В етнографічному видавництві HAU недавно вийшла прецікава книжка — Mafiacraft Дебори Пуччо-Ден. Mafiacraft можна перекласти як «Мафіядійство» (мафія+чародійство): це слово натякає на те, що мафіозні сім'ї схожі на ковени, але насамперед воно підкреслює, що подібно до того, як інквізиція «створювала», «крафтувала» чародійство (witch-craft), італійські прокурори «створили» мафію. Це не означає, що мафії насправді не існувало, чи що авторка виправдовує мафіозі, як ми схильні виправдовувати невинно спалених «відьом»: це означає лише, що приблизно до 1980-х років про мафію неможливо було говорити, бо її з усіх боків оточувала мертва тиша, і потрібно було створити парадигму назв і визначень для того, у чого раніше не було імені.

В якості епіграфів авторка використала дві дуже яскраві цитати знаменитих мафіозі різних поколінь, сказані під час допитів. На питання «чи ви є членом мафії?» один відповідає: «що таке мафія? її їдять? її п’ють? я не знаю, я не бачив жодної мафії». А інший — «що таке мафія? це якийсь сорт сиру? розкажіть мені про мафію!» Ахахах, я чьто, похож на сир?)))) Сподіваюся, слідчі хоч потайки відповіли, що да, на підзалупний.

З одного боку, ці заперечення можуть бути не такими вже й нещирими — адже ми знаємо, що «мафія» — це нав’язане ззовні поняття, мафіозі не називають себе «мафіозі» (вони «люди гонору»). З іншого боку, вони прекрасно розуміли, про що йшлося, і лише користувалися семантичною лазівкою. А знаєте, що найцікавіше? Це працювало. Попри те, що всі розуміли, хто викрадає людей і катує дітей, освічені люди десятиліттями стверджували, що не можна вважати мафію терористичною організацією, бо мафія — це просто така культура, така традиція, такий стиль життя. Не можна саджати людей за те, що вони практикують «інстинктивну солідарність» і мають свій кодекс честі! Знадобилися роки праці й сотні життів, щоб покінчити з цим, так званим «культуралістичним» поглядом, і криміналізувати сам факт належності до мафії, навіть якщо чоловік, який вступає в неї, нікого не вбивав і не шантажував. Книга дуже цікава, не без спірних моментів, але вона того варта. (І її можна завантажити легально.)

​​Але до чого я веду. За останній місяць ви, мабуть, неодноразово бачили приклади чергової інформаційної кампанії проросійських інфлюенсерів: масові твіти з текстом "why is there absolutely zero footage from Ukraine?" (з легкими варіаціями):

twitter.com/kylenabecker/status/1629263036367216645
twitter.com/TimLajoie3/status/1629205173569482753
twitter.com/catturd2/status/1629175986733416450

Ми автоматично думаємо, що це розраховано на мамкиних конспірологів із когорти тих, хто пише «чому ніхто не був знайомий з реальними в’язнями концтаборів?» чи «чому ніхто з моїх друзів не хворів на коронавірус?» Але це ще й шарада про власну безкарність, як у випадку мафіозі, який просить розповісти йому, що це за сир такий — мафія. Цікаво порівняти «дійство» італійських прокурорів, які намагалися довести, що мафія є організованною терористичною мережею, а не традиційною сіцилійською культурою, з сучасним українським активізмом, який доводить, що нинішня війна якраз є проявом російської культури, проте ця культура — терористична. Але нюанс: італійські прокурори мали справу, як я вже сказала, з мертвою тишею — мафіозний закон мовчання (omertà), дисоційованість замовника від виконавця, зниклі чи розчинені в кислоті тіла, — все це гарантувало, що справжні злочинці не будуть покарані. Протягом 90-х, однак, діяльність мафії стає все більш візуально задокументованою. В 1992 році мафія запроваджує те, що Пуччо-Ден називає «новим візуальним порядком» — влаштовує теракт у Капачі, який, на противагу звичайному, таємному modus operandi мафії, був розрахований на те, щоб його всі-всі бачили. (Ісламісти аналогічним чином заявлять про свій «новий візуальний порядок» у 2001-му.) Отже, на місце мертвої тиші прийшли приголомшуючі картини. РФ-як-терорист теж існує в рамках «нового візуального порядку»: вона не намагається приховати свої злочини — навпаки, заохочує інста-тури знищеними містами, власноруч продукуючи зображення, які «нормальний» злочинець, як нам здається, хотів би приховати. Але ж як це поєднується з фейками про zero footage? Як можна водночас поширювати свідоцтва власного тероризму і його заперечувати? Я думала, що це черговий випадок дводумства («посмотрітє, как ми іх» vs «какіє ваши доказатєльства, что ето ми — іх?»), але «Мафіядійство» наштовхнуло мене на іншу відповідь.

