Тетяна Власова
Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.
І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.
Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.
Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.
Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».
#поезія
Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.
І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.
Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.
Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.
Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».
#поезія
Павличко
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
#поезія
Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!
#поезія
Василь Симоненко - Люсі
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх?
Я в них прийду до тихої друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров'ю власною зігрів.
#поезія
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх?
Я в них прийду до тихої друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…
Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров'ю власною зігрів.
#поезія
Іздрик
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
#поезія
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
#поезія
Володимир Сіренко
Ми українці – нація Тараса,
Ми – сагайдачні і кармелюки,
Коли прийшли ми – не полічиш часу,
Ми древні і безсмертні, як віки.
Нас мордували, нас тягли на плахи.
О! Скільки потекло кривавих рік!
Хотіли ополячити нас ляхи,
А росіяни зрусити навік.
Та все даремно. Знову ми і знову
Жбурляли всіх у темряву й багно,
Залишилися ми і наша мова
Настояна на сонці, як вино.
Ця мова може світ зачарувати,
В ній все – і грім, і шерехи гаїв.
У неї, мабуть, вчилися співати
Не тількі наші – курські солов’ї.
І тому їй не зникнути ніколи,
І підкоряти щирістю світи.
Ми живемо – Івани та Миколи,
І всі народи рідні нам брати.
Ми живемо, і нас не подолати,
Не покривити наші язики.
Бо є Шевченки майже в кожній хаті,
Є Сагайдачні і Кармелюки.
#поезія
Ми українці – нація Тараса,
Ми – сагайдачні і кармелюки,
Коли прийшли ми – не полічиш часу,
Ми древні і безсмертні, як віки.
Нас мордували, нас тягли на плахи.
О! Скільки потекло кривавих рік!
Хотіли ополячити нас ляхи,
А росіяни зрусити навік.
Та все даремно. Знову ми і знову
Жбурляли всіх у темряву й багно,
Залишилися ми і наша мова
Настояна на сонці, як вино.
Ця мова може світ зачарувати,
В ній все – і грім, і шерехи гаїв.
У неї, мабуть, вчилися співати
Не тількі наші – курські солов’ї.
І тому їй не зникнути ніколи,
І підкоряти щирістю світи.
Ми живемо – Івани та Миколи,
І всі народи рідні нам брати.
Ми живемо, і нас не подолати,
Не покривити наші язики.
Бо є Шевченки майже в кожній хаті,
Є Сагайдачні і Кармелюки.
#поезія
Катерина Калитко
Котиться літо з гірки. Перестигає вишня.
Жовта зіниця повні над Києвом і над нами.
Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми,
ні краями казковими, ні спокійними снами.
Тонко, терпко триває посмак долі вишневої.
Ходить війна над містом із рокітливим звуком.
Але іскриться повітря. Але пульсує небо.
Люди сміються під липами в надвечірніх провулках,
носять жмутки аїру - при порозі залишать.
Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти.
Як же я вірю в тихе світло твоє найближче.
Інших кликала срібними - тебе назву золотим.
Вишні - як рани Христові. Досі слухаєш, Отче?
Ми дорослі й спустошені після такої школи.
Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже,
ти не помреш сьогодні.
Ти не помреш ніколи.
#поезія
Котиться літо з гірки. Перестигає вишня.
Жовта зіниця повні над Києвом і над нами.
Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми,
ні краями казковими, ні спокійними снами.
Тонко, терпко триває посмак долі вишневої.
Ходить війна над містом із рокітливим звуком.
Але іскриться повітря. Але пульсує небо.
Люди сміються під липами в надвечірніх провулках,
носять жмутки аїру - при порозі залишать.
Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти.
Як же я вірю в тихе світло твоє найближче.
Інших кликала срібними - тебе назву золотим.
Вишні - як рани Христові. Досі слухаєш, Отче?
Ми дорослі й спустошені після такої школи.
Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже,
ти не помреш сьогодні.
Ти не помреш ніколи.
#поезія
Олена Теліга - Літо
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!
#поезія
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!
#поезія
Галина Крук
чи та гроза була? чи я собі згадала
із того, що давно без вороття?
де дощ ішов на нас дев'ятим валом
і накривало, боже, накривало
жагою, при якій усього мало -
і часу, і любові, і життя
не повертай ніколи в ті краї,
ще щастя залишилося стояти
як чапля в болотах, смішна, цибата,
де піст духовний, м'ята і ч'ябата
чия ти, каро дорога? чия ти?
