Диспозиция островов:

Юрисдикция островов:

Продолжая тему асимметричного противостояния между США и Китаем, можно сказать, что на данный момент, максимально "удобная" (если так можно выразиться) локация для двух сторон - это Индия и Пакистан.

Замечу, что речь идет пока не о войне, а именно о противостоянии, то есть росте геополитической напряженности в регионе.

Такое противостояние - это ослабление Индии как экономической альтернативы Китая.

Как раз на днях, компания Apple заявила о переносе всех своих производств из Китая в Индию, на что уйдут годы.

А это десятки миллиардов долларов инвестиций и сотни тысяч рабочих мест (с учетом связанных производств).

Геополитическая нестабильность Индии может затормозить данные планы или даже поставить их на стоп.

У Китая в данной модели асимметричного противостояния с США есть и свои издержки.

Это и угроза южному маршруту Нового шелкового пути (морскому и сухопутному), и ущерб китайским инвестициям в пакистано-китайский торгово-экономический коридор.

Но профит Китая в виде ослабления Индии здесь перевешивает все издержки, так как формирует паназиатскую безальтернативность Поднебесной.

Для США усиление Индии рассматривается как азиатский противовес Китаю, балансир для китайского доминирования в Индо-Тихоокеанском регионе.

Индийский "Путь специй" против китайского Нового шелкового пути.

Хотя даже косвенная поддержка Дели со стороны Вашингтона может резко обострить отношения Америки с Пакистаном, а ведь эта страна - союзник США вне НАТО.

Для РФ это противостояние невыгодно, так как Москва сейчас пытается сближаться как с Пекином, так и с Дели.

Хотя, РФ, наверняка, попытется здесь сыграть роль посредника в переговорах.

Для Украины противостояние Индии и Пакистана - это в далекой перспективе возможность для реализации своего проекта Евразийского степного коридора и соединение его со Срединным маршрутом Нового шелкового пути из Китая в ЕС.

Но это в перспективе.

А сейчас - это может привести к сокращению поставок боеприпасов и порохов из Пакистана.

Что может быть триггером войны?

Для Пакистана - длительная водная блокада со стороны Индии.

А также - нападение Индии на Гилгит-Балтистан и коридор Пакистана в Китай с целью взятия под контроль Великого Кашмира.

Для Индии - продолжение террористических актов в индийском Кашмире.

Кстати, хотя Китай провел операцию на острове в Южно-Китайском море, который Вьетнам считает своим, основной акцент данной операции направлен против Филиппин.

Отношения между Филиппинами и Вьетнамом не являются безоблачными.

Как я уже писал, Филиппины, несмотря на традиции освободительной войны против испанского, а затем, пришедшего ему на смену, американского колониализма, сейчас в геополитическом плане являются прокси США в Индо-Тихоокеанском регионе.

По сути, это островное государство - огромная армада "естественных" авианосцев в виде целой цепи островов, направленная против Китая и подпирающая Тайвань с юга.

Китай ничего не может сделать с фактором Филиппин, а вот оружие США, примененное с филиппинским островов по морским целям, может загнать китайской флот в Восточно-Китайское море.

Контролируя фактор Филиппин в регионе, США всегда будут доминировать в Южно-Китайском море и сохранять в своем геополитическом активе Тайвань.

Недаром, второе по величине море в мире после Саргасова - это Филиппинское море, которое составляет своеобразный четырехугольник в виде Тайваня, Филиппинского архипелага, Японских южных островов и Марианских островов.

Если посмотреть на карту, то можно увидеть, что Филиппинское море практически "закрывает" Тихий океан от Китая. Контроль над Филиппинским морем делает Китай сухопутной империей.

На Марианских островах, кстати, находятся две ключевые военные базы США Сайпан и Гуам.

В ходе Второй мировой войны американские войска захватили Марианские острова, затем они по решению ООН были переданы под опеку Америки.

Содружество Северных Марианских Островов было образовано в 1976 году. Это процесс проходил в ходе раздела Подопечной территории ООН на Тихоокеанских островах.

В тот период, Маршалловы и Каролинские острова выбрали независимость, а Марианы отказались от государственного суверенитета в пользу статуса - "внутреннее самоуправление в составе США".

Сейчас Содружество Марианских островов имеет статус неинкорпорированной организованной территории США.

Жители Северных Марианских Островов обладают американским гражданством, но, не имеют права голоса на выборах президента США, членов Сената и Палаты представителей.

Глава исполнительной власти островов — губернатор, его избирают на 4-летний срок.

С января 2009 года Содружество Северных Марианских Островов представлено в Палате представителей США одним делегатом без права голоса, но с возможностью работы в комитетах Конгресса.

С Филиппинами у США была более сложная история взаимоотношений.

Сперва американцы были восприняты тагальцами как освободители - в ходе Американо-Испанской войны, США вытеснили Испанию с Кубы, Филиппин и фактически обнулили ее как империю.

В Испании даже сформировалось особое понятие в литературе - поколение 1898 года (год краха Испанской империи). Поколение как символ осознания утраты имперского величия и перехода к "обыденности".

Этот внутренний ресентимент затем привел к появлению в Испании поколения 1927 года (празднование юбилея великого поэта Луиса де Гонгоры), к которому примыкал например Федерико Гарсиа Лорка.

