Натрапив у соціальних мережах на дуже влучну відповідь подібним російським вкидам - "Ви ж за декомунізацію, то чому не знесете всі будівлі, побудовані при Радянському Союзі? Чому воюєте радянськими танками?" тощо.
Це дуже тупий аргумент, який легко спростувати.
Роблю репост дуже влучної відповіді подібним вкидам:
Декомунізація — це відмова від тоталітарної ідеології та символів, а не від матеріальних об’єктів. Квартира не стає «комуністичною» лише тому, що її збудували при СРСР — так само, як римські дороги не роблять Європу Римською імперією. Хрущовки, заводи й енергосистема створювалися працею та коштом людей, а не були «подарунком комунізму». Люди працювали в умовах примусу, відсутності вибору та репресій — і це їхній внесок, а не заслуга режиму. Декомунізація не означає знос будинків чи відключення світла. Вона означає припинення вшанування системи, що трималася на насильстві, брехні та зневазі до свободи людини. Та й тим більше більшовики також влаштували декомунізацію, але ж не руйнували будинки. Декомунізація також про знищення символіки цієї ідеології.
Це дуже тупий аргумент, який легко спростувати.
Роблю репост дуже влучної відповіді подібним вкидам:
Декомунізація — це відмова від тоталітарної ідеології та символів, а не від матеріальних об’єктів. Квартира не стає «комуністичною» лише тому, що її збудували при СРСР — так само, як римські дороги не роблять Європу Римською імперією. Хрущовки, заводи й енергосистема створювалися працею та коштом людей, а не були «подарунком комунізму». Люди працювали в умовах примусу, відсутності вибору та репресій — і це їхній внесок, а не заслуга режиму. Декомунізація не означає знос будинків чи відключення світла. Вона означає припинення вшанування системи, що трималася на насильстві, брехні та зневазі до свободи людини. Та й тим більше більшовики також влаштували декомунізацію, але ж не руйнували будинки. Декомунізація також про знищення символіки цієї ідеології.
❤3
Товариство Правих Наше об'єднання спрямоване на зближення всіх правих. Ми шануємо традиції нашої Nації та закликаємо і вам вшановувати їх. Усі праві повинні триматися купки, задля спільної мети.
Наша спільна ціль - це процвітання нашої країни, Nації, це поширення правих ідей серед молоді України та захист людей від лівої пропаганди. Наше об'єднання бориться з кацапським, ліберальним та лівим впливом на українців. Разом ми досягнемо мрії нашої нації
Ми за Nацію, ми за любов до нашої країни, ми за соборність, ми за те, щоб не забувати нашу мову, культуру, національну самоідентичність...
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава Правим!
P.S Ми підтримуємо усіх правих окрім нацистів та фашистів.
Націоналістам, консерваторам - ми раді. Нацизм тільки знище нашу Націю.
https://t.me/addlist/ol3N7VtF1ikyYjli
@Nationalist192 - для приєднання
Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909 - 15 жовтня 1959) це український політичний діяч, революціонер і ідеолог українського національного руху. Народився як зазначено вище 1 січня (видно до цього українці себе добре вели, раз їм такий подарунок дістався) 1909 року в сім'ї греко-католицького священика Андрія Бандери, в селі Старий Угринів. Степан був другою дитиною з восьми. Старше за нього була лише його сестра Марта-Марія, молодшими були Олександр (1911—1942), Володимира (1913—2001), Василь (1915—1942), Оксана (1917—2008), Богдан (1921—1944?) і Мирослава (народилася й померла в 1922).
Фронти Першої світової війни 4 рази в 1914–1915 і 1917 пересувалися його селом. Улітку 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень і революції в армії царської Росії. В автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами».
Змалку С. Бандера був свідком відродження й розбудови Української держави. З листопада 1918 його батько був послом до парламенту Західноукраїнської Народної Республіки — Української Національної Ради — у Станиславові й брав активну участь у формуванні державного життя Калущини.
Під час Національно-визвольних змагань у травні 1919 Степан разом з усією родиною евакуювалися зі свого села до містечка Ягільниці в зв'язку з наступом польських військ, де родина перебувала до вересня. У вересні-жовтні Степан вступив до української гімназії у Стрию де вчився до 1927. У 1922 будучи у третьому класі гімназії вступив до Пласту, у 5-й пластовий курінь імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії до 2-го куреня старших пластунів "Загін червона калина". В тому ж 1922 від туберкульозу померла його мати.
У середині 1927 року Бандера успішно склав випускні іспити (матуру) в гімназії й вирішив вступити до Української господарської академії в Подєбрадах (місто в Чехословаччині), проте польська влада відмовила надати йому закордонного паспорта, тому він на рік залишився в Старому Угринові. У 1927–1928 роках Степан Бандера переймався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до засновників кооперативів). До того ж керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова й там записався на агрономічний відділ Високої політехнічної школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його арештували й ув'язнили. Брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа», та членом управи гуртка студентів-рільників. Певний час працював у бюро "Сільський господар" де розвивав агрокультуру на Західних Українських землях.
У царині молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті як член 2-го куреня старших пластунів «Загін червона калина», в Українському студентському спортовому клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» й «Луг» у Львові. Вмів грати в шахи, грати на гітарі і мандоліні. Підтримував здоровий спосіб життя в тому куріння і вживання алкоголю було відсутнім у його звичках.
Ще в шкільні роки світогляд Бандери формували популярні серед західноукраїнської молоді тогочасні націоналістичні ідеї: разом з іншими гімназистами він приєднався до численних молодіжних націоналістичних організацій, найбільшими з яких були Група української державної молоді (УГГМ) та Організація вищих класів українських гімназій (ОВКІМ). 1926 року обидві організації об'єдналися в Союз української націоналістичної молоді (СУНМ).
Аналіз факторів, що вплинули на формування світогляду Бандери.
Окрім виховання батька та грандіозних історичних подій, свідками яких він був змалку (Перша світова, українсько-польська війна, проголошення ЗУНР), у старших класах гімназії цікавився роботами Миколи Міхновського, Дмитра Донцова та інших теоретиків та ідеологів націоналістичних рухів того часу.
Формально Бандера став членом УВО в 1928, призначений в відділ розвідки, а пізніше і пропаганди. Коли в 1929 було створено Організацію Українських Націоналістів (далі ОУН) Бандера став одним з перших на рекомендацію Степана Охримовича. Лев Шанковський згадував Бандеру як "надмірно націоналістичного". Незважаючи на молодість, Бандера швидко піднявся в підпільній ієрархії ОУН на Західній Україні завдяки своїй фанатичній завзятості, силі волі, практичності, організаторській спроможності та ретельному дотриманню конспірації. Успіху Бандери сприяло й те, що його формування мало змінити покоління в українському націоналістичному русі. Першим завданням Бандери було поширення підпільної націоналістичної літератури на території рідного Калуського повіту, а також серед львівських студентів. Функції Бандери в організації були різними в різних роках: в 1930 завідував відділом підпільних видань, в тому ж році завідував техніко-вмдавничнис відділом, в 1931-му до цього додався відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Крім того, у 1928—1930 роках Бандера був кореспондентом підпільного щомісячного сатиричного журналу «Гордість нації», що виходив у Празі його псевдо був Матвій Гордон. Завдяки його організаторським здібностям була створена незаконна доставка таких видань, як «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст», а також «Вісник КЕ на ЗУЗ» і журнал «Юнак», надруковані в Польщі.
Проте ляхи не спали і поліція докладала значних зусиль у боротьбі з українським націоналістичним підпіллям. Самого Бандеру з 1930 по 1933 арештовували 5 разів: 1930 року з батьком за антипольську пропаганду, улітку 1931 року за спробу нелегального перетину польсько-чеського кордону, потім знову в 1931 році, цього разу за причетність до замаху на комісара бригади політичної поліції у Львові Е.Чеховського. 10 березня 1932 року Бандеру затримали в Цешині, а 2 червня 1932 року — у Тчеві.
