📚Книжки як люди. Просто зараз вони в окопах, разом із захисниками, і в бомбосховищах, у валізах наших вимушених переселенців і в наплічниках волонтерів. Книжки чекають своїх власників у покинутих помешканнях і гинуть – під обстрілами й у повенях, разом із бібліотеками та музеями… Бо і наші книжки, і наших людей нападник ненавидить та боїться однаково.  

Ось чому назва найбільшої книжкової події країни – «Книжковий арсенал» – звучить сьогодні особливо влучно. Бо книжки дійсно стали нашим арсеналом, нашою культурною зброєю.

📍З особливими відчуттями відвідали «Книжковий арсенал», що відкрився після вимушеної тогорічної перерви.

Дивилися,  як наші видавництва, які рік тому втратили свої потужності, наклади, людей, тепер заповнюють полиці книжками. Кожен наш текст, роман, оповідання, вірш – опір знищенню. Доказ, що ми, українці, є та будемо на своїй землі. Тому що рятуємо, захищаємо й цінуємо одне одного. Тому що небайдужі та людяні.

👉Про це кажуть нам нові книжки нашого спротиву: «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» Олександра Михеда, «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, «Мисливці за градами» Андрія Кириченка, «Таємні історії маленьких і великих перемог» Тані Стус, воєнні поезії Жадана та Вишебаби. Із особливою біллю це засвідчує  «Я перетворююсь… Щоденник окупації» Володимира Вакуленка – письменника, убитого окупантами в Ізюмі. Слово автора знищити не вдалося, і воно обов’язково переживе вбивць.

📖 Усі ми просто зараз кожним своїм днем пишемо водночас і книгу власного життя, і біографію країни. Настане день – і прочитаємо все це в підручниках з історії. Історії перемоги.  

Обов’язково побачимося на тому самому «Книжковому арсеналі», де це станеться!🇺🇦

Це роботи художників «ательєнормально», з якими я познайомилася на виставці «Ти як?» в «Українському домі» від його куратора, художника Стаса Туріни.

«ательєнормально» – це майстерня для художників та художниць з синдромом Дауна і без. Та насамперед це історія потужної взаємопідтримки. Приклад інклюзії, яким хочеться ділитися, аби подібні історії розвивалися в Україні.

За кілька тижнів до повномасштабного вторгення Стас розсилав батькам своїх колег брошуру: «Що робити під час війни та надзвичайних ситуацій», адже хотів попередити їх. Сам же зі своєю нареченою і колегою Катею Лібкінд вирішив залишатися в Києві, навіть за найстрашнішого сценарію – окупації міста. Вдвох вони волонтерили у Павлівській психіатричній лікарні, згодом – у Пуща-Водицькому психоневрологічному інтернаті, де відкрили художню майстерню.

Частково команда «ательєнормально» виїхала за кордон. Один із художників Женя Голубєнцев опинився у окупації в селі Вабля, що на околицях Бородянки. На щастя, вдалося вибратися, і тепер Женя працює в творчій майстерні Кельна.

Зараз митцям «ательєнормально» не так легко бачитися – графіки зустрічей переривають тривоги, та і сил не так багато. Художникам із синдромом Дауна непросто повертатися додому, всі вони живуть з батьками й потребуть підтримки.

«Ми багато волонтерили, допомагаючи і тим, в кого були знищені домівки, і друзям у війську, і людям з інвалідністю, як була потреба. Тепер, коли Київ видихає, ми думаємо знов про мистецтво, і звісно – про інклюзію», — каже Стас, наголошуючи на тому, як важливо створити у країні умови і для роботи художників майстерні, і для їх повернення додому.

Арт-брют — мистецтво людей з ментальними порушеннями, Україна з ним лише знайомиться, хоч у світі цей напрям доволі розвинений. Сподіваюся, подібні творчі проєкти із одиничних прикладів і у нашій країні стануть нормою. Бо показують нам, настільки розмаїтим може бути поняття «нормально».

🇺🇦 Україна відстоює зараз не тільки свої життя, а й свої цінності, спільні з усім нормальним людством, право кожного жити вільним і захищеним у своїй країні.

Тим часом російське суспільство рухається в інший бік. Поки ми добивалися прийняття Стамбульської конвенції щодо захисту жінок від усіх форм насильства – росіяни свій закон на цю тему навпаки скасували. Ми йдемо до європейської толерантності щодо всіх своїх громадян. Це повільна трансформація, але вона відбувається.

🫂 Ми приймаємо, що люди – різні: в їхніх національностях, уподобаннях, ідентичностях, самовираженні, – і мають право на це. Нападник не допускає про це думки. Чи не так, власне, і стають нападниками?

🇪🇸 Поговорили про це з одною з найпопулярніших газет Іспанії El Mundo.

Я не ідеалістка. Чудово розумію, як багато роботи перед нами. Але вірю у посттравматичне зростання. Цінності, відстояні в таких умовах, зроблять нас лише сильнішими. Вже зробили.

Сходинки біля будинку. Висока стійка каси в магазині. Карусельні двері на вході до торгового центру. Зазвичай ми не дуже звертаємо увагу на такі речі. Поки, приміром, не беремо у руки дитячий візочок. І тоді навіть улюблені місця стають не такими гостинними.

ГО «Безбар’єрність» на своєму сайті розповідає історії реальних людей, щоб через них підсвітити різні напрями безбар’єрності. Історія Ольги та Євгена якраз така.

Коли три роки тому вони стали батьками двох хлопчиків, це повністю змінило їхню рутину. Подвійний візочок, за словами Євгена, дав змогу по-новому подивитися на інфраструктуру міста. Звичні раніше дії перетворилися на квест. Через високі бордюри та незручні тротуари кожну прогулянку треба ретельно продумувати.

Ольга каже, що відчутно поліпшити досвід людей у схожих обставинах можуть досить прості й недорогі речі – широкі двері, стопер, низький поріжок. На її думку, єдине, що потрібно, – подумати про комфорт кожного наперед.

Кожного, бо безбар’єрний простір – це зручність для усіх користувачів, не лише батьків із дітьми. Способи, як його поліпшити, є у Альбомі безбар‘єрних рішень — він рекомендує та на прикладах ілюструє, як міське середовище може бути дружнім до різних користувачів.

🔴 До слова, на сайті ГО «Безбар’єрність» під час читання вас супроводжуватиме велика червона кнопка «Прибрати барʼєри». Натисніть на неї і побачите, чого досягають суспільства, які обрали безбар’єрність вектором свого руху.