В итоге эти внутренние метания привели Испанию к революции, но это уже другая тема.

Вернемся к Филиппинам.

Президент США Мак-Кинли, родоначальник американского империализма и протекционизма (культовая фигура для Трампа, недаром он после возвращения в Белый Дом вернул самой высокой горе в Северной Америке топоним Мак-Кинли вместо Денали), заявил об аннексии Филиппин в 1899 году.

Разгорелась Филиппино-Американская война 1899-1902 в ходе которой по разным оценкам погибло до 250 тыс жителей страны.

Апофеозом тех событий стала расправа американцев над восставшими на острове Самар.

Карикатура New York Journal American демонстрирует как мог бы выглядеть расстрел жителей острова по приказу генерала Джейкоба Смита, который сказал: «Убивать всех старше десяти лет» (на слайде к этому посту)

К счастью, этот приказ не был исполнен, а сам генерал был отдан под трибунал, но не смотря на это, погибло до 2,5 тыс жителей острова.

Что касается отношений Филиппин и Вьетнама.

Во время Вьетнамской войны, в 1955 году президент Филиппин Рамон Магсайсай признал Южный Вьетнам.

Более того, Рамон Магсайсай пообещал США любую помощь "в войне с коммунистическими повстанцами во Вьетнаме".

Хотя по факту, участие Филиппин в той войне оказалось намного менее масштабным, чем, например, войск Южной Кореи.

Филиппины направили во Вьетнам подразделение врачей и военное сопровождение миссии (до 1000 человек, в основном, инженерные части).

Силы Филиппин были выведены из Вьетнама в 1970 году.

Нужно отдать должное "бамбуковой дипломатии" Вьетнама, которая полностью лишена ресентимента, мести и желания возмездия.

На Вьетнам в разное время нападали и коммунистический Китай, и США, и Франция, но Вьетнам сейчас ключевой торговый партнер и Китая, и США.

Сотрудничает Вьетнам и с Южной Кореей, и Филиппинами, хотя эти страны направляли свои контингенты на помощь США во время Вьетнамской войны.

Но в отличие от Вьетнама, у Филиппин совершенно иная история.

Эта страна являет собой отицательный пример, когда длительное присутствие США не привело к развитию странового билдинга по примеру Японии, Южной Кореи и Тайваня.

То есть не всегда девелопмент США в подмандатных странах дает эффективные результаты.

Сейчас Филиппины - это классическое прокси государство по ретрансляции стратегии США в Индо-Тихоокеанском регионе с сопутствующими геополитическими рисками "большой войны".

Более ста лет назад, Филиппины стали "зависимой территорией США".

Согласно «Филиппинскому биллю» на Филиппинах была создана Национальная ассамблея. И лишь в 1935 году Филиппины стали автономией под протекторатом США.

Независимость обретена этой страной лишь в 1946 году.

Этому способствовало то, что после изгнания японцев, ряд ключевых островов оказался под контролем коммунистических партизан, которые воевали против Японии.

Продолжение явной политики колониализма могло привести к консолидации филиппинцев вокруг коммунистической идеи, как это в скором времени произошло в Индокитае, и уже происходило на Корейском полуострове и в Китае.

США сделали правильных ход - предоставили Филиппинам независимость и перевели коммунистическое сопротивление в гражданский конфликт, а не в антиколониальную борьбу за независимость.

Сейчас США считают Филиппины основным союзником вне НАТО (данный статус в последнее время получило слишком много стран, что размыло его статус).

В 2011 году была подписана Манильская декларация, которая обновила условия Американо-филиппинской договра о взаимной обороне от 1951 года.

США и Филиппины осуществляют совместное патрулирование вод Южно-Китайского моря.

Конечно были и абберации в этих отношениях, например, президентство Родриго Дутерте (2016-2022).

Который 5 сентября 2016 года на пресс-конференции в ходе саммита АСЕАН, проходящего на Филиппинах, заявил в адрес президента США Барака Обамы буквально следующее:

«Ты должен проявить уважение. Не нужно делать заявления и кидаться пустыми вопросами. Сын шлю...и, я прокляну тебя на этом форуме!»

Но это никак не повлияло на стратегию США в отношении Филиппин, которые продолжили оставаться "огромным авианосцем" в водах мирового океана напротив Китая.

Кстати, 11 марта 2025 года Дутерте был арестован в аэропорту Манилы, так как на него был выдан ордер Международного уголовного суда в связи с обвинениями в преступлениях против человечности в ходе борьбы с наркоторговлей.

Вот не поймешь этих американцев, то плохо борешься с наркотрафиком (Мексика), то много наркоторговцев убито (Дутерте)....

В 2024 года государственный секретарь США Энтони Блинкен, пребывая в Маниле заявил о «железной приверженности» США защите Филиппин, так как «растущая напряженность в отношениях с Китаем в Южно-Китайском море вызывает опасения и может привести к более широкому региональному конфликту».

Кстати, военный союз Филиппин - это именно та константа американской политики, которая не меняется ни при демократах, ни при республиканцах.

Поэтому, если в отношениях США с Китаем дело дойдет до глобального столкновения, оно, скорее всего, произойдет на Филиппинах.