Бандера став членом Крайового проводу ОУН 1931 року під керівництвом крайового провідника Івана Габрусевича (з червня 1931 по березень 1932), очоливши референтуру (відділ) пропаганди. Його кар'єра стрімко розвивалася: 1932 р. був заступником крайового провідника, а в середині 1933 р. призначений крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на ЗУЗ (ЗахідноУкраїнських Землях), У липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН (Крайова Екзекутива ОУН) на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). З 1931 регулярно виїзджав за кордон у справах ОУН, брав участь у конференціях у Празі 1932, Берліні і Данцингу у 1933.
У січні 1933 року ОУН звільнила Богдана Кордюка від посади Крайового Провідника на західноукраїнських землях, поклавши на нього відповідальність за невдалий напад на поштове відділення в Городку під Львовом 30 листопада 1932 року, в результаті якого загинули двоє бійців ОУН, а двоє інших — Дмитро Данилишин та Василь Білас — були заарештовані та повішені судом. Виконуючим обов'язки крайового провідника став заступник Кордюка — Степан Бандера, який був офіційно затверджений на цій посаді і увійшов до проводу ОУН на Берлінській конференції 3-6 червня 1933 р.
Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. В своїй автобіографії Степан Бандера писав наступне про свою діяльність крайового провідника ОУН:
"Побіч революційної діяльности проти Польщі як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ).
Формально Бандера став членом УВО в 1928, призначений в відділ розвідки, а пізніше і пропаганди. Коли в 1929 було створено Організацію Українських Націоналістів (далі ОУН) Бандера став одним з перших на рекомендацію Степана Охримовича. Лев Шанковський згадував Бандеру як "надмірно націоналістичного". Незважаючи на молодість, Бандера швидко піднявся в підпільній ієрархії ОУН на Західній Україні завдяки своїй фанатичній завзятості, силі волі, практичності, організаторській спроможності та ретельному дотриманню конспірації. Успіху Бандери сприяло й те, що його формування мало змінити покоління в українському націоналістичному русі. Першим завданням Бандери було поширення підпільної націоналістичної літератури на території рідного Калуського повіту, а також серед львівських студентів. Функції Бандери в організації були різними в різних роках: в 1930 завідував відділом підпільних видань, в тому ж році завідував техніко-вмдавничнис відділом, в 1931-му до цього додався відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Крім того, у 1928—1930 роках Бандера був кореспондентом підпільного щомісячного сатиричного журналу «Гордість нації», що виходив у Празі його псевдо був Матвій Гордон. Завдяки його організаторським здібностям була створена незаконна доставка таких видань, як «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст», а також «Вісник КЕ на ЗУЗ» і журнал «Юнак», надруковані в Польщі.
Проте ляхи не спали і поліція докладала значних зусиль у боротьбі з українським націоналістичним підпіллям. Самого Бандеру з 1930 по 1933 арештовували 5 разів: 1930 року з батьком за антипольську пропаганду, улітку 1931 року за спробу нелегального перетину польсько-чеського кордону, потім знову в 1931 році, цього разу за причетність до замаху на комісара бригади політичної поліції у Львові Е.Чеховського. 10 березня 1932 року Бандеру затримали в Цешині, а 2 червня 1932 року — у Тчеві.
Бандера став членом Крайового проводу ОУН 1931 року під керівництвом крайового провідника Івана Габрусевича (з червня 1931 по березень 1932), очоливши референтуру (відділ) пропаганди. Його кар'єра стрімко розвивалася: 1932 р. був заступником крайового провідника, а в середині 1933 р. призначений крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на ЗУЗ (ЗахідноУкраїнських Землях), У липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН (Крайова Екзекутива ОУН) на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). З 1931 регулярно виїзджав за кордон у справах ОУН, брав участь у конференціях у Празі 1932, Берліні і Данцингу у 1933.
У січні 1933 року ОУН звільнила Богдана Кордюка від посади Крайового Провідника на західноукраїнських землях, поклавши на нього відповідальність за невдалий напад на поштове відділення в Городку під Львовом 30 листопада 1932 року, в результаті якого загинули двоє бійців ОУН, а двоє інших — Дмитро Данилишин та Василь Білас — були заарештовані та повішені судом. Виконуючим обов'язки крайового провідника став заступник Кордюка — Степан Бандера, який був офіційно затверджений на цій посаді і увійшов до проводу ОУН на Берлінській конференції 3-6 червня 1933 р.
Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. В своїй автобіографії Степан Бандера писав наступне про свою діяльність крайового провідника ОУН:
"Побіч революційної діяльности проти Польщі як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель поставлено другий фронт протибольшевицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ).
Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства.
Метою цих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й агентурно-совєтофільську працю серед українського населення."
В цей період було вбито Олексія Майлова - секретаря консульства срср у Львові, саме після цього світ дізнався про те що совіти створили Голодомор на українських землях;
Бронеслава Пірацького - міністра внутрішніх справ, який відповідав за "пацифікацію" українців на підконтрольній ляхам території. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова та Пірацького.
Під час масового голоду в Україні в 1932—1933 рр ОУН під керівництвом Бандери організовували низьки акцій протесту у підтримку голодуючих українців. Водночас активісти ОУН розпочали боротьбу проти Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), сподіваючись підірвати її вплив серед населення. 3 червня 1933 року в Берліні на конференції Проводу українських націоналістів за участю членів КП ОУН було вирішено організувати замах на радянського консула у Львові. Степан Бандера готував замах разом з Романом Шухевичем.
В той же час члени організії українських націоналістів готували замах на Антіна Крушельницького, який у своїх публікаціях поширював большевицьку пропаганду, вигадки і провокації проти українського націоналістичного руху, однак останній встиг виїхати з родиною до СРСР, де все ж таки був розстріляний разом зі своєю родиною, однак вже комуністами.
Однією з акцій, здійснених на замовлення Бандери, став вибух бомби в будівлі видавництва (редакції) лівої газети «Праця», яку 12 травня 1934 заклала молода львівська студентка, відома активістка ОУН Катерина Зарицька.
У вересні 1933 року відбулася одноденна «шкільна акція», під час якої українські школярі бойкотували все, що стосувалося Польщі: її державну символіку, польську мову, польських вчителів. Учні відмовилися відповідати на запитання польською мовою, закликали польських вчителів повернутися до Польщі, зі шкіл викинули державні символи польської держави тощо. Акція об'єднала, за підрахунками польської газети, десятки тисяч дітей. Планувався замах на життя куратора школи Гадомського на знак протесту проти полонізації та знищення української школи польською владою.
14 червня 1934 року, за день до вбивства Броніслава Перацького, його заарештувала, а потім ув'язнила польська поліція і він перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. Під час поліційних допитів на Бандеру постійно чинився психологічний та фізичний тиск. Протягом усього слідства Бандера просидів закутим у кайдани. Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в'язнів. Після трьох місяців допитів Бандера визнав що він очолював Крайову Екзекутиву ОУН, однак інформацію яка цікавила польських правоохоронців він не надав.
З 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 відбувався Варшавський процес, на якому Бандера, разом з 11-ма іншими обвинуваченими, був суджений за належність до ОУН і за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Степана Бандеру з іншими в'язнями утримували у місцевій Мокотувській тюрмі. Справа була резонансною та засвідчила, що українське національне питання стоїть дуже гостро. Під час засідання в суді Бандера виражав свою радикальну позицію щодо більшовизму, комунізму та ідей українського націоналізму. Називав себе українським громадянином і тим хто не піддається польським законами та виступав в залі суду українською. Він разом з іншими членами ОУН вигукували українські гасла, після яких його часто виганяли з залу суда. В результаті, він разом з Миколою Лебедем та Ярославом Карпенцем були засуджені до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення.
Метою цих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східніх Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й агентурно-совєтофільську працю серед українського населення."
В цей період було вбито Олексія Майлова - секретаря консульства срср у Львові, саме після цього світ дізнався про те що совіти створили Голодомор на українських землях;
Бронеслава Пірацького - міністра внутрішніх справ, який відповідав за "пацифікацію" українців на підконтрольній ляхам території. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова та Пірацького.
