Про цей наслідок стресу під час повномасштабного вторгнення останнім часом дедаді більше говорять сімейні лікарі 👩⚕️👨⚕️. Вони зазначають, що стрімко більшає пацієнтів із діабетом другого типу – набутим. Здавалося б, де звʼязок?
Однак накопичений стрес 🤯 та емоційне перенапруження, які тривають місяцями, можуть стати спусковим гачком, що запускає в організмі людини незворотний процес хвороби.
Мар’яна Климців, сімейна лікарка із Центру первинної медико-санітарної допомоги Червонограда Львівської області, каже: і її досвід, і новітні дослідження доводять, що стрес може спричинити цукровий діабет другого типу. Тож лікарка допомагає пацієнтам уникнути захворювання.
🗓 Сьогодні, 14 листопада, у Всесвітній день боротьби з діабетом, хочеться нагадати: запобігти діабету значно легше, ніж потім постійно лікуватися. І крім регулярного контролю рівня цукру в крові, у пригоді стануть прості техніки самодопомоги та підтримання близьких на сайті https://www.howareu.com/ і на сторінках Всеукраїнської програми ментального здоров’я @howareu_program у соцмережах.
А щоб знайти свого лікаря, якщо вам потрібна допомога з ментальним здоров’ям, на сайті НСЗУ є зручна онлайн-мапа. Понад 10 тисяч лікарів у майже 4 тисячах закладів 🏥 готові прийти на допомогу.
Однак накопичений стрес 🤯 та емоційне перенапруження, які тривають місяцями, можуть стати спусковим гачком, що запускає в організмі людини незворотний процес хвороби.
Мар’яна Климців, сімейна лікарка із Центру первинної медико-санітарної допомоги Червонограда Львівської області, каже: і її досвід, і новітні дослідження доводять, що стрес може спричинити цукровий діабет другого типу. Тож лікарка допомагає пацієнтам уникнути захворювання.
«Треба переглянути свій спосіб життя та звернутися до психолога чи психотерапевта або – ще простіше – до сімейного лікаря, який пройшов навчання ВООЗ mhGAP і може надавати підтримку за ментальних розладів. Важливо практикувати прості вправи, які допомагають, коли потрібно швидко приборкати стрес. Однак навчитися їх краще заздалегідь. Вони повертають контроль над собою та знижують тривожність. Ще один спосіб – помірні фізичні вправи: прогулянки, біг, фітнес»,– розповідає пані Мар’яна.
🗓 Сьогодні, 14 листопада, у Всесвітній день боротьби з діабетом, хочеться нагадати: запобігти діабету значно легше, ніж потім постійно лікуватися. І крім регулярного контролю рівня цукру в крові, у пригоді стануть прості техніки самодопомоги та підтримання близьких на сайті https://www.howareu.com/ і на сторінках Всеукраїнської програми ментального здоров’я @howareu_program у соцмережах.
А щоб знайти свого лікаря, якщо вам потрібна допомога з ментальним здоров’ям, на сайті НСЗУ є зручна онлайн-мапа. Понад 10 тисяч лікарів у майже 4 тисячах закладів 🏥 готові прийти на допомогу.
❤222👍24😢3
🏠 Скоро тут буде справжній дім. Із комфортом, безпекою, радістю, досягненнями та родинним теплом.
Сьогодні разом із командою своєї Фундації особисто познайомилася зі ще однією родиною, для якої будується новий дім у межах ініціативи «Адреса дитинства».
Ірина й Іван Уманські, а також їхні семеро дітей: Андрій, Петро, Аліса, Софія, Богдан, Іванна та Вероніка – уперше побачили свою майбутню нову оселю.
Було неймовірно приємно спостерігати за тим, як сімʼя планувала життя на новому місці: де буде дитячий майданчик, хто в якій кімнаті житиме, де разом обідатимуть і вечерятимуть.
Родина з тимчасово окупованої Каховки, що на Херсонщині. Рідний дім пошкоджений. А саме місто постраждало від руйнування агресором Каховської ГЕС. Прожили під російською окупацією дев’ять місяців. У жовтні 2022 року, коли бої вкотре посилилися, сім’я евакуювалася. Спочатку поїхала до Києва, потім зупинилася в місті Василькові.
Мамі, татові й дітям тут подобається. Тато відкрив власний бізнес – майстерню з ремонту взуття. Мама допомагає та розвиває дітей. Дванадцятирічний Богдан почав займатися малюванням. Девʼятирічна Іванна відвідує заняття з вокалу. У родині є гімнастка та музиканти. Ірина каже, що сімʼя хоче прийняти до себе ще кілька дітей.