Географическое положение, которое сулило Филиппинам безграничную торговую и логистическую ренту, в данном случае, стало проклятием истории, а не даром.

Дуже щедра пропозиція Мінфіну власниками ВВП-варантів.

Мінфін випустив прес-реліз, згідно з яким, комітету власників ВВП-варантів України (контролюють 30% випуску) запропоновано два варіанти реструктуризації цих фінансових інструментів.

Міністр фінансів України Сергій Марченко у якості вступу перед тим як оголосити пропозицію, згадав про катастрофічні збитки, завдані Україні війною та заявив, що:

"ВВП варанти були створені для економічної реальності, якої вже не існує.

Помірне зростання ВВП України у 2023 році не свідчить про економічне процвітання — це лише крихке відновлення після майже 30% падіння, спричиненого повномасштабною війною...."

Але у подальшому, Мінфін після таких сильних слів чомусь запропонував кредиторам максимально щедру пропозицію, точніше два варіанти на вибір.

Перший - обмін варантів на додатковий випуск єврооблігацій України за принципом "на кожну 1 одиницю варантів — 1,35 одиниці облігацій".

Умовно кажучи, кредитор придбав ВВП-варант під час війни за 500 доларів (умовний номінал цього цінного паперу - 1000 дол).

Мінфін тепер пропонує кредитору отримати замість цього інструменту облігацію України з фіксованою доходністю на суму 1350 дол.

Отже: 500 дол (зараз) - 1350 дол (після погашення облігацій).

Що це за облігації? Їх середній строк погашення складає 5-6 років: початок погашення вже почався у 2024 році, фінал - у 2035 . Середня ставка купону – 7,5%

Другий варіант. Він складається з декількох пунктів:

1. Виплати за 2025–2028 роки скасовуються.

Тобто інвестори не отримують 600 млн дол на суму ВВП-варантів у 2,6 млрд дол (норма рентабельності 23%, якщо брати умовний номінал і не враховувати попередні виплати і ціну придбання варантів на вторинному ринку).

2. Мінфін зобовязується викуповувати ВВП-варанти у власників за ціною, яка буде зростати з 85% від умовного номіналу у 2026 році до 100% у 2029-му.

Наприклад, кредитор купив варант за 500 дол на вторинному ринку - значить він отримає у 2026-му від Мінфіну 850 дол суми погашення (якщо дам згоду на викуп).

Профіт у 350 дол за умовно два роки (залежить від того, коли під час війни був придбаний цінний папір).

Отже: 500 дол - 850 дол але не у виглді облігацій, а у формі кешу вже наступного року.

3. Тому, хто відмовиться від викупу, дадуть нові варанти і Україна буде платити за ними "податок на зростання" з 2029 року по 2041 рік!

Більше того, той, хто відмовиться від виплат за 2025-2028 роки отримає ще й бонус/подарунок від Мінфіну - 36,6 центів єврооблігацій України з фіксованою доходність на кожні 100 центів варантів.

Тобто, маючи варант за ціною 500 дол, кредитор буде отримувати протягом 2029-2041 років всі виплати за економічне зростання України (темпи ВВП на рівні більше 3%).

Крім того, за відмову від виплати за 2025-2028 роки, кредитор отримає облагації на суму в 366 доларів на 1000 дол умовного номіналу (який міг бути придбаний на вторинному ринку за 500 дол).

Тобто одразу кредитор отримає порфтель облігацій, які за номіналом компенсують йому 73% витрат.

Для розрахунку я взяв портфель інвестора, який купив ВВП-варанти під час війни за 50% від умовного номіналу.

Впевнений,що у складі власників 30% емісії, таких більшість.

До речі, в 2024-му році Мінфін вже виплатив їм 200 млн дол у вигляді:

- бонусу за зростання економіки України у 2021 році (70 млн дол);

- та за згоду на зміну умов випуску (130 млн дол).

А згода на зміну умов випуску - це те, що Мінфін пообіцяв викуповувати варанти за номіналом протягом трьох років і трохи прострочив платіж.

Хоча під час війни - це кредитори за такі умови мають приплачувати, а не Мінфін.

Тоді 20% платежу або 40 млн дол пішло загадковому мажоритарному власнику.

Нафта — не головне. Як вплине на війну жахливий парадокс російської економіки

Світова тарифна війна, розпочата Сполученими Штатами, підвищила ризик суттєвого гальмування світової економіки. А економічна активність корелює з цінами на нафту. Чи призведе глобальне охолодження світових ринків до кризи в російській економіці?

Дивний прогноз для Росії

МВФ оновив сценарій глобальної динаміки ВВП. У 2025 р. прогноз щодо світової економіки переглянуто у бік зменшення — з 3,5% до 2,8%.

Це, звісно, не рецесія, але точно суттєве гальмування економічної активності. Прогноз щодо найбільшого споживача природних ресурсів, Китаю, скореговано з 4,5% до 4%. Економіка США також "на гальмах" — перегляд очікувань зростання ВВП з 2,7% до 1,8%.

Мінімально збільшиться економіка ЄС — на 0,8%, а Німеччина покаже нульову динаміку.

А от щодо Росії очікування МВФ дещо суперечливі.

Фонд навіть поліпшив на 0,1 п.п. прогноз зростання російського ВВП у 2025 р. — до 1,5%. Однак прогноз на 2026-й переглянуто у бік скорочення на 0,3% п.п. — до 0,9%.

