Добрый день, дорогой доктор. Добрый день всем, кто не сломлен и стоит до конца! Посмотрела вашу запись "Вегетарианцы в стране людоедов | Мысли о демографии | Советы «щедрых, нормальных и добросердечных»" и возникло несколько мыслей, которыми хочется поделиться. Мы с мужем живем В Грузии уже 10 лет, у меня отец грузин. До этого жили в России. 15 лет. Особо телевизор никогда не смотрела, больше интернет да и времени не было на телевизор, поэтому в истории про 25 кадр и зомбирование через телевизор особо не верила. После начала войны лично мне сразу стало видно что такое пропаганда и как она работает - возможно психологическое воздействие через передачи более глубокое, чем нам кажется. Реально, люди будто в мороке живут и не соображают, что происходит. Особенно это касается старшего поколения. Когда мы сами жили в россии такого контраста не было, но сейчас со стороны это так заметно! Как с этим бороться и что делать - ума не приложу! Так стыдно и больно за все! Здоровья вам и крепости всем!

Диагноз россиянам от Вашего коллеги.
В комментариях моих точно нет необходимости.
Российской аудитории неоднозначников просмотр данного видео показан перед каждым приемом пищи.

https://youtu.be/KOLUPObphLk

Смотрите "Излечим ли массовый психоз россиян | Психиатр с 50-летним стажем Александр Правдин в "Очевидцах"" на YouTube


Дмитрий СПб.

Ви просили написати, як нам за кордоном

Дуже дуже рідний і любий лікарю! Сьогодні у відео ви сказали, що певно ми дивимося вас з інших країн і попросили написати, як ми.
Насамперед про те, чи дивимося ми вас, ох як я люблю вас дивитися, як тільки нове відео від вас - беру з собою всюди і слухаю, прислухаюся, аналізую- за раз не завжди виходить все подивитися, бо всі вдома і шумно, тому й беру з собою - то на кухню, то коли прибираю, то по дорозі в магазин.
Ми виїхали з Києва з родиною ( чоловік зі мною, він іноземець) в перший день і вже 10 місяців в Німеччині. Дозвольте розповісти про тих, з ким вже тут познайомилася, певна, в інших будуть свої історії. Насамперед ми живемо 45 людей з України в одному селищі, між собою спілкуємося , поюс тут де табір для біженців на 300 людей, в який постійно завозять наших, протягом 3 тижнів потім розподіляють між містами- спілкувалася і з ними частково, плюс 17 км від нас маленьке містечко - там наших 470, я з ними у телеграмгрупі плюс окремо знайома і спілкуюсь вживу. Це мої особисті спостереження: частина наших - жінки з дітьми маленькими, які однозначно збираються вертатися, бо там чоловіки лишилися і батьки, тут намагаються працювати, щоб заробити на життя в Україні, допомогти матеріально тим, хто там з різних лишився, накопичити на житло - знову ж таки в Україні. Частина наших - люди похилого віку чи передпенсійного - їм дуже важко адаптуватися, вони дуже збираються назад. Є ще жінки з дітьми-підлітками, які ніби й хочуть спробувати лишитися, але діти прагнуть того звичного життя, друзів, атмосфери і рвуться назад, тобто в дітей криза і смуток. Є цікаві жіночки середнього віку незаміжні- розведені , з дітьми підлітками, які сміливо пробують лишитися, бо сподіваються, що дітям буде Європа, а їм самим можливо попадеться європеєць 🫶. Є родини, які втратили житло в Україні і роботу, тому прагнуть зачепитися, пожити, підзаробити, а там як буде. Є одна жінка з 3 дітьми маленькими, в якої чоловік помер в березні від хвороби і будинку нема, вона планує жити в Німеччині, бо відчуває, що тут хоча б матеріально їй буде вигідніше. Є родина багатодітна, яка отримуючи гарні виплати соціальні, сплачує кредит за квартиру в Україні і поки радіє перебуванню тут, знову ж таки через матеріальну вигоду. Проте, про постійне перебування в Німеччині ніби поки не мріють. Ті, хто мають професію лікаря, юриста - дві мами тут- вони мріють вертатися, бо працювати тут за іх фахом майже неможливо, потрібно багато часу доводити, хто ти й що. Є тут чимало мам з хлопцями призовного віку чи допризовного - 16,17. Вони свідомо не поїдуть назад ще певний вас через страх, що дітей призовуть. Тому діти активно вчаться і німецьких школах, ходять на курси, можуть підробляти. У частини наших лишився в Україні бізнес, яким вони можуть керувати дистанційно, тому для них Німеччина - тимчасове місце перебування, така сама ситуація з юристами і бухгалтерами - вони собі дистанційно готують папери, рулять по телефону. Безперечно, така сама ситуація й у вчителів чи викладачів, які змогли втримати позиції в Україні на роботі - бо багатьох силою звільняли, якщо не був в Україні. Так, люди тут дійсно ходять всі майже на курси - але це обов’язкова вимога, тому це не від великого бажання адаптуватися й лишитися, а вимушено.