👨👩👧👦 Коли ми будуємо родині новий дім, дбаємо про те, щоб він був там, де родина знайшла комфорт, полишивши довоєнне життя. На Київщині діти вже ходять до шкіл та садочків, відвідують гуртки та знайшли нових друзів. Тому й нову оселю Фундація будує в тій самій територіальній громаді.
Сьогодні перші 14 будинків для великих прийомних родин зводяться одночасно у восьми областях України. А перші родини мають в’їхати в нові оселі вже до кінця року. Ми цього з нетерпінням чекаємо.
Сьогодні разом із командою своєї Фундації особисто познайомилася зі ще однією родиною, для якої будується новий дім у межах ініціативи «Адреса дитинства».
Ірина й Іван Уманські, а також їхні семеро дітей: Андрій, Петро, Аліса, Софія, Богдан, Іванна та Вероніка – уперше побачили свою майбутню нову оселю.
Було неймовірно приємно спостерігати за тим, як сімʼя планувала життя на новому місці: де буде дитячий майданчик, хто в якій кімнаті житиме, де разом обідатимуть і вечерятимуть.
Родина з тимчасово окупованої Каховки, що на Херсонщині. Рідний дім пошкоджений. А саме місто постраждало від руйнування агресором Каховської ГЕС. Прожили під російською окупацією дев’ять місяців. У жовтні 2022 року, коли бої вкотре посилилися, сім’я евакуювалася. Спочатку поїхала до Києва, потім зупинилася в місті Василькові.
Мамі, татові й дітям тут подобається. Тато відкрив власний бізнес – майстерню з ремонту взуття. Мама допомагає та розвиває дітей. Дванадцятирічний Богдан почав займатися малюванням. Девʼятирічна Іванна відвідує заняття з вокалу. У родині є гімнастка та музиканти. Ірина каже, що сімʼя хоче прийняти до себе ще кілька дітей.
👨👩👧👦 Коли ми будуємо родині новий дім, дбаємо про те, щоб він був там, де родина знайшла комфорт, полишивши довоєнне життя. На Київщині діти вже ходять до шкіл та садочків, відвідують гуртки та знайшли нових друзів. Тому й нову оселю Фундація будує в тій самій територіальній громаді.
Сьогодні перші 14 будинків для великих прийомних родин зводяться одночасно у восьми областях України. А перші родини мають в’їхати в нові оселі вже до кінця року. Ми цього з нетерпінням чекаємо.
❤279👍5
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
📍Відвідала будівельний майданчик, де з’явиться дім у межах моєї ініціативи «Адреса дитинства» – цього разу на Київщині – для великої прийомної родини, що переїхала з тимчасово окупованої Каховки. Рада була познайомитися з батьками й дітьми та на власні очі побачити, як вони радіють майбутній новій оселі.
❤295👍19😢1
Видно, що це був затишний будиночок. Дбайливо складені підручники старшої донечки. Ведмедик біля ліжечка молодшої, півторарічної доньки. Саме на порозі дитячої кімнати все сталося. Російська ракета вбила маму дівчаток, 31-річну Катерину. Крізь проламану стелю на зруйновану оселю дивиться небо. Дівчатка вижили, бо старша була в школі, а меншу бабуся повела гуляти. Вижили фізично. Але як вижити після такої втрати морально?
🇨🇦 У зверненні до Галіфакського безпекового форуму, що триває в Канаді, розповіла про лише одну з таких трагедій із життя України. Лише в один день у Дніпрі. А такими через російський напад стали всі наші дні. Це може статися будь-де, за сотні кілометрів від бойових дій. Про такі місця в Україні світова преса часто пише: «Там усе працює, люди ходять на роботу, все спокійно». Але саме це і є війна, коли за одну хвилину жвава вулиця, зупинка, магазин перетворюються на місця особистої людської трагедії. Війна – це не постійний вогонь. Це постійне незнання, чи будеш ти живим за хвилину.
Мене часто запитують: «То чого ще Україна хоче від світу, від інших країн?»
За всієї глибокої вдячності тим, хто нам допомагає, гадаю, час змінити фокус цього питання. Не «чого хоче Україна?», а «чого хоче світ і кожен його житель?». Чи хоче він, щоб агресор залишився безкарним і продовжував? Чи хоче такого нового світового порядку?