Важлива деталь:

РФ виявилася однією з небагатьох країн, якій МВФ поліпшив прогноз зростання на цей рік.

Чому так? Адже в уявленні економістів це сировинна країна, економіка якої надто чутлива до цін на енергоресурси (нафти та природного газу). Спробуємо розібратись з цими суперечливими даними.

Нерозкриті джерела фінансування війни

Загальний стан російської економіки під час повномасштабної війни викликає суперечливі оцінки аналітиків — від умовно оптимістичних до апокаліптичних.

Але погляньмо на дані.

Якщо проаналізувати макроекономічні показники Росії за період повномасштабної війни, ми побачимо, що вона поки що не використовує так звані "смертельні дари" у контексті пошуку джерел фінансування своєї військової агресії.

Таких "смертельних дарів" можна виділити три:

- Розмір дефіциту бюджету.

- Динаміка державного боргу.

- Політика щодо ставок основних податків, які прямо чи опосередковано зачіпають населення.

Розглянемо динаміку цих показників за останні три роки.

Збільшення дефіциту державного бюджету:

2022 рік — 2,3% ВВП,
2023 — 1,9%,
2024 — 1,7%.

Тут треба зауважити, що під час пандемії дефіцит бюджету РФ був значно більшим: 4% у 2020 р.

Отже, висновок перший: повномасштабну війну Росія не фінансує за допомогою збільшення дефіциту федерального бюджету, адже в протилежному випадку він зріс би до 20% ВВП і вище.

Динаміка державного боргу:

2022 — 16% ВВП,
2023 — 14,9%,
2024 — 14,5%

Ці показники є вкрай низькими порівняно із іншими країнами. Більше того, відношення боргу до ВВП під час повномасштабної війни в РФ зараз нижче, ніж до того (17,6% у 2021 р.).

Звісно, певну роль тут зіграли санкції, які відрізали РФ від зовнішніх ринків капіталу.

Але немає й карколомного зростання внутрішнього боргу, номінованого у рублях, хоча це було можливо за рахунок використання ліквідності державних банків та емісійного потенціалу ЦБ РФ.

Якщо говорити конкретніше, то зовнішній держборг майже не змінився і становить $52 млрд (скорочення на $1,2 млрд та зростання на 1,7 млрд євро за рахунок курсової переоцінки).

Внутрішній борг досяг майже 24 трлн руб. (зростання за рік на 3,5 трлн руб.).

На кожен бюджетний рік в РФ встановлюють граничну суму внутрішнього та зовнішнього державного боргу.

У 2024 р. ця планка не переглядалась: внутрішній борг досяг 89% від затвердженої верхньої межі, а зовнішній — 82,7%. В середньому обсяг держборгу в РФ зростає на 14–15% щороку.

Водночас у РФ суттєво зросли витрати на обслуговування державного боргу — до 5,8% у загальних бюджетних видатках (збільшення на 35%).

Основна причина — використання російським Мінфіном облігацій зі змінним купоном, розмір якого прив’язаний до ключової ставки ЦБ РФ, яка зараз становить 21%.

Це робить борги привабливими для внутрішнього кредитора, але надто дорогими в обслуговуванні.

Отже, висновок другий: рівень державного боргу в РФ знаходиться на мінімальних позначках, хоча спостерігається тенденція до суттєвого збільшення вартості його обслуговування внаслідок високого рівня інфляції.

Рівень податків.

Візьмемо, для прикладу, нову шкалу прогресивного податку на доходи фізичних осіб: доходи населення з податковою базою до 2,4 млн рублів (еквівалент $28400) на рік оподатковуються за ставкою 13%, а в діапазоні 2,4–5 млн рублів ($28400–59000) — за ставкою 15%, що є відносно низьким рівнем.

Таким чином, РФ поки не задіяла оподаткування основної частини населення як джерело фінансування війни.

За рахунок чого РФ фінансує власні програми ВПК?

Це переважно нафтогазові та ненафтогазові доходи економіки, а також корпоративне кредитування з боку банківської системи (сукупно майже $800 млрд корпоративних кредитів за час повномасштабної війни).

Про це ми поговоримо нижче.

"Посадка" економіки

Утім, навіть за відсутності "смертельних дарів" фінансування війни російська економіка поступово підходить до "заходу на посадку" (перехід від темпів зростання ВВП на рівні 4% до 1–1,5%).

Це відбувається, зокрема, внаслідок жорсткої монетарної політики ЦБ РФ, яка спрямована на мінімізацію інфляційних ризиків навіть за рахунок економічного зростання.

Адже така політика призводить до гальмування банківського кредитування — одного з найбільших джерел фінансування економіки РФ під час війни, а отже, й самої війни.

Інтрига полягає в тому, буде ця посадка "жорсткою" чи "м’якою".

Одна з ознак більш жорсткого сценарію — вихід російського промислового виробництва на плато можливостей розвитку.

Центр Макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування РФ нещодавно опублікував аналітику про вихід російської економіки на плато можливостей.

Розглянемо найбільш показові моменти з дослідження стосовно динаміки промислового виробництва.

Через різке зниження в січні, обсяг випуску повернувся на рівень початку осені.