(окончание)
Мені особисто здається, що поки тут є нормальні соціальні виплати, медичне страхування (знайомі жіночки, яким довелося тут народжувати у ці місяці війни, дуже задоволені обслуговуванням, є жіночка, яку оперували по жіночим проблемам - теж все у страховці, також задоволена, бо в Україні це були б гроші ого-го)(у моїй родині дитина з орфанним захворюванням - то теж ліки безкоштовно - а в Україні ми півроку чекали державні ліки, які обіцяли, але зась- на місяць доводилося платити 17.000)(загалом багато діток тут наших з інвалідністю і різними проблемами зі здоров’ям, тому мами поки не поспішають назад - якби у нас все було з медициною добре, ех); поки є більш менш нормальні умови проживання ( багато хто диве у гуртожитках зі спільною ванною, туалетом, а в Україні було своє житло, тому їм тут не дуже комфортно в цьому плані, а перспективи згодом купити щось своє чи винаймати - занадто дорого. Невідомо, яке рішення прийме ЄС стосовно нас через два роки - вже майже через один, якщо скаже шукати самим житло- точно багато хто вирішить вертатися); поки Німеччина дозволяє користуватися нам українськими правами на машину до травня 2023 ( а переоформити права в Німеччині - близько 2000 євро)і не вимагає налог на машину, ми норм, але ж потім точно будуть пільги зменшуватися і зменшуватися і не всі до того готові. Тобто чим більш некомфортно буде, тим скоріше люди почнуть вертатися.
Дякую, лікарю, що ви переживаєте і піднімаєте такі важливі теми.
З повагою, Ірина

Я Украинка в Германии и хочу домой, но ...

Здравствуйте доктор!
Ночью 24 февраля мы проснулись от мощного взрыва, над нашим домом сбили ракету. И мой средний 7 летний сын прибежал ко мне с истерикой Мама, что это? А мне самой хотелось прибежать к своей маме с этим же вопросом, но кормя грудью тогда ещё грудного младшего сына, мне оставалось молиться, что это такой гром, от которого задрожали окна и сработали все сигнализации вокруг.
На следующий день мы приняли решение уехать из Киева, как тогда нам казалось на недельку (к слову она длиться до сих пор), на западную Украину. Но к сожалению, сирены были и там, и мой средний сын каждую ночь
кричал диким криком.
Когда нам предложили улететь на Кипр на 3 месяца, мы согласись. Мы были уверены, что к лету, то уж точно все закончиться и мы вернёмся домой.
К маю стало понятно, что до конца года, мы точно не вернёмся, и мы решили переехать в Германию
Но уже осенью стало понятно, что до следующего лета мы точно не вернёмся
Мы евреи, и это очень символично, что сейчас нам приходиться скрываться от русских в Германии.
Однажды мне попалась цитата
«Первыми сломались те, кто верил, что скоро все закончится. Потом – те, кто не верил, что это когда-то закончится. Выжили те, кто сфокусировался на своих делах, без ожиданий того, что ещё может случиться» © Виктор Франкл Австрийский психотерапевт, выживший в нацистском лагере.
Я поняла, что это правильно
Потому что каждый раз, когда мы надеялись вернуться, но этого не происходило, это был настоящий удар. И мы решили жить здесь и сейчас, ходить на курсы и интегрироваться.
Я очень хочу домой... потому что не смотря ни на что, мое сердце замерло 24 февраля, и такое впечатление что это какой то страшный сон...
Мне больно читать новости, даже когда новости о отвоеванных обратно территориях, я понимаю как дорого даются эти победы. И я понимаю, почему во всем мире день победы во 2 мировой, это не радостный праздник, а день памяти
Но ради детей я должна держать себя в руках и исходить из того что есть. По этому на данный момент мы в Германии, но наше сердце в Украине