не каже, лиш бажання - як рої
спокусо, мокра з ніг до голови,
в якому місці сну тебе лишити
невинною і винною за все,
що сталося із нами тої миті,
як грім розлігся гулко понад страх
тебе не взяти чи тебе не мати,
і понад первородний страх утрати,
і понад забуття смертельний гріх
#поезія
чи та гроза була? чи я собі згадала
із того, що давно без вороття?
де дощ ішов на нас дев'ятим валом
і накривало, боже, накривало
жагою, при якій усього мало -
і часу, і любові, і життя
не повертай ніколи в ті краї,
ще щастя залишилося стояти
як чапля в болотах, смішна, цибата,
де піст духовний, м'ята і ч'ябата
чия ти, каро дорога? чия ти?
не каже, лиш бажання - як рої
спокусо, мокра з ніг до голови,
в якому місці сну тебе лишити
невинною і винною за все,
що сталося із нами тої миті,
як грім розлігся гулко понад страх
тебе не взяти чи тебе не мати,
і понад первородний страх утрати,
і понад забуття смертельний гріх
#поезія
Л. Голота - Липень
Смачно! Злипаються губи,
Бджілка закінчує лет.
Літечко, красне і любе,
Липень, солодкий, як мед.
#поезія
Смачно! Злипаються губи,
Бджілка закінчує лет.
Літечко, красне і любе,
Липень, солодкий, як мед.
#поезія
Василь Мулік
У його плитоносці - "кераміка" - п'ятий клас захисту...
І малюнок дівчинки Юлі з п'ятого класу школи.
Коли тобі двадцять два - ти хочеш кохання й пафосу -
А він - хоче дожити до двадцяти трьох, бургер і банку "Коли"...
Коли тобі двадцять два - здається, життя попереду -
А у нього - попереду штурм. І нічого йому не здається.
Сивина під китайським шоломом, спека, КАБи, "Ланцети",
Адреналіновий гуркіт важкого сталевого серця.
Затягнеться ще раз - глибоко, майже передінсультно -
Рішення прийнято, підписано бойове розпорядження...
Знати було б непогано - траєкторію кожної кулі,
Передбачати до метра - де кожен з розривів ляже...
Серце тріпоче - під захистом двох "п'ятих класів" -
У хвилях ранкового сонця й степових полинових трунків.
Десь дівчинка Юля малює, напевно, майбутнє щастя -
У чотирнадцятому він сам малював дуже схожі малюнки.
#поезія
У його плитоносці - "кераміка" - п'ятий клас захисту...
І малюнок дівчинки Юлі з п'ятого класу школи.
Коли тобі двадцять два - ти хочеш кохання й пафосу -
А він - хоче дожити до двадцяти трьох, бургер і банку "Коли"...
Коли тобі двадцять два - здається, життя попереду -
А у нього - попереду штурм. І нічого йому не здається.
Сивина під китайським шоломом, спека, КАБи, "Ланцети",
Адреналіновий гуркіт важкого сталевого серця.
Затягнеться ще раз - глибоко, майже передінсультно -
Рішення прийнято, підписано бойове розпорядження...
Знати було б непогано - траєкторію кожної кулі,
Передбачати до метра - де кожен з розривів ляже...
Серце тріпоче - під захистом двох "п'ятих класів" -
У хвилях ранкового сонця й степових полинових трунків.
Десь дівчинка Юля малює, напевно, майбутнє щастя -
У чотирнадцятому він сам малював дуже схожі малюнки.
#поезія
Дмитро Лазуткін - ВІДЛИГА
Коли їм обрізали всі відходи,
коли заперечили у праві бути,
вони прослизали на захід зі сходу,
по кінчику леза складали маршрути
стежками важкими від талого снігу,
шляхами, що мічені слідом собачим,
посадками, що відчували відлигу
по запаху крові,
у пошуку вдачі.
І крок за кроком і слідом по сліду
лунало в повітрі — я ще повернуся,
я ще сюди неодмінно приїду,
я ще помщуся…
За кожного, хто лишився в окопі,
за землю тверду і за правду солону,
за те що у нашій східній європі
не кожен птах долетить до кордону.
Останніх часів безжальні прикмети,
такі свої і такі герої.