Під час масового голоду в Україні в 1932—1933 рр ОУН під керівництвом Бандери організовували низьки акцій протесту у підтримку голодуючих українців. Водночас активісти ОУН розпочали боротьбу проти Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), сподіваючись підірвати її вплив серед населення. 3 червня 1933 року в Берліні на конференції Проводу українських націоналістів за участю членів КП ОУН було вирішено організувати замах на радянського консула у Львові. Степан Бандера готував замах разом з Романом Шухевичем.
В той же час члени організії українських націоналістів готували замах на Антіна Крушельницького, який у своїх публікаціях поширював большевицьку пропаганду, вигадки і провокації проти українського націоналістичного руху, однак останній встиг виїхати з родиною до СРСР, де все ж таки був розстріляний разом зі своєю родиною, однак вже комуністами.
Однією з акцій, здійснених на замовлення Бандери, став вибух бомби в будівлі видавництва (редакції) лівої газети «Праця», яку 12 травня 1934 заклала молода львівська студентка, відома активістка ОУН Катерина Зарицька.
У вересні 1933 року відбулася одноденна «шкільна акція», під час якої українські школярі бойкотували все, що стосувалося Польщі: її державну символіку, польську мову, польських вчителів. Учні відмовилися відповідати на запитання польською мовою, закликали польських вчителів повернутися до Польщі, зі шкіл викинули державні символи польської держави тощо. Акція об'єднала, за підрахунками польської газети, десятки тисяч дітей. Планувався замах на життя куратора школи Гадомського на знак протесту проти полонізації та знищення української школи польською владою.
14 червня 1934 року, за день до вбивства Броніслава Перацького, його заарештувала, а потім ув'язнила польська поліція і він перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. Під час поліційних допитів на Бандеру постійно чинився психологічний та фізичний тиск. Протягом усього слідства Бандера просидів закутим у кайдани. Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в'язнів. Після трьох місяців допитів Бандера визнав що він очолював Крайову Екзекутиву ОУН, однак інформацію яка цікавила польських правоохоронців він не надав.
З 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 відбувався Варшавський процес, на якому Бандера, разом з 11-ма іншими обвинуваченими, був суджений за належність до ОУН і за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Степана Бандеру з іншими в'язнями утримували у місцевій Мокотувській тюрмі. Справа була резонансною та засвідчила, що українське національне питання стоїть дуже гостро. Під час засідання в суді Бандера виражав свою радикальну позицію щодо більшовизму, комунізму та ідей українського націоналізму. Називав себе українським громадянином і тим хто не піддається польським законами та виступав в залі суду українською. Він разом з іншими членами ОУН вигукували українські гасла, після яких його часто виганяли з залу суда. В результаті, він разом з Миколою Лебедем та Ярославом Карпенцем були засуджені до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення.
Подальший судовий процес над Бандерою проводились у Львові та мав назву "Львівський процес". 20 травня засуджених на Варшавському процесі членів ОУН під наглядом 24 поліцейських перевезли з Мокотувської тюрми потягом до Львова. Судову залу на вул. Стефана Баторія охороняло 20 поліцейських.
Навколо будинку судових засідань було багато агентів у цивільному: поліція побоювалися, що бойовики ОУН вчинять напад з метою звільнення товаришів. Бандеру возили на засідання з тюрми Бригідки з вул. Казимира Великого.
2 липня 1936 р. Бандеру доставили у тюрмі на вул. Раковецького, 37 у Варшаві. Йому постійно пересилали родина і знайомі гроші, для купівлі продуктів, газет і книг. На наступний день їх відправили у іншу тюрму, під назвою Святий Хрест, умови «Святого Хреста» були поганими: «у камерах не було ліжок — ув'язнені спали на цементовій підлозі, лежали на одній половині ковдри і покривали її другою половиною".
В середині січня 1937 року у польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в'язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-тиденне голодування на знак протесту проти утисків в'язничної адміністрації. Відтак адміністрація пішла на поступки політичним в'язням, а Бандеру помістили в камеру під номером 17. В 1938 ОУН намагалося його звільнити але операція зазнала провалу, після чого Бандеру було направлено у місто Берестя
В вересні 1939 року коли Рейх напав на Польщу, Бандера був не на часі що дозволило йому і іншим увязненим втекти.
За підписання Пакта Молотова-Ріббентропа, Польща була поділена Нацистською Німеччиною та Радянським Союзом на сфери впливу. СРСР анексував східну частину Польщі, на якій проживало більше мільйона етнічних українців. Попри втечу багатьох членів ОУН до німецького Генерал-губернаторства та початку розгубленість керівництва організації, на території УРСР проживало чимало прихильників та симпатиків ОУН.
Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови Проводу Українських Націоналістів. Проте група націоналістів на чолі з Бандерою не поділяла поглядів Мельника. Мельник хотів здобути незалежність України при підтримці Райху в той час як Бандера хотів здобути незалежність України самостійно, без допомоги інших. Не знайшовши компромісу в 1940 в Організації відбувся розкол на "мельниківців" (ОУН-М), і "бандерівців" (ОУН-Б). ОУН-Б, була революційно налаштованою а тому спочатку їх називали ОУНР, згодом ОУН самостійників-державників. Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення в Кракові Українського Національного Комітету для об'єднання українських політичних сил до боротьби за державність.
"Організація Українських Націоналістів, під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави"
©Ярослав Стецько, голова Українського Державного Комітету
Після початку німецько-радянської війни, війська Вермахту за кілька днів зайшли на територію західних областей УРСР, які раніше знаходились у складі Польської республіки та були приєднані після поділення Польщі між Третім Рейхом та Радянським Союзом після завершення польської кампанії. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення Української Держави та союз з німцями для боротьби проти радянських окупантів. Проте у гітлерівців були інші плани, і меньше ніж через тиждень Бандера опинився у берлінській тюрмі, звідки написав листа фюреру в якому висловив протест проти приєднання Галичини до складу Генерального губернаторства та шматування українських земель. У листі він висловив сподівання, що розділення українських територій розглядається як тимчасовий захід.
Навколо будинку судових засідань було багато агентів у цивільному: поліція побоювалися, що бойовики ОУН вчинять напад з метою звільнення товаришів. Бандеру возили на засідання з тюрми Бригідки з вул. Казимира Великого.
2 липня 1936 р. Бандеру доставили у тюрмі на вул. Раковецького, 37 у Варшаві. Йому постійно пересилали родина і знайомі гроші, для купівлі продуктів, газет і книг. На наступний день їх відправили у іншу тюрму, під назвою Святий Хрест, умови «Святого Хреста» були поганими: «у камерах не було ліжок — ув'язнені спали на цементовій підлозі, лежали на одній половині ковдри і покривали її другою половиною".
В середині січня 1937 року у польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в'язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-тиденне голодування на знак протесту проти утисків в'язничної адміністрації. Відтак адміністрація пішла на поступки політичним в'язням, а Бандеру помістили в камеру під номером 17. В 1938 ОУН намагалося його звільнити але операція зазнала провалу, після чого Бандеру було направлено у місто Берестя
В вересні 1939 року коли Рейх напав на Польщу, Бандера був не на часі що дозволило йому і іншим увязненим втекти.
За підписання Пакта Молотова-Ріббентропа, Польща була поділена Нацистською Німеччиною та Радянським Союзом на сфери впливу. СРСР анексував східну частину Польщі, на якій проживало більше мільйона етнічних українців. Попри втечу багатьох членів ОУН до німецького Генерал-губернаторства та початку розгубленість керівництва організації, на території УРСР проживало чимало прихильників та симпатиків ОУН.
Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови Проводу Українських Націоналістів. Проте група націоналістів на чолі з Бандерою не поділяла поглядів Мельника. Мельник хотів здобути незалежність України при підтримці Райху в той час як Бандера хотів здобути незалежність України самостійно, без допомоги інших. Не знайшовши компромісу в 1940 в Організації відбувся розкол на "мельниківців" (ОУН-М), і "бандерівців" (ОУН-Б). ОУН-Б, була революційно налаштованою а тому спочатку їх називали ОУНР, згодом ОУН самостійників-державників. Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення в Кракові Українського Національного Комітету для об'єднання українських політичних сил до боротьби за державність.
