​​Я не користуюсь тіктоком і, виявляється, багато втрачаю. Дорога @angryangrier показала цікавий приклад еволюції забобонів у мережі: під абсолютно нейтральним відео зі спірографом хтось пише: «вибач». Це цілий тренд: під деякими «страшними» відео з умовною монахинею-Валаком люди пишуть «вибач, Ісус», але моя інформантка припускає, що деякі «вибач» адресовані зображеним страхіттям — «вибач, омини мене». Ну, ми всі бачили, як бабусі хрестяться від виду гівнярських футболок («прости, господи»), але що такого страшного/проклятого у фракталі? Чи це музичний супровід Вівальді так налякав нашого юзера? Коротше, хочу, щоб хтось це дослідив.

В часи, коли я ще була ютуберкою, хтось писав під черговим відео: краще б зробила якийсь геловінський контент! Ну ось, кінець жовтня, і у мене тут є щось, що, можливо, рахується як геловінський контент. Дописала одну чернетку, яку почала колись на фоні захоплення аудіопостановками (звідти й формат). Прикольно було для «мнемонічної вправи», яка фігурує в оповіданні, розпотрошити деякі штуки, що фонетично мене переслідували в дитинстві — хтось, імовірно, їх навіть упізнає.

А, забула. Попередній сеанс графоманії — на патреоні.

​​Мені не сподобався Talk to Me — я в принципі не дуже люблю горори з моралізаторськими нотками соціальної реклами, а тут вся стрічка — це заклик «говоріть із підлітками (про стосунки, смерть, самотність etc), інакше вони у своїх смартфонах-тіктаках остаточно здичавіють і говоритимуть із рукою». Але паралельно я натрапила на випадок, з якого можна було з зробили ідеальний приквел до цього фільму. До того ж — заснований на реальних подіях.

Коротше, я тут наново відкриваю для себе сюрреалістів, і дізналася про один епізод в історії їхнього двіжу, який стався у 1920-х — коли французи експериментували з різними там трансами і сеансами. Андре Бретон і ко не вірили в потойбічне; медіумізм був для них способом відкривати приховані творчі здібності учасників. Під час гіпнозу хтось співав, хтось складав вірші або малював.

Але надихаючі сеанси тривали недовго: поети почали пророкувати один одному смерть і говорити від імені (вигаданих?) убивць. Луї Арагон писав: «Тепер вони живуть лише заради цих моментів забуття — коли можна з вимкненим світлом, з відключеною свідомістю, говорити й говорити — як потопельники, яких витягли з води. Вони хочуть все довше перебувати в забутті». Декого з поетів ставало все важче розбудити. Вони втрачали вагу. Нарешті, в 1923-му Бретон вирішив покласти край цій практиці, бо під час чергового сеансу, який він проводив у величезному будинку для багатьох запрошених глядачів, поет Рене Кревель… зник разом із групою гостей. Ні, їх не засмоктало в потойбічний вимір: через деякий час сновиду Кревеля знайшли в якомусь чулані, де він диригував дуже стрьомною сценою — загіпнотизовані гості під його керівництвом намагалися повіситися на крюках для одягу. (Коли Кревель був підлітком, його батько скоїв самогубство в такий спосіб.)

Можна навіть зробити так, щоб у нашому приквелі магічну руку сюрреалістам привезла Шарлотта Вулф — дружня з ними лікарка з Німеччини, яка захоплювалася хіромантією і намагалася дати їй наукову базу. (Примітка: гендерно-неконформна єврейка-лесбійка! A24, тут сценарій сам себе пише!) Це, звісно, буде анахронізмом: Вулф потрапила до Франції і познайомилася з сюрреалістами лише в 33-му, через десять років після того, як вони припинили свої сомнамбулічні експерименти. Але ми ж тут художнє кіно знімаємо, кого це колише?

Кревель зрештою все одно наклав на себе руки — у 1935-му. Вважається, що однією з причин, що побічно призвели до цього, було моральне знесилення через гучний скандал між Бретоном і завітавшим у Париж радянським письменником Еренбургом. Еренбург звинуватив сюрреалістів у пропагуванні «педерастії, фетишизму, ексгібіціонізму» (і, звісно ж, рукоблуддя!), за що Бретон при зустрічі буквально дав совєтоїду по мордасах — тобто, вибачте, підняв на нього руку.

У попередніх випусках: З'їж волохату руку.

Моя подруга Катря знову розігрує авторські намиста для збору на ПНБ. Не можу не звернути вашу увагу на цю красу: https://t.me/folklore21/808

Звісно ж, донатити можна і не претендуючи на виграш:
https://send.monobank.ua/jar/8bzGudcD6s

​​Сюрреаліст П’єр Мабій у своїй книзі про дивовижне згадує міську легенду, яка побутувала серед французьких інтелектуалів у 1938 році. Час від часу хтось із тусовки розповідав, що «знайомий його знайомого» подорожував десь за містом, і у нього зламалася автівка; поки він її лагодив, до нього заговорила місцева відьмоподібна старуха. «Гітлера, — сказала вона, — вб’ють наступного року. Не віриш, що я бачу майбутнє? Повіриш завтра, коли в цій самій автівці везтимеш труп!»

Чоловік не планує транспортувати нічиє тіло, і наступного дня, сидячи за кермом, він, можливо, ділиться історією про кумедну бабку з другом, якого взявся підвезти… аж раптом бачить, що той не дихає. Мабій пише, що цю байку йому розповідали з десяток разів. В одній із версій водієм був письменник Андре Жід. У версії, яку почув сам Жід, це був хтось із друзів Андре Бретона. Коротше, освічених французів зачарувала наївна історія про пророцтво: так сильно їм хотілося, щоб Гітлер уже сконав (і, як бонус, хтось із сюрреалістів). На її прикладі Мабій показує, як працює «колективний сторітелінг».

Пізніше в богемних кафе обговорювали вже не те, що пророцтво не справдилося — а те, що воно таки справдилося, а мертвого Гітлера підмінили двійником.

PS Малюнки там ухх які:

​​У соцмережі, раніше відомій як Twitter, люди діляться своїми улюбленими 10 weird little books (у відповідь на попередній флешмоб із 10 романами-цеглинами). Ось моя десятка книжок об’ємом до 150 сторінок: не обов’язково улюблених, але тих, що залишили враження виняткової химерності і компактності:

The Sons of Light Девіда Радкіна (80 с.)
Не п’єса, а чумний мікс фолк-горору і прото-Аронофської психодрами. Іноді я думаю, що безмежно вдячна Радкіну; іноді — що треба судитися з ним за моральну шкоду (особливо після того, як завдяки йому почала читати фрейдомарксиста Нормана О. Брауна із його теоріями про анальність зла).

Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (144 с.)
Багато чула про культового автора книжок-малюток Сесара Айру і його одержимих творчих героїв, але так і не змогла в них в’їхати; а ось Габер моментально зайняв у моєму серці місце, призначене якраз для таких новел.

Perlebryggeriet Єнню Вал (148 с.)
Зайшла зараз подивитися, що пишуть про неї на ґудрідз, а пишуть там наступне: "lots of piss, loved it", "not as much piss as i expected", "go piss girl". Без коментарів.

The Hungry Girls and Other Stories Патріші Ікінз (137 с.)
Цієї збірки не існує, вона примарилася мені на фоні мітельшмерца.

Ness Роберта Макфарлейна (72 с.)
Я б хотіла стати щасливою монеткою в кишені Роберта Макфарлейна (respectfully), щоб побувати в усіх тих хтонічних місцях, якими він подорожує. Але є великий шанс, що він «випадково» загубить мене в якійсь печері і напише про це чергову книгу.

The Witnesses Are Gone Джоела Лейна (80 с.)
Ні, я, звісно ж, люблю романи на 500+ сторінок про прокляті фільми, навіть подкасти про них записую. Але на фоні найкращих із них, ця новелка — їбуча нітроцелюлоза, iykwim.

Petit guide du XVe arrondissement à l’usage des fantômes Роже Кайуа (61 с.)
Побічний ефект від читання Кайуа: коли бачу характерні «плоскі будинки», уявляю собі описаних ним «створінь безкінечно тендітних». І тікаю.

They: A Sequence of Unease Кей Дік (94 с.)
Реалістичний химерний сон (sic!) в обгортці антиутопії. Повністю заслуговує на мікрокульт, який склався навколо неї в англомовному інтернеті.

On Ecstasy Баррі Коскі (96 с.)
Прочитала в пошуках натхнення перед записом подкасту про екстаз. Це одна з книжок серії Little Books on Big Ideas Мельнбурнського університету, де відомі автори нібито мають досліджувати різні абстрактні концепції. Драматург Коскі згадує, як він нюхав бабусині шуби, а потім подорослішав і поставив у Берліні копрофільську версію опери Лігеті. Дуже повчально!

A House at the Bottom of a Lake Джоша Малермана (118 с.)
Малерман водночас переоцінений (завдяки «Пташиному коробу») і недооцінений. З одного боку, це доволі безпечний підлітковий вірд, а з іншого — якийсь недосяжний для «серйозних» письменників рівень саудаде. Моя повага.

​​Ну і не можу не поділитися: у фб-групі, присвяченій М.Р. Джеймсу, хтось знайшов примірник його легендарних ghost stories — з дешевим цінником «через поганий стан». Поганий стан ін квешчн: хтось намалював всередині КОЗЛОНОГОГО КАКОДЕМОНА (прим.: у М.Р. Джеймса немає такого персонажа). Я вважаю, за подібне треба навпаки накидувати процент вартості.

​​Хто давно мене знає, той, можливо, пам’ятає період, коли у мене був серйозний краш на Джефа… ні, не Голдблюма, а мангуста. Мангуста Джефа, легендарного трикстера-криптида з острова Мен. Недавно вийшов фільм за мотивами того, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував випадок Джефа, і хоча стрічка виявилася симпатичною, це… не те. Навіть попри прекрасну озвучку самого Джефа: він говорить голосом Ніла Геймана.

Я розумію, чому творці вирішили зробити історію гротескною: гротеск — це очевидний вибір, коли йдеться про ексцентричну сімейку з донькою-черевомовицею і домашнім улюбленцем-полтерґайстом. Але — мимо. І справа навіть не в тому, що актори забагато кривляються, чи що в фільмі про острів Мен відсутній острів Мен. Просто єдиного автора, який міг би адаптувати таку історію для екрану (який, власне, і створив цілу антологію подібних історій), вже немає в живих.

Зате мене дуже потішило одне співпадіння. Я недавно згадувала історію юної Бернадетти Субіру, яка в гроті побачила діву Марію: та, власне, не представилася «я — діва Марія, enchanté!», вона сказала: «я — непорочне зачаття». Дівчина-підліток, яка начебто спілкувалася з Джефом, почула від нього: «я — п’ятий вимір». Коли я готувала подкаст про екстатичні досвіди, то частково спиралася на Артура Дейкмана з його поняттям «переносу реальності»: люди у змінених психічних станах «переносять» відчуття реальності, яким ми наділяємо матеріальний світ, на абстрактні ідеї. І тут навіть знамените "I saw God, she’s black" згасає на фоні «я бачила п’ятий вимір, і це мангуст».

На кого недавно підписалася і вам раджу:

@spookynerds — це канал Дівуара із Zwyntar про кіно-книги-музику очевидної з назви тематики;

@hrofnungar — давній знайомий Стас завів бложик і першим номером виклав що? свій переклад Томаса Ліґотті;

@chyshcho — приємна знахідка з соцмереж; Орест читає багато неочевидних штук типу Роденбаха і про все розповідає в форматі мікроблогів.

Вийшов бойз-едішн, тому дівчата, чекаю на ваші канали!

Цікава підбірка: режисери діляться улюбленими фільмами, яких немає на стрімінгах — принаймні, британських. Відчула спорідненість із Мартіном Макдоною, підрізала невідомий мені фільм чеської нової хвилі у Пітера Стрікленда, захотіла поділитися з Марком Дженкіном інвайтом на Сінемагеддон (бо він, бідося, тридцять років не може подивитися стрічку, яку можна дістати за тридцять хвилин).

Друзі, привіт. Знову прийшла просити для хороших людей, бо як власниця літературного каналу не можу пройти повз. Роман Буданов (no relation) — письменник, про якого ви ще не чули, бо свій перший роман він тільки-но дописав на фронті. (А до цього працював «у жанрі короткої темної прози», ну тобто наш-наш). Служить у 1отбр і збирає на два дрони, подробиці в дописі у дружини.

Люди вони творчі, але не надто публічні, тому треба невеличкий пуш, щоб вже закрити цей збір.

https://send.monobank.ua/jar/4NMgQoJpWV

​​Сильно потребувала якогось комфортного чтива, а найкомфортніші книжки в моєму уявленні — це ті, де автор просто невимушено теревенить про свої улюблені книжки. Років десять тому таким компаньйоном для мене став Кристофер Фаулер зі збіркою мікроесеїв Invisible Ink: How 100 Great Authors Disappeared. Завдяки їй я відкрила для себе купу нинішніх фаворитів, що тепер фантомно присутні у більшості моїх текстів і подкастів — The Elementals, A High Wind in Jamaica, Here Away From It All...

А сьогодні я залипла в схожій за концепцією книжці Р.Б. Рассела: Fifty Forgotten Books. По суті, він досліджує, як формувався його літературний смак — на прикладі незаслужено маловідомих книг. На цей раз, правда, майже всі перелічені автори мені знайомі — але це не тому, що я офігеть яка знавчиня. Просто Р.Б. Рассел — це та людина, завдяки якій формувався мій власний літературний смак; він — засновник чудового видавництва Tartarus Press, яке перевидає класиків «тихого» горору і дає шанс рукописам початківців (саме «Тартарус» повірили в The Loney, який теж уже можна вважати жанровою класикою).

«П’ятдесят забутих книжок» — це не тільки суб'єктивний канон того-що-треба-перевидати, але й мемуари Рассела як колекціонера і видавця. А ще це дуже мила маленька книжка про те, що називають серендипністю. Шейді букініст намагається звабити юного Рассела — безрезультатно для себе, але по ходу діла відкривши для нього книгу, яка зробить Рассела одним із найкращих британських видавців. Ображений «Тартарусом» письменник-окультист накладає на видавництво страшне прокляття (за допомогою листівки). А пізніше на пошту видавництва приходить сюрприз від іншого мага — друг сім’ї на ім’я Девід Тибет присилає Расселу повне зібрання творів такого собі Роберта Ейкмана. Рассел починає читати і одразу розуміє, що мусить це перевидати. Згодом це рішення сильно вплине на одну молоду, розгублену і трохи самотню дівчину зі сходу України :)

Да — трохи дивно, прокинувшись о четвертій ранку від вибухів, пізніше читати про затишний сімейний бізнес людини, чиї проблеми зводяться до того, що недруги вигнали його з літературного товариства імені Артура Мекена, а спадкоємці Сильвії Таунсенд Ворнер не дають заснувати товариство імені Сильвії Таунсенд Ворнер. (На зло ворогам, він засновує товариство імені графа Стенбока, яке складається з самого Рассела, його дружини, їхнього малолітнього сина і купки знайомих, включно з Джоном Белансом «і привидом Джона Адларда»!) Паралельний світ, правда? Але свою порцію комфорту — хоч і як це сказати, «вікарного»? інтерпасивного? — я отримала, тому дякую нашим британським партнерам!

Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.

Я рідко дописую щось художнє: іноді з жахом зазираю в купу чернеток, обираю одну і повністю все переробляю (як було з цим оповіданням), але частіше додаю якусь мікроскопічну деталь і з жестом *chef’s kiss* закидую текст на невизначений час. Хоча і тут трапляються складнощі!

У мене давно лежить нарис новели про дівчину, яка впала в нездорову обсесію через блог незнайомки — звичайний бложик із «глибокими» думками і картинками, закинутий авторкою 15 років тому. Я замислила цю історію як таку, що перекликалася б із чисельними оповіданнями про чоловіків, закоханих у прекрасних привидів (взявши за зразок класичну горор-новелу The Beckoning Fair One, де жінка з далекого минулого зваблює героя, навіть йому не являючись — вистачає лише атмосфери її присутності в будинку). Ідея була в тому, щоби відтворити цю фіксацію на присутності/відсутності незнайомки, обійшовшися без непереборних обставин, які роз'єднують вразливих едвардіанських чоловіків та їхніх безплотних георгіанських коханок; обійшовшись, власне, і без чоловіка — героїня переживає фіксацію на відбитку жінки, яка, можливо, жива і здорова (хоча й на покоління старша за неї), можливо, навіть живе десь поруч, — але якимось чином це навіть гірше.

Але я до чого. Гортаючи цю давню чернетку, я нарешті придумала, яким має бути нікнейм жінки-з-минулого. Трохи «готичний» — і такий, щоб можна було зробити якісь припущення про її особистість — Satalia! Ні, краще Satalia_86, щоб припустити можна було не тільки ім’я (Наталія С.?), але й вік. По ходу, фонетичний поштовх мені дав чудовий комікс Satania, який я недавно згадувала, але далі я згадала безумну історію, поряд із якою навіть макабричні французькі комікси червоніють. Її наводить один із так званих середньовічних ітинераріїв — «Подорожі Джона Мандевіля». Ітинерарії — це старовинні путівники; часто по місцях, що існували лише в голові у автора. Мандевіль закликав своїх читачів відвідати (чи не відвідувати — з цими середньовічними авторами хуй зрозумієш!) місцевість на Кіпрі, де колись стояло велике місто Саталія. «Воно було втрачене через нерозумність одного парубка», — розповідає автор.

Молодий житель Саталії був закоханий у дівчину, але вона померла і була похована у мармуровій гробниці. Хлопець не витримав і в останній раз провідав кохану під мармуровим зводом — і дев’ять місяців по тому невидимий голос наказав йому повернутися до гробниці і подивитися, що він наробив. Хлопець відсунув мармурову плиту — і йому назустріч вилетіла потворна голова з крилами, такий собі жахливий херувимчик — його дитина. Голова облетіла навколо міста, і Саталія одразу ж поринула під землю. Отже, розумієте, чому мені сподобався цей варіант, да? — не тільки «Наталія С.» (лол), але й відсилочка до хворобливих тенденцій літератури штибу The Beckoning Fair One (при всій повазі!)

Коротше: задоволена вигадкою, я вписую в чернетку бажаний нікнейм — але перед тим, як забути про текст ще на два-три роки, вирішую перевірити, чи гуглиться взагалі Satalia, чи це залишиться складним приколом для медієвістів.

Гуглиться! 800 тисяч результатів, йоу. Але…

«Satalia, — каже гугл, — builds and applies AI technology to solve efficiency problems for organisations such as Tesco and PwC».

Тобто чуваки назвали ШІ-стартап на честь середньовічної легенди про некрофіла?..

«The name Satalia is made up of two parts; ‘SAT’ which refers to Boolean Satisfiability; and ‘ALIA’ from the Latin phrase ‘et alia‘ (often abbreviated to ‘et al’) meaning ‘and others’. So SATALIA means ‘Boolean Satisfiability and others’ and describes our core product — the SolveEngine — that harnesses a wide range of optimisation algorithms from academia and industry (such as SAT, OPB, LP, SMT, MZN, AMPL, GAMS, GMPL, CSP, etc)».

Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.

Як завжди, я спочатку привертаю вашу увагу якоюсь гнітючою їбаниною, а потім кажу: гляньте, який прекрасний збір! Але серйозно, гляньте. Катря @folklore21 розігрує аж 13 авторських прикрас для підрозділів знайомих. Для тих, хто бере участь, умови тут, а всіх інших закликаю просто кинути довільну суму з афірмацією «міг, упаді!»

https://send.monobank.ua/jar/6u61xEJUKN

​​Якщо у вас підвищена тривожність, спробуйте ці прості правила:

1. Не отримуйте від свого партнера-штурмовика повідомлення «треба зібрати 300к на автівку для евакуації», особливо якщо всі навколо пишуть, що збори закриваються надважко.
2. ????????????
3. 😱😱😱😱

Чому знадобилася тачка, ще й така недешева, Льоша пояснює в інсті. Якщо коротко: його призначили ротним медиком, і він тепер організовуватиме евакуацію з нуля. Під час минулого виїзду на Запорізький напрямок доводилося витягувати людей пішки до точки евакуації, яка була в 8 км від позиції. Вісім. Кілометрів. Витягувати. Пораненого. Іноді — лежачого. А потім — так само назад.

Трохи деталей по збору:
- до пікапа треба докупити механічну лебідку (від 50к, наскільки я розумію), інфрачервону фару (близько 20к), евакуаційні ноші, ще обладнання, тому сума більша, ніж якби була просто тачка;
- з банки буде знято $1800 як тільки набереться, не лякайтеся — це на іншу машину для @kayfarikigroup, яку треба оплатити «ось уже зараз»;
- банку відкрив майбутній водій, тому там не Льолік, а Віталік. Наче все!

https://send.monobank.ua/jar/6ZSpwtknsk
Моно: 5375411208951504
PayPal: xwicker.gangx@gmail.com

За поширення, відкриття допоміжних банок, будь-який саппорт буду нереально вдячна!

PS Зберігайте скріни поповнень, зараз зберу думки докупи і розіграю дуже цінну річ.

​​Розігрую дуже символічну* для мене річ. У 2013-му я купила цей лімітований бокс-сет творів сучасного класика weird fiction Майкла Циско — і скоро змушена була тягти його в рюкзаку з міста, окупованого росіянами. А десять років по тому, сподіваюся, ця річ допоможе мені зібрати на тачку для чоловіка і його побратимів.

Купити такий сет зараз майже неможливо: всього було 300 екземплярів, і майже всі опинилися у колекціонерів. Єдина пропозиція, яку я знайшла — за 2000 фунтів в Британії. Тому теоретично ви можете задонатити 100 гривень і отримати штуку, що коштує ~100к.

Що в ній цікавого: книжки пронумеровані і підписані упорядниками. Тому ви отримуєте автографи самого письменника, а також горор-легенди Джозефа Пулвера, сучасного міфотворця Джефрі Форда, валлійського фантазера Різа Г’юза, ілюстратора Гаррі О. Моріса і ще — Пола Тремблі, який на момент залишення свого підпису був ще нікому не відомим автором, а тепер став чуваком, якого екранізує Ш’ямалан.

Як завжди, один квиточок — 100 грн, два — 200, тощо.

Банка: https://send.monobank.ua/jar/6ZSpwtknsk

Скрін мені в особисті @good_old_Maryna ❤️‍🩹

Ну, а якщо не підніму достаньо грошей, то наступним лотом буде моя нирка)

*Насправді цей рік як ніколи продемонстрував мені, що речі - то ніщо. Тільки люди. І звірятки <3