Стирчали невикористані турнікети,
боліли невикористані набої.
Із цих очей — писати б ікони,
але тепер тут інакша матриця.
Пацан із харківської тероборони
стогне — значить — ще опирається,
значить, у порятунок вірить,
отже, працюють закони вищі
і мокрий сніг крізь небесні діри
летить у вирване з м’ясом горище.
Їм піт вкриватиме теплі скроні
й не буде наснаги хоч це змінити…
Вмирає зарядка у телефоні,
безжально тиснуть на груди плити.
Від мінометів худоба глохне
і те що висне — стає баластом…
за кілька тижнів усе підсохне,
а потім буде наш контрнаступ.
Дожити б до жита, все інше — бонус,
повторює він — дожити б до жита…
Хтось ніби м’яч — набиває глобус:
дожити,
дожити, дожити, дожити…
Скриплять коліщата, працюють жорна,
рипить жива земля під ногами,
і ніч підповзає в’язка і чорна,
і йде за ними, і йде за нами.
#поезія
Коли їм обрізали всі відходи,
коли заперечили у праві бути,
вони прослизали на захід зі сходу,
по кінчику леза складали маршрути
стежками важкими від талого снігу,
шляхами, що мічені слідом собачим,
посадками, що відчували відлигу
по запаху крові,
у пошуку вдачі.
І крок за кроком і слідом по сліду
лунало в повітрі — я ще повернуся,
я ще сюди неодмінно приїду,
я ще помщуся…
За кожного, хто лишився в окопі,
за землю тверду і за правду солону,
за те що у нашій східній європі
не кожен птах долетить до кордону.
Останніх часів безжальні прикмети,
такі свої і такі герої.
Стирчали невикористані турнікети,
боліли невикористані набої.
Із цих очей — писати б ікони,
але тепер тут інакша матриця.
Пацан із харківської тероборони
стогне — значить — ще опирається,
значить, у порятунок вірить,
отже, працюють закони вищі
і мокрий сніг крізь небесні діри
летить у вирване з м’ясом горище.
Їм піт вкриватиме теплі скроні
й не буде наснаги хоч це змінити…
Вмирає зарядка у телефоні,
безжально тиснуть на груди плити.
Від мінометів худоба глохне
і те що висне — стає баластом…
за кілька тижнів усе підсохне,
а потім буде наш контрнаступ.
Дожити б до жита, все інше — бонус,
повторює він — дожити б до жита…
Хтось ніби м’яч — набиває глобус:
дожити,
дожити, дожити, дожити…
Скриплять коліщата, працюють жорна,
рипить жива земля під ногами,
і ніч підповзає в’язка і чорна,
і йде за ними, і йде за нами.
#поезія
Катерина Калитко
Сниться, що місто хитається і займається.
Ми тримаємось, як намисто, але втомилася нитка.
Бути б мені плющем, як надійде страшна зима,
щоби тебе затуляти та боронити.
Раз на сто років сніги такі вже хижі та люті,
аж нічого не винесеш понад ними –
тільки жіночу затятість залишатися й бути,
вицілувати рани, вигоїти провини,
виплітати життя з неможливого і нестерпного,
над останнім урвищем розтуляти обійми.
Бути б мені плющем із найміцнішими стеблами,
чути, як в них шумує радість моя і біль мій.
Але й неперетворена, ламка і прозора жінка,
я не зможу вступитися
і однак тебе втримаю.
Кожна книжка має вогнетривку сторінку –
це вона, ніби сонце, зійде над світом старим.
#поезія
Сниться, що місто хитається і займається.
Ми тримаємось, як намисто, але втомилася нитка.
Бути б мені плющем, як надійде страшна зима,
щоби тебе затуляти та боронити.
Раз на сто років сніги такі вже хижі та люті,
аж нічого не винесеш понад ними –
тільки жіночу затятість залишатися й бути,
вицілувати рани, вигоїти провини,
виплітати життя з неможливого і нестерпного,
над останнім урвищем розтуляти обійми.
Бути б мені плющем із найміцнішими стеблами,
чути, як в них шумує радість моя і біль мій.
Але й неперетворена, ламка і прозора жінка,
я не зможу вступитися
і однак тебе втримаю.
Кожна книжка має вогнетривку сторінку –
це вона, ніби сонце, зійде над світом старим.
