В розбиті вікна проситься гроза –
умити лишки, згладити гостроти,
залити вщент осколки від скорботи.
Облегшені завіси звісно за
і я не проти.

Але відчути те снаги нема:
порізані об кут дощеві пальці
прозорим болем в дім мій – та, на жаль, ці
події не помічені, дарма,
що день на таці.

І лиються всередину дощі,
приречені від зачину вмивати.
І, начебто, це ж добре, що багато,
студеним бистрим дотиком до щік –
дощам то страта.

2022

лічилка

один потопельник все вагається куди причалити, один потопельник на дні.

двоє потопельників ведуть свої мертві бесіди мовчки.

три потопельники вовтузяться, наче живі, їх гойдає хвилями.

чотири потопельники зовсім розгубили одяг, здається, що просто пірнають.

п'ять потопельників наживкою зграї рибин.

шість потопельників не знають, що їх вже як тиждень шукають і близько, вже близько, кілометрів сім нижче за течією.

семеро потопельників пізнали свою ватерлінію і вигулькують поплавками назовні.

вісім потопельників, мабуть, нарешті щасливі.

дев'ять потопельників помножили власні страхи на п'ять і поширили серед рідних.

десять потопельників забули свої імена і що річка Тисою зветься.

подивилась серіал "Оленя". тепер Бембі асоціюватиметься дещо з іншим. так формуються дорослі психологічні травми.

#думки_на_голову

зорі, що фосфорні спалахи в небі – байдуже.
ночі освітлені грубші на дотик, ніж темні.
будь-яка з тіней здається ворожою, враження –
кожна мішенню.

кігтями пишуть-виводять внутрішні раптори
рештками мрій на підлозі криваве "ай лав ю".
кажуть бувалі, що в рай не впускають з гранатами -
не намагаюсь.

пильність на максимум. видих на вдих і вимовлю:
мій, неоперений пір'ячком янголів, раю,
не повертайся до мене довірливо спиною,
бо розстріляю.

дерево роду

вуйка забило дерево
цьоця плакали і заламували руки
казали
то всьо бо їздив на заробітки до москви
а потому на Польщу
і там і там шваркотав по-їхньому
і вертатися ни хотів відтам

дерево вуйка забило
висока моцна стара ялиця
гойдалася на вітрах у вирху
пережила стількох лісників
а ж цей їй трафився
пережив ї на якусь хвилину
не стерпіла шо на ню посягнув

забило вуйка дерево
хто зна мо тому що забив
ото що йому отиць казав
любити зимлю плекати
диржати худобу
лісу брати тілько кілько собі треба
і то лиш на дрива
тоди всьо буде ся вести добре

я - подушка, набита пухом янголят та пір'ям юних янголів.
начинка збилася докупи, запріла,
бо надто часто тулилися
до мене голови
з брудними думками
і невмитими очима.
а тепер скільки не винось
на повітря
пектися під сонцем -
плями не виводяться.
у хімчистці сказали:
простіше викинути й купити нову.
бажано з холофайберу,
силікону, латексу;
ортопедичну,
антиалергенну,
з пам'яттю.
натуральність
вже не в моді.
на біду,
може бути з шерсті єдинорогів
чи чотирилистої конюшини.
такі подушки безпечні й
не викликають реакцій.
на них добре спати і релаксувати.
і найголовніше,
під час виготовлення,
не страждає жодне
абортоване янголя ані
жоден янгол-самогубець.

Сливові сни відлунюють у сум,
у синяву відвоглого пралісу,
котрий сховав у затінку завіси
хвоста думок обачливого лиса,
дрібних тендітних мрій тремку ясу.
Її несу.

І не жахливиться мені ніяк,
що губиться, стікає долі мною
і гасне лавою зчорнілою живою –
так, наче вбрана в шати супокою,
як перелита світлом сулія.
Вона моя.

червень, 2021

Робота зі збору коштів для харківського військового шпиталю триває.
Альбом доступний на основних стрімінгових сервісах, де його й можна придбати. Всі кошті підуть на потреби вище зазначеного об'єкту.

https://linktr.ee/BaYtBaG

донат

ніч,
як полісмен у чорній формі,
зі смаком надкушує місяць -
цей смачнючий
банановий донат
з жовтою поливкою
і пухирцями.
та пора року не та,
що колись.
потрібно ділитися.
всім. зі всіма.

донат перекочується в інші руки,
губить кілька шматочків і
котиться далі
й так до аж останньої крихти.
шматочки доростають,
збільшуються у розмірі,
множаться, як хлібини.
скількох
новітніх Ісусів сотворила
ця зажерлива
неврожайна осінь?

вранці
"полісмен" йде додому
з нічного патрулювання.
втомлений,
голодний, але
щасливий, бо
тримає в руках дірку від доната,
яка важить більше,
ніж цілий місяць.

сад


весна нагадала мені про сад,
про необрізані галузки дерев,
яких через це корчитиме;
про непокроплені зелені пуп'янки,
які зжере голодна гусінь чи попелиця;
про недопильновані квіткові зав'язі, через що усі плоди
мають ризик
опасти недостиглими.

сад тихо шле мені абрикосові прокльони й божиться,
що не дасть в спеку
затінку.
каже,
що я його найтяжча хронічна хвороба,
з якою годі впоратися
самотужки.
він звив гнізда межи гіллям
студеним вітрам,
аби не давали й мені спокою ночами своїм завиванням.

винувато ступаю протоптаною стежкою,
наче то запалена
обвітрена шкіра землі,
а вишні шепочуть:
не смій підходити,
доста з тебе й того,
що дихаєш нашим
вишневоцвітним повітрям.
доста того легкого сп'яніння,
що повертає в часи
босоногості,
коли сад ще лагідно
дозволяв мені
катулятися його високими травами,
без хвилювання і переживань
за дрібне
шкідництво;
коли він ще мусив дбати про мене,
а не навпаки.

квітень, 2023

genua

першої зустрічі досі не можу пробачити.
гарний, вишуканий, моднячий, з гумором.
про таких кажуть "центровий хлопець".
і на тобі: Здрастє!
вмить відрізало, змело хвилею,
гупнуло головою об асфальт.
зніміла. поки відчиняв люб'язно двері переді мною,
носив мого наплечника,
знайомив з друзями.
відмовчувалась три дні.
далі якось пригадалося те,
чим зачарував давно на відстані.
навіть обійняла.
гуляли вечорами, вештались крамницями, розмовляли і розмовляли.
натішитись не міг моєю вкраїнською,
доки геть не втратив пильність і ляпнув:
какая ти маладєц, Наташа!
без розмов зібрала речі.
маршрут: вокзал - дім.
не виходила на контакт кілька місяців.
через знайомих переказував вибачення,
вітання, прохання.
спокушав театральними постановками і
концертами, іменами і назвами,
цінами і цінностями.
не вірила жодному з них.
навчилась ходити на побачення з іншими.
раптом звістка: поранений.
тисячу разів поривалась до нього.
вже, негайно сісти в потяг.
далі гонір брав своє.
надсилала нишком поштою медикаменти,
засоби гігієни, харчі і гроші.
мовчки плакала.
як тебе полюбити, Києве не мій?!

мацюпусьонічкий топчусік

маленький топ каналів сучасної української поезії:

Синьоока
Оля Ритик
Віршопліткарка
Саша Хопта
Віршневий сад
Зоріна
Юлія Мусаковська
Ана Море
Анастасія Рум'янцева
Іванка Світляр
Ія Ківа
Дара Двора
м'яка і тепла Лі
Катерина Гетало
Сховок
Таня Власова
Тоня Корнута
Кобилянська
Лексикон інтимних текстів
Як помирає Френкі
Тетяна Батанцева
Оля Новак
Аля Гулієва
Катерина Батушан
Ніколассон
Іолана Тимочко
Таня Осіпенко
Естер Невінчаний
Юрій Ліщук
Бешкет
Онофріюк
Левіза Нікуліна
Дьомін
Артем Сергієнко
Карич
Оленямка
Ніла Ревчук
Федір Федько
Марта Садлова
Маша Чекарьова
Костя Ватульов
Юрій Іванов
Ваня Добруцький
Яна Мороз
Даша Загребельна
Ада Єлагіна
Вдома
Саша Дорога
Шакіров
Дмитро Занков
Олена Павлова
Жилкос
Сліди сліди
29.20 за північ
Раміна
Космічна різьба.
Степан Пенкалюк
Олеся Репа
Оксана Мовчан
Квазар
Кілдчунчик
Андрій Мальва
Сашко Негрич
Мур Каметов
Таланна
Вероніка Мовчан
Анастасіт
Ліля
Квітка
Скалозубство
Іра Божко
Вікторія Смушок
Зими нема
Іра Ноксицька
Коля Дендак
Летаргія
Євангеліє від Іулії
Рубік пише
Ростислав Кузик
Морті Блек
Заполярне сяйво
Лізочка
Аделіс/Аделіна
Юлія Масюра
Чай (ка)
Аби було
Яна Фіщенко
Ася Шевцова
Той легінь з Чернівців
Лана д'Арк
Мар'я Терція
Фіалка
Іляна Лисиця
Оксана Приходченко
Катя Цимбал
Сніг на голову
Теплий сніг
Анґа Зелена
Химерна утопія

Не ставай за моїми плечима нечутно, вітре,
не торкайся волосся мого і шиї,
я боюся тебе і нітрохи тобі не вірю,
вдень лише розкуйовдиш, вночі – прошиєш.

Не залазь під пальто – не розхристуй даремне душу:
у моїй холоднечі, направду, тепло.
Не надійся, що дотиком до щоки хоч зворушиш –
серце втишене врешті, нарешті стерпло.

Не буди в мені, вітре, жаги до штормів і бурі –
знищу вщент і собі покладу під ноги,
повівання твої захурделю в думки похмурі,
тож, лети... Я – узбіччя твоєї дороги.

березень 2021

лагідна муміфікація

суспільство любить мізки.
суспільство любить хавати мізки.
суспільство любить тих, хто їх має.
суспільство любить тих, хто їх хаває.
суспільство радить мізками ділитися,
якщо ти їх маєш,
і радить ділитися мізками,
якщо ти їх хаваєш.
суспільство подарувало мені срібну ложечку.
поки ще не знаю, що з нею робити.