🫧
Психіка дуже не любить, коли щось тягнеться довше, ніж ми собі придумали. Тоді легко почати думати: “я не встигаю”, “я відстаю”, “це вже провал”.
Тоді варто згадати Саграду Фамілію. Її будують уже 144 роки, і цього року там нарешті завершать останню, найвищу башту.
Гауді, кажуть, жартував, що його замовник не поспішає. Бо замовник був Бог.
І, певне, в цьому є щось дуже точне для нас: не все «велике» мусить статися швидко. Деякі речі дозрівають повільно. Потребують витримки. А шлях героя - це процес.
Психіка дуже не любить, коли щось тягнеться довше, ніж ми собі придумали. Тоді легко почати думати: “я не встигаю”, “я відстаю”, “це вже провал”.
Тоді варто згадати Саграду Фамілію. Її будують уже 144 роки, і цього року там нарешті завершать останню, найвищу башту.
Гауді, кажуть, жартував, що його замовник не поспішає. Бо замовник був Бог.
І, певне, в цьому є щось дуже точне для нас: не все «велике» мусить статися швидко. Деякі речі дозрівають повільно. Потребують витримки. А шлях героя - це процес.
❤2👏1
Чергова тривога. Око сіпається. Будинок трясеться. На Київ летить.
Я: посадила купу рослин сьогодні, зібрала рандом рослинок, аі підбадьорює що виживе.
В пʼятницю, дай Бог доживемо, останній іспит.
Отримала сертифікат спікера на міжнародній конференції.
Не знаю як ми то вивозимо, життя продовжується.
Я: посадила купу рослин сьогодні, зібрала рандом рослинок, аі підбадьорює що виживе.
В пʼятницю, дай Бог доживемо, останній іспит.
Отримала сертифікат спікера на міжнародній конференції.
Не знаю як ми то вивозимо, життя продовжується.
❤5
в Ginnory раю 🪐
мрію про весь сервіз, блакитно-рожевий
і щоб всі мої гості куштували з цієї краси
мрію про весь сервіз, блакитно-рожевий
і щоб всі мої гості куштували з цієї краси
👍1
2 семестр завершений !
Я кажу, аби мені б хтось розповів який рівень навантаження буде - я б не пішла. А потім думаю, я хочу ще, і повторила б ще і ще. Пишаюсь і сумую.
Побачимося у вересні любий універ💙
Я кажу, аби мені б хтось розповів який рівень навантаження буде - я б не пішла. А потім думаю, я хочу ще, і повторила б ще і ще. Пишаюсь і сумую.
Побачимося у вересні любий універ
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
❤2
Brand new підхід до придбання книжок. За цією ходила двічі