Авторка пише, що довгий час звинуватити когось у причетності до мафії (як раніше — до чародійства) можна було тільки в форматі чуток: довести це як факт було неможливо, не кажучи вже про те, що смертельно небезпечно. Отже, спочатку єдиною зброєю Антимафії були чутки, «сила яких тавтологічно полягає у здатності передаватися від однієї людини іншій, а не в їхньому змісті». Тому перші активісти Антимафії будували власну cosa на рекурсивній тавтології, на дистильованих чутках. Типу, кого можна вважати мафіозі? Того, хто належить до організації мафіозного типу! А що таке організація мафіозного типу? Така організація, до якої належать мафіозі! Пізніше до арсеналу активістів додалися зображення, зроблені фотографами-документалістами — але, як ми вже побачили, мафіозі згодом апропріювали силу викривальних зображень на свою користь: занадто відверті картини насильства стали ще одним інструментом примушування до мовчання. Російські пропагандисти пішли далі: вони апропріюють не тільки зображення звірств, але й формат чуток. Ви не можете вступити в дискусію з людиною, яка пише про зіро футеж, бо будь-які ваші докази — текстові, візуальні — розбиваються об тавтологічність заяв «свідків lack of footage’а». На цьому етапі інста-модельки можуть фоткатися на фоні Маріуполя хоч із плакатами з написом "Ceci n'est pas une guerre". Формат чуток, який традиційно давав можливість побачити приховане, тепер використовується, щоб приховати побачене.

Ми маємо справу з унікальним ворогом — водночас архаїчним і постмодерним. І підзалупним.

Давно не читала новин, які стають все цікавішими з кожним реченням:

- у Перу поліціянти затримують трьох чоловіків, які вживають алкоголь у публічному місці, одного просять відкрити його кур'єрську сумку-кубик;
- у сумці лежить мумія, як пізніше виявиться — мумія 800-річної давнини, ймовірно інка;
- чоловік стверджує, що це його «духовна подружка», він про неї піклується і спить із нею в одній кімнаті;
- але в сім’ї вона з’явилася ще до його народження, бо «Хуаніту» (ім’я мумії) додому приніс батько героя багато років тому — ew, чєл, ти що, спиш із колишньою свого батька?..
- міністерство культури Перу озвучує фінальний панч: це мумія чоловіка, себто Хуан.

Фото бідного Хуана не додаю, але вони є за посиланням.

Агов! Мої пшиячулкі роблять збір для доставки важливого лікарняного обладнання з Польщі. Фото в оригінальному дописі графічне, тому не пересилаю, а даю посилання з завчасним попередженням – і вдячна всім, хто долучиться.

https://t.me/angryangrier/13917

​​Одне з найцікавіших оповідань, що мені трапилися цього року — це «Бурштиновий комплекс» угорця Аттіли Вереша: штука, яку просто мусить екранізувати цей ваш Панос Косматос, історія про винороба, який створює напої з, ммм, незвичними синестезійними ефектами. Там уся збірка кльова, є якісь більш-менш очевидні реверанси, є пара оповідань, які починаються як фолк-горор в антуражі угорського села, але врубають режим лютої бізарності, є спроби освіжити затяганого вже Чемберса & sons (ну і де б я ще зустріла персонажа, який жаліється на те, що лавкрафтіанські богохульні топоніми «занадто складні для вуст, які звикли до простоти угорської мови»). Але «Бурштиновий комплекс» — прямо в серце; навіть не здивована, що один місцевий гурт присвятив йому цілий концептуальний альбом.