"Організація Українських Націоналістів, під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави"
©Ярослав Стецько, голова Українського Державного Комітету
Після початку німецько-радянської війни, війська Вермахту за кілька днів зайшли на територію західних областей УРСР, які раніше знаходились у складі Польської республіки та були приєднані після поділення Польщі між Третім Рейхом та Радянським Союзом після завершення польської кампанії. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення Української Держави та союз з німцями для боротьби проти радянських окупантів. Проте у гітлерівців були інші плани, і меньше ніж через тиждень Бандера опинився у берлінській тюрмі, звідки написав листа фюреру в якому висловив протест проти приєднання Галичини до складу Генерального губернаторства та шматування українських земель. У листі він висловив сподівання, що розділення українських територій розглядається як тимчасовий захід.
Вже у січні 1942 його було направлено в концтабір Заксенхаузен де просидів до 1944. Німці хотіли отримати допомогу від ОУН-Б і УПА, керувати цим рухом мав би Андрій Власов. Присутніми на тій нараді були Степан Бандера, Андрій Мельник, Андрій Лівицький і Павло Скоропадський. Проте Бандера відмовився від такої пропозиції.
Також гітлерівцям поставили умову: зректись усіх претензій на українські землі, визнати повноважним органом влади України спеціальний комітет, який мав діяти окремо від «комітету народів Росії» Андрія Власова.
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була тлумачена, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він завзято організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують зносини з Краєм постійно аж до його смерті. 1948 року в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів її діяльності. У грудні 1950 р. Бандера під тиском звинувачень в авторитаризмі пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він залишив також пост Голови Проводу всієї ОУН-Б. Проте це його рішення не схвалила жодна компетентна установа ОУН-Б, і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті 1959 року.
1955 р. відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру, і з того часу робота організації знову проводилася активно.
До 1948 року через полювання більшовицьких спецслужб сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, родина у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен, де він і провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель.
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7, о 13:05 знайшли ще живого, залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута опізнана як цианід калію.
Комуністи як завжди поспішили звинуватити у всьому західнонімецькі спецслужби, мовляв Бандера співпрацював у другій світовій війні з Теодором Оберлендером - міністр у справах біженців ФРН у той час. Проте цю версію відкинули через те що Бандера співпрацював з британською розвідкою і це звучало малоймовірно що ФРН хотіла б конфліктувати з Британією.
Два роки пізніше, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна та Хрущова.
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі, де він лежить і досі. В січні 2010 указом президента України Віктора Ющенка Бандері було присвоєно звання героя України посмертно, проте вже через чотири місяці проросійські клоуни з партії регіонів на чолі з Януковичем скасують указ про присвоєння звання під гучні оплески з Москви і Варшави
Погляди Степана Бандери
Бандера був прихильником авторитарної та насильницької політики. З одного боку, у своїх публікаціях Бандера зазначав про необхідність забезпечення можливості для існування і розвитку різних політичних угруповань у суверенній Українській Державі. З іншого боку, існують інші оцінки його поглядів на демократію та багатопартійність. Підтримуючи демократичні принципи функціонування ОУНР, він тричі обирався на пост голосуванням.
Бандера і його прихильники атакували не лише польські структури, а й українські, які колаборували з польським урядом та виступали проти ідеї незалежної України. Діяльність у будь-якій легальній структурі була для прихильників Бандери „гнилим компромісом“, зрадою ідеалів революції».
Також гітлерівцям поставили умову: зректись усіх претензій на українські землі, визнати повноважним органом влади України спеціальний комітет, який мав діяти окремо від «комітету народів Росії» Андрія Власова.
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була тлумачена, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він завзято організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують зносини з Краєм постійно аж до його смерті. 1948 року в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів її діяльності. У грудні 1950 р. Бандера під тиском звинувачень в авторитаризмі пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він залишив також пост Голови Проводу всієї ОУН-Б. Проте це його рішення не схвалила жодна компетентна установа ОУН-Б, і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті 1959 року.
1955 р. відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру, і з того часу робота організації знову проводилася активно.
До 1948 року через полювання більшовицьких спецслужб сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, родина у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен, де він і провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель.
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7, о 13:05 знайшли ще живого, залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута опізнана як цианід калію.
Комуністи як завжди поспішили звинуватити у всьому західнонімецькі спецслужби, мовляв Бандера співпрацював у другій світовій війні з Теодором Оберлендером - міністр у справах біженців ФРН у той час. Проте цю версію відкинули через те що Бандера співпрацював з британською розвідкою і це звучало малоймовірно що ФРН хотіла б конфліктувати з Британією.
Два роки пізніше, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна та Хрущова.
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі, де він лежить і досі. В січні 2010 указом президента України Віктора Ющенка Бандері було присвоєно звання героя України посмертно, проте вже через чотири місяці проросійські клоуни з партії регіонів на чолі з Януковичем скасують указ про присвоєння звання під гучні оплески з Москви і Варшави
Погляди Степана Бандери
Бандера був прихильником авторитарної та насильницької політики. З одного боку, у своїх публікаціях Бандера зазначав про необхідність забезпечення можливості для існування і розвитку різних політичних угруповань у суверенній Українській Державі. З іншого боку, існують інші оцінки його поглядів на демократію та багатопартійність. Підтримуючи демократичні принципи функціонування ОУНР, він тричі обирався на пост голосуванням.
Бандера і його прихильники атакували не лише польські структури, а й українські, які колаборували з польським урядом та виступали проти ідеї незалежної України. Діяльність у будь-якій легальній структурі була для прихильників Бандери „гнилим компромісом“, зрадою ідеалів революції».
Автономія України у складі іншої держави, розірвання її на частини були для Бандери абсолютно неприйнятними. Ще він був глибоко віруючою людиною, практикуючим християнином. Виступав за свободу совісті і вважав, що справжнє сповідування і підтримування живої християнської віри — це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й усього народу, усіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху.
Бандера вважав за необхідне забезпечити для національних меншин повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. При умові, що національні меншини будуть лояльними до Української Держави.
Був прихильником спільної боротьби поневолених націй проти комуністичного імперіалізму. Підтверджував, що Україна не мала, не має і мати не буде щодо своїх сусідів чи інших народів жодних імперіалістичних цілей.
Заявляв, що український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Послідовно виступав проти тоталітаризму, імперіалізму, расизму та комунізму.
P.S пост був написаний четвертим радником ТНУ - Сенатором
Історичне Крило Політичне Крило
Соціальне Крило Чат Зв'язок
Бандера вважав за необхідне забезпечити для національних меншин повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. При умові, що національні меншини будуть лояльними до Української Держави.
Був прихильником спільної боротьби поневолених націй проти комуністичного імперіалізму. Підтверджував, що Україна не мала, не має і мати не буде щодо своїх сусідів чи інших народів жодних імперіалістичних цілей.
Заявляв, що український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Послідовно виступав проти тоталітаризму, імперіалізму, расизму та комунізму.
P.S пост був написаний четвертим радником ТНУ - Сенатором
Історичне Крило Політичне Крило
Соціальне Крило Чат Зв'язок
Радянський Союз: факти про створення:
30 грудня 1922 року чотири радянські республіки – Росія, Україна, Білорусія та Закавказька федерація (до складу якої входили Грузія, Вірменія та Азербайджан) – підписали договір про утворення СРСР. Це був юридичний акт, який закріпив те, що більшовики вже фактично контролювали військовим шляхом після перемоги у Громадянській війні 1917–1922 років.
Чому це сталося?
Після розпаду Російської імперії та хаосу революції і війни більшовики опинились при владі на величезній території з різними народами, мовами та економіками. Об'єднання давало централізований контроль над ресурсами, армією та промисловістю. Офіційно декларувалась рівноправність республік і право на самовизначення, але реально вся влада концентрувалась у Москві та в руках Комуністичної партії.
Суть конструкції:
СРСР був федерацією лише на папері. Республіки мали власні уряди, гімни та навіть формальне право виходу з союзу, проте жодного разу до 1991 року цим правом скористатись не вдалось. Єдина партія, єдина армія, централізована планова економіка – ось реальна основа держави.
