🎭 Український павільйон на цьогорічній Венеційській бієнале роздає мапу бомбосховищ Венеції. Ця новина розійшлася інтернетом, адже багатьом іноземним відвідувачам важко поєднати у свідомості прекрасну Венецію та бомбосховища. Але саме таке поєднання є звичним в Україні вже понад два роки повномасштабного російського вторгнення. Люди і пам’ятки однаково вразливі до агресії та ракет, хоч би в якій країні перебували.

«Створюючи мапу укриттів Венеції, ми прагнули нагадати світу про крихкість миру й про те, що ми можемо насолоджуватися мистецтвом і жити мирно, доки міжнародна спільнота залишається об’єднаною в підтримці України проти російських окупаційних військ», – кажуть автори нашого павільйону.

Ось чому важливо, що наше мистецтво сьогодні представлене на цій бієнале. Воно нагадує про Україну та її роль у захисті не лише себе, але й світу.

🇺🇦 Символічна назва всього українського проєкту у Венеції – Net Making. В Україні багато людей після роботи чи навчання збираються разом, щоб вручну плести маскувальні сітки – захист для захисників. Але всі ми плетемо сітки й ментально, намагаючись зв’язати своє розірване, зруйноване нападом життя. Саме про це, про тяжкий воєнний досвід, усі роботи українських авторів.

Робота Лії Достлєвої та Андрія Достлєва показує, як це – бути українськими біженцями у Європі й стикатися з відповідними стереотипами. Фільм Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського демонструє, як це – бути мирною цивільною людиною, у місто якої приходять убивати іноземні загарбники.

👉 Особливий здобуток: до Венеції вперше прибули 15 нейровідмінних українських художників. Митці із синдромом Дауна й аутизмом створили роботи для проєкту «Щирі вітання» Каті Бучацької, також представленого в нашому павільйоні. Дуже хочеться, щоб і ці автори зі своїм досвідом випробувань стали видимими для світу.

Так, творчість не врятує від бомб чи куль. Ми в Україні, на жаль, це вже знаємо. Але творчість рятує нашу свідомість, людяність і цінності, головна з яких – людське життя.

Тому, коли посеред війни в українській майстерні з вибитими через обстріли вікнами таки працює художник, це для того, щоб уберегти не лише українську культуру, але й культуру всього світу.

🎙 Як через роботу з тілом зміцнити ментальне здоров’я – про це новий епізод подкасту «Простими словами», гостею якого стала Маріель Буке, американська психологиня, керівниця центру психічного здоров’я та досліджень «Розірви коло травми».

🧎‍♀️ Науковиця стверджує: тілесні практики – найдієвіший спосіб відчути себе краще в моменті. Водночас вони забезпечують нам довгострокову емоційну стійкість. Бо, коли ми виконуємо їх постійно, наше тіло запам’ятовує стан емоційної безпеки та спокою. А що більше ми створюємо таких зв’язків між тілом і мозком, то швидше втрачатимуть силу попередні зв’язки, сформовані стресом чи травмою.

🗣 Цей епізод напрочуд практичний, адже пані Буке пропонує прості вправи для самодопомоги. Наприклад, спокійне дихання протягом 5 хвилин дає сигнал до розслаблення нервовій системі. Розгойдування з боку в бік стимулює цю реакцію – як у немовлят, яких заколисують. Відчути себе у спокої, за словами психологині, допомагає мугикання низьким голосом.

👉 Хочу нагадати, що в «Аптечці психологічної самодопомоги» на сторінці Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», у межах якої виходить подкаст, є ще більше вправ, спрямованих на боротьбу зі стресом і тривожністю.

💪 Один рік щоденних дій змінює тілесну пам’ять, каже Маріель Буке. І мова зовсім не про те, щоб регулярно практикувати годину йоги. Достатньо маленьких, але постійних дій, щоб наш організм відреагував із вдячністю.

🎧 Розмова доступна для прослуховування на всіх подкаст-платформах:
▫️ Apple Podcasts;
▫️ Google Podcasts;
▫️ SoundCloud;
▫️ Spotify.

Маленька історія, якою поділилась одна з наших вимушених переселенок за кордоном. Якось донька сказала їй, що приведе зі школи нових друзів, згадала їхні імена й захоплення. Про одну дівчинку сказала, що та займається бальними танцями. Коли друзі прийшли, серед них була дитина на кріслі колісному. І звісно, мама спитала в дочки, чому та нічого про неї не розповідала? «Як? – здивувалася дівчинка. – Розповідала. Це ж вона займається бальними танцями!»

❕Тобто дитина виокремила, на її погляд, головну характеристику – танці, а не інвалідність нової подруги. Чи означає це, що дівчинка її не помічає? Авжеж ні. Це означає, що людина на кріслі колісному інтегрована в суспільство настільки, що фізичні характеристики перестали бути її основною ознакою. Однолітки бачать у ній насамперед цікаву особистість.

Досягти такого ставлення у нас, в Україні, непросто. Це завдання було викликом до вторгнення і тим більше є ним тепер.

Але й тут, як завжди, краще починати з дитинства. Якщо створити в гуглі запит англійською «Дитячі книжки про людей з інвалідністю», ви побачите сотні пропозицій. Яскраві кольорові видання різних жанрів розповідають історії хлопчиків, дівчаток, казкових героїв і реальних осіб так, щоб читач міг зрозуміти й інших, і себе. Я побачила дитячі книжки про дислексію, аутизм, синдром Дауна, про крісла колісні й милиці, про собак-поводирів і слухові апарати. І в усіх них обов’язково йдеться про те, що із цим можна жити, і жити повноцінно.