Січнева корекція була очікуваною, адже промисловий "розігрів" наприкінці минулого року переважно відображав закриття замовлень у галузях, пов'язаних з ВПК.

У цивільних секторах стагнація спостерігається практично з середини 2023 р.

Російські фахівці бачать такі чинники "охолодження", як більш жорстка грошово-кредитна політика (основний) та посилення зовнішніх неторгових санкційних обмежень (додатковий).

І поки що залишається відкритим питання, чи продовжиться зниження випуску.

На рівні окремих галузей на початку року фіксувалася така динаміка: скорочення видобутку корисних копалин (насамперед за рахунок зменшення видобутку газу), пауза у відновленні обсягів нафтопереробки, зниження виробництва будматеріалів, скорочення випуску в автомобілебудуванні (передусім вантажівок), зниження виробництва тепла та електроенергії (через незвичайно теплу погоду) і, нарешті, збереження тенденції на зростання у хімічному виробництві.

До речі, хімпром — єдиний великий сегмент, де спостерігається позитивна тенденція (активно збільшується виробництво міндобрив).

Отже, відповідно до наведених даних, спостерігаємо вихід на плато можливостей як в будівельному секторі (внаслідок різкого падіння обсягів пільгової іпотеки), так і в секторі промислового виробництва (передусім автомобілів).

Спостерігається також певна передкризова ситуація в газовому секторі та нафтопереробці.

Внаслідок цього динаміка зростання російської економіки, скоріш за все, перейде від підвищених темпів на рівні 4% у фазу "м’якої посадки" з темпами збільшення ВВП на рівні 1–2%.

Утім, на фоні інфляційних ризиків та жорсткої монетарної політики ЦБ РФ, існує й певна ймовірність "жорсткої посадки" російської економіки зі скороченням темпів зростання до 0%.

Доходи від нафти і бюджетне правило

А що з нафтою?

З кінця лютого до початку квітня ціна нафти марки Urals впала з $67,7 до $54 за барель. Зараз котирування стабілізувалися на позначці $61,1 за барель, що навіть вище, ніж санкційний прайскеп у $60 за барель.

Тут варто прояснити суть російських нафтових індикаторів.

Федеральний бюджет справді сформований на базі ціни російської нафти на міжнародних ринках у $69 за барель.

Але це просто індикатор для розрахунку еквіваленту у доларах прогнозного експорту російської нафти у барелях на поточних рік.

На кшталт того, як в Україні під час верстки бюджету використовують курс гривні до долара США для розрахунку валютних доходів та витрат (до речі, цей показник майже ніколи не збігається з реальністю).

Отже, стверджувати , що бюджет РФ зазнає колапсу за ціни на нафту нижче $69 за барель, так само некоректно, як казати, що бюджет України зазнає кризи у випадку перевищення курсу долара над заплановану в бюджеті позначку.

Насправді більш важливою є ціна на нафту, закладена в так зване "бюджетне правило".

Цей розрахунок впливає на динаміку формування ресурсів так званого Фонду національного добробуту (ФНД), бо вище певної ціни на нафту доходи від її експорту йдуть у Фонд, і, навпаки, коли ціна на нафту падає нижче встановленої планки, Фонд фінансує касові розриви бюджету за рахунок своїх ресурсів.

Отже, згідно з бюджетним правилом, граничний обсяг видатків федерального бюджету РФ не повинен перевищувати суми:

- базового обсягу нафтогазових доходів, розрахованого за ціни на нафту у $60 за барель з щорічною індексацією на 2%, починаючи з 2027 р. (позначимо: НГД (P_баз,FX_прогноз));

- обсягу ненафтогазових доходів (позначимо: ННГД);

- витрат на обслуговування державного боргу (позначимо: %);

- різниці між коштами, отриманими від повернення наданих з федерального бюджету кредитів, і сумою наданих з федерального бюджету кредитів (позначимо: Ск).

Загальна формула бюджетного правила та граничних витрат федерального бюджету така:

Витрати = НГД (P_баз, FX_прогноз) + ННГД + % + Ск

Тобто, якщо ціна на російську нафту опуститься нижче $60 за барель, ФНД доведеться профінансувати цей касовий розрив за рахунок своїх ресурсів.

А якщо ціна перевищить $60 за барель, то надлишок піде на поповнення ресурсів Фонду.

Наведена модель розрахунку витрат федерального бюджету, демонструє певну технологію адаптації до нафтових цінових шоків.

По-перше, кредити, надані бюджетом та повернуті, збільшують розрахунковий показник витрат федерального бюджету без залучення ресурсів Фонду національного добробуту.

По-друге, витрати на обслуговування держборгу також залишаються поза цим впливом.

По-третє, дедалі більше зростає роль ненафтогазових, тобто не сировинних доходів у загальних параметрах формування російського федерального бюджету.

Торік нафтогазові доходи принесли 11 трлн руб. у федбюджет, а ненафтогазові — 25 трлн руб.

Тобто пропорція змінилася на 30/70, замість 55/45 або 50/50, як було ще до повномасштабної війни, коли нафтогазові доходи перевищували чи дорівнювали ненафтогазовим.

Однак поки що вплив нафтогазових доходів суттєвий.

