Forwarded from Varlamov News
В Помпеях нашли «редкие» фрески почти в натуральную величину с изображениями ритуалов, посвященных богу Дионису, датируемые 40-30 годами до нашей эры фрески выполнены на стенах банкетного зала, обнаруженного археологами в последние недели — Археологический парк Помпеи
Forwarded from Історія в фото SparkHistory
📸 Завантаження в порту Одеси, 1914 рік.
У 1867 році американський письменник Марк Твен, який відвідав місто як кореспондент «Нью-Йорк трибун», написав: «Одеса - найбільший у Європі хлібний ринок»
Історія в фото 📸
У 1867 році американський письменник Марк Твен, який відвідав місто як кореспондент «Нью-Йорк трибун», написав: «Одеса - найбільший у Європі хлібний ринок»
Історія в фото 📸
Forwarded from АДАГАМОВ
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
⌛️ Так получилось, что редчайшие фото и кино материалы о последствиях Большого террора в СССР остались в истории, благодаря пропаганде Третьего рейха, которая использовала эти материалы в своих целях. Так было в июле 1941 г., когда во Львове обнаружили следы массовых убийств в тюрьмах и подвалах зданий НКВД; так было весной 1943 г., когда были найдены массовые захоронения польских офицеров в лесу под Смоленском, в районе Катыни.
Так было весной и летом 1943 г. в Виннице, где немецкие оккупационные власти провели эксгумацию жертв сталинского террора в Виннице и создали комиссию по расследованию "зверств большевиков". В 1937–1938 гг. в Винницкой области было репрессировано около 40 тысяч человек, из них значительная часть — расстреляна. Массовые захоронения были обнаружены в нескольких местах города, включая район Подлесной улицы.
Эксгумация тел убитых НКВД началась в конце мая и продолжалась несколько месяцев. По немецким данным, было извлечены останки 9 439 человек, из которых идентифицировали лишь малую часть. Большинство жертв террора были убиты выстрелами в затылок в 1937–1938 гг. Немцы организовали публичные похороны с участием местных жителей и духовенства.
12 июня 1943 года на похоронах в Виннице православный епископ Евлогий (Марковский) сказал: "Сегодня мы вознесли свои молитвы к престолу Всевышнего за тех, кто при разлуке с жизнью был лишён молитвы Божьей, кто терпел муки и брошен в страшные могилы. Эти жертвы были убиты тайным способом. Палачи думали, что их злодеяния останутся навеки тайной. Эти мученики лежат безмолвно здесь в могиле своими телами, но у них есть бессмертная душа. Память о них будет жить в сердцах наших всегда".
Это фрагмент выпуска еженедельного киножурнала Die Deutsche Wochenschau в июне 1943 года
Так было весной и летом 1943 г. в Виннице, где немецкие оккупационные власти провели эксгумацию жертв сталинского террора в Виннице и создали комиссию по расследованию "зверств большевиков". В 1937–1938 гг. в Винницкой области было репрессировано около 40 тысяч человек, из них значительная часть — расстреляна. Массовые захоронения были обнаружены в нескольких местах города, включая район Подлесной улицы.
Эксгумация тел убитых НКВД началась в конце мая и продолжалась несколько месяцев. По немецким данным, было извлечены останки 9 439 человек, из которых идентифицировали лишь малую часть. Большинство жертв террора были убиты выстрелами в затылок в 1937–1938 гг. Немцы организовали публичные похороны с участием местных жителей и духовенства.
12 июня 1943 года на похоронах в Виннице православный епископ Евлогий (Марковский) сказал: "Сегодня мы вознесли свои молитвы к престолу Всевышнего за тех, кто при разлуке с жизнью был лишён молитвы Божьей, кто терпел муки и брошен в страшные могилы. Эти жертвы были убиты тайным способом. Палачи думали, что их злодеяния останутся навеки тайной. Эти мученики лежат безмолвно здесь в могиле своими телами, но у них есть бессмертная душа. Память о них будет жить в сердцах наших всегда".