📚 Україні дуже потрібні нині такі книжки. Говорила про це під час круглого столу «Дитяче читання без бар’єрів», який організувала в межах фестивалю «Книжкова країна». У заході взяли участь найбільші видавництва країни, автори й представники міністерств, радниця – уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук, а також міжнародні партнери з ЮНІСЕФ.

Нам потрібні книжкові герої – різні, як і всі ми. Герої з різними викликами, з досвідом травм чи війни. Персонажі з аутизмом, РДУГ, на кріслах колісних. Із ПТСР чи пораненнями, з проблемами із зором чи слухом. А ще нам потрібні книжки для таких читачів. Їх багато і більшає з кожним днем. Вони теж хочуть читати якісний, з повагою розроблений контент.

🇺🇦 Створити зараз такі дитячі книжки в Україні означає створити безбар’єрне покоління – з безбар’єрністю насамперед у свідомості: у розумінні себе та інших, у відкритості до них.

📚 Сьогодні на фестивалі «Книжкова країна» обговорювали доступність дитячого читання. Це був важливий діалог між урядовими та освітніми інституціями, видавцями та авторами.

Звернулася до учасників: зараз маємо унікальний шанс сформувати наше краще суспільство – комфортне і дружнє для всіх. Це та цінність, яку можуть і мають транслювати дитячі книжки.

📑 Нещодавно відбулося міжнародне дослідження ДоСЕН. Воно має на меті поліпшити розуміння соціально-емоційних навичок учнів, зокрема того, як ці навички пов’язані з їхніми ключовими життєвими результатами.

📍 Згідно з дослідженням, у 15-річних дівчат в Україні менш розвинені навички стресостійкості, контролю над емоціями, енергійності, довіри й самоконтролю, ніж у хлопців. Тим часом у 15-річних хлопців менш розвинені навички співпереживання, толерантності, мотивації досягати, відповідальності, товариськості та креативності, ніж у середньому у дівчат.

📍 І дівчата, і хлопці 15-річного віку з несприятливими передумовами для навчання засвідчили слабший розвиток упевненості в собі, толерантності, креативності, співпереживання й самоконтролю.
Дослідження проводилося в 16 країнах, зокрема й в Україні (у тих регіонах, де це було можливо та безпечно), за що вдячна Організації економічного співробітництва та розвитку й особисто директору її освітніх напрямів Андреасу Шляйхеру.

🤝 Мала нагоду подякувати йому за це, взявши відеоучасть у Міжнародній презентації результатів дослідження соціально-емоційних навичок (ДоСЕН-2023) від Організації економічного співробітництва та розвитку, яка відбулася в Болгарії.
Із попередніх досліджень ми вже знали, що через вторгнення постраждала якість знань наших школярів, кількість засвоєного матеріалу.

👉 Ось чому результати нинішнього дослідження соціально-емоційних навичок – саме такі. Вони засмучують, але з огляду на обставини, у яких опинилися діти, є очікуваними. Це ще один доказ того, наскільки згубною є війна та агресія. Вона руйнує не лише на фізичному – на психологічному рівні.

Дослідження відкрило перед нами простір для додаткової уваги до наших дітей. Показало больові точки, із якими нам, дорослим, треба працювати якнайшвидше.

🇺🇦 Можливо, це звучить амбітно для країни, яка бореться за виживання. Але ми точно знаємо: для виживання потрібно не лише битися, а й розвиватися. Рости щодня – і в емоційному інтелекті також. Бо переможець – це той, хто вийшов із битви кращим, ніж був до неї. Насамперед кращим морально та інтелектуально.

38 років тому сталася катастрофа в Чорнобилі. Радіаційна аварія, наслідки якої йшли далеко за межі цього нашого регіону, всієї України та навіть усієї Європи. Світ відчув ту катастрофу. Але все ж вона була локалізована. Розгортання катастрофи було зупинене – зупинене завдяки тому, що не сталося боягузтва наших людей, не сталося байдужості українців.

Люди врятували Україну у 22-му році, і тільки людям, усьому нашому народові Путін програє. Будь-яке зло не вистоїть проти сміливого народу, який робить усе для захисту життя. Саме такий наш народ. Можемо робити те, що для багатьох інших у світі було б неможливим. Можемо робити так, щоб життя перемагало. І маємо завжди пам’ятати, що від особистого вибору та сміливих дій кожного залежить життя всіх.

Хочемо зараз висловити нашу повагу й усім людям у Славутичі – кожному й кожній, хто зберіг ту сміливість і відданість захисту життя, які врятували всіх нас у 1986 році і які допомогли Україні навесні 22-го року. Славутич не підкорився окупантам. Проявив свій характер. Боровся. Захищався. І ми бачили вас на цій площі. Бачили героїзм тих наших людей, які в умовах російської окупації працювали на змінах на станції. Все це допомогло тоді всій нашій державі зупинити розгортання катастрофи, принесеної російською армією.

Дякуємо всім тим, хто захистив життя 38 років тому! Дякуємо кожному й кожній, хто протистояв ворогу у 22-му році! Пишаємось усіма, хто бореться заради України й життя зараз і обов’язково переможе.