і слово Боже, допомагаючи нужденним і хворим.
Незліченну кількість зцілень, добрих і милосердних справ звершив святий Миколай. Словом Божим і молитвою він приборкував шторми та воскрешав загиблих. У своєму благочесті святитель не розділяв добрі справи на великі й малі, гідні його втручання та негідні, й ніколи не відмовляв у допомозі потребуючим. Багатий спадок, залишений йому батьками, Миколай роздав біднякам. Він годував нужденних, допомагав сиротам, розраджував тих, хто звертався до нього.
Його обрали на архієрейський престол Мир Лікійських (це поблизу сучасного містечка Демре у провінції Анталія, в Туреччині). За проповідування віри Христової його ув՚язнювали та переслідували.
Великий угодник Божий праведно прожив багато років земного життя і мирно спочив у Бозі в місті Мири. На похорон святого Миколая зібралися єпископи з усієї країни та сила силенна народу з усіх міст. Чесне тіло святителя було покладено в соборній церкві Мирської митрополії в шостий день грудня. Рік смерті святителя Миколая точно не невідомий: за одними даними, це 341 рік, зі іншими – між 345 – 352 роками.
Нехай приклад святителя Миколая, його допомога, заступництво і молитва за нас до Господа будуть нам завжди на поміч! Святителю, отче Миколаю, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
Святителя Миколая, великого Чудотворця, скорого помічника і доброго заступника людей перед Богом, виростила країна Лікійська (нині це Анталія, частина Туреччини). Він народився близько 260 року від Різдва Христового в Патарі, колись приморському торгівельному містечку. Миколай був єдиною дитиною у своїх батьків, Феофана і Нонни, які були заможними та знатними людьми.
Житіє святого нам оповідає, що Миколай став на духовний шлях у доволі юному віці. Він відрізнявся від однолітків: у нього не було ніяких звичок, властивих юності, за вдачею він був подібний до старця, через що всі його поважали і дивувалися йому.
У святого Миколая в рідному йому місті був дядько, єпископ міста Патари, теж на ім’я Миколай. Цей єпископ і переконав батьків, щоби вони віддали сина на службу Божу. Цей єпископ рукоположив юного Миколая у сан пресвітера. Ставши священнослужителем, юнак перебував у постійній молитві і пості, вивчав різні науки і слово Боже, допомагаючи нужденним і хворим.
Незліченну кількість зцілень, добрих і милосердних справ звершив святий Миколай. Словом Божим і молитвою він приборкував шторми та воскрешав загиблих. У своєму благочесті святитель не розділяв добрі справи на великі й малі, гідні його втручання та негідні, й ніколи не відмовляв у допомозі потребуючим. Багатий спадок, залишений йому батьками, Миколай роздав біднякам. Він годував нужденних, допомагав сиротам, розраджував тих, хто звертався до нього.
Його обрали на архієрейський престол Мир Лікійських (це поблизу сучасного містечка Демре у провінції Анталія, в Туреччині). За проповідування віри Христової його ув՚язнювали та переслідували.
Великий угодник Божий праведно прожив багато років земного життя і мирно спочив у Бозі в місті Мири. На похорон святого Миколая зібралися єпископи з усієї країни та сила силенна народу з усіх міст. Чесне тіло святителя було покладено в соборній церкві Мирської митрополії в шостий день грудня. Рік смерті святителя Миколая точно не невідомий: за одними даними, це 341 рік, зі іншими – між 345 – 352 роками.
Нехай приклад святителя Миколая, його допомога, заступництво і молитва за нас до Господа будуть нам завжди на поміч! Святителю, отче Миколаю, моли Бога за нас!
#Церква_з_тобою
За дев’ять місяців до відзначення Різдва Пресвятої Богородиці Церква вшановує Її чудесне зачаття від праведних батьків Іоакима та Анни. Дійсно, народження Пречистої Діви Марії було чудом і сталося через вияв особливого Господнього благовоління, адже Марія народилася в родині похилих і бездітних батьків. Тому Господь сотворив це чудо, щоби засвідчити особливе, виняткове покликання цієї дитини – Діва Марія мала послужити великій тайні Боговтілення, стати Матір’ю Самого Сина Божого.