P.s. по поводу языка, мы говорим на русском языке, и старшие дети учили украинский язык в саду и школе. Но от мысли, что мой младший сын не будет знать украинский, мне стало страшно. И мы перешли на украинский язык дома.

Спасибо большое за ваши видео, за ваш оптимизм, за вашу любовь к родному Харькову, (после войны я обязательно там побываю) и конечно, спасибо,за ваши советы по здоровью детей

Слава Україні!
Ми обов'язково переможемо! Головне, бережіть себе)

Доброго дня всем,

передаю привет соотечественнице из Нижегородской области. Мы с вами где-то поблизости, и это очень греет мне душу, хочется вас обнять. Среди беснующихся зомби я все же не так одинока, как порой кажется.
Подходит к концу самый ужасный за мои почти 30 лет жизни год, да и новый не несет в себе никакой надежды на лучшее. Мир схлопнулся для меня до моей маленькой семьи: мужа и ребенка, и эту новогоднюю ночь я хочу встретить только с ними, загадав желание, чтобы у Евгения Олеговича наконец-то появился радостный повод сбрить бороду. Ради дочки нарядили елку, с бело-синими и желто-синими шарами. Надеюсь, что за это пока еще не сажают...
Поверить в то, что быть русским - это не личный выбор и не приговор стать людоедом, очень трудно. В моей семье немцев и их язык ненавидели в 3-х поколениях после войны, а теперь я сама оказалась в шкуре немцев, бегущих когда-то от режима и вставляющим ему тоненькие палочки в колеса. Ни за что бы до февраля не поверила, что жестокий социальный эксперимент повторят в России, мне казалось, что деграданты во власти, у которых ничего путного не получалось вот уже много лет, не способны даже додуматься до такого. Но они додумались, и увлекли за собой массу людей разных национальностей. У меня ощущение, что я живу в психиатрической больнице с "Наполеоном" в соседней палате. Не осуждаю тех, кто несмотря на войну позволяет себе насладиться чашечкой кофе, ведь каждая такая чашечка помогает жить. В моем случае иногда просто выжить в сумасшедшем доме. Как выживаете вы?
Омерзительно слышать и видеть, когда радуются обстрелам, смертям, чужому горю. Ни украинцы, ни россияне не должны погибать, это просто сюр какой-то:( Я русская, я не выбирала место и язык, но я не враг вам. Я враг тем, кто топит за букву зю и хочет с этого что-то поиметь, и у этого врага нет национальности.