Бо, якщо «втомиться» Україна, війна не зупиниться. Вона просто піде далі. Як епідемія, як глобальне забруднення, яких не спинили вчасно. І буде вже біля ваших кордонів, нависне над затишними будиночками, де живуть діти інших народів.
Тож чого ми хочемо? Щоб про це знали.
Не лише Україна, а ми всі зараз – той самий маленький родинний будинок, над яким зависла ракета. Ми всі мусимо втримати небо над ним.
🇨🇦 У зверненні до Галіфакського безпекового форуму, що триває в Канаді, розповіла про лише одну з таких трагедій із життя України. Лише в один день у Дніпрі. А такими через російський напад стали всі наші дні. Це може статися будь-де, за сотні кілометрів від бойових дій. Про такі місця в Україні світова преса часто пише: «Там усе працює, люди ходять на роботу, все спокійно». Але саме це і є війна, коли за одну хвилину жвава вулиця, зупинка, магазин перетворюються на місця особистої людської трагедії. Війна – це не постійний вогонь. Це постійне незнання, чи будеш ти живим за хвилину.
Мене часто запитують: «То чого ще Україна хоче від світу, від інших країн?»
За всієї глибокої вдячності тим, хто нам допомагає, гадаю, час змінити фокус цього питання. Не «чого хоче Україна?», а «чого хоче світ і кожен його житель?». Чи хоче він, щоб агресор залишився безкарним і продовжував? Чи хоче такого нового світового порядку?
Бо, якщо «втомиться» Україна, війна не зупиниться. Вона просто піде далі. Як епідемія, як глобальне забруднення, яких не спинили вчасно. І буде вже біля ваших кордонів, нависне над затишними будиночками, де живуть діти інших народів.
Тож чого ми хочемо? Щоб про це знали.
Не лише Україна, а ми всі зараз – той самий маленький родинний будинок, над яким зависла ракета. Ми всі мусимо втримати небо над ним.
❤390👍43😢9
Нескорені на полі бою, наші захисники й захисниці можуть бути вразливими в мирному житті.
Співчутливі погляди чи, навпаки, коли на протез або бойове поранення вказують пальцем. Надмірна запопадливість така ж образлива, як і байдужість. Запитання про втрату побратимів / посестер і «чи ти вбивав?» порушують будь-які кордони.
Знявши військові чоботи та бронежилет, удома, звикаючи до нової рутини, людина потребує підтримки. Тепла. Поваги до власної гідності.
🎬 Як її проявляти, пояснює відеопроєкт «Спілкування з Нескореними», створений телеканалом СТБ (група Starlight Media) за експертної підтримки громадської організації «Безбар’єрність».
Про взаємодію, засновану на повазі до різного досвіду, говорять самі захисники й захисниці, учасники української збірної Invictus Games. Відповідні поради інтегровано у новий розділ «Довідника безбар’єрності» – «Люди з досвідом війни. Гідність. Взаємодія».
✔️ Людина – насамперед. Це золоте правило, прописане в «Довіднику безбар’єрності», працює завжди й усюди. Перед вами захисник / захисниця – людина, яка в одну мить залишила звичне життя й пішла боронити наше сьогодні й завтра. Чи не найбільша образа для неї – жалість.
✔️ Запитання. Саме з нього варто починати розмову, коли не знаєш, як краще.
Чи можу я звернутися? Чи можу запитати? Чи потрібна допомога?
✔️ Про допомогу. Як кажуть герої відеоролика, лише ветеран чи ветеранка вирішують, потрібна йому / їй допомога чи ні. Варто спокійно реагувати, якщо вашу пропозицію пригостити кавою чи будь-яку іншу не прийняли.
✔️ І тут іще одне важливе правило: не узагальнювати. Те, що сподобається одній людині, іншу може образити.
Щире «вибач» – завжди в поміч.
🤝 А «дякую», яке можна висловити, просто приклавши руку до серця й кивнувши захиснику чи захисниці, матиме терапевтичний ефект навіть для вас самих.
Співчутливі погляди чи, навпаки, коли на протез або бойове поранення вказують пальцем. Надмірна запопадливість така ж образлива, як і байдужість. Запитання про втрату побратимів / посестер і «чи ти вбивав?» порушують будь-які кордони.
Знявши військові чоботи та бронежилет, удома, звикаючи до нової рутини, людина потребує підтримки. Тепла. Поваги до власної гідності.