У першому кварталі 2025 р. зростання доходів федерального бюджету суттєво загальмувалося (+3,8%), тобто з урахування інфляції фіксуємо від’ємне реальне збільшення.

Нафтогазові доходи впали на 9,8% (у другому кварталі цей показник може обвалитися на 15%).

При цьому витрати федбюджету традиційно стрімко зростали. Фінансування річної програми капіталовкладень, зокрема у ВПК, збільшилося на 24,5%.

Це може спонукати російський уряд до перегляду "бюджетного правила".

Місцеві аналітики називають планки в $50 та навіть $45 за барель. Але тоді доведеться переглянути й обсяг витрат у бік зменшення.

Україна має врахувати ймовірність всіх зазначених вище сценаріїв.

Парадокс російської економіки

Промислова стагнація в РФ не призведе до зупинки війни найближчим часом, але може суттєво вплинути на зменшення російського потенціалу до ескалації військових дій.

Повернімося до, на перший погляд, дивного та "лагідного" прогнозу МВФ щодо зростання економіки РФ.

Це можна пояснити тим, що залежність російської економіки від нафтогазових доходів з кожним роком війни та санкцій зменшується.

Санкції діють, вони позбавляють РФ частини експортної виручки, яку можна направити на фінансування війни.

Але водночас, це призводить і до того, що частка несировинного сектору у структурі ВВП та доходів федбюджету зростає та відповідно посилює резистентність російської економіки до зовнішніх цінових шоків на енергоресурси.

Санкційний прайскеп у $60 за барель, умовно кажучи, привчив РФ до експорту в умовах занижених цін на російську нафту.

Саме тому під час нещодавнього падіння світових нафтових котирувань ціна на нафту марки Brent майже збігалася з ціною на російську нафту марки Urals, чого зазвичай не буває (між ними тримається дисконт у розмірі $10–15 за барель).

Таким чином, російська економіка, як не парадоксально, зараз більше залежить від продовження війни та колосальних інвестицій у сектор ВПК, ніж від світових цін на нафту.

Це звучить жахливо, але нова економічна модель РФ зараз дійсно базується на витратах "на війну", зокрема на споживчому попиті за рахунок військових виплат.

Власне певний прогноз про продовження війни спонукає МВФ переглянути і свій прогноз щодо цьогорічної динаміки ВВП РФ у бік збільшення.

А очікування щодо заморожування війни у 2026-му, навпаки, підштовхує до гіршого прогнозу для російської економіки у наступні роки.

Це парадоксальний наслідок структурних змін, які відбулись в економці ворога за останні роки.

https://www.dsnews.ua/ukr/economics/nafta-ne-golovne-do-chogo-prizvede-zhahliviy-paradoks-rosiyskoji-ekonomiki-23042025-520788

Как говорил Киссинджер в контексте ситуации с Южным Вьетнамом: "Быть врагом США опасно, а быть другом - смертельно". Или почему в Вашингтоне не обращают внимание на "кровавые телеграммы.

Правда у Киссинджера данная фраза фигурировала не в качестве утверждения, а, скорее, риторического оборота. Мол, "мы, что, хотим стать "смертельным другом" для своих союзников?"

Но со временем эта фраза из риторического оборота трансформировалась в утвердительную "крылатую фразу".

В контексте рисков "быть другом США", после Вьетнама похожая ситуация произошла, например, с Афганистаном.

Кто будет дальше? Курды в Сирии?

Но пока всю тяжесть указанного выше утверждения может испытать на себе Пакистан.

Эта страна долговое время входила в орбиту американской политики, в том числе играла ключевую роль в помощи афганским моджахедам совместно с США во время вторжения СССР в Афганистан.

Достаточно отметить, что Пакистан обладает статусом союзника США вне НАТО.

Не смотря на авторитарный политический режим и перманентную военную диктатуру, Пакистан регулярно получал новейшее вооружение из США.

Наиболее кровавой страницей в истории Пакистана стало подавление восстания в тогдашней Восточной Бенгалии (сейчас республика Бангладеш) - речь о событиях 1971 года.

Политика геноцида со стороны пакистанской армии в отношении бангладешцев началась 26 марта 1971 года со стартом военной операции «Прожектор».

По разным оценкам, в течение девяти месяцев восстания, армией Пакистана было убито от 300 тысяч до 3 миллионов человек, в рамках целенаправленной политики были изнасилованы до 400 тысяч женщин.

Беженцами стали 30 миллионов мирных жителей.

Только вмешательство Индии остановило геноцид. Тогда началась третья индо-пакистанская война, которую Пакистан проиграл.

В самом начале всех этих трагических событий, общественность в США оказывала давление на Белый Дом с целью остановить поставки оружия в Пакистан.

Джордж Харрисон и Рави Шанкар провели в Нью-Йорке ряд благотворительных концертов.

Но президент США Ричард Никсон продолжал активно поддерживать дружеские отношения с пакистанским диктатором Яхья Ханом.

Дошло до того, что американский консул в бангладешской Дакке Арчер Кент Блад направил в Белый Дом телеграмму, в которой высказал протест в отношении ..... политики американского Госдепа.

Эта сообщение вошло в историю под названием "Кровавая телеграмма".

В ней, среди прочего было написано:

"Наше правительство не смогло осудить подавление демократии.