Здравствуйте, Доктор! Слушала выпуск о "вегетарианцах". Не совсем согласна с Вашей точкой зрения о социальной психологии и стремлении беженцев выглядеть как все. Эта версия может быть верной по отношению к тем, кто попал в Россию от безысходности. Но есть еще те, кто приехали сами. Здесь можно сказать огромное "спасибо" сбежавшему мэру Мариуполя. И людей еще гнетет тот факт, что выезд из города был закрыт 23.02. Я понимаю, почему это было сделано. Прибывала военная техника, гражданские могли создать заторы на дорогах - погибли бы те и другие. С военной точки зрения это было правильно.
А с человеческой? Людей, стремивших уехать из Мариуполя 23.02 не выпустили СВОИ. А тут российская пропаганда:"Украинцы прикрываются своими людьми!" Картинка-то совпала в сознании... Дмитрий СПб тоже писал о паре, которая хотела остаться. Откуда они были? Из Мариуполя.
Так что огромное спасибо "мэру" и военным, отдавшим этот приказ.
И не забывайте про тех, кто приехал в 2014 году. Вот, у них-то были все возможности уехать и в Киев, который тогда не обстреливали. Они - то почему уехали в Россию? Общение с беженцами 2014 можно снимать и прямым эфиром пускать на российские каналы в качестве пропаганды. Там и неприятие Бандеры как национального героя. Да. Это дети и внуки тех, кто боролся с УПА.
Там и неприятие украинского языка вместо русского родного.
Там и "спасибо русскому солдату".
Слезы, боль. Много боли и неприятие Украины. Одна из них рыдала, когда я сказала, что русские не хотят воевать с Украиной. Просто рыдала в голос:"А как же мы? А как же Донбасс?"
Они здесь, в России, с 2014 года.
Сколько их? По данным 2019 года - около 3 миллионов. Полагаю, после 24.02 те, кто просто работали в России и не разделяли эту точку зрения, уехали. Но прибыло, по данным ООН, около миллиона новых беженцев.
Я, по-прежнему, считаю, что мнение этих украинских беженцев важный элемент российской пропаганды. Это тот кирпичик, на котором весь этот бред, транслируемый по ТВ, держится. Сарафанка работает и подтверждает пропаганду.
И более того. Я считаю - сам Путин думал так же. Откуда это самомнение, что русскую армию встретят с цветами?
Жду какашки. Много какашек. Потому что прекрасно понимаю - каково это слышать.
И вопрос к Евгению Олеговичу и психологам:"Что с этим делать?" Ждать пока само рассосется? 24.02 произошло, потому что ждали.
Лейла

Здравствуйте, уважаемый Доктор! О планах, моих родственников, беженцев с Украины. Все вернутся после войны,и из Израиля, и из Москвы. Очень тяжело они переносят разлуку с Украиной. Это пожилые люди и разных взглядов, а вся молодёжь осталась в Украине и никуда не собирается. Мы, все вместе, ждём и желаем скорейшей победы над оккупантами!

Здравствуйте, уважаемый Евгений Олегович! Приветствую всех читателей канала.
В первую очередь,хочу поблагодарить Евгения Олеговича за его просветительскую деятельность.Как в мирное,так и в военное время.Как медик,всегда высоко оценивала вашу деятельность.
Хочу "вставить свои пять копеек" в языковый вопрос.Я родилась и выросла в Киеве.Мой папа с Полтавщины,мама с Черниговщины.Мама после окончания школы поехала в Донецк.Там училась два года в профессиональном училище (училась на украинском языке).По окончании учебы работала на стройках Донецка.Только через несколько лет приехала в Киев, поближе к родне.Папа после армии приехал в Киев, здесь учился в техникуме и работал на стройке.В Киеве мои родители и остались, создали семью и родили двоих детей.Мой брат ходил в школу с украинским языком обучения,но когда рядом открылась русская школа-перевели туда.И меня тоже туда определили.Причина проста: все обучение после школы(и вступительные экзамены)проходило на русском языке.В столице Украины!Когда я училась в первом классе,моих родителей вызвали в школу:я слишком много говорила на украинском языке.Посоветовали в семье перейти на русский.Так мои родители заговорили на суржике.В семье моего мужа было тоже самое.И я,и все мои одноклассники , всё послешкольное образование получили на русском языке.Так что там по поводу ущемления языка?Какого?Мои дедушки и бабушки говорили на украинском языке,а я уже на русском,живя в Украине!
Мой сын,невестка и внучка тоже русскоязычные,хотя внучка и учится на украинском.Но все разговоры о языке -глупости!Как сказал мой сын:"Для бездельников в тылу".Там,на войне,наши защитники говорят и на русском,и на украинском.Стоят плечем к плечу.Враг один-руzкий мир.
В волонтёрское центре,где я тружусь в выходные все тоже разговаривают так,как им привычнее.Хотя я стараюсь больше говорить на украинском.Просто пришло понимание,что это мой родной язык.И пример в переходе на "Мову"мне подаёт моя подруга,родом из Волгограда.В конце 80-х ее прислали в Киев после ВУЗа.Здесь она вышла замуж,родила дочь.До 24 февраля имела много родственников в роzzии.Имела...Теперь она принципиально перешла на украинский и шьёт по ночам маскировочные костюмы.А на той неделе к нам в волонтерский центр пришла женщина с красивым именем Алтынай,туркменка по рождению.Принесла теплые вещи и ведро сала,любовно порезанного и упакованного "для наших хлопчиків" на фронт.Такие вот мы "нацики",что приехавшие в Украину влюбляются в неё и готовы все сделать для защиты своей новой Родины.
Светлана,Киев.
Ми обов'язково переможемо! Слава Україні! Героям слава!