Я: викладаю на патреон своє сатиричне горор-оповідання про вигадану організацію «Наївне Рівне»
Реальність: ахаххахп та ти шо

В Рівному тіп 5 років під приводом залякування демонами із потойбіччя «закривав» з ними портал й виманював гроші у свого знайомого. Це в продовження теми магічного мислення) У пацана мінус 100к грн на вірі в демонів

Я: треба переписати частину про тупорилого журналіста Vice, якось дуже стереотипно вийшло.
Vice: відправляє журналістку, відому тим, що вона їла собачатину, взяти інтерв'ю в форматі теплої ванни у чиновниці, що займається депортацією українських дітей. Черговий нормальний день у цій конторі!

(Вибачте, що я зашарилася, не встигаю за прекрасним новим світом. Днями буде новий подкаст.)

​​Поки новий подкаст у ранньому доступі, покажу пару гротескних штук, які мені сподобалися останнім часом. Оскільки шахеди остаточно всрали мені режим сну і аттеншн спен, до якихось масштабних, вимогливих штук я навіть не підступаюся, натомість дуже полюбила короткі романи на один вечір.

What Happens at Night Пітера Кемерона (2020) — сумна пара прямує до тихого химерного містечка десь у північній Європі, щоб усиновити дитину. Чомусь будь-який текст, який починається in medias res у потязі чи літаку, я одразу сприймаю через призму сюжету «насправді вони померли», і тут ця атмосфера (не)благополучно тримається протягом усієї історії. Письменник-американець, здається, уявляє собі Європу тільки по артхаусним фільмам і санаторію Бруно Шульца, але тут ці уявлення про дивний старий світ дуже в тему: за настроєм це такий throwback у дитинство, коли тебе вперше відправляють влітку до незнайомих родичів чи в якийсь проклятий профілакторій, і ти перебуваєш водночас у повній відірваності від усього навколо і в повному злитті з ним. (А той, хто підкинув мені цю книжку, порівнявши її з The Shining — тупо пранкер.)

Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (2022) — історія біфу між двома задротами-мистецтвознавцями, написана в захоплююче ідіосинкратично-маразматичному стилі. Головні герої десятиліттями намагаються розшифрувати загадкову апокаліптичну картину «Безодня святого Себастьяна», присвячуючи тисячі сторінок кожній деталі типу «як падає світло на складку одягу» і «що виражає погляд віслюка»; звісно ж, ти (як кріса) чекаєш, що ця «Безодня» виявиться якоюсь підробкою чи їхньою галюцинацією чи ще якимось підйобом, а вона… ні, мовчу. Це сатира не стільки на арт-критику, скільки на те, як люди плекають свої «пунктики», доки ті не набувають масштабів екстремістського світогляду; і попри деяку примітивність задуму я за-ко-ха-на в цей міні-роман і віддаю автору окрему шану за те, як він буквально одним словом перевернув усе написане з ніг на голову.

​​Формально це мав бути подкаст про новий роман Кетрін Лейсі, але він перетворився на двогодинне збирання докупи думок про те, чим є так звана «справжня ідентичність», якщо ми всі носимо соціальні маски. Як примиритися з тим, що твоя дружина — відьма (чи фея)? Як бути трьом філософам, у яких один мозок на всіх? А головне: Ісус — це Афіна чи Одіссей?

