Рыжий предлагает отнестись к пожеланию со всей серьезностью и ответственно его исполнять.

Казки — це коріння культури. Навіть якщо казки сучасні. Моє закохання в Нідерланди призвело до читання місцевих казок. Вони так вразили мене, що я поміркувала про переклад) Подивимось яким його знайде поважна аудиторія ....

Praying Mantis

Toon Tellegen

“Оу", подумала самка богомола, Мантіс. "Пушинка…"
Вона одягла найкраще пальто і дивилася на себе в дзеркало. Мантіс здула пушинку з плеча. Але тут помітила складку, якої не повинно було бути, складку на рівні коліна зліва.
Вона підняла коліно, щоб розправити її та почула "ррріп". Розправляючи складку, вона розірвала пальто десь на спині.
"Безнадійно", - зітхнула Мантіс.
Того вечора вона мала йти на вечірку гепардів на краю степу.
Вона зняла пальто і розглянула розрив.
"Це єдине гідне пальто, яке в мене є!" - заплакала вона. У неї в гардеробі були десятки пальт, але це довге світло-зелене пальто подобалося їй найбільше.
Мантіс сіла за стіл, щоб полагодити його, але уколола палець, закричала "Ой!", підскочила, вдарилася головою об балку і отримала шишку прямо посеред лоба.
"Шишка!" — подумала вона. “А з нею що робити?!”
Стоячи біля дзеркала, вона надягла старий ліловий капелюх, який носила взимку, щоб зігріти голову під ковдрою, і насунула його, щоб прикрити шишку. Але через капелюх вона не помітила стілець, спіткнулася об нього, зім'яла крила, зламала щуп, кров пішла з носа, і все закінчилося ще кількома подряпинами та синцями.
Врешті-решт, вона лягла на ліжко. "Як ти гадаєш, може Мантіс не прийде?" - уявила вона собі, як оцелот спитає гепарда “А, їй, мабуть, нічого вдягнути", - відповість гепард звужуючи очі.
"Так, мабуть, саме так..." - скаже оцелот.
Мантіс підхопилася, багряна від люті. Без пальта, в одному лише старому ліловому капелюсі, вона вийшла зі свого будинку і, спотикаючись, попрямувала до будинку Гепарда. Вона відчинила двері й стала на порозі. "Ось і я", - оголосила вона.
Модні тварини, які до цього кружляли навколо один одного і злегка кивали головами під час розмови, підняли очі, і їхні очі розширилися. Вони побачили виснажену істоту, яку ледве впізнали.
"Це Мантіс", - прошепотів один з них з ледь прихованою відразою.
"Справді? Ти серйозно?" - прошепотів інший. “Так!".
Деякі тварини відсахнулися, і гепард вже збирався прогнати брудну істоту геть.
Але Мантіс стояла твердо, склала зім'яті крила, здула з плечей щонайменше десять пушинок і мала такий гордий вигляд, що іншим тваринам раптом спало на думку, що вона може бути більш модною, ніж вони. Найспритніші вже знімали з себе шуби, билися головами об балки й чухали руки та ноги. Вони шкодували, що не вдягли капелюшка, маленького лілового капелюшка...

#казка

here it is)

Кожне релігійне свято — привід порозмовляти про знання.

Тож, тайм-лайн мого відео про медитації

https://youtu.be/6m5APDXlnEo

1:07 проблеми терміну "медитація" — відсутність відповідного терміну в санскриті та субʼєктивність визначення ефекту мистецтва медитації,
4:15 визначення медитації,
4:18 інструменти медитації - тонке тіло,
6:10 типи медитації для органів чуття,
8:17 медитації для емоційного тіла,
9:15 медитація тибетської йоги на їдам,
10:05 типи медитація для памʼяті,
11:15 медитації для уваги,
12:39 медитації для свідомості та рівні свідомості,
16:16 тонке тіло в йозі та буддизмі,
16:40 сучасні книжки про йогу,
17:20 метафора візку,
18:45 метафора розвитку у буддизмі.
19:40 про енергію в йозі.

#лекція #yoga

Якщо ви вже послухали казку відомого нідерландського письменника Тула Теллегена, запрошую поміркувати про ідею (етичний наратив) цієї історії.

Чекаю на ваші коментарії з цього приводу )

Гарною є та казка для дорослих, що спрямовує думки в бік етичних питань. Тож я зібрала сенс цієї казки із розуміння моїх підписників —


1. Усі навколо звертають увагу на одну деталь, яка і зовсім не мала значення, але ніхто не побачить шляху, пройденого до цього, і що чого тільки це вартувало👀а також тут про впевненість, яка була її окрасою.
2. Успех невозможен без настойчивости.
3. Идеи прорастают благодаря тем людям, кто имеет смелость их выражать.
4. Скерувавши свій гнів, можна досягти змін.
5. нас сприймають не за вбранням, а за тим як ми внутрішньо почуваємось
6. Намагатися відповідати очікуванням інших може бути боляче)
7. Скировуючи свій гнів можна досягти змін
8. злість, один з видів палива; впевненість приваблює; ми керуємо нашим образом
9. Розправити зім'яті крильця натягнути капелюх і діяти згідно свого бажання
10. Треба купити ліловий капелюх.