''Майже 2 доби в нашому ЖК в Києві не було світла, води, опалення, Інтернету і мобільного зв’язку. Оскільки немає газу, а тільки електро плити, то й готувати ми не могли.
ЖК в нас дуже «молодий», мені здається 80% сімей з маленькими дітьми. І відповідно з маленькими тваринками. У дітей не було ані уроків, ані тренувань, ані гуртків.
Я піднялась на 13 поверх вже стільки разів, шо дупа моя як горіх, але мабудь кокосовий.
І знаєте шо?
Ми адаптувалися. Дітки читають і роблять уроки з фонариками. Замість освітлення в залі - гірлянда на батарейках. Свічки, суха їжа, яка не псується, запаси води.
Магазини і кав’ярні працювали на генераторах і кормили людей. Ніхто не закрився!
Люди гуртувалися і їздили в бювет набирати воду. Ввечері діти бавилися на майданчику, грали в сніжки. А вночі, попри льодяний дощ, комунальники виправляли і ремонтували все, що накоїли ті с***ки.
А на другий день блекауту люди так ломилися на роботу, шо зламали двері метро на Видубичах. Ніякої паніки, всі роблять що мусять робити і навіть більше.
Як воно жити декілька днів в 18 сторіччі? Складно, звісно.
кажуть що ті дебіли шо нас обстрілюють, вважають, що таким чином ми будемо згодні домовлятися. А в мене тільки одна думка була всі ці дні: господі, аби не почали домовлятися. Ми були цілковито відрізані від новин і не знали що коїться, але Боже, тільки не йдіть на поступки!
Відсутність світла, води, опалення, все можна пережити. Аби тільки без вас, недоробки.
Без вас всіх - гарних і поганих, тих, хто випускає ракети і віддає наказ їх застосовувати, хто «за мир і щоб не було війни», хто тихо сидить мовчки і поза політикою. Хто в москві або якомусь ще срані сидить в кафе в той час як мами в українських містах не можуть помити дітей і накормити. В той час як в реанімації зникає світло, ви падли плануєте новорічну відпустку.
Вода, опалення, світло, їжа і їх відсутність - проблема, яку можна вирішити. Ви - прокляття, моральне збочення.
В моєї бабушки були дуже влучні вирази, вона казала в деяких випадках «гиджуся»
Так от я гиджуся навіть з вами по сусідству жити. Сама думка, що за декілька сот кілометрів є кордон з орками, мене гидить.
Я гиджуся вимовляти слово «росія» і моя дитина гидиться і онуки будуть.
Я гиджуся що колись в дитинстві, коли ви приїжджали з єбенів до нас на Запоріжжя купатися в морі і жерти нормальну їжу як не в себе, я заходила з вами в одне море.
Я гиджуся навіть заради приколу дивитися вашу тупу пропаганду. Я гиджуся навіть ржати з вас, бо ви убогі.
Я ходжу по Києву - святому місту - і навіть гиджуся уявити, як ми були на крок від того, шоб ви своїми гидотними ногами торкалися брущатки на Подолі!
Короче, сіль вам в очі, камінь на груди! І тьфу три рази в обличчя на захід сонця!
Слава Україні! 🇺🇦
Київ тримається і буде триматися 🇺🇦
Слава ВСУ, людям України, і енергетикам, комунальникам, ДСНС, лікарям і поліцейським!''
І тут в мене сльози. Мені пощастило-я народилася в Україні. Я - Українка!"

Вот, что ещё, давно хотела написать. Тут, парень из Украины, подкинул русский сериал. Прошу прощения, но не зашёл, возможно не сейчас, не могу видеть рожи некоторых актёров. Может буду неоригинальной, и все наверное уже видели «Фауду», кто не видел, то посмотрите. Признан лучшим в мире сериалом, наш израильский, про нашу реальность, про отношения с фанатичными соседями и про адекватных арабов.