Наше правительство не смогло осудить зверства.

.... Наше правительство стало свидетелем того, что многие посчитают моральным банкротством...

Но мы решили не вмешиваться, даже морально .....

Мы, как профессиональные государственные служащие, выражаем свое несогласие с текущей политикой и горячо надеемся, что наши истинные и долгосрочные интересы здесь могут быть определены, а наша политика перенаправлена, чтобы спасти положение нашей страны как морального лидера свободного мира".

Телеграмма стала для консульства США в Дакке актом дипломатического отчаянья.

Ведь в своей закрытой аналитической записке под названием "Избирательный геноцид" Арчер Блад перед этим писал в Госдеп:

"1. Здесь, в Дакке, мы являемся немыми и ужаснувшимися свидетелями террора пакистанских военных. .....

2. Среди тех, кто подлежит уничтожению, .... есть лидеры студентов и преподаватели университета.

В этой второй категории у нас есть сообщения о том, что Фазлур Рахман, глава философского факультета, и индуист М. Абедин, глава исторического факультета, были убиты.

Ходят слухи, что Раззак с факультета политологии погиб....

3. Более того, при поддержке пакистанских военных, небенгальские мусульмане систематически нападают на кварталы бедняков и убивают бенгальцев и индусов".

Почему США поддерживали тогда Пакистан?

Дело в том, что Пакистан был одним из ключевых участников военного блока CENTO (Организация Центрального Договора) или Багдадский пакта.

Данная военно-политическая группировка была создана на Ближнем и Среднем Востоке по инициативе Британии, США и Турции (изображена на карте).

США и Британия пытались создать в юго-западной Азии и Индийском океане силовую дугу по сдерживанию советского евразийского проекта.

Данная дуга шла по вектору Турция — Ирак — Иран — Пакистан.

Но данный военный блок не смог помочь Пакистану в индо-пакистанской войне и Исламабад принял решение покинуть его.

Затем из блока выпал Ирак (в результате баасистской революции) и Иран (вследствие исламской революции).

Пакистан входил также в блок СЕАТО (Организация Договора Юго-Восточной Азии) или Манильский пакт.

Это уже блок военно-политический взаимодействия стран Азиатско-Тихоокеанского региона.

Данный блок включал в себя: Австралию, Британию, Новую Зеландию, Пакистан, США, Таиланд, Филиппины, Францию.

Партнёрами СЕАТО были: Южная Корея, Южный Вьетнам, Камбоджа, Королевство Лаос.

Военный блок был направлен на сдерживание распространения коммунизма в Индо-Тихоокеанском регионе, но был распущен по причине краха проектов США в Лаосе, Камбодже и Южном Вьетнаме.

Пакистан также покинул данный блок, так как и данный военный союз не смог помочь ему в войне с Индией.

Тем не менее, пока это отрезвление не пришло, Пакистан был очень активным союзником США.

Например, президент Пакистана Мухаммед Айюб Хан решил начать Вторую индо-пакистанскую войну за Кашмир, во многом опираясь на поставки оружия из США.

Война завершилась можно сказать ничьей, хотя индийской армии удавалось даже доходить до пакистанского Лахора (воспетого в Киме Киплинга и Английском пациенте Ондатже).

Помните в экранизации "пациента" диалог пакистанского солдата британской армии и героя в исполнении Ральфа Файнса:

"Глава первая. Он сидел, назло городским властям, верхом на пушке Замзама. Не могу читать. Слова застревают в горле.

- Вы читаете слишком быстро.

- Вовсе нет. Киплинга надо читать медленно. Глаз нетерпелив. Представьте скорость его пера. Как там? Он сидел... запятая... назло городским властям... запятая... ...верхом на пушке Замзама. На её кирпичной... Как дальше? На кирпичной платформе. Напротив Аджаб Гера. Дворца Чудес,.. ...запятая,.. ...как туземцы называли Лахорский музей.

- Она всё ещё там. Пушка. Возле музея. Её отлили из металлической утвари, собранной у горожан в качестве подати. А потом из этой пушки стреляли в мой народ. Запятая. В туземцев. Точка".

Айюб Хан проводил проамериканскую политику, принял решение о вхождении Пакистана в Багдадский пакт.

Его преемник Яхья Хан, виновник геноцида в Бангладеш и пакистанский диктатор одновременно, продолжал получать новейшее американское оружие, в том числе ракеты и средства ПВО.

Но как видим, сейчас ситуация кардинально изменилась.

Вместо советского евразийского проекта и "призрака коммунизма" появился синоцентричный евразийской проект и китайская идеология «сообщества единой судьбы человечества».

Китай формирует Глобальный евразийский остров и в рамках этого проекта Пакистан стал ключевым региональным партнером Китая, как фактор, сдерживающий индийскую динамику развития.

И в этом конфликте США заведомо заняли сторону Индии, поддержав, например, "водную войну", начатую Дели.

Если раньше Индия воспринималась Америкой как партнер СССР, а Пакистан - как ключевой союзник в Южной Азии, то сейчас роли поменялись.

Пакистан затаил обиду на США по причине того, что Америка не смогла спасти его от территориальных потерь в результате индо-пакистанских войн и постепенно начал делать ставку на Китай.

А Индия все больше начала восприниматься в США как идеальный балансир и сдерживающий фактор по отношению к Китаю.