Наслідки:
Протягом наступних десятиліть СРСР перетворився на одну з двох світових наддержав, провів індустріалізацію, виграв Другу світову війну, але паралельно організував масові репресії, штучний голод, депортації цілих народів і десятиліттями тримав половину Європи під своїм впливом. У грудні 1991 року союз розпався так само юридично, як і був створений – підписанням документа. Fifteen держав стали незалежними, серед них і Україна.
30 грудня 1922 року чотири радянські республіки – Росія, Україна, Білорусія та Закавказька федерація (до складу якої входили Грузія, Вірменія та Азербайджан) – підписали договір про утворення СРСР. Це був юридичний акт, який закріпив те, що більшовики вже фактично контролювали військовим шляхом після перемоги у Громадянській війні 1917–1922 років.
Чому це сталося?
Після розпаду Російської імперії та хаосу революції і війни більшовики опинились при владі на величезній території з різними народами, мовами та економіками. Об'єднання давало централізований контроль над ресурсами, армією та промисловістю. Офіційно декларувалась рівноправність республік і право на самовизначення, але реально вся влада концентрувалась у Москві та в руках Комуністичної партії.
Суть конструкції:
СРСР був федерацією лише на папері. Республіки мали власні уряди, гімни та навіть формальне право виходу з союзу, проте жодного разу до 1991 року цим правом скористатись не вдалось. Єдина партія, єдина армія, централізована планова економіка – ось реальна основа держави.
Наслідки:
Протягом наступних десятиліть СРСР перетворився на одну з двох світових наддержав, провів індустріалізацію, виграв Другу світову війну, але паралельно організував масові репресії, штучний голод, депортації цілих народів і десятиліттями тримав половину Європи під своїм впливом. У грудні 1991 року союз розпався так само юридично, як і був створений – підписанням документа. Fifteen держав стали незалежними, серед них і Україна.
ꑭ ТериторіяБезПропаганди 44 ⊕
Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909 - 15 жовтня 1959) це український політичний діяч, революціонер і ідеолог українського національного руху. Народився як зазначено вище 1 січня (видно до цього українці себе добре вели, раз їм такий подарунок дістався)…
Пост про Степана Бандеру від соратників з історичного крила ТНУ
❤1
Forwarded from ꑭ Політичне Крило Товариство Націоналістів України ꑭ
Сама велика помилка українського народу...● Період правління володимира зеленського та його адміністрації триває сім років і, за оцінками значної частини суспільства, характеризується як час зради інтересів України. Зобов'язання щодо забезпечення миру, протидії корупції та реалізації кадрових змін виявилися джерелом розчарування для багатьох громадян. Замість системних трансформацій спостерігається серія політичних скандалів, призначення на посади на основі лояльності та постійні компроміси, що викликають сумніви. Спроби закриття САП та НАБУ, стали одною з найбільш руйнівних дій, що зривають рожеві окуляри з корінням.
● Держава понесла значні втрати через управлінські помилки, непрофесіоналізм та відсутність чіткої стратегії,бо замість неї ключовим аспектом виступала виключно власна вигода, ні про яку суспільну думку й думки не було.Задоволення потреб вузького кола осіб, було основною метою не лише зеленського, та його шісток, а й >70% політичних партій.Україна потребує чесної влади, відповідальності та реальних дій, а не лише гучних гасел.
● Історія звісно повторюється, але краще хай повторюється проривна демократична політика Княгині Ольги аніж багатовіковий гніт України, при цьому абсолютно постійний, як і внутрішній, так і зовнішній.Звісно зараз ми не здатні зробити нічого, аби змінити владу проте вже зараз є важливим не залишатися осторонь та робити відповідні висновки.
P.S пост був написаний 9 радником ТНУ - Ліптоном
Політичне крило ꑭ Історичне Крило ꑭ Соціальне Крило ꑭ Чат ꑭ Зв'язок
Telegram
ꑭ Політичне Крило Товариство Націоналістів України ꑭ
ꑭ Товариство Націоналістів України ꑭ -
політична організація, спрямована на поширення націоналізму серед молоді. Заснована 09.12.25.
t.me/RadicalNationalistsofUkraine?direct - зв'язок
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава українському Нaціоналізму!
політична організація, спрямована на поширення націоналізму серед молоді. Заснована 09.12.25.
t.me/RadicalNationalistsofUkraine?direct - зв'язок
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава українському Нaціоналізму!
Мао Цзедун. Частина перша.
Мао Цзедун народився 26 грудня 1893 року в китайському селі Шаошань. Його родина за сільськими мірками була досить забезпеченою. Батько був суворим землевласником-конфуціанцем, а мати - буддисткою. Сам Мао в дитинстві також сповідував буддизм, проте згодом відмовився від релігії. Юнаком він здобув класичну початкову освіту в місцевій школі, яку залишив у 13 років.
Вдома хлопець зовсім не любив працювати фізично, через що постійно сварився з батьками, а весь вільний час присвячував улюбленій справі - читанню книжок. Батько намагався приборкати сина традиційним способом - одружити його. Однак Мао відмовився навіть торкатися своєї дружини і пізніше стверджував, що ніколи не визнавав цей шлюб. Незабаром після весілля він втік із дому та близько пів року прожив у знайомого безробітного студента, продовжуючи багато читати.
Попри напружені стосунки, коли восени 1910 року юний Цзедун зажадав грошей на продовження освіти, батько Мао Ічан не зміг відмовити і оплатив синові навчання в Дуньшанській початковій школі вищого ступеня. У цьому закладі Мао часто недолюблювали однокласники, але це не заважало йому старанно вчитися та знайомитися із зарубіжною історією.
Сіньхайську революцію Мао застав у місті Чанша. Він став свідком кровопролиття і навіть пів року служив у армії провінції, проте згодом залишив службу, щоб знову продовжити навчання в Першій провінційній середній школі. Втім, і там він не затримався надовго. Мао присвятив себе самоосвіті: упродовж пів року він займався в Хунаньській провінційній бібліотеці, приділяючи основну увагу географії, історії та філософії.
Згодом він влаштувався на роботу в бібліотеку Пекінського університету, де познайомився з Лі Дачжао - одним із засновників Комуністичної партії Китаю, який і зацікавив Мао ідеями марксизму. Свою політичну діяльність Мао Цзедун розпочав у 1919 році, ставши комуністом у підпіллі.Взимку 1920 року він відвідує Пекін у складі делегації від Національних зборів провінції Хунань, яка вимагала відставки корумпованого та жорстокого губернатора Чжан Цзіньяо, проте місія не мала успіху. Згодом Мао взяв участь в установчому з'їзді КПК, хоча від участі у другому з'їзді його усунули. Пізніше КПК була змушена укласти союз із Гоміньданом - Мао підтримав цю ідею на третьому з'їзді партії. Проте згодом між Гоміньданом та комуністами виникли конфлікти, що призвели до війни.
У 1927 році Чан Кайші віддав наказ знищувати комуністів. Водночас, згідно з планом партії, у провінції Хунань комуністи підняли повстання, яке швидко придушила місцева влада. У Цзянсі вони заснували першу республіку, що згодом охопила до 10 районів із населенням у кілька мільйонів осіб. Армія Гоміньдану здійснювала регулярні каральні походи на ці території.
До 1934 року становище республіки значно погіршилося, тому угруповання з близько 100 тисяч осіб під проводом Мао було змушене здійснити «Великий похід». Вони подолали близько 8000 км крізь гори та болота Китаю. До кінцевої точки дісталося значно менше людей - багато хто дезертирував або загинув від боїв, хвороб, голоду та холоду. Ті, хто вижив, стали основною силою КПК.
Під час японсько-китайської війни комуністи та Гоміньдан знову були змушені стати союзниками, створивши єдиний фронт. Гоміньдан прийняв на себе основний удар і був ослаблений - Мао скористався цим, почавши ліквідовувати конкурентів та зміцнювати власний вплив. До кінця 1940-х років Мао контролював більшу частину Китаю. 30 вересня 1949 року він став головою Центрального народного уряду, а наступного дня була проголошена Китайська Народна Республіка.