у меня все хорошо

Здравствуйте, Евгений Олегович! Здравствуйте, читатели канала!
Тот редкий случай, когда мне захотелось ответить Кате из Поволжья.
Последний раз свет у меня дома был 18 декабря, то есть еще чуть-чуть и будет трое суток.
Мне повезло больше, чем другим украинцам, потому что родственники из ртф не звонят и не спрашивают как у меня дела. Но мне звонят украинские родственники и спрашивают тоже самое, им я отвечаю всегда "у меня все хорошо", когда я так отвечаю, я сравниваю свое сегодня не с нормальной жизнью, а с военной действительностью многих людей рядом со мной: мой ребенок здоров, мои ближайшие родственники живы, у меня есть дом, у меня есть работа. Когда мне этот вопрос задает подруга, у которой дом сгорел, имею ли я право говорить, что у меня есть проблемы? Моя черника в морозилке такая мелочь по сравнению с тем, что происходит в жизни других людей. Сегодня я приехала в организацию, где есть свет и большое зеркало в вестибюле, увидела себя в этом зеркале и расхохоталась над собой, хотя выходя из дому была уверена, что хорошо выгляжу.
Наше "у меня все хорошо" - это вежливая форма "не дождетесь".
У меня все хорошо не только по сравнению с другими украинцами, боюсь, Катя, что у меня все хорошо, даже по сравнению с Вами, ведь меня не окружает племя людоедов.

Алена, г. Буча

Добрый день. Читая сегодня письма, поняла как много людей из Украины в Германии. Я с двумя детьми тоже. Сама из Запорожской области. Последние 10 лет жили с мужем в Киеве. Мама была в оккупации до сентября, потом выехала. Ей там стало опасно находится. Мы жили на краю города, рядом с нами дорога на Ирпень. 24-й этаж. Самолеты, взрывы, горящие города, это ежедневная картина за окном в феврале. Окна постоянно дрожали. Услышали над нами звук, чего-то летящего, а потом момент взрыва телевышки. У дочери в 7 лет появилась седина. Мы уехали в Луцк, а через неделю я с детьми в Германию. Снимаем комнату у немцев. Такой детские сад получается, у них три сына, у меня две дочери. Детям 8 лет, 6 лет, 4 года, 3 года и 1 год. И трое взрослых, я и родители этих детей. Двое школьников, двое ходят в сад и один ещё с мамой дома. Это интересный опыт. И им интересно и мне. Порой с детьми сложно. Договорится с ними очень тяжело. Но мы пытаемся. Оставаться тут я не хочу. В Украине все проще и легче. Ты все знаешь. Тут комфортно, хорошо. Но дом это дом. Но домой с детьми я боюсь возвращаться, хотя бы потому что муж присылает видео прилетов и видео ракет, которые периодически пролетают за окном.
Обидно что подруга считает меня предателем. Я сбежала из страны. Сижу в Германии и все у меня хорошо. Ну как хорошо? Только по её мнению. Тоскливо, страшно. Читаешь новости в телеграмм, и тут оповещение: тревога! И ты не знаешь куда полетит сейчас. Каждую минуты ждёшь чего-то. Муж сразу пишет где он находится в Киеве. Пару недель назад был прилёт недалеко от него. Он в шоке, говорит очень страшно и громко. Так и живем, дети могут с папой поговорить, когда свет есть, потому что без света связи нет.
Младшая дочь в этом месяце пошла в детский сад. Я планирую идти на курсы. Не потому что хочу оставаться, а потому что надо. Что с работой, я не знаю. Моим детям сейчас 8 лет и 3 года. Если я на работе, кто заберёт младшую из садика. Кто с ними будет, когда будут болеть. Так далеко я не загадываю. Пока нужно пройти период адаптации в саду и пойти на курсы. Ну а дальше? А что дальше? Я не знаю. Оставаться я тут не хочу. Муж тоже переезжать в Германию не видит смысла. В Киеве у нас нормальная жизнь была. Каждое лето к маме с детьми ездила. Потом в Кирилловку с мужем и детьми. Старшая постоянно вспоминает наше море. Такое тёплое и хорошее. И я хочу туда, к морю, к семье, в свой дом.
PS: фото из моего окна в феврале. Это Гостомель и Ирпень.