Это фрагмент выпуска еженедельного киножурнала Die Deutsche Wochenschau в июне 1943 года
Forwarded from Історія України
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Надія-Анастасія Ліскевич
❤️🇺🇦 Під час німецької окупації була станичною і зв‘язковою в підпіллі ОУН. Мала псевдо Волошка. У 1946 р. на Святвечір затримана радянськими спецслужбами. До 15 лютого 1946 р. її утримували в тюрмі НКВС м. Жовква. Восени 1947 р. під час виконання доручення підпільників була ще раз затримана військовою контррозвідкою радянської армії і вкинута в землянку в Бутинських лісах на Львівщині, звідки їй вдалося втекти.🥹
🗺 Історія України🇺🇦
❤️
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Forwarded from Історія України
📷 Історик Володимир Антонович з дружиною Варварою. Світлина 1850-1860-х років.(сорочка)
Forwarded from Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️
🇺🇦🗓13 липня 1940 року на хуторі Червоний Яр у Дніпропетровській області народився поет, дисидент, політв'язень, член Української Гельсінської групи Іван Сокульський.
Мама Івана була простою селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку сорок першого Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому.
Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді.
У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто.
Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта».
Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції.
Після того, як «Лист» було зачитано на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму.
Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге був арештований і отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання.
3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, був утретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі.
У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає.
2 серпня 1988-го звільнений з ув'язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стокотельна.
Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бере діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги».
20 травня 1990 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили аґенти КДБ.
🕯22 червня 1992 року Іван Сокульський помер – далися взнаки і 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.
🌐 Історія України🔱
✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!
Мама Івана була простою селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку сорок першого Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому.
Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді.
У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто.
Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта».
Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції.
Після того, як «Лист» було зачитано на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму.
Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге був арештований і отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання.
3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, був утретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі.
У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає.
2 серпня 1988-го звільнений з ув'язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стокотельна.
Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бере діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги».
20 травня 1990 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили аґенти КДБ.
🕯22 червня 1992 року Іван Сокульський помер – далися взнаки і 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Forwarded from Історія України
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
📷 Українські та німецькі військові частини в Києві, 1918 рік
Київ 1918 року на німецькій кінохроніці. На відео українські та німецькі військові частини, вулиці тогочасного Києва, місцеві мешканці. Багато атмосферних та рідких кадрів, які допомагають краще уявити Київ тих буремних років.
Київ 1918 року на німецькій кінохроніці. На відео українські та німецькі військові частини, вулиці тогочасного Києва, місцеві мешканці. Багато атмосферних та рідких кадрів, які допомагають краще уявити Київ тих буремних років.
Forwarded from Історія України
📷 Гуцули в Рахові, 1930-ий рік
Фотографував німецький фотограф Фелікс Ман. Фото з журналу "Berlin hört und sieht" ("Берлін чує і бачить"), 1935 рік
Фотографував німецький фотограф Фелікс Ман. Фото з журналу "Berlin hört und sieht" ("Берлін чує і бачить"), 1935 рік
Forwarded from Історія України
📷 Український Січовий Стрілець з синьо-жовтим прапором. На прапорі з однієї сторони зображений галицький лев, з іншого — дата і літери "УСС"
Forwarded from Історія України
📷 Кримські татари зі справи № 64513
У грудні 1928 року чекісти винесли вирок у сфабрикованій справі партії «Міллі Фірка». 14 осіб засуджені до розстрілу, 44 — до різних термінів ув'язнення, 4 — виправдано, матеріали на одного із підсудних відправлено на додаткове розслідування. Усього 63 особи. Майже усі — кримські татари. Цей процес був помстою. Помстою комуністичного режиму за те, що у 1917 році «Міллі Фірка» очолила кримськотатарський національний рух.
У грудні 1928 року чекісти винесли вирок у сфабрикованій справі партії «Міллі Фірка». 14 осіб засуджені до розстрілу, 44 — до різних термінів ув'язнення, 4 — виправдано, матеріали на одного із підсудних відправлено на додаткове розслідування. Усього 63 особи. Майже усі — кримські татари. Цей процес був помстою. Помстою комуністичного режиму за те, що у 1917 році «Міллі Фірка» очолила кримськотатарський національний рух.