Вадим Шаповалов
****
Жбурляє вiтер в моє багаття
Твої слова,
Він наше літо, неначе плаття
З тебе зірвав.
Залишся, мила, деінде пізно
Шукать тепла,
А ти підкинула ще трохи хмизу,
Й пішла.
Ми з вітром листя перекладаєм
В легкий пасьянс,
Що все зійдеться, я не чекаю,
Не та в них масть.
Не маю віри, тому не скиглю
І не молюсь...
Чи може вітер мені підкине
Чирвовий туз?
Так було в кожному із переродженнь,
Без вороття
Ідеш від мене в нерозуміння,
У небуття.
І не уникнути того закляття,
Ти зараз теж,
Підкинеш хмизу в моє багаття,
Й підеш...
#поезія
****
Жбурляє вiтер в моє багаття
Твої слова,
Він наше літо, неначе плаття
З тебе зірвав.
Залишся, мила, деінде пізно
Шукать тепла,
А ти підкинула ще трохи хмизу,
Й пішла.
Ми з вітром листя перекладаєм
В легкий пасьянс,
Що все зійдеться, я не чекаю,
Не та в них масть.
Не маю віри, тому не скиглю
І не молюсь...
Чи може вітер мені підкине
Чирвовий туз?
Так було в кожному із переродженнь,
Без вороття
Ідеш від мене в нерозуміння,
У небуття.
І не уникнути того закляття,
Ти зараз теж,
Підкинеш хмизу в моє багаття,
Й підеш...
#поезія
Василь Стус
Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
І пірвано всі приструнки — гудуть.
#поезія
Це тільки втома. Втома. І шалена.
Це тільки так — найшло — і відійде.
А вже як не відступиться од мене —
то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.
Дарма бо скніти — вже напівдорозі
між смертю і життям. їй-бо — дарма.
Бо жодної з надій не маю в Бозі
і порятунку жодного — нема.
Пучками стисну ошалілі скроні
чекатиму, допоки відгримить
ця навіжена мить моїх агоній
і забарних чекань обридла мить.
Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.
І як не скосить — то дихнути дасть.
О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.
Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.
Це так. Це тільки так. Це надто легко
скоритися. Зіпнися — й перебудь.
А груди — мов бандури бите деко
І пірвано всі приструнки — гудуть.
#поезія
Жадан
Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.
Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.
Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.
Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,
набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.
Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,
доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,
в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?
«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?
Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,
що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає
міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».
Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.
Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.
#поезія
Всі б хотіли, а не зважився жоден.
Тим часом починається жовтень.
Ріка наповнюється водою.
Мова наповнюється тобою.
Небо робиться глибоким і темним.
Хочеться бути з тобою дотепним.
Ріка тече собі темнотою.
Мучиться своєю водою,
набирається світел і вражень.
Хочеться бути з тобою відважним.
Всім потрібна буде перерва.
Повільно освітлюються дерева,
доки ріка витікає на світло
легко, виснажено, незвикло,
в напрямку моря, в напрямку гирла.
Пам‘ятаєш, як ти говорила?
«Я колись увійду в цю пітьму глибоку.
Але що там діється - з того боку?
Часом це тішить, бентежить часом.
Мені снилося, що ми знову разом,
що ріка ховається між полинами,
що цю чорноту колись поєднає
міст за ламаними димами.
Ось тільки моста в цьому місці немає».
Жовтень теж перемерзне згодом.
Хочеться бути з тобою не згодним.
Що там із того боку, пташе?
Знають усі. Жоден не скаже.
#поезія
Дарʼя Лісіч
дорослі: зібрання. сузірʼя. отари.
швидкі одиниці, сповільнені пари.
навколишній галас, хвилина у тиші.
«на каву? давай, але трохи пізніше»
позичені фрази, напружені дії.
приток кофеїну, стрибок аритмії
«колись буде просто»
скоріше б у постіль.
на вулиці. в дзеркалі. всюди - дорослі.
#поезія
дорослі: зібрання. сузірʼя. отари.
швидкі одиниці, сповільнені пари.
навколишній галас, хвилина у тиші.
«на каву? давай, але трохи пізніше»
позичені фрази, напружені дії.
приток кофеїну, стрибок аритмії
«колись буде просто»
скоріше б у постіль.
на вулиці. в дзеркалі. всюди - дорослі.
#поезія
Калитко
Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.
#поезія
Ці міста дарували вугілля й сіль.
І коли всі йшли – то пішли не всі,
хтось лишився бути чорнóземом.
Тут був дім, у домі було вікно,
фото в рамці, де в повних строях –
молода прабаба з сестрою.
У річок були вагота і плюскіт.
Звідси рідним слали квапливий плюсик.
На речах залежався порох.