Вся влада опинилася в руках Мао Цзедуна, який почав формувати нову ідеологічну модель - маоїзм. Першою країною, що визнала КНР, став СРСР. Мао розбудовував державу за радянським зразком. Пізніше китайський лідер особисто зустрівся у Москві зі Сталіним. Мао вважав себе лідером навіть більшого масштабу, ніж Сталін, проте приховував це на перемовинах, тоді як у Москві китайців сприймали як «молодших братів».
Мао Цзедун народився 26 грудня 1893 року в китайському селі Шаошань. Його родина за сільськими мірками була досить забезпеченою. Батько був суворим землевласником-конфуціанцем, а мати - буддисткою. Сам Мао в дитинстві також сповідував буддизм, проте згодом відмовився від релігії. Юнаком він здобув класичну початкову освіту в місцевій школі, яку залишив у 13 років.
Вдома хлопець зовсім не любив працювати фізично, через що постійно сварився з батьками, а весь вільний час присвячував улюбленій справі - читанню книжок. Батько намагався приборкати сина традиційним способом - одружити його. Однак Мао відмовився навіть торкатися своєї дружини і пізніше стверджував, що ніколи не визнавав цей шлюб. Незабаром після весілля він втік із дому та близько пів року прожив у знайомого безробітного студента, продовжуючи багато читати.
Попри напружені стосунки, коли восени 1910 року юний Цзедун зажадав грошей на продовження освіти, батько Мао Ічан не зміг відмовити і оплатив синові навчання в Дуньшанській початковій школі вищого ступеня. У цьому закладі Мао часто недолюблювали однокласники, але це не заважало йому старанно вчитися та знайомитися із зарубіжною історією.
Сіньхайську революцію Мао застав у місті Чанша. Він став свідком кровопролиття і навіть пів року служив у армії провінції, проте згодом залишив службу, щоб знову продовжити навчання в Першій провінційній середній школі. Втім, і там він не затримався надовго. Мао присвятив себе самоосвіті: упродовж пів року він займався в Хунаньській провінційній бібліотеці, приділяючи основну увагу географії, історії та філософії.
Згодом він влаштувався на роботу в бібліотеку Пекінського університету, де познайомився з Лі Дачжао - одним із засновників Комуністичної партії Китаю, який і зацікавив Мао ідеями марксизму. Свою політичну діяльність Мао Цзедун розпочав у 1919 році, ставши комуністом у підпіллі.Взимку 1920 року він відвідує Пекін у складі делегації від Національних зборів провінції Хунань, яка вимагала відставки корумпованого та жорстокого губернатора Чжан Цзіньяо, проте місія не мала успіху. Згодом Мао взяв участь в установчому з'їзді КПК, хоча від участі у другому з'їзді його усунули. Пізніше КПК була змушена укласти союз із Гоміньданом - Мао підтримав цю ідею на третьому з'їзді партії. Проте згодом між Гоміньданом та комуністами виникли конфлікти, що призвели до війни.
У 1927 році Чан Кайші віддав наказ знищувати комуністів. Водночас, згідно з планом партії, у провінції Хунань комуністи підняли повстання, яке швидко придушила місцева влада. У Цзянсі вони заснували першу республіку, що згодом охопила до 10 районів із населенням у кілька мільйонів осіб. Армія Гоміньдану здійснювала регулярні каральні походи на ці території.
До 1934 року становище республіки значно погіршилося, тому угруповання з близько 100 тисяч осіб під проводом Мао було змушене здійснити «Великий похід». Вони подолали близько 8000 км крізь гори та болота Китаю. До кінцевої точки дісталося значно менше людей - багато хто дезертирував або загинув від боїв, хвороб, голоду та холоду. Ті, хто вижив, стали основною силою КПК.
Під час японсько-китайської війни комуністи та Гоміньдан знову були змушені стати союзниками, створивши єдиний фронт. Гоміньдан прийняв на себе основний удар і був ослаблений - Мао скористався цим, почавши ліквідовувати конкурентів та зміцнювати власний вплив. До кінця 1940-х років Мао контролював більшу частину Китаю. 30 вересня 1949 року він став головою Центрального народного уряду, а наступного дня була проголошена Китайська Народна Республіка.
Вся влада опинилася в руках Мао Цзедуна, який почав формувати нову ідеологічну модель - маоїзм. Першою країною, що визнала КНР, став СРСР. Мао розбудовував державу за радянським зразком. Пізніше китайський лідер особисто зустрівся у Москві зі Сталіним. Мао вважав себе лідером навіть більшого масштабу, ніж Сталін, проте приховував це на перемовинах, тоді як у Москві китайців сприймали як «молодших братів».
Мао Цзедун. Частина друга.
СРСР допомагав Китаю розбудовувати промисловість: до країни направляли радянських фахівців і робітників, а китайських студентів приймали на навчання до радянських закладів. Паралельно Мао Цзедун проводив радикальну аграрну реформу. Землю масово вилучали у землевласників та заможних селян через публічні суди й страти. Спочатку її роздали біднякам, щоб завоювати лояльність народу, проте згодом держава фактично відібрала її назад, загнавши селян у комуни, де люди стали безправними гвинтиками системи.
Будь-який спротив політиці КПК жорстоко придушувався. Аби виявити прихованих противників режиму, Мао розгорнув кампанію гласності, дозволивши громадянам вільно висловлювати критику та ідеї. У відповідь люди почали масово надсилати листи, виходити на мітинги та демонстрації. Однак уже в липні 1957 року Мао наказав згорнути кампанію: почалися політичні переслідування тисяч людей, а найактивніших опозиціонерів відправили на каторгу. Репресії лише набирали обертів.
Десталінізація в СРСР викликала у Мао неприязнь і тривогу. Він побоювався, що на хвилі критики культу особи Сталіна, який був його натхненником, його власні позиції також похитнуться. У листопаді 1957 року Мао вдруге й востаннє відвідав СРСР. Після цієї поїздки відносини між країнами охололи: Мао звинуватив нове радянське керівництво у відступі від «істинного комунізму» і проголосив, що Китай має йти власним шляхом.
Цей курс втілився в кампанію Великий стрибок — один із найтрагічніших та найамбітніших періодів в історії країни. Масштабний соціально-економічний експеримент згодом призвів до катастрофічних наслідків для всього Китаю. Основна ідея «Великого стрибка» полягала у стрімкому перетворенні аграрної країни на індустріальну державу за надзвичайно короткий термін шляхом тотальної колективізації та мобілізації людського ресурсу. Селян об’єднували у народні комуни, де скасовувалася приватна власність, а побут ставав повністю спільним - аж до закриття домашніх кухонь на користь громадських їдалень.
Одним із найабсурдніших символів цієї епохи стала кампанія з виплавки сталі у кустарних печах: звичайних селян змушували плавити домашнє начиння, сільськогосподарський інвентар та металобрухт, сподіваючись наздогнати Велику Британію за обсягами виробництва металу. Результатом стала поява низькоякісного чавуну, непридатного для промислового використання, у той час як поля залишалися необробленими через нестачу робочих рук.
Паралельно розгорнулася боротьба з «чотирма шкідниками», зокрема горобцями, що призвело до екологічного дисбалансу та навали гусені, яка знищила залишки врожаю. Поєднання управлінського хаосу, фальсифікації звітів про «рекордні врожаї» та природних катаклізмів призвело до Великого китайського голоду, який забрав життя десятків мільйонів людей.
Цей період продемонстрував, як ідеологічний фанатизм і нехтування економічними законами можуть призвести до гуманітарної катастрофи планетарного масштабу. Події «Великого стрибка» залишили глибокий шрам у пам'яті китайського народу та змусили керівництво країни згодом радикально переглянути методи управління державою.
СРСР допомагав Китаю розбудовувати промисловість: до країни направляли радянських фахівців і робітників, а китайських студентів приймали на навчання до радянських закладів. Паралельно Мао Цзедун проводив радикальну аграрну реформу. Землю масово вилучали у землевласників та заможних селян через публічні суди й страти. Спочатку її роздали біднякам, щоб завоювати лояльність народу, проте згодом держава фактично відібрала її назад, загнавши селян у комуни, де люди стали безправними гвинтиками системи.