#поезія
Юрій Іздрик
я люблю її мозок як потаємну кімнату де зашторено вікна і зламано ключ у замку треба бути тут тихо а в разі чого – втікати чи зникати між привидів що причаїлись в кутку тут у скринях – поламані іграшки скельця яскраві.. мідний перстень сережка десяток чи два листів.. кілька фантиків вибляклих зошит із плямами кави.. тут відлуння далекі звучать наче сміх або спів.. тут багато скарбів про які і вона не знає.. тут багато скорбот про які навіть я не чув.. я люблю цю кімнату й вона мене любить навзаєм я нейрон я гормон я невільник і я не втечу я мовчу – я ніхто я мов тінь на прокурених шторах що її відкидає знадвору здичавілий плющ я кричу я шепочу я безперестанно говорю і в дверях обертається зламаний нею ключ
#поезія
я люблю її мозок як потаємну кімнату де зашторено вікна і зламано ключ у замку треба бути тут тихо а в разі чого – втікати чи зникати між привидів що причаїлись в кутку тут у скринях – поламані іграшки скельця яскраві.. мідний перстень сережка десяток чи два листів.. кілька фантиків вибляклих зошит із плямами кави.. тут відлуння далекі звучать наче сміх або спів.. тут багато скарбів про які і вона не знає.. тут багато скорбот про які навіть я не чув.. я люблю цю кімнату й вона мене любить навзаєм я нейрон я гормон я невільник і я не втечу я мовчу – я ніхто я мов тінь на прокурених шторах що її відкидає знадвору здичавілий плющ я кричу я шепочу я безперестанно говорю і в дверях обертається зламаний нею ключ
#поезія
Катерина Калитко
І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,
бо збило з престолу Бога російським калібром –
вслухайся у те, що у грудях тобі горить,
і назву для цього людською мовою вибери.
Де місто поранене корчиться і димить,
де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,
таке безмежжя любові видихаємо ми,
що з неї одної утвориться післясмертя.
Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,
лишається тут, підпирає плечима стіни,
кривавими пальцями вперту нитку висотує,
щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми.
Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок,
замовлений на тривання і непідвладний варварам.
Носи у собі імення усіх замовклих,
лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,
і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.
Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.
Давай домовимось: той з нас, хто піде першим,
завжди чекатиме іншого
за порогом.
#поезія
І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,
бо збило з престолу Бога російським калібром –
вслухайся у те, що у грудях тобі горить,
і назву для цього людською мовою вибери.
Де місто поранене корчиться і димить,
де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,
таке безмежжя любові видихаємо ми,
що з неї одної утвориться післясмертя.
Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,
лишається тут, підпирає плечима стіни,
кривавими пальцями вперту нитку висотує,
щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми.
Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як замок,
замовлений на тривання і непідвладний варварам.
Носи у собі імення усіх замовклих,
лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,
і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.
Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.
Давай домовимось: той з нас, хто піде першим,
завжди чекатиме іншого
за порогом.
#поезія
Марʼяна Савка
Вона йому каже: видихни, ти вже вдома.
Скидай свої берці, наплічник. Іди у ванну.
Бо втома смертельна – не смерть, а всього лише втома,
На яку в мене є один лік – мого тіла нірвана.
Він і не опирається. Бореться з кранами –
Не розрізняє, гаряча пішла чи холодна.
Наче на тілі вже всі загоїлися рани,
Наче уже не горить, не болить йому жодна.
Тільки всередині серця свистить порожнеча.
Отвір такий навиліт завбільшки з долоню.
І зашторені вікна наглухо. Скрадається вечір.
Розстеляється постіль. Страва на кухні холоне.
Вона йому каже: видихни, ти зі мною.
І він зауважує, яка ж вона стала тендітна.
І потроху стуляється отвір, пробитий війною,
І вже не випурхне з нього душа перелітна.
Вранці так тихо. Навіть не чути сирени.
Він одягається похапцем посеред хати.
А вона до зап’ястя прив’язує нитку смирення
І починає свою щоденну роботу – чекати.
#поезія
Вона йому каже: видихни, ти вже вдома.
Скидай свої берці, наплічник. Іди у ванну.
Бо втома смертельна – не смерть, а всього лише втома,
На яку в мене є один лік – мого тіла нірвана.
Він і не опирається. Бореться з кранами –
Не розрізняє, гаряча пішла чи холодна.