Попідтинню пройшовся ворог.
І тому не вагайся, стріляй на звук.
Хай молитва гніву в дитячих вухах
застигає гарячим воском.
Пляма крові коло кіоску –
там колись був хліб і пряники теж.
Ребра вулиці чорні після пожежі.
Вітер носить попіл книжковий.
І червона вуглина мови
пам'ятає стукіт брудних чобіт,
і покотиться у великий світ,
і усе там раптом підпалить.
І лише виноград п'ятипалий
ще стуляє докупи стіни чиїсь.
Ці міста і довгі за них бої –
наче скалки під нігті віри.
Попід вікна ходить голодний звір,
він хапає і забирає,
якщо стомлено спати скраю.
І тому хоч ріж себе, та не спи.
Покоти вуглину через степи,
хай ця мова зробиться криком.
Над містами, як прапори,
хто не вийшов, не захотів, не встиг,
хто збирає попіл спалених книг.
Покоти вуглину через гаї,
відшукай своїх, позбирай своїх.
Ми жили тут і далі житимем.
Маєш мову – так і скажи їм.
#поезія
Микола Вінграновський
* * *
Така, як всі — босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, — з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, — лиш крила з-за плечей.
#поезія
* * *
Така, як всі — босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, — з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, — лиш крила з-за плечей.
#поезія
Іван Андрусяк – складаю ці залякані слова…
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
лише такого щоб не говорило
#поезія
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
лише такого щоб не говорило
#поезія
Микола Вінграновський - Моя Осінь
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Катерина Калитко
Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.
Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.
Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,
я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.
#поезія
Поміж опалим листям і сивою ниткою диму,
поміж бродінням вин і сутінковим дощем
тихо снуються дороги, якими сюди прийшли ми:
світло гіркаве, металеве, прощенне.
Гілка шипшини гойдає краплі криваві.
Гуси летять високо. Яблука прохолодні.
Сходить княгиня у сад бути в своєму праві:
дивну любов носити, як жар на долоні.
Щоби й далі спалахувало – близько, зухвало, мовчки –
сіро-зелене сяйво глибокого погляду,
Господи, я віддаю тобі і життя, і письмо,
я увійду без сорочки до твоєї господи,
я увійду без імені. Хто впізнає мене –
той і пояснить, хто я така і звідки.
Доки він дивиться цими очима в небо,
доти й триває нова історія світу.
#поезія
Микола Вінграновський - Моя Осінь
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.
Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.
Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.
#поезія
Дарʼя Лісіч
у мене кава в чашці, бо там на фронті - ти.
я з книжкою у парку, бо ти там - з автоматом.
найменше, чим тобі я могла б допомогти -
це акції в підтримку, поширення, донати.
у мене вдома тихо, бо ти шумиш в степах,
у мене є вечеря, бо ти сьогодні в варті.
сьогодні твої берці крізь бруд торують шлях,
щоб завтра ми до Криму добралась на плацкарті.
хтось зараз у окопі, хтось повернувся в тил.
герої! героїні! сьогодні ваша дата.
найменша наша вдячність за працю збройних сил -
це акції в підтримку, поширення, донати.
#поезія
у мене кава в чашці, бо там на фронті - ти.
я з книжкою у парку, бо ти там - з автоматом.
найменше, чим тобі я могла б допомогти -
це акції в підтримку, поширення, донати.
у мене вдома тихо, бо ти шумиш в степах,
у мене є вечеря, бо ти сьогодні в варті.
сьогодні твої берці крізь бруд торують шлях,
щоб завтра ми до Криму добралась на плацкарті.
хтось зараз у окопі, хтось повернувся в тил.
герої! героїні! сьогодні ваша дата.
найменша наша вдячність за працю збройних сил -
це акції в підтримку, поширення, донати.
#поезія
Василь Стус – Над осiннiм озером
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став, як антрацит видiнь i кремiнь крику, виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо на вiття виголiле. Рине впрост на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душi!
#поезія
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став, як антрацит видiнь i кремiнь крику, виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо на вiття виголiле. Рине впрост на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душi!
#поезія
Раїса Троянкер
Пам'ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного
дзенькоту,
де любов переллята за вінця.
Пам'ятаєш —
маленький цирк
і мене — укротительку звірів.
Не забути хвилин цих,
невимовне болючих і щирих...
Пам'ятаєш — притих партер,
(за першим дзвоником другий).
І ти об ноги мої тер
Шкіри своєї смуги.
Пригадай золоті сни,
Мій німий, смугастий любовнику,
Пригадай після виступу ніч,
Таку страшну й молитовну.
Я у клітці.
Тиша густа.
Лапа твоя на моє стегно.
(там і зараз, біля живота,
Хрестик, синьо-таємний).
Пам'ятаєш:
У цирку була
Молода й запальня тигриця.
Я її укротить не змогла —
І пішла,
Бо коритись - не личить.
Пам'ятаєш - виступ останній
І анонси — «новий укротитель».
Ти відчув те прилюдне прощання
І дивився очима розбитими.
Грав Джордані, як завжди, тустеп,
І од музики злий і напругий
Ти об мене з розпукою тер
Шкіри своєї смуги.
Ми провели закляту гру
(як згадаю — жахаюсь сама).
Навіть ворог мій — комік Штрулеп
В хвилюванні пальці ламав.
Було тихо в людській юрбі.
Наче й публіка чула кров.
Після нашого виступу вбивсь
Молодий акробат Гро.
Я забула далеке місто
І малесенький цирк на провінції.
Але в пам'яті ти, когтистий, —
І любов переллята за вінця.
Велике місто.
І в зоосаді
Мужчина коханий
сказав —
«Глянь, он красивий тигр» —
І так розпачливо,
і так тьмяно
Я закричала:
«Ти»
Ти впізнав, і твої вуста,
(Я відчула, мій Зеро, я знаю),
Як останнього вечора, так
Тричі сказали — «Рай-я».
То була золота гроза,
Нині складаю вірші.
Директор зоосаду писав: —
«Тигр хворий. Здоров'я гіршає».
#поезія
Пам'ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного
дзенькоту,
де любов переллята за вінця.
Пам'ятаєш —
маленький цирк
і мене — укротительку звірів.
Не забути хвилин цих,
невимовне болючих і щирих...
Пам'ятаєш — притих партер,
(за першим дзвоником другий).
І ти об ноги мої тер
Шкіри своєї смуги.
Пригадай золоті сни,
Мій німий, смугастий любовнику,
Пригадай після виступу ніч,
Таку страшну й молитовну.
Я у клітці.
Тиша густа.
Лапа твоя на моє стегно.
(там і зараз, біля живота,
Хрестик, синьо-таємний).
Пам'ятаєш:
У цирку була
Молода й запальня тигриця.
Я її укротить не змогла —
І пішла,
Бо коритись - не личить.
Пам'ятаєш - виступ останній
І анонси — «новий укротитель».
Ти відчув те прилюдне прощання
І дивився очима розбитими.
Грав Джордані, як завжди, тустеп,
І од музики злий і напругий
Ти об мене з розпукою тер
Шкіри своєї смуги.
Ми провели закляту гру
(як згадаю — жахаюсь сама).
Навіть ворог мій — комік Штрулеп
В хвилюванні пальці ламав.
Було тихо в людській юрбі.
Наче й публіка чула кров.
Після нашого виступу вбивсь
Молодий акробат Гро.
Я забула далеке місто
І малесенький цирк на провінції.
Але в пам'яті ти, когтистий, —
І любов переллята за вінця.
Велике місто.
І в зоосаді
Мужчина коханий
сказав —
«Глянь, он красивий тигр» —
І так розпачливо,
і так тьмяно
Я закричала:
«Ти»
Ти впізнав, і твої вуста,
(Я відчула, мій Зеро, я знаю),
Як останнього вечора, так
Тричі сказали — «Рай-я».
То була золота гроза,
Нині складаю вірші.
Директор зоосаду писав: —
«Тигр хворий. Здоров'я гіршає».
#поезія
Василь Стус
Ні на що не нарікай з печаллю.
Рідне і кохане — все мине.
Все прийми — буттєве й неземне.
Те, що заховалося за даллю,
Не поверне більше, не верне
Ні на шепіт стишеного болю,
Ні на крик розгойданої мсти —
Полюби неспокій самоти
З запахом міцного каніфолю.
Та в щедротне дивовижних днях
Голубінь розмріяного поля
Нам доносить розбуяла воля
В часових і тембрах і тонах.
#поезія
Ні на що не нарікай з печаллю.
Рідне і кохане — все мине.
Все прийми — буттєве й неземне.
Те, що заховалося за даллю,
Не поверне більше, не верне
Ні на шепіт стишеного болю,
Ні на крик розгойданої мсти —
Полюби неспокій самоти
З запахом міцного каніфолю.
Та в щедротне дивовижних днях
Голубінь розмріяного поля
Нам доносить розбуяла воля
В часових і тембрах і тонах.
#поезія
Сергій Осока
***
Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.
Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.
Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.
#поезія
***
Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.
Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.
Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.
#поезія
Катерина Калитко
Коли закохуюся,
на руках проявляються родимки.
Ще вчора на кисті було їх три, складалися у трикутник,
а сьогодні вранці - вже сім.
Не кажу - люблю - кажу - приходь, буду домом тобі.
Ось як нас учили: не ходити над водою, коли
у травні, спухла від зливи, річка котиться стрімголов,
бо не вернешся.
Не будуйся на глинищі, не вслухайся в тужливу
пісню, де мати стара навчає:
не дозволь, щоб у тебе всередині все згоріло,
і не вір, що хтось єдиний, що інших нема.
Все щільніші "не", ударні струмені зливи.
Пам'ятаєш, як це було в дитинстві: з вереском, з реготом
збирали білизну з мотуззя, іграшки у траві,
подушки, що сушилися на осонні,
коли зненацька підкочувалася гроза -
швидше, швидше додому, захлинаючись вітром.
так і тепер: біжу, сміюся вголос, ховаюся,
щоби клубок вогню у грудях не загасила
жодна із тутешніх злив.
На згині великого пальця пульсує
восьма прозора родимка.
То вогонь ізсередини продирається.
#поезія
Коли закохуюся,
на руках проявляються родимки.
Ще вчора на кисті було їх три, складалися у трикутник,
а сьогодні вранці - вже сім.
Не кажу - люблю - кажу - приходь, буду домом тобі.
Ось як нас учили: не ходити над водою, коли
у травні, спухла від зливи, річка котиться стрімголов,
бо не вернешся.
Не будуйся на глинищі, не вслухайся в тужливу
пісню, де мати стара навчає:
не дозволь, щоб у тебе всередині все згоріло,
і не вір, що хтось єдиний, що інших нема.
Все щільніші "не", ударні струмені зливи.
Пам'ятаєш, як це було в дитинстві: з вереском, з реготом
збирали білизну з мотуззя, іграшки у траві,
подушки, що сушилися на осонні,
коли зненацька підкочувалася гроза -
швидше, швидше додому, захлинаючись вітром.
так і тепер: біжу, сміюся вголос, ховаюся,
щоби клубок вогню у грудях не загасила
жодна із тутешніх злив.
На згині великого пальця пульсує
восьма прозора родимка.
То вогонь ізсередини продирається.
#поезія
Сергій Жадан
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
#поезія
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
#поезія
Іздрик - секрет
моя таємна свобода –
свобода вільно любити
не пам'ятаючи шкоди
не підбиваючи збитків
не сподіваючись завтра
і не чекаючи зиску
не оминаючи пасток
і не підводячи риску
любиш тому що любиш
любиш отак собі просто
носиш любов у грудях
як мати дитинку носить
і це проростає з тебе
немов з мертв'яка трава
заносить тебе у небо
дарує тобі слова
вирівнює постать і погляд
вичавлює відчай і страх
і бачиш посмішку бога
на стулених міцно устах
бо ця свобода таємна
і недоступна чужим –
взаємно або невзаємно
любити і жити цим
#поезія
моя таємна свобода –
свобода вільно любити
не пам'ятаючи шкоди
не підбиваючи збитків
не сподіваючись завтра
і не чекаючи зиску
не оминаючи пасток
і не підводячи риску
любиш тому що любиш
любиш отак собі просто
носиш любов у грудях
як мати дитинку носить
і це проростає з тебе
немов з мертв'яка трава
заносить тебе у небо
дарує тобі слова
вирівнює постать і погляд
вичавлює відчай і страх
і бачиш посмішку бога
на стулених міцно устах
бо ця свобода таємна
і недоступна чужим –
взаємно або невзаємно
любити і жити цим
#поезія
Ліна Костенко
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
#поезія
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
#поезія
Юлія Мусаковська
Доки ти наближаєшся, листопаде, з-під сухого листу пробивається конюшина. Сонячне світло заліплює очі — і ми більше нічого не бачимо.
Ані сивини на плодових деревах, ані стежки уздовж ріки, всіяної кістками. Ані розпачливих написів на лев’ячого лігва столітніх стінах.
Ми віддали свої очі сонцю за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди. Солодкий сік, який стікає по підборіддю. Пестощі вогняних лисиць.
Намацала шкаралупу каштана в кишені куртки кольору хакі. Вкололася — і прозріла.
Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.
#поезія
Доки ти наближаєшся, листопаде, з-під сухого листу пробивається конюшина. Сонячне світло заліплює очі — і ми більше нічого не бачимо.
Ані сивини на плодових деревах, ані стежки уздовж ріки, всіяної кістками. Ані розпачливих написів на лев’ячого лігва столітніх стінах.
Ми віддали свої очі сонцю за мерехтливі брязкальця й перестиглі плоди. Солодкий сік, який стікає по підборіддю. Пестощі вогняних лисиць.
Намацала шкаралупу каштана в кишені куртки кольору хакі. Вкололася — і прозріла.
Ті, що ідуть на смерть, вітають тебе, листопаде.
#поезія