Вітаю лікарю! Розумію, що це питання не до вас. Але ви публічна людина і можете на велику аудиторію про щось важливе сказати. Тим паче у вас телеграм канал "Листи війни" і я зрозуміла, що все пов'язане тісніше ніж нам здаеться. Я хочу поскаржитися на компанію Київстар. Саме так. Все дістали!

Чи знаєте ви як вони скористалися насправді людьми які тікали за межі України і як вони надалі мухлюють з тим роумінгом? Я тікавши з Сумської обл. будучи вже в Коломиї зайшла у відділення Київстар і попросила підключити мені тариф, яким би я могла користуватися за кордоном. Мене запевнили, що компанія Київстар зробила таке благо для українців в зв'язку з війною, переходити нікуди не треба вже є в мене і хвилини і ГБ, попіклувалися. Які молодці я подумала. Хоча ще в мирний час був інцидент, коли мені без мого відома підключили Київстар ТВ і знімали кошти. Допоміг на той час дзвінок до гараяої лінії, кошти повернули. Всім раджу не мовчати про несправедливість і чим більше ми будемо говорити, тим краща буде Україна. Коротше кажучи, після перетину кордону компанія Київстар скористалася ситуацією. Ніяких хв і Гб. Добряче здерли грошей.

Наразі в Німеччині ми з німецьких номерів повернулися до своїх українських і я бачу , що у роумінгу обманюють людей. Коли я дзвоню до оператора то він мені каже, що інформація про тонкості зняття коштів на сайті, а перед очима в застосунку цього немає і ніхто не попереджає. В людей знімають кошти після поповнення, а тариф ще не починає діяти і говорять, що кошти не знялися о 12.00 а о 12.07 і ці 7 хв. включений мобільний інтернет і все ні грошей , ні тарифа. І так кожен місяць. І це не одна ж людина...Розумієте які масштаби? Зайшла в тік-ток, а там вже цілі війни з тим Київстаром.

Я розумію, що наразі в мене немає можливості залишитися в Німеччині. Просто немає де жити, але так не хочеться повертатися в країну де з людей роблять дурнів і саме важливе намагаються приховати там , де звичайна людина ніколи не буде читати і це не дрібниця, з такого і країна будується.

І так у всьому! Немає відкритості і чіткості для СВОЇХ же людей. Чи в таких компаніях напевно НЕ СВОЇ сидять?!

Юлія. Конотоп.

Доброго дня, любий Лікарю!
Дякую Вам за всю працю та терпіння. В мене вже давно пропало бажання щось доводити росіянам. Може саме тому все ж вирішила відповісти на ліси про родичів.
Это не метание бисера, и тем более не заискивание, когда украинские родственники говорят российским, что "у нас все хорошо". Это уже просто пришло понимание безнадёжности что-то вам объяснить и достучаться. Нет никаких сил и желания доказывать что чёрное таки чёрное, а не так как рассказала роспропаганда. Слушать весь тот бред и советы что содержатся в разорванном на двое мозгу российского родственника. Который одной половиной вроде бы вас и любит, а другой уверен что здесь все фашисты, американцы и страшная НАТА. Что можно убийствами и бомбежками принести насильно счастье.
У нас - украинцев, действительно если живы, да ещё и не под обстрелами, то все хорошо.
А вам - росиянам , в свое время по вашему же телевизору все и расскажут: и что хуйло ваше во всем виновато, и что вам чувствовать и за что прощения просить. Что ж один раз в Рашке культ личности развенчивают?

А ми, мої любі та мужні українці, тримаймося купи як разом, так і кожен в собі 😉 Разом і виживемо і переможемо!
Слава Україні!
Слава ЗСУ!
🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

Здравствуйте, доктор и читатели канала.

Автору письма

https://t.me/Hello_Doc/8806

Хочу выразить глубочайшее сочувствие вашей утрате.
Это большое горе.
Плачьте, проживайте это и крепитесь.
Мысленно и в молитвах я с вами.