Іоаким і Анна, батьки Пречистої Діви, були людьми праведними, побожними та прикрашеними чеснотами. Однак їхнє сімейне життя було затьмарене безплідністю: доживши до старості, вони не мали спадкоємців роду. Подружжя тужило і плакало через це, а від інших зазнавало ганьби і принижень, бо нерозумні люди думали, що відсутність дітей є ознакою гніву Божого на них за якість таємні гріхи.
Передання оповідає, як одного разу, у велике свято, Іоаким прийшов до Єрусалимського храму, щоби принести дари Господу, але первосвященник докорив йому за безпліддя, а відтак і «за відсутність Божого благословення», і не прийняв його жертви. Засмучений Іоаким після цього подався в пустелю і там довго оплакував свою ганьбу перед людьми.
Тоді ж і Анна вийшла в сад та побачила на дереві пташине гніздо, в якому лежали пташенята. Засмутилась Анна і сказала: «Все в природі народжує, все користується благословенням Божим – птахи небесні, звірі і навіть сама земля приносить різні плоди, одна я позбавлена цього щастя». Але голос ангела Господнього їй відповів: «Анно! Почута молитва твоя, ти народиш Преблагословенну дочку Марію, від Якої піде спасіння всьому світу». Сповнившись невимовною радістю, Анна пішла в Єрусалимський храм, щоби віддати хвалу Богові. Тієї ж миті обрадував ангел і праведного Іоакима, повелівши йому іти в Єрусалим, де в знамення правдивості божественного одкровення, він біля золотих воріт храму зустріне свою дружину.
Зустрілося обрадуване подружжя біля храму, гаряче подякували Господу і повернулися додому. І зачала Анна, як свідчить Передання, в 9-й день грудня місяця, а народила Дочку восьмого вересня.
Сьогоднішнє свято ще раз нагадує нам, що часом те, що здається гнівом Божим та висміюється людьми, насправді є виявом особливого благовоління. Бо народження від неплідних батьків Пречистої Діви Марії стало справжнім благословенням не лише для них, але і для всього людства. Ніхто з нас не знає, коли і в який точно спосіб Промисел Божий здійсниться, як не знали цього Іоаким і Анна. Але завдяки нашій вірі ми точно знаємо, що Бог веде нас до кращого. А всяке зло, яке стається з нами, Він зупинить, спрямувавши його наслідки до добра.
#Церква_з_тобою
Іоаким і Анна, батьки Пречистої Діви, були людьми праведними, побожними та прикрашеними чеснотами. Однак їхнє сімейне життя було затьмарене безплідністю: доживши до старості, вони не мали спадкоємців роду. Подружжя тужило і плакало через це, а від інших зазнавало ганьби і принижень, бо нерозумні люди думали, що відсутність дітей є ознакою гніву Божого на них за якість таємні гріхи.
Передання оповідає, як одного разу, у велике свято, Іоаким прийшов до Єрусалимського храму, щоби принести дари Господу, але первосвященник докорив йому за безпліддя, а відтак і «за відсутність Божого благословення», і не прийняв його жертви. Засмучений Іоаким після цього подався в пустелю і там довго оплакував свою ганьбу перед людьми.
Тоді ж і Анна вийшла в сад та побачила на дереві пташине гніздо, в якому лежали пташенята. Засмутилась Анна і сказала: «Все в природі народжує, все користується благословенням Божим – птахи небесні, звірі і навіть сама земля приносить різні плоди, одна я позбавлена цього щастя». Але голос ангела Господнього їй відповів: «Анно! Почута молитва твоя, ти народиш Преблагословенну дочку Марію, від Якої піде спасіння всьому світу». Сповнившись невимовною радістю, Анна пішла в Єрусалимський храм, щоби віддати хвалу Богові. Тієї ж миті обрадував ангел і праведного Іоакима, повелівши йому іти в Єрусалим, де в знамення правдивості божественного одкровення, він біля золотих воріт храму зустріне свою дружину.
Зустрілося обрадуване подружжя біля храму, гаряче подякували Господу і повернулися додому. І зачала Анна, як свідчить Передання, в 9-й день грудня місяця, а народила Дочку восьмого вересня.
Сьогоднішнє свято ще раз нагадує нам, що часом те, що здається гнівом Божим та висміюється людьми, насправді є виявом особливого благовоління. Бо народження від неплідних батьків Пречистої Діви Марії стало справжнім благословенням не лише для них, але і для всього людства. Ніхто з нас не знає, коли і в який точно спосіб Промисел Божий здійсниться, як не знали цього Іоаким і Анна. Але завдяки нашій вірі ми точно знаємо, що Бог веде нас до кращого. А всяке зло, яке стається з нами, Він зупинить, спрямувавши його наслідки до добра.