Будь-який спротив політиці КПК жорстоко придушувався. Аби виявити прихованих противників режиму, Мао розгорнув кампанію гласності, дозволивши громадянам вільно висловлювати критику та ідеї. У відповідь люди почали масово надсилати листи, виходити на мітинги та демонстрації. Однак уже в липні 1957 року Мао наказав згорнути кампанію: почалися політичні переслідування тисяч людей, а найактивніших опозиціонерів відправили на каторгу. Репресії лише набирали обертів.
Десталінізація в СРСР викликала у Мао неприязнь і тривогу. Він побоювався, що на хвилі критики культу особи Сталіна, який був його натхненником, його власні позиції також похитнуться. У листопаді 1957 року Мао вдруге й востаннє відвідав СРСР. Після цієї поїздки відносини між країнами охололи: Мао звинуватив нове радянське керівництво у відступі від «істинного комунізму» і проголосив, що Китай має йти власним шляхом.
Цей курс втілився в кампанію Великий стрибок — один із найтрагічніших та найамбітніших періодів в історії країни. Масштабний соціально-економічний експеримент згодом призвів до катастрофічних наслідків для всього Китаю. Основна ідея «Великого стрибка» полягала у стрімкому перетворенні аграрної країни на індустріальну державу за надзвичайно короткий термін шляхом тотальної колективізації та мобілізації людського ресурсу. Селян об’єднували у народні комуни, де скасовувалася приватна власність, а побут ставав повністю спільним - аж до закриття домашніх кухонь на користь громадських їдалень.
Одним із найабсурдніших символів цієї епохи стала кампанія з виплавки сталі у кустарних печах: звичайних селян змушували плавити домашнє начиння, сільськогосподарський інвентар та металобрухт, сподіваючись наздогнати Велику Британію за обсягами виробництва металу. Результатом стала поява низькоякісного чавуну, непридатного для промислового використання, у той час як поля залишалися необробленими через нестачу робочих рук.
Паралельно розгорнулася боротьба з «чотирма шкідниками», зокрема горобцями, що призвело до екологічного дисбалансу та навали гусені, яка знищила залишки врожаю. Поєднання управлінського хаосу, фальсифікації звітів про «рекордні врожаї» та природних катаклізмів призвело до Великого китайського голоду, який забрав життя десятків мільйонів людей.
Цей період продемонстрував, як ідеологічний фанатизм і нехтування економічними законами можуть призвести до гуманітарної катастрофи планетарного масштабу. Події «Великого стрибка» залишили глибокий шрам у пам'яті китайського народу та змусили керівництво країни згодом радикально переглянути методи управління державою.
Мао Цзедун. Частина третя. Влітку 1966 року на заклик Мао почали формуватися загони хунвейбінів («червоногвардійців») зі студентів та школярів, яких називали охоронцями революції. Їх навчали військової справи кадровослужбовці армії: до кожної групи з 20–30 осіб прикріплювали щонайменше одного військового, а по всій країні створювалися пункти прийому молодих активістів.
Ці загони формували для того, щоб переслідувати, калічити та вбивати всіх, хто не виявляв лояльності до ідей Мао Цзедуна. Першими жертвами стали викладачі: в університетах влаштовували масові судилища. Професорів, які нібито не поділяли поглядів Мао, принижували, били, катували та навіть викидали з вікон. Щоб ніщо не відволікало молодь від «боротьби», навчальні заклади закрили на пів року.
Хунвейбіни часто займалися мародерством, проте заарештовувати їх було суворо заборонено. Вони могли зупинити людину на вулиці просто за «закордонний» одяг чи незвичну зачіску, влаштовуючи публічні приниження на площах. Під час Культурної революції було знищено більшу частину культурної спадщини Китаю: спалювали безцінні книги, руйнували стародавні храми, а інтелігенцію піддавали фізичним розправам.
Трагедія завершилася тим, що коли хаос став некерованим, влада просто позбулася своїх «захисників». Мільйони молодих людей відправили у віддалені райони на виснажливі сільськогосподарські роботи, залишивши їх без освіти та майбутнього. Культурна революція тривала з 1966 по 1976 рік і стала одним із найжорстокіших експериментів у людській історії. Лише після смерті Мао Китай розпочав довгий шлях відновлення та реформ.
Ці загони формували для того, щоб переслідувати, калічити та вбивати всіх, хто не виявляв лояльності до ідей Мао Цзедуна. Першими жертвами стали викладачі: в університетах влаштовували масові судилища. Професорів, які нібито не поділяли поглядів Мао, принижували, били, катували та навіть викидали з вікон. Щоб ніщо не відволікало молодь від «боротьби», навчальні заклади закрили на пів року.
Хунвейбіни часто займалися мародерством, проте заарештовувати їх було суворо заборонено. Вони могли зупинити людину на вулиці просто за «закордонний» одяг чи незвичну зачіску, влаштовуючи публічні приниження на площах. Під час Культурної революції було знищено більшу частину культурної спадщини Китаю: спалювали безцінні книги, руйнували стародавні храми, а інтелігенцію піддавали фізичним розправам.
Трагедія завершилася тим, що коли хаос став некерованим, влада просто позбулася своїх «захисників». Мільйони молодих людей відправили у віддалені райони на виснажливі сільськогосподарські роботи, залишивши їх без освіти та майбутнього. Культурна революція тривала з 1966 по 1976 рік і стала одним із найжорстокіших експериментів у людській історії. Лише після смерті Мао Китай розпочав довгий шлях відновлення та реформ.
❤1
Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Частина 1. Як утворилася? Цей момент настав завдяки таємній змові двох диктаторів - Гітлера та Сталіна, які у серпні 1939 року підписали пакт Молотова-Ріббентропа. У секретному протоколі до цього пакту підкреслювався інтерес СРСР до Бессарабії. Вже в червні 1940 року СРСР висунув Румунії ультиматум з вимогою негайно звільнити територію. Румунська армія відступила без бою, щоб уникнути повної катастрофи, і вже за кілька днів радянські танки були в Кишиневі. 2 серпня 1940 року сталінське керівництво офіційно проголосило створення Молдавської РСР, але зробило це шляхом дуже специфічного втручання в кордони - вони відрізали від Бессарабії вихід до моря та деякі райони, передавши їх Україні, а натомість приєднали до нової республіки вузьку смужку Придністров’я, створивши таким чином максимально неоднорідну державу. Наслідки цього виявилися катастрофічними для місцевого населення, оскільки радянська система миттєво принесла з собою репресивну машину. Одразу після створення МРСР розпочалися масові депортації нелояльних людей яких вивозили цілими ешелонами до Казахстану та Сибіру. Після війни ситуація лише погіршилася, бо насильницька колективізація призвела до страшного голоду 1946-1947 років, який викосив значну частину сільського населення. Паралельно з цим йшла агресивна русифікація та спроби стерти будь-який зв’язок з румунською культурою, навіть алфавіт примусово змінили на кирилицю. Найгіршим спадком стало штучне об’єднання територій з різною історією в одних кордонах, що після розпаду СРСР вибухнуло кривавим конфліктом у Придністров’ї та є проблемою і досі. Ці кордони, накреслені олівцем Сталіна у 1940 році, до сьогодні залишаються незагоєною раною та головною перешкодою для спокійного розвитку сучасної Молдови.Окремої уваги заслуговує ідеологічна операція з винайдення народу який нібито не має нічого спільного з румунами. Радянські історики роками писали підручники, де доводили, що молдовани завжди мріяли про союз з Росією, а період перебування у складі Румунії подавався виключно як «чорна окупація». Навіть класиків літератури сортували - тих, хто писав про спільне коріння, забороняли, а інших редагували під потреби партії. Цей інтелектуальний контроль був настільки потужним, що навіть після відновлення незалежності питання мови та ідентичності залишалося головним болем для суспільства.