Виктория, Сумская область

Здравствуйте,доктор.Слова благодарности и низкий поклон за Вашу работу.Вспоминаю,как будучи в Украине ждала и смотрела Ваши передачи.Не смогла не откликнуться из-за границы на Ваш призыв.Этот же вопрос- как много наших лучших людей останутся в Европе,я задавала себе.Но ответа не получила.Не знаю его и сейчас.За себя точно знаю ,что вернусь .Может,самооценка занижена,но к лучшим людям себя не отношу.Возраст,особых заслуг нет.Воспитывала,поднимала детей.Я с Харькова,родом с Донбасса.На могиле родителей не была 9 лет.Многие наши соотечественники въезжали в Европу без загранпаспортов.Т.е.люди никогда нигде не были.Другим больше повезло- паспорта были.Побывали ранее за границей.Кто на отдыхе был,я лично работала.Просто людям сейчас есть с чем сравнивать.Когда люди видят,что есть страны,где всё для людей,а не наоборот.Нельзя во время такой жуткой, несправедливой,чудовищной войны критиковать правительство,но претензии есть.И возвращаться хотелось бы в процветающую страну для людей ,без коррупции.Вам, Евгений Олегович большое спасибо.Бережіть себе.Слава ЗСУ! Україна - переможець

Доброго дня, любий лікарю. У вчорашньому відео про "советы "щедрых, нормаль и добросердечных" ви так палко говорили про гемодіаліз! От правда, що немає людини красивішої, ніж людина закохана в свою справу. Ніде правди діть, Ви постаріли в цьому році, як і всі ми. Та в той момент, коли ви запалювали своїм спітчем серця людей, ви ніби скинули десятки років. В такі моменти Ви нагадуєте мені мого батька, він теж любитель поговорити :) Всі наші розмови перетворюються на його монологи і мої вдячні кивання головою. Він цілими днями може мені розповідати про рибалку, карасів, мотоцикл і політичний устрій країни. Як правильно маринувати карасів в гірчиці і запихати в середину тушки шматочок цибулі, до якого відтінку їх смажити і що для паніровки найкраще підходить дрібна палента. А щоб дрібні кісточки з риби не зашкодили, то по спинці карасів треба зробити насічки. А потім він одягає окуляри і сідає перев'язувати снасті. Він сам виплавляє мармишки, до гачків, робить поплавки. Було безліч експериментів з кольорами, пошук флуоресцентних лаків для нігтів, щоб фарбувати мармишки та поплавки. Розвідка рибних місць, заміна старих вудочок на нові карбонові... Часом не розумію, як такий чоловік завів родину і дітей. Певно, що він зустрів найкращу жінку в світі - мою маму. Коли мама вийшла не пенсію то тато і її призвичаїв до рибалки. Спершу вона просто їздила з ним на річку чи озеро і фотографувала всіляких пташок, жуків-павуків, квіти. А потім і сама стала ловить рибу. Батько дуже сердитий, коли вона впіймає риби більше за нього :) одного разу піймала навіть черепаху. На самому початку їхніх спільних подорожей, я дізналась, що батько возив маму на мотоциклі без шолому(!) вдома був скандал, що вони залишать мене сиротою. На наступний день в неї з'явився свій засіб безпеки. Риболовля настільки стала частиною його життя і життя всієї нашої родини, що сусідськи кішки відрізняли звук батькового мотоциклу і прибігали до двору, коли він привозив рибку. В сам двір не заходять, бо в нас є своя кішка і вона конкуренції не потерпить. Навіть я приходжу до батьків з певним опасінням і обов'язково з гостинцем для кішки. Кішка - це 6 кілограмів чистої люті, яка тільки те й робить, що їсть і спить і при цьому вона красива і її люблять тільки за це. З людьми цей номер не пройде.
І от, мама насмажить карасів, тато в кріслі на його колінах муркає кицька і чекає, поки з нею поділяться шматочком. Фоном працює телевізор на музичному каналі, батько відпускає коментарі, щодо зовнішності співачок, а я розказую, що так зараз не можна, бо то сексим, ейджизм і об'єктивація. Він жартує з моєї позиції, але при мені більше не робить секситських зауважень. А гарячі карасі продовжують обпікати пальці.
Іра. Біла Церква.