#Церква_з_тобою
9 грудня 1925 року в селі Хімчин Косівського повіту, тепер це Івано-Франківська область, в бідній селянській родині народився майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (в миру Василь Омелянович Романюк). Його постать є непересічною, видатною, знаковою для нашого народу і нашої Української Церкви. Славне ім’я Патріарха Володимира назавжди увійшло в історію як ім’я визначного ієрарха, сповідника, вірного сина українського народу, невтомного борця за автокефалію Української Православної Церкви.
На нинішній рік припало 100-річчя з дня його народження та 30 років від часу його упокоєння. Життєвий шлях Патріарха Володимира, на той час очільника Української Православної Церкви Київського Патріархату, обірвався у липні 1995 року. Його похорон біля стін Софії Київської пізніше назвуть «чорним, або кривавим, вівторком» через насильницькі дії тодішньої влади, за силовий розгін мирних людей, які проводжали в останню путь свого Патріарха.
Патріарх прожив дуже складне, повне випробувань життя. Вже в 19 років його за приналежність до ОУН уперше заарештували, згодом, у 1972-му – вдруге. Загалом у радянських концтаборах і засланнях він провів понад 19 років. За що? За активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих, за захист «дисидентів» та всіх «неблагонадійних» для радянської влади.
У короткий проміжок між неволями він здобув духовну освіту, був рукопокладений на священника, служив у сільських парафіях Гуцульщини і Покуття. Наприкінці квітня 1990 року Василь Романюк був рукопокладений в сан єпископа з титулом «єпископ Ужгородський і Хустський». За декілька днів перед цим він прийняв постриг в чернецтво з іменем Володимир – на честь хрестителя України-Руси, святого князя Володимира Великого.
«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – сказав він на хіротонії. А вже через три роки він став Патріархом Київським і всієї Руси-України.
На жаль, патріаршество його було коротким – трохи більше за півтора роки. Але Патріарх Володимир був і назавжди залишиться в нашій пам’яті як великий син українського народу, який у непрості часи атеїстичної доби боровся, мріяв і робив усе для того, щоби була відновлена українська держава та автокефальна Українська Православна Церква.
Згадаймо Святійшого Патріарха Володимира у своїх тихих подячних молитвах! Вічна йому пам՚ять.
#Церква_з_тобою
На нинішній рік припало 100-річчя з дня його народження та 30 років від часу його упокоєння. Життєвий шлях Патріарха Володимира, на той час очільника Української Православної Церкви Київського Патріархату, обірвався у липні 1995 року. Його похорон біля стін Софії Київської пізніше назвуть «чорним, або кривавим, вівторком» через насильницькі дії тодішньої влади, за силовий розгін мирних людей, які проводжали в останню путь свого Патріарха.
Патріарх прожив дуже складне, повне випробувань життя. Вже в 19 років його за приналежність до ОУН уперше заарештували, згодом, у 1972-му – вдруге. Загалом у радянських концтаборах і засланнях він провів понад 19 років. За що? За активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих, за захист «дисидентів» та всіх «неблагонадійних» для радянської влади.
У короткий проміжок між неволями він здобув духовну освіту, був рукопокладений на священника, служив у сільських парафіях Гуцульщини і Покуття. Наприкінці квітня 1990 року Василь Романюк був рукопокладений в сан єпископа з титулом «єпископ Ужгородський і Хустський». За декілька днів перед цим він прийняв постриг в чернецтво з іменем Володимир – на честь хрестителя України-Руси, святого князя Володимира Великого.
«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – сказав він на хіротонії. А вже через три роки він став Патріархом Київським і всієї Руси-України.
На жаль, патріаршество його було коротким – трохи більше за півтора роки. Але Патріарх Володимир був і назавжди залишиться в нашій пам’яті як великий син українського народу, який у непрості часи атеїстичної доби боровся, мріяв і робив усе для того, щоби була відновлена українська держава та автокефальна Українська Православна Церква.
Згадаймо Святійшого Патріарха Володимира у своїх тихих подячних молитвах! Вічна йому пам՚ять.
#Церква_з_тобою