🎭 Український павільйон на цьогорічній Венеційській бієнале роздає мапу бомбосховищ Венеції. Ця новина розійшлася інтернетом, адже багатьом іноземним відвідувачам важко поєднати у свідомості прекрасну Венецію та бомбосховища. Але саме таке поєднання є звичним в Україні вже понад два роки повномасштабного російського вторгнення. Люди і пам’ятки однаково вразливі до агресії та ракет, хоч би в якій країні перебували.

«Створюючи мапу укриттів Венеції, ми прагнули нагадати світу про крихкість миру й про те, що ми можемо насолоджуватися мистецтвом і жити мирно, доки міжнародна спільнота залишається об’єднаною в підтримці України проти російських окупаційних військ», – кажуть автори нашого павільйону.

Ось чому важливо, що наше мистецтво сьогодні представлене на цій бієнале. Воно нагадує про Україну та її роль у захисті не лише себе, але й світу.

🇺🇦 Символічна назва всього українського проєкту у Венеції – Net Making. В Україні багато людей після роботи чи навчання збираються разом, щоб вручну плести маскувальні сітки – захист для захисників. Але всі ми плетемо сітки й ментально, намагаючись зв’язати своє розірване, зруйноване нападом життя. Саме про це, про тяжкий воєнний досвід, усі роботи українських авторів.

Робота Лії Достлєвої та Андрія Достлєва показує, як це – бути українськими біженцями у Європі й стикатися з відповідними стереотипами. Фільм Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського демонструє, як це – бути мирною цивільною людиною, у місто якої приходять убивати іноземні загарбники.

👉 Особливий здобуток: до Венеції вперше прибули 15 нейровідмінних українських художників. Митці із синдромом Дауна й аутизмом створили роботи для проєкту «Щирі вітання» Каті Бучацької, також представленого в нашому павільйоні. Дуже хочеться, щоб і ці автори зі своїм досвідом випробувань стали видимими для світу.

Так, творчість не врятує від бомб чи куль. Ми в Україні, на жаль, це вже знаємо. Але творчість рятує нашу свідомість, людяність і цінності, головна з яких – людське життя.

Тому, коли посеред війни в українській майстерні з вибитими через обстріли вікнами таки працює художник, це для того, щоб уберегти не лише українську культуру, але й культуру всього світу.

🎙 Як через роботу з тілом зміцнити ментальне здоров’я – про це новий епізод подкасту «Простими словами», гостею якого стала Маріель Буке, американська психологиня, керівниця центру психічного здоров’я та досліджень «Розірви коло травми».

🧎‍♀️ Науковиця стверджує: тілесні практики – найдієвіший спосіб відчути себе краще в моменті. Водночас вони забезпечують нам довгострокову емоційну стійкість. Бо, коли ми виконуємо їх постійно, наше тіло запам’ятовує стан емоційної безпеки та спокою. А що більше ми створюємо таких зв’язків між тілом і мозком, то швидше втрачатимуть силу попередні зв’язки, сформовані стресом чи травмою.

🗣 Цей епізод напрочуд практичний, адже пані Буке пропонує прості вправи для самодопомоги. Наприклад, спокійне дихання протягом 5 хвилин дає сигнал до розслаблення нервовій системі. Розгойдування з боку в бік стимулює цю реакцію – як у немовлят, яких заколисують. Відчути себе у спокої, за словами психологині, допомагає мугикання низьким голосом.

👉 Хочу нагадати, що в «Аптечці психологічної самодопомоги» на сторінці Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», у межах якої виходить подкаст, є ще більше вправ, спрямованих на боротьбу зі стресом і тривожністю.

💪 Один рік щоденних дій змінює тілесну пам’ять, каже Маріель Буке. І мова зовсім не про те, щоб регулярно практикувати годину йоги. Достатньо маленьких, але постійних дій, щоб наш організм відреагував із вдячністю.

🎧 Розмова доступна для прослуховування на всіх подкаст-платформах:
▫️ Apple Podcasts;
▫️ Google Podcasts;
▫️ SoundCloud;
▫️ Spotify.

Маленька історія, якою поділилась одна з наших вимушених переселенок за кордоном. Якось донька сказала їй, що приведе зі школи нових друзів, згадала їхні імена й захоплення. Про одну дівчинку сказала, що та займається бальними танцями. Коли друзі прийшли, серед них була дитина на кріслі колісному. І звісно, мама спитала в дочки, чому та нічого про неї не розповідала? «Як? – здивувалася дівчинка. – Розповідала. Це ж вона займається бальними танцями!»

❕Тобто дитина виокремила, на її погляд, головну характеристику – танці, а не інвалідність нової подруги. Чи означає це, що дівчинка її не помічає? Авжеж ні. Це означає, що людина на кріслі колісному інтегрована в суспільство настільки, що фізичні характеристики перестали бути її основною ознакою. Однолітки бачать у ній насамперед цікаву особистість.

Досягти такого ставлення у нас, в Україні, непросто. Це завдання було викликом до вторгнення і тим більше є ним тепер.

Але й тут, як завжди, краще починати з дитинства. Якщо створити в гуглі запит англійською «Дитячі книжки про людей з інвалідністю», ви побачите сотні пропозицій. Яскраві кольорові видання різних жанрів розповідають історії хлопчиків, дівчаток, казкових героїв і реальних осіб так, щоб читач міг зрозуміти й інших, і себе. Я побачила дитячі книжки про дислексію, аутизм, синдром Дауна, про крісла колісні й милиці, про собак-поводирів і слухові апарати. І в усіх них обов’язково йдеться про те, що із цим можна жити, і жити повноцінно.

📚 Україні дуже потрібні нині такі книжки. Говорила про це під час круглого столу «Дитяче читання без бар’єрів», який організувала в межах фестивалю «Книжкова країна». У заході взяли участь найбільші видавництва країни, автори й представники міністерств, радниця – уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук, а також міжнародні партнери з ЮНІСЕФ.

Нам потрібні книжкові герої – різні, як і всі ми. Герої з різними викликами, з досвідом травм чи війни. Персонажі з аутизмом, РДУГ, на кріслах колісних. Із ПТСР чи пораненнями, з проблемами із зором чи слухом. А ще нам потрібні книжки для таких читачів. Їх багато і більшає з кожним днем. Вони теж хочуть читати якісний, з повагою розроблений контент.

🇺🇦 Створити зараз такі дитячі книжки в Україні означає створити безбар’єрне покоління – з безбар’єрністю насамперед у свідомості: у розумінні себе та інших, у відкритості до них.

📚 Сьогодні на фестивалі «Книжкова країна» обговорювали доступність дитячого читання. Це був важливий діалог між урядовими та освітніми інституціями, видавцями та авторами.

Звернулася до учасників: зараз маємо унікальний шанс сформувати наше краще суспільство – комфортне і дружнє для всіх. Це та цінність, яку можуть і мають транслювати дитячі книжки.