Та, як обіцяла ще додаю власну інтерпретацію казки про богомола Мантіс.

11. На поверхневому рівні ідея про те, що краще не відчувати себе жертвою...
12. Але далі йдеться про аудиторію, яка копіює кожного, хто виглядає гідно, навіть якщо не почувається так всередині...
13. Ще глибше можна побачити, що якщо перестати дбати про форму, можно дозволити собі стати почуттям... без жодних його атрибутів.

#казка

Слон та білка.

Був теплий вечір на початку літа, і високо на дереві співав дрізд. Білка сиділа в траві під буком. її голова була опущена, і вона ледве тримала очі відкритими.
— Привіт, Білка, — почула вона раптом. Вона підняла очі. Це був слон.
— Привіт, Слоне, — сказала вона.
Слон просто стояв і, здавалося, мав що сказати. Він кілька разів відкашлявся і перекинув хоботом з плеча на плече.
— Білко, — сказав він нарешті.
— Так.
— Ти хочеш зі мною танцювати?
— Гаразд.
— Але... гм... ти не розсердишся, якщо я наступлю тобі на пальці? 
— Ні, — сказала білка. — Але, будь ласка, не наступайте мені на пальці.
— А якщо я зроблю це випадково?
— Тоді я не буду сердитися.
— І якщо я раптом відчую себе таким щасливим, що почну крутитися навколо і не зможу втримати тебе, а ти з сильним ударом вріжешся в бук і врешті-решт лежатимеш там у заціпенінні, ти й тоді не розсердишся? 
Білка задумалася. Вона уявила себе лежачою на спині в траві під буком з величезною шишкою на лобі. 
— Ні, — повільно сказала вона, — я не буду сердитися.
— І якщо я підтягну тебе назад і продовжу танцювати?
— Ні, тоді теж ні. 
Слон глибоко зітхнув, якусь мить подивився на білку з дуже серйозним виразом, а потім однією зі своїх передніх лап обхопив білку за талію. Місяць світив, дрізд співав, слон і білка почали танцювати. Після двох кроків слон наступив на пальці білки.
— Ой, — сказала білка. Але вона не розсердилася.
Наступивши білці на пальці ще десять разів, слон почав почуватися дуже щасливим.
Заспівав соловейко, а на найнижчій гілці бука спалахував і згасав світлячок. Все ще танцюючи, слон крутив білку навколо, все швидше і швидше.
— Здається, я знаю, що буде далі, — подумала білка.
— Ой! — скрикнув слон. Але було вже пізно. Білка злетіла в повітря і з глибоким стуком вдарилася об бук. 
Незабаром вони знову почали танцювати. Слон танцював, а білка спотикалася під музику. Слон намагався не крутитися та якомога менше наступати білки на пальці.
— Ми так гарно разом танцюємо! — прошепотів він в зім’яте вухо білці.
— Так, — простогнала білка.
— Я б хотів танцювати так вічно, - сказав слон.
— Так, — пробурмотіла білка, а світлячок спостерігав і люб’язно мерехтів.
«Й це справді так», — про себе подумала білка.

#казка

The following news is for my English speaking audience.

I will be running a Sanskrit course in English. Thursdays 19:30 CET.

Students will receive a workbook, a small group and a patient teacher deeply committed to yoga philosophy.

Please contact me for details. 💚

#sanskrit

Наступна казка була в мене першою — тою, з якої почалось моє закохання в Автора.

Білка та мураха
(в нідерландській білка чоловічого роду, а мураха — жіночого)

#казка

Білка та Мураха

Була середина літа. Білка сиділа за столом у своїй хаті на верхівці бука.

Мураха вирушив у подорож і міг ніколи не повернутися. «Майже точно ніколи» — так він сказав, коли пішов.

Білка сперлася на лікті. Було дуже тихо.

Вона думала про мураху, про відстань і про майже ніколи.

— Мені дуже сумно, — подумала вона. — Безсумнівно.

Вона озирнулася. Стіл теж виглядав сумним, і вікно, і блакитне небо надворі, і навіть сонце високо вгорі. Чи може бути сумним все? Вона не знала. Раптом вона почула чотири голоси з чотирьох сторін, які говорили: «Ми можемо. Ми можемо дуже засмутитися».

Білка здивовано озирнулася. Великі жирні сльози котилися по стінах. «О, мої стіни», — подумала вона.

«Так» стіни схлипували, злегка тремтячи. Потім вони замовкли та сльози більше не текли.

Білка знову сперлася на лікті. Якби стіни могли сумувати, чи могли б вони також сердитися?