🎬 Як її проявляти, пояснює відеопроєкт «Спілкування з Нескореними», створений телеканалом СТБ (група Starlight Media) за експертної підтримки громадської організації «Безбар’єрність».
Про взаємодію, засновану на повазі до різного досвіду, говорять самі захисники й захисниці, учасники української збірної Invictus Games. Відповідні поради інтегровано у новий розділ «Довідника безбар’єрності» – «Люди з досвідом війни. Гідність. Взаємодія».
✔️ Людина – насамперед. Це золоте правило, прописане в «Довіднику безбар’єрності», працює завжди й усюди. Перед вами захисник / захисниця – людина, яка в одну мить залишила звичне життя й пішла боронити наше сьогодні й завтра. Чи не найбільша образа для неї – жалість.
✔️ Запитання. Саме з нього варто починати розмову, коли не знаєш, як краще.
Чи можу я звернутися? Чи можу запитати? Чи потрібна допомога?
✔️ Про допомогу. Як кажуть герої відеоролика, лише ветеран чи ветеранка вирішують, потрібна йому / їй допомога чи ні. Варто спокійно реагувати, якщо вашу пропозицію пригостити кавою чи будь-яку іншу не прийняли.
✔️ І тут іще одне важливе правило: не узагальнювати. Те, що сподобається одній людині, іншу може образити.
Щире «вибач» – завжди в поміч.
🤝 А «дякую», яке можна висловити, просто приклавши руку до серця й кивнувши захиснику чи захисниці, матиме терапевтичний ефект навіть для вас самих.
❤245👍21
Бути поневоленим імперією – важкий досвід. Але ще важче долати наслідки колоніалізму. Насамперед наслідки в галузі культури – відстоювати ідентичність, свій унікальний спадок доводиться ще довгі роки після здобуття фактичної незалежності.
🎙️Журналісти африканських ЗМІ, із якими говорила про це, мене добре зрозуміли. Бо ця тема болюча і для їхніх країн.
Дуже важливо, що представники медіа з Анголи, Ботсвани, Тунісу, Республіки Гвінея, Кенії, Марокко, Нігерії, Сенегалу, Південно-Африканської Республіки, Замбії приїхали до Києва, побачили Україну й українців, почули сирени повітряної тривоги, занурилися в повсякденне життя країни, яка бореться за виживання.
🤝 Інколи найкращий шлях до порозуміння – побачити все на власні очі, відчути.
Для мене ж було важливо ознайомити гостей із найголовнішим, чим живемо: розповіла про викрадення Росією наших дітей і про те, як важко їх повертати – кожен із 386 порятунків.
🫂 Про боротьбу з хронічним стресом війни в українців, для чого створена Всеукраїнська програма ментального здоров’я. Про будівництво укриттів від російських атак, зокрема у школах.
У мене запитали про досвід і поради, якими Україна може поділитися з країнами, що також ведуть боротьбу за виживання. Думаю, всі ми сподіваємося, що війна залишиться тільки епізодом нашого життя. Чужа агресія не зробить нас жорстокими, бо ми тримаємося за людські цінності. Ми зможемо все пережити й розвиватися, якщо збережемо це в собі.
🎙️Журналісти африканських ЗМІ, із якими говорила про це, мене добре зрозуміли. Бо ця тема болюча і для їхніх країн.
Дуже важливо, що представники медіа з Анголи, Ботсвани, Тунісу, Республіки Гвінея, Кенії, Марокко, Нігерії, Сенегалу, Південно-Африканської Республіки, Замбії приїхали до Києва, побачили Україну й українців, почули сирени повітряної тривоги, занурилися в повсякденне життя країни, яка бореться за виживання.
🤝 Інколи найкращий шлях до порозуміння – побачити все на власні очі, відчути.
Для мене ж було важливо ознайомити гостей із найголовнішим, чим живемо: розповіла про викрадення Росією наших дітей і про те, як важко їх повертати – кожен із 386 порятунків.
🫂 Про боротьбу з хронічним стресом війни в українців, для чого створена Всеукраїнська програма ментального здоров’я. Про будівництво укриттів від російських атак, зокрема у школах.
У мене запитали про досвід і поради, якими Україна може поділитися з країнами, що також ведуть боротьбу за виживання. Думаю, всі ми сподіваємося, що війна залишиться тільки епізодом нашого життя. Чужа агресія не зробить нас жорстокими, бо ми тримаємося за людські цінності. Ми зможемо все пережити й розвиватися, якщо збережемо це в собі.
❤299👍39