​​«Щодня українські діти вчать усіх нас, що означає бути сильним і гідним, високо тримати голову навіть у найважчі часи. Я не можу вигадати кращого прикладу для наслідування для дітей та дорослих у всьому світі» — це слова нашого друга, прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона із його відкритого листа усім українським дітям.

Надзвичайно важливо, коли політики нині допомагають Україні виграти війну — на економічному, дипломатичному фронтах. Проте безцінно, коли політики при цьому пам’ятають про найдорожче, що є в України, й заради кого ця боротьба — про наших дітей.

«Ви можете бути розлучені з друзями, які залишились вдома, але у вас є мільйони інших по всьому світу. Тут, у Сполученому Королівстві, ми вивішуємо українські прапори на наших будинках, офісах, церквах, магазинах та ігрових майданчиках, навіть з мого власного даху на Даунінг-стріт, де вікна заповнені соняшниками, намальованими британськими дітьми», — написав Борис.

І це не просто слова. Нині у Великобританії діють програми для українців: Ukrainian Family Scheme, Homes for Ukraine. Завдяки їм британські сім’ї приймають у себе вдома українські, наші мами можуть отримати дозвіл на роботу, а наші діти — продовжувати навчання й не чути сирени.

«Я вірю, як і ваш президент, що Україна виграє цю війну. Я всім серцем сподіваюся, що незабаром ви зможете повернутися до своїх домівок, шкіл, сімей. І що б не трапилося, як би довго це не зайняло, ми у Великобританії ніколи не забудемо вас і завжди будемо з гордістю називати вас нашими друзями», — так закінчує лист Борис Джонсон.

Упевнена, жодна українська сім’я не забуде про цю підтримку. Як я казала раніше у своєму інтерв’ю для “Good Morning Britain”, британці, британський уряд одними з перших виявили свою принципову і непохитну підтримку Україні, ставши дороговказом для багатьох інших країн. Дякуємо за це 🇺🇦🇬🇧

Чи знали ви, що першою жінкою-офіцером у Європі була українка? Олена Степанів командувала жіночою чотою Українських Січових Стрільців у Першій світовій війні.

Сьогодні в Україні відзначають День героїв. І – героїнь. У цей день вітають тих, хто героїчно боровся за українську незалежність й продовжує це робити зараз.

Наші жінки давним-давно уже не тил української армії. Сьогодні вони складають понад п’яту частину усього особового складу ЗСУ. Чи це багато? Дуже. Один з найвищих показників, якщо порівнювати з країнами НАТО.

Наші героїні – це скрипалька Ольга Рукавішнікова, що у перший день вторгнення змінила класичний інструмент на гвинтівку. Це Ярина Чорногуз – одна з топ-100 найвпливовіших жінок України за версією Forbes – яка замість філологічної кар’єри обрала берет морської піхотинки. Це поетеса Олена Герасим’юк, яка з 2017 року поїхала на війну парамедиком у складі добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» та рятувала поранених у найгарячіших точках на сході. Це Катерина “Пташка”, чий спів у підвалах “Азовсталі” вселив надію у мільйони українців.

Таких героїнь – тисячі. Про них проект “Невидимий Батальйон”, який створили у 2015 році як правозахисний рух українських жінок-військових проти російської агресії на Донбасі. Нині він розповідає про жінок, які захищають усю країну. Кожна історія варта, щоб її знали 💙💛

«Ти маєш зробити добро зі зла…» – відома цитата Роберта Пенна Воррена, американського класика.
Ми маємо зробити з війни мир, тож запускаємо Національну програму психічного здоров’я та психосоціальної підтримки.
Це ще одне завдання, яке постало перед нами, – битва за психічне здоров’я наших людей. Після того, що українці пережили в окупації, на фронті, у бомбосховищах, під обстрілами, на чужині, вони потребують реабілітації так само, як поранені фізично.

Говорила про це на сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я, найвищого керівного органу ВООЗ – нашого партнера в розпочатому. З їхніми експертами та досвідом створимо власну унікальну програму психологічної допомоги.

Це амбітне завдання – перетворити стрес і біль на силу й наснагу, зло на добро. Та хіба не це робить уся Україна вже три місяці? Тож продовжуємо. До перемоги.

Війна змінює. Війна розставляє пріоритети.

Щорічний Марш вишиванок, що зазвичай є світлим, добрим святом єднання української діаспори, у Лондоні цього року став Маршем матерів, що хочуть миру для своїх дітей.
Бо вишиванка нині зі святкового строю перетворилася на оберіг, що захищає нас від війни.

Понад тисячу жінок вийшли на вулиці, вимагаючи зупинити терор, гвалтування, катування. Дати їх чоловікам, які лишилися вдома, зброю, щоб вони могли боронити Україну і європейські кордони.

Тисячі українців підтримали їх у Празі – там традиційний парад вишиванок, що проходить у третю неділю травня, жовтоблакитною хвилею протесту пройшовся містом. З прапорами України та ЄС люди дякували Чехії за допомогу. Стверджували: місце України завжди було і буде у Європі.

Люди, що пройши разом війну, назавжди стають побратимами. Наші країни теж проходять цю війну разом – тож дякуємо, побратими, за підтримку 🇺🇦🇬🇧🇨🇿

​​«Що б ви хотіли переказати українкам, які зараз у нас?» – часто запитують у мене іноземні журналісти. Переказала через ELLE Spain те, що хотіла б сказати всім, хто виїхав та виїжджає:

«Це дуже важливо, що ви та ваші діти в безпеці. Рятуючи дітей і себе, ви рятуєте країну. Це не пафос. Це правда. Нам важливе кожне життя. Україна – це ви. І водночас я розумію, як це складно психологічно – бути не туристом, а біженцем. Боятися обтяжити собою чи бути недоречною. Навіть із найкрасивіших місць завжди хочеться повернутися додому. Я впевнена, що скоро так само зможу звернутися до вас і сказати: повертайтеся. Війна скінчилася».

Маріуполь. Яким він був і яким став після російського знущання. Ірпінь, Харків, Сєвєродонецьк. Було – стало. Думала, як найкраще розповісти про українську трагедію під час онлайн-сесії в Українському домі в Давосі, організованому в межах Всесвітнього економічного форуму. Зрозуміла, що краще один раз побачити. Тож не тільки розказувала, а й показувала. Понівечені міста. Понівечених людей. Як-от сім’я Наталі. З донечкою Яною вони втратили нижні кінцівки під час ракетного удару по вокзалу в Краматорську.

Мої співрозмовники – в затишному далекому містечку. Я в Києві, який намагається відновитися після обстрілів. Але мені здається, весь цивілізований світ розуміє, через що ми зараз проходимо.

На запитання «як ви там тримаєтеся?» сказала, що як та шафка в Бородянці. Ми зараз усі так.

Питали: «Що ми можемо зробити?» Відповіла – не звикати до війни. Бо це те, чого хоче Росія. Щоб трагедії стали в один ряд із новинами шоу-бізу. Ні, так не має бути у світі, який хоче зберегти людяність. Цінність людського життя та миру – понад усе.

Знаєте, що надихнуло? Що були люди, які назвали себе «новими друзями України». До цього їх спонукала війна. На жаль. Але ласкаво просимо нових друзів до спільної боротьби. Бо це і є дружба – боротися та перемагати разом.

Відео: https://fb.watch/dcVOv71HJ8/