Именно поэтому и произошла ключевая перезагрузка "геополитических ставок" и "переворачивание региональной шахматной доски".

И теперь фразу Киссинджера можно дополнить следующей формулировкой:

"Быть врагом США - опасно, быть другом США - смертельно, а быть обиженным другом США, начав флиртовать с соперниками Америки - смертельно опасно".

На фото - неудавшийся проект Багдадского пакта.

Что касается Индии, то она вовсе не является слепым оружием в руках сильных геополитических игроков, так как сама хочет стать сильным мировым игроком.

Сейчас в Индии можно наблюдать органический политико-экономический синтез.

Это когда политическая идеология сочетается с экономической политикой.

В политике Индия реализует националистический проект "Великой Бхараты" или Махабхараты с традиционными для таких концепций эсхатологическими мотивами в контексте "последней битвы" и "новой эры" - Махабхараты.

В экономике - это "экономический национализм".

То есть в Индии все органично.

Намного хуже, когда в политике - национализм, а в экономике - неолиберализм.

Тогда это неэффективный полит-экономический гибрид, который лишен шансов на успешное развитие. В такой модели кто-то должен уступить: или политика стать неолиберальной или экономика перейти в формат "экономического национализма".

Но в Индии такой проблемы нет.

Как ни странно это прозвучит, в XX в., сразу после обретения независимости, индийские элиты тормозили экономический рост Индии.

Причина этого заключается в том, что Индия долгое время решала свои, очень специфические, задачи развития.

Учитывая постколониальную лоскутность, высокая динамика развития отдельных регионов на базе концепции СЭЗ как в Китае, могла погубить ее как целостную страну и породить сепаратизм.

Нужен был плавный переход к новой институциональной зрелости.

Кроме того, индийское правительство делало ставку на инклюзивный рост, подтягивая уровень развития малого и среднего бизнеса под параметры роста больших корпораций, искусственно ограничивая динамику развития последних, в том числе с помощью ограничения иностранных инвестиций и поглощения их внешними игроками.

Все эти годы, Индия сумела избежать крайностей неолиберализма, если оценивать его в самых радикальных проявлениях.

Базовой идеологической установкой этой страны можно назвать этатизм, когда государство вмешивается в жизнь общества и выступает осью стабилизации экономической и социальной систем.

По сути, это антипод минархизма, или "государства в смартфоне".

Сам неолиберальный дискурс в Индии никогда не был в смысловом мейнстриме.

Здесь попеременно доминировала своеобразная идеологическая триада.

На начальном этапе это было течение свадеши ("своя страна") Ганди, которое подразумевало создание национальной экономической автаркии, максимально изолированной от торговых связей с Британской империей.

Символом этой философии была прялка как образ внутреннего производства.

В дальнейшем английский экономист Эрнст Шумахер назвал эту концепцию буддийской экономикой.

На смену свадеши в дальнейшем пришел фабианский социализм Неру, причем сама идея фабианства как теории скрытой трансформации капитализма в новую форму социализма, как известно, возникла в Британии, где она является аналитической частью лейбористского политического крыла и части неоконсерватизма (красный торизм).

Данная концепция отлично сочеталась с идеей медленных трансформаций индийской экономики.

Еще одним течением является хиндутва, что можно описать как экономический национализм и промышленную доместикацию: хочешь продавать товар на нашем рынке – локализируй производство в Индии и производи его здесь.

А идеологема хиндутвы – это признание геноцида индусов со стороны мусульман, соответственно, отсюда и происходят идеи о "вторичности" мусульманской общности страны, которая в радикальных ответвлениях этого учения не рассматривается как обладающая правами коренных жителей.

Как сказал один исследователь, "хиндутва секуляризирует индуизм как религию посредством сакрализации нации".

Описанный политический изоляционизм, тем не менее, является лайтовой формой того, что могло произойти в Индии, ведь, по словам Индиры Ганди, индийская демократия изначально была западной либеральной иллюзией, но не социально-экономической реальностью. А индийские представительские учреждения изначально были не более чем форумом для эксплуататорских элитных групп.

Сегодня же Индия – это самая большая страна в мире, которая функционирует на демократических принципах управления.

В этом плане Индия, учитывая свою "лоскутность" и демократический характер управления, очень осторожно прибегает к стимуляторам роста.

Тем не менее многие экономисты уже сейчас заявляют, что именно эта страна в ближайшие десять лет заменит Китай в качестве драйвера экономического развития мировой экономики.

Если не полностью, то частично.

Премьер страны Нарендра Моди сформулировал новую "тримурти" роста и развития экономики:

1) модель снижения налогов;

2) стимулирование экспорта с помощью рецепции китайского опыта;

3) реализация крупных инфраструктурных и мегарегиональных проектов.

В помощь Индии должна придти и триада доверия, когда бизнес доверяет государству, предприниматели – друг другу, а население – бизнесу.

Все это в значительной мере является аналогом китайской модели: монетарное стимулирование, снижение налогов, региональные инфраструктурные проекты.

Единственная проблема – это своеобразный когнитивный и смысловой шок.

Страна едва решила распрощаться с "ведическим социализмом", как вновь вернулась к экономическому "тримурти" в виде стимулов со стороны государства.