Наче на тілі вже всі загоїлися рани,
Наче уже не горить, не болить йому жодна.
Тільки всередині серця свистить порожнеча.
Отвір такий навиліт завбільшки з долоню.
І зашторені вікна наглухо. Скрадається вечір.
Розстеляється постіль. Страва на кухні холоне.
Вона йому каже: видихни, ти зі мною.
І він зауважує, яка ж вона стала тендітна.
І потроху стуляється отвір, пробитий війною,
І вже не випурхне з нього душа перелітна.
Вранці так тихо. Навіть не чути сирени.
Він одягається похапцем посеред хати.
А вона до зап’ястя прив’язує нитку смирення
І починає свою щоденну роботу – чекати.
#поезія
Ліна Костенко - І все на світі треба пережити
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще,
– Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить,
– Принаймні вік прожити як належить.
#поезія
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще,
– Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить,
– Принаймні вік прожити як належить.
#поезія
Оксана Забужко
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.
#поезія
Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.
#поезія
Вірш від підписниці ЮНЬ sanchendrovich
Дивлюсь в вікно і бачу небо,
Прозоре й світле,наче ти,
А вчора бачив зірку,в небі,
й різниці між тобою я не міг знайти.
А що казати вже про місяць,
бо твої очі-то є він,
такі ж глибокі і невинні,мов проліски
серед зими
#поезія
Дивлюсь в вікно і бачу небо,
Прозоре й світле,наче ти,
А вчора бачив зірку,в небі,
й різниці між тобою я не міг знайти.
А що казати вже про місяць,
бо твої очі-то є він,
такі ж глибокі і невинні,мов проліски
серед зими
#поезія
Василь Симоненко – Україні
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!
#поезія
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім’ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!
#поезія
Ще один вірш від Юнчика, автор: Ігор Кулаков
***
Орки сплять у плетених гамаках
Зранку чистять зуби, жуючи ароматну паличку
Коли кінець палички перетворюється на щітку
Орки вичищають те, що залишилося з ночі
Вони вмиваються водою озера
Його назва звучить приблизно так:
Аш назг дурбатулук
Орки роблять ранкову гімнастику
Діти граються в камінь-нога
Дорослі роблять камінь-рука
Старі дивляться і згадують
Вони теж так могли
Трава була сірішою
Дерева міцнішими
Камені легшими
Деякі навіть пам'ятають британських акторів серіалу Шерлок Голмс
Які несли бутафорське кільце
Та не донесли пальці короткі
Вдень старий орк сідає на призьбі
Маленькі орченята збираються навколо
Розкривається книга
І ллються історії
Про Маріуполь Авдіївку Ізюм Соледар
– А що, існують паралельні виміри, –
Питає малий
– Не маю жодних сумнівів, –
Каже старий
Але те, що написано у цій книзі
Неймовірно
Не може бути
Світ не такий жорстокий
Орк плаче
Іде до хати
Там у шафі
Стоїть зачовгана пачка
З написом «Сіль Артемівська. Вироблено в місті Бахмут. Україна».
#поезія
***
Орки сплять у плетених гамаках
Зранку чистять зуби, жуючи ароматну паличку
Коли кінець палички перетворюється на щітку
Орки вичищають те, що залишилося з ночі
Вони вмиваються водою озера
Його назва звучить приблизно так:
Аш назг дурбатулук
Орки роблять ранкову гімнастику
Діти граються в камінь-нога
Дорослі роблять камінь-рука
Старі дивляться і згадують
Вони теж так могли
Трава була сірішою
Дерева міцнішими
Камені легшими
Деякі навіть пам'ятають британських акторів серіалу Шерлок Голмс
Які несли бутафорське кільце
Та не донесли пальці короткі
Вдень старий орк сідає на призьбі
Маленькі орченята збираються навколо
Розкривається книга
І ллються історії
Про Маріуполь Авдіївку Ізюм Соледар
– А що, існують паралельні виміри, –
Питає малий
– Не маю жодних сумнівів, –
Каже старий
Але те, що написано у цій книзі
Неймовірно
Не може бути
Світ не такий жорстокий
Орк плаче
Іде до хати
Там у шафі
Стоїть зачовгана пачка
З написом «Сіль Артемівська. Вироблено в місті Бахмут. Україна».
#поезія