Apple
Spotify
Google Podcasts

…Іноді думаю: те, чим я займаюся, абсолютно відірване від реальності. Але цього разу якась новина щодня змушувала мене повертатися до подкасту, починаючи з того, як Мінкульт саботував створення Пантеону історичних героїв на користь вшанування абстрактних чеснот, і закінчуючи поп-культурним божевіллям штибу «валлійський композитор спростував чутки про те, що він був замаскованою Меґан Маркл на коронації». Поки я записувала й монтувала, про згадану в епізоді таємничу Конні Конверс вийшла 600-сторінкова книга, а наостанок мені ще й трапилася стаття про складнощі вживання займенників, коли йдеться про Бога. Коротше, сподіваюся, ви теж у ньому щось для себе знайдете.

Користуючись нагодою, прорекламую збір від знайомих дівчат для бійців ССО. Там уже половина суми є, звіти про попередні збори – tutti в Люті.

https://t.me/angryangrier/14966

https://send.monobank.ua/jar/7nxFg7oH2e

Довгоочікуваний Enys Men мені, на жаль, не сильно сподобався. Марк Дженкін зібрав усі наріжні елементи нової хвилі поетичного британського фолк-горору — стилізацію під 70-ті, тихий острів, «зсув часу», екологічний підтекст і екстатичні натяки на воскресіння минулого (як у Requiem for a Village, який він візуально цитує), і в результаті цей box-ticking вийшов надмірним навіть для поціновувачок типу мене. Чому такі різні сучасні стрічки, як ця чи валлійські Apostle і Gwledd, оперують таким вузьким колом мотивів — це тема для окремої розмови; але одну деталь хочеться залишити тут на згадку.

Героїня Enys Men — біологиня, що живе на безлюдному острові, — щодня виконує один і той самий ритуал: міряє температуру ґрунту, жбурляє камінь у закинуту шахту, запускає генератор, заварює чай, вмикає радіо. Багато хто з глядачів жалівся, що ця схематичність відвернула їх від фільму. Але в один із (екранних) днів по радіо звучить пісня, яка змусила мене зупинитися разом із жінкою.

Swim on, Captain Jesus,
Wherever you may wish.
Write on the wicked water
The message of the fish.
Heal in the holy river
Your five and fingered scars,
Turn like a tree about the sea
Your skeleton of spars.

Це настільки прекрасний образ, що я забула про фільм і одразу побігла шукати пісню — гугл такого тексту не знайшов, але, на щастя, режисер дав ціле інтерв’ю про саундтрек стрічки, де згадує і цей загадковий запис: це пісня Bristol Christ корнської співачки Бренди Вуттон на слова поета-моряка Чарлза Козлі. В його збірці (тут я принагідно дякую інтернет-архіву, що він досі існує!) пояснюється, звідки взявся образ Христа, що «пише на лихих водах вістку риб». За легендою, капітан іспанського судна виловив із річки Ейвон поблизу Бристоля дерев’яну фігуру Ісуса — він забрав її в рідний порт, де врятований Cristo de Bristol оселився в місцевій церкві.

Bless with your fan of fingers
These hands, this heart, these eyes,
And lift my love and fishes
Perfect, to Paradise.

Ось за це знайомство я Дженкіну дуже-дуже вдячна. Але за все треба платити, і після того, як мої вуха почули цю казкову пісню, всесвітня мережа інтернет змусила мої очі побачити фото гальюнної фігури корабля Джеффа Безоса, виконаної у вигляді його нареченої в стилі пізнього бикоко (з інста-фільтрами в комплекті). Риби, простіть нам.

Тут адмінка Люті збирає для іншої адмінки, яка ін зе армі нау зіткнулася з труднощами речового забезпечення для жінок-військових.

https://t.me/angryangrier/15214

Технічно там цільова сума вже зібрана, але якщо в когось є можливість додати копійчину, вони будуть вдячні (бо порахували вони дуже скромно і базово, а список екіпірування, як вам відомо, постійно поповнюється в залежності від задач). Обох дівчат давно знаю, тому окрема подяка за участь і від мене.

https://send.monobank.ua/jar/q6btM5vuE

​​Подивилася The Last Wave (1977) Пітера Віра — і це той випадок, коли можна зіпсувати комусь досвід перегляду, навіть просто назвавши жанр фільму. Тому я тільки зазначу, що при всій своїй низькобюджетній незграбності — ключова сцена стрічки тупо вирізана з документалки про серферів! — це все ще одна з найкращих ілюстрацій до поняття «епістемологічне насильство». Білий протагоніст, який отримує доступ до сакральних знань австралійських аборигенів, має лише дві опції — або проігнорувати це знання (знищивщи його і його носіїв), або ж профанізувати його. Що він обере? Що гірше?

