Зазвичай люди хочуть переїхати до великого міста, тому що там є можливості, тому що там є гроші, тому що у великому місті тупо цікавіше. Я ж коли поступив у КПІ і переїжджав до Києва у 2003 році найбільше тішився тому, що тепер мене не хвилюють проблеми Укрпошти.

Це зараз ми такі всі розумні, і живемо в епоху «Нової Пошти», і ми не знаємо, що таке проблеми з доставкою. Навіть у перші дні війни пакунки з Ужгорода в Дніпро доїжджали за 2 дні. У 1999 році ситуація з поштою була значно гіршою, і найваживішою людиною в світі для мене була тоді пані Галина, яка приносила пошту до мого підʼїзду. І найважливішими днями були середа та пʼятниця, тому що саме в ці дні до Нововолинська добиралися свіжі примірники журнала «Футбол». З 2003 року я міг купувати його в кіоску в понеділок і четвер, і відчував себе мега знавцем футболу.

Очевидно, що зараз, в епоху телеграма, тіктока і глобалізації, це все звучить тупо і банально, алг тоді не було загальнодоступних трансляцій, не було інтернета, і взнати результати матчів Ла Ліги можна було хіба в телетексті. Тому журнал «Футбол» був чимось важливим, відчувався чимось важливим. Мій батько виписував його для мене десь з 1998 по 2002, далі роки 4 я його купував, і з 2007 виписував особисто, причому навіть під час пандемії я підписався на .pdf версію.

Очевидно, що це було більше ностальгією за дитинством, але сперечатися з тим, що цей журнал - це феномен, цілий пласт історії футбола в Україні, певно нема сенсу.

Цей журнал уже давно пішов в історію, як і вся друкована преса, про що я, як справжній дід дуже шкодую, а сьогодні пішов в історію також Артем Франков і його редакторські колонки. Вадімич два тижні тому переграв нас у квізі, було прикро, він потрунював, що ми не взяли елементарне питання про стадіон Дженоа, отаким я його і запамʼятаю.