Товариство Правих Наше об'єднання спрямоване на зближення всіх правих. Ми шануємо традиції нашої Nації та закликаємо і вам вшановувати їх. Усі праві повинні триматися купки, задля спільної мети.
Наша спільна ціль - це процвітання нашої країни, Nації, це поширення правих ідей серед молоді України та захист людей від лівої пропаганди. Наше об'єднання бориться з кацапським, ліберальним та лівим впливом на українців. Разом ми досягнемо мрії нашої нації
Ми за Nацію, ми за любов до нашої країни, ми за соборність, ми за те, щоб не забувати нашу мову, культуру, національну самоідентичність...
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава Правим!
P.S Ми підтримуємо усіх правих окрім нацистів та фашистів.
Націоналістам, консерваторам - ми раді. Нацизм тільки знище нашу Націю.
https://t.me/addlist/ol3N7VtF1ikyYjli
@Nationalist192 - для приєднання
Чому частина українців в ХІХ ст вважали себе малоросами, та чому ця думка змінилася? ● Сьогодні слово "малорос" є для нас дуже образливим та принижуючим , але раніше все було складніше. Тоді це не було образою - це була офіційна назва наших земель у складі російської імперії. Деякі люди того часу часто жили у стані "подвійної лояльності" бо вони могли писати листи рідною мовою та поважати свою культуру, але в політичному сенсі вважали себе частиною великої монархії.Малоросам відводилася роль "молодшого брата" - етнографічної групи з власними піснями, кухнею та говіркою, але без права на політичну самостійність чи власну літературну мову. Для багатьох статус малороса був зручним компромісом, який дозволяв будувати кар'єру в імперських структурах, зберігаючи при цьому свою культурну особливість.
● Лише згодом, коли імперія почала жорстко обмежувати права української мови та культури, стало зрозуміло, що "малоросійство" це пастка, яка розмиває ідентичність . Саме тоді інтелігенція почала активно просувати назву "Українець" не просто як назву мешканця території, а як символ свідомого політичного вибору та незалежності від будь-яких імперських міфів.
● Також наші письменники та інші діячі змінили правила гри. Тарас Шевченко вивів українську мову з сільської хати на рівень світової поезії, показавши, що ми маємо право на гнів і власну волю. Іван Франко, Михайло Драгоманов, Леся Українка та інші перетворили культуру на політичну зброю. Вони пояснили: ми не додаток до сусідів, ми - окремий національний організм. Завдяки їм бути «малоросом» стало просто соромно, це стало синонімом меншовартості.Українці почали усвідомлювати свою силу. Землевласники, підприємці та інтелігенція бачили, як ресурси їхньої землі викачуються в імперський центр. З’явилося розуміння: тільки власна держава дасть можливість бути господарями на своїй землі, а не вічними прохачами.
P.S пост був написаний сьомим радником ТНУ - Сітісом
ꑭ Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ Історичне крило ꑭ Музичне крило ꑭ Чат ꑭ Зв'язок ꑭ
❤1
Forwarded from nationalistㅤ19ㅤ2
Товариство Правих Наше об'єднання спрямоване на зближення всіх правих. Ми шануємо традиції нашої Nації та закликаємо і вам вшановувати їх. Усі праві повинні триматися купки, задля спільної мети.
Наша спільна ціль - це процвітання нашої країни, Nації, це поширення правих ідей серед молоді України та захист людей від лівої пропаганди. Наше об'єднання бориться з кацапським, ліберальним та лівим впливом на українців. Разом ми досягнемо мрії нашої нації
Ми за Nацію, ми за любов до нашої країни, ми за соборність, ми за те, щоб не забувати нашу мову, культуру, національну самоідентичність...
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава Правим!
P.S Ми підтримуємо усіх правих окрім нацистів та фашистів.
Націоналістам, консерваторам - ми раді. Нацизм тільки знище нашу Націю.
https://t.me/addlist/ol3N7VtF1ikyYjli
@Nationalist192 - для приєднання
❤1🌚1
У 1648 року Богдан Хмельницький здійснив один із найрадикальніших і найсміливіших дипломатичних кроків в українській історії, уклавши в Бахчисараї військово-політичний союз із кримським ханом Іслямом III Ґераєм. На порозі великого повстання проти Речі Посполитої гетьман чітко усвідомлював головну слабкість козацького війська яка була у відсутності регулярної, швидкої та професійної кінноти. Кримське ханство володіло саме такою силою, і Хмельницький зміг зіграти на геополітичних амбіціях Бахчисарая, який прагнув максимально послабити Варшаву та убезпечити власні північні кордони. Для хана цей альянс став можливістю отримати величезні фінансові ресурси у вигляді військових трофеїв, викупу за знатних полонених, а також визнання з боку козаків, які зобов'язалися не нападати на татарські улуси і навіть залишили в заручниках сина гетьмана, Тимоша Хмельницького.Результати цього союзу виявилися приголомшливими та миттєвими. Вже навесні 1648 року об'єднане козацько-татарське військо під командуванням самого Хмельницького та легендарного кримського полководця Тугай-бея вщент розгромило коронну армію у битвах під Жовтими Водами та Корсунем, а згодом і під Пилявцями. Татарська кіннота забезпечувала козакам стратегічну перевагу бо вона вела блискавичну розвідку, перехоплювала гонців, деморалізувала ворога раптовими фланговими ударами та, що найважливіше, ефективно переслідувала відступаючих поляків, перетворюючи їхні відступи на панічну втечу. Цей тандем за кілька місяців повністю ліквідував військову присутність Речі Посполитої на українських землях і заклав міцний фундамент для побудови нової козацької держави - Гетьманщини.Однак цей тріумфальний альянс із самого початку мав у собі глибоке внутрішнє протиріччя, оскільки стратегічні цілі союзників кардинально розходилися. Богдану Хмельницькому була потрібна сильна, незалежна держава і повна перемога над польською короною, тоді як Кримському ханству поява на своїх кордонах нового могутнього християнського сусіда була абсолютно невигідною. Геополітична доктрина Бахчисарая полягала у підтриманні хиткого балансу сил - татари прагнули, щоб козаки і поляки максимально виснажували один одного в нескінченній війні, роблячи обидві сторони слабкими та залежними від волі хана. Як тільки Хмельницький наближався до остаточного розгрому Речі Посполитої, Іслям III Ґерай одразу ж вступав у переговори з польським королем, рятуючи його від катастрофи.Цей цинічний політичний розрахунок призвів до ряду трагічних для України подій, перша з яких сталася влітку 1649 року під Зборовом, коли хан під загрозою переходу на бік поляків змусив Хмельницького зупинити переможний наступ і підписати компромісний Зборівський договір. Найбільша ж трагедія розігралася у червні 1651 року під Берестечком, де в розпал вирішальної битви кримське військо раптово знялося з позицій і залишило поле бою ,що призвело до жахливої поразки козацької армії та підписання принизливого Білоцерківського миру. Попри це, навіть після таких важких ударів Хмельницький не розірвав зв'язків з Кримом, і вже у 1652 році козаки разом із татарами взяли реванш під Батогом, повністю знищивши відбірне польське військо.Союз Хмельницького з Кримським ханством став прикладом холодної, прагматичної дипломатії, де не було місця щирій дружбі, а керували виключно інтереси. Гетьман діяв як далекоглядний державний діяч свого часу, адже без татарської кавалерії Національно-визвольна війна, скоріш за все, була б придушена у перші ж місяці. Водночас цей альянс продемонстрував українцям жорстокий урок міжнародної політики - надмірна залежність від союзника, який переслідує власні егоїстичні цілі, неминуче веде до політичних пасток і змушує шукати нові противаги на міжнародній арені.
Forwarded from ꑭ Марш 44 🜨
Сьогодні, 4 червня, Україна вшановує пам’ять маленьких янголів, чиї життя безжально забрала російська агресія.Вони мали б сьогодні сміятися, бігати, будувати плани на літо, ходити до школи і стати частиною майбутнього нашої країни. Натомість їхні імена назавжди закарбовані у страшній статистиці війни. Життя кожної дитини - це цілий всесвіт, який було знищено. Ми не маємо права забути. Ми не маємо права пробачити!!!