Але на фоні історій про те, як спікерами на тему російсько-української війни за кордоном дедалі частіше стають «хороші росіяни», я стала більше звертати увагу на схожі процеси: про «хорошого нацистського пропагандиста» Лернет-Голенію я вже писала, а тут, очевидно, ми маємо справу з «хорошим білим австралійцем» Віром. Мені траплялися згадки про те, що представники аборигенних племен намагалися зірвати зйомки «Останньої хвилі», проте ані їхніх імен, ані їхніх аргументів вже не почути — (хороше, яскраве) висловлювання Віра заглушило голоси людей, про яких він, власне, і висловлювався. Епістемологічне насильство є невід’ємною частиною фільму, який засуджує феномен епістемологічного насильства.

…здавалося б, особисто мене, як глядачку, корінним мешканцям Австралії нема в чому звинуватити, але я тут вирішила погуглити біографію актора, що зіграв найхаризматичнішого з аборигенів, і натрапила на цікаве формулювання в першому ж рядку на Вікіпедії. Там написано: «Девід Далаітнґу Ґалпіліл, також відомий як Девід Ґалпіліл, і протягом трьох днів посмертно — як Девід Далаітнґу…» Виявляється, що звичай корінних народів забороняє називати померлого на ім’я; якщо, наприклад, помирає аборигенна жінка на ім’я Еліс, то в сім’ї уникатимуть промовляти вголос навіть назву міста Еліс-Спрінгс. Отже, з поваги до родини актора, ЗМІ повідомляли про його смерть, називаючи його, як це прийнято, «опосередковано» — не тим іменем, під яким від був відомий. Але під табу потрапляє — і не на три дні, а на роки — ще й переглядання «відбитків» померлого, тобто його зображень, тому на австралійському ТБ навіть існують дисклеймери на кшталт «ця програма містить зображення покійних людей». Актор помер лише в 2021 — отже, табу ще в силі, і я його порушила. Не знаю, чи є при цьому той факт, що я дивилася піратку, пом’якшуючим чи обтяжуючим.

Зібрала кілька посилань на збори, як ми можемо зараз долучитися, щоб допомогти Півдню.

💧UAnimals пишуть, що мають проблеми з сайтом, тому просять донатити на цю монобанку "на евакуацію та допомогу тваринам, постраждалим від підриву росіянами дамби Каховської ГЕС":
https://send.monobank.ua/jar/6Ji4HFR2W9

💧Восток-SOS допомагає з евакуацією мешканців сіл, які знаходяться в зоні небезпеки.
⚡️Якщо ви або ваші близькі потребують евакуації, звертайтеся на гарячу лінію БФ «Восток SOS» за телефоном 0800 332 614 або:
+38 099 710 48 72 (вайбер);
+38 096 108 60 48 (телеграм).
Реквізити для допомоги:
Одержувач: Благодійна організація «Благодійний фонд «Восток-СОС»
Код ЄДРПОУ: 39764400
IBAN: UA893005280000026007455028483
Призначення платежу: Благодійний внесок
PayPal: info@vostok-sos.org
UAH: 5375411206358702
EUR: 5168745021611964
USD: 5168745031323527
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/83yyUuVwz2
Або дивіться у них більше на фб.