Стіни раптом прогарчали. На підлогу впало все, що висіло на них. Стіни почали замикатися. Вони зупинилися біля столу, скрипучи й потріскуючи від злості. Білка закрила обличчя. «На кого ви злі?» запитала вона.

— Мураха, — гарчали стіни.

Білка опустила руки й зірнула на них.

— На Мураху? — спитала вона. — Але ж він насправді гарний!

— Ні, — сказали стіни. — Мураха зовсім не гарний. Потім вони знову опинилися там, де були завжди, по чотирьом сторонам кімнати.

Білка повісила все на місця. Вона підійшла до вікна й подивився вдалину.

— Мураха, — тихо сказала вона. — Я не серджуся на нього, але...

Раптом вона почула голос дуже здалеку, можливо, з іншого боку світу.

"Але що?" запитав голос.

Білка знала, що іноді речі здаються більш реальними, ніж вони є. Вона також знала, що «майже точно ні» ніколи не означає «точно ні». Вона потерла руки, дістала із шафи велику банку з медом і поставила її на стіл. Вона сіла та сперлася на лікті. Без звуку голодні стіни ковзали поруч,
«Мммм» прошепотіли вони, коли знов наблизились до білки, «Мед!».

— Ні, — сказала білка. — Це для Мурахи. Він прийде будь-якої хвилини!

На мить стіни забурмотіли. Потім вони знову стали звичайними стінами, ставши на свої звичайні місця і більш не казали нічого.

#казка

Час нової казки (як завжди, Тул Телленген, переклад з англійської)

#казка

Жаба Вогнебрюхо постукала до їжака.
— Хто там? — запитав їжак.
— Вогнебрюхо.
— Заходь, — сказав їжак.
Жаба зайшла всередину, підійшла просто до їжака й одним махом вирвала голки з його спини.
— Ау! — скрикнув їжак. — Ой!
Жаба відступила. 
— Як ти називаєш свої відчуття зараз, Їжачку?
— Лють, — схлипнув їжак. — Я розлючений!
Вогнебрюхо оглянула його з ніг до голови й похитала головою. "Ні. Ти не розлютився”.
— Розлютився! — заплакав їжак.
— Насправді це не так. — Жаба розвернулась і вийшла з дому. — На жаль, — пробурмотіла вона на ходу.

Трохи пізніше вона постукала до равлика.
— Відкрито, — сказав равлик, який волів залишатися непорушним, та не змінювати свій темп.
Вогнебрюха Жаба підійшла і скрутила равлику роги.
— Аууу, — сказав равлик протяжним, страждальним голосом.
— Ні, — сказала Вогнебрюхо. — Це теж не те, що я б назвала люттю. — Шкода, Равлику.
І не встиг равлик вимовити ще одне «Аууу», як жаба зникла.
Вогнебрюхо прийшла до слона і зав’язала його хобот у великий, дуже тугий вузол. Потім вона заліпила лягушці рота, закинула коропа вгору на вербу та роздерла на шмаття пальто конику.

Всі тварини кричали “Ауу!” і відчували лють, а лягуха шипіла від обурення.
Також вогнебрюха жаба продовжувала казати: «Ні, це не лють», або «Ви це називаєте люттю?», або «Справжня лють — це щось інше!».

Наприкінці дня вона стала посеред галявини, двічі тупнув ногою, почервоніла, замахала руками й закричала: «І хто тут розлючений?».
Звідусіль долинали засмучені крики й стогони болю.
— Ні, — сказала жаба. «Ніхто».
Вона прочистила горло, знизала плечима й пішла крізь дерева та вийшла із лісу.

Тієї ночі пригнічені тварини зібралися разом. Цвіркун повернув їжакові голки на місце одну за однією, а черепаха повільно розкрутила равлику роги. Білка зуміла розв’язати вузол на хоботі слона, дрізд відніс коропа назад до річки, а чапля своїм дзьобом розкрила пащу лягушці.
— Я розлютилася!, — проквакала лягуха, все ще зовсім обурена.
— Ні, — сказала чапля. — Я не думаю, що це так. Це не зовсім так.
— Що? — заквакала лягуха. Але це вийшло більше як писк, ніж крик.
Тоді вона замовкла й журливо подивилася в землю.

— Можливо, ми не маємо сил розлютитися по-справжньому? — сказала білка. Її вогнебрюха жаба підхопила за вуха й кинула на гілку біля власних дверей.

Тварини переглянулись і нахмурилися. Ніхто не знав, що таке лють Вогнебрюхо. Можливо, це зовсім не було схоже на їхнє уявлення про лють. Можливо, це було більш схоже на те, що вони були щасливі! «Ніколи не дізнаєшся», думали вони.

— Або може, це — щось важке, — сказала черепаха. — Можливо,
це таке важке, що ніхто не зможе це підняти.

Тварини здригнулися. Було темно й холодно, і всі без жодного слова потяглися додому.

#казка