💧Задонатити на помпи для ДСНС, бо вони треба найближчу добу, можна, наприклад, тут: https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov

💧Запит від ДСНС Херсонщини:
- Вейдерси Norfin Pilot BootFoot - 30 шт
- Мотопомпа Honda WT 40 XK3 DE - 5 шт
- Мотопомпа DaiShin SWT-100HX - 5 шт
- Сапоги-заброди - 100 шт
- Заброди-комбинезон - 100 шт
- Надувний човен Kolibri KM-360D Profy - 5 шт
- Мотор Yamaha - 5 шт
- Мотор Mercury Jet 25 MLH GA EFI- 5 шт
- Надувний човен GALA A360D RIB - 5 шт
Банка https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov

💧Богдан Логвиненко з Ukraїner виїжджає і для надання провізії та перших необхідних речей, і для евакуації:
https://send.monobank.ua/jar/8E7RWMjKaM
Тут форма для тих, хто готовий прихистити людей, що втратили житло.

👥 ГО «Help animals»
Порятунок тварин з Херсонщини
Підтримати ГО:
Моно
4441114453947408
Приват
4149499383483813

👥 Евакуація та житло в Одесі
• NRC на 5 днів безкоштовно (готель Оранж, хостел Дрім, всього 82 місця)
Контакт: 0674200882
• Гуртожиток Нархоза
Контакт: +380663419164

👥 Благодійний фонд Save Ukraine / Спасемо Україну,
гаряча лінія евакуації 093-69-69-788

👥 Громадська організація Fight For Right / Боротьба за права, допомога людям з інвалідністю – 0800 30 66 33

👥 Caritas Ukraine
067-374-91-90

Окрім злості, ви, ймовірно, відчуваєте й розчарування. Бо якщо від західних журналістів, геніїв-візіонерів & міжнародних інституцій ми і так нічого не очікували, то приємні й непогані люди без жодної адженди, які тривіалізують чи висміюють біду твоєї країни — це кожного разу раптова підніжка.

…моя улюблена американська письменниця, яка вирішує поміркувати про те, що фото постраждалих від війни українських котиків — постановочні,

…милий і в цілому проукраїнський британський історик у твітері, який пише, що раз уже river Dnipro is trending, то він запостить — ні, не посилання на гуманітарні фонди, а прикольну монету з Борисфеном,

…талановита й харизматична нішева АСМРтистка, яка записує ціле відео, щоб висміяти тих, хто підтримує українських біженців,

etc etc. Якщо чесно, я досі не навчилася ігнорувати вестерняцький западлізм. Але давайте так: кожне таке розчарування — це зайвий привід подивуватися моральній цілісності наших.

Поманділа — поширюю банку полтавських волонтерів на помпи і човни для ДСНС, давайте скинемось по гривні за кожного, хто нас розчарував за ці дні, і допоможемо закрити збір за 0,0001 секунди.

https://send.monobank.ua/jar/p1x47iqiW

Не на часі, але хочеться зберегти і колись повернутися до цього цікавого есе про дуенде. Дуенде — це іспанський домовик, але ще цим словом називають специфічний креативний дух, який заволодіває танцюристами фламенко, проте заволодіває не як муза: він екстатичний, пов’язаний зі смертю і диявольщиною, притому приземленого сорту — як пише автор, це «скоріше полтерґайст, ніж монстр». Намагаючись зробити апдейт теорії дуенде, яку в свій час виклав Федеріко Гарсія Лорка, він наводить свої приклади творів, які одержимі таким духом і від яких він передається нам: пісні Ніка Кейва, фільм Юрая Герця Spalovač mrtvol, ономатопейний вірш Амірі Бараки Dope і «Етюд для автопортрета» Бейкона. Це не канон: кожен із нас може підставити сюди щось своє.

Для мене в музиці це скоріше буде 16 Horsepower — мабуть, найбіснуватіший із т.зв. християнських гуртів: їхнє відео на пісню Haw демонструє спорідненість з концепцією дуенде навіть у танці, який там виконує вокаліст, а про джампскер, який очікуєш скоріше від горор-фільму, я взагалі мовчу. Фільм — це однозначно The Shout, а в прикладному мистецтві — графіті Брассая: технічно, це графіті інших людей, які він лише сфотографував, але водночас його об’єктив надав цим примітивним обличчям ту магію, про яку я писала у зв’язку з анімістичним кіно.

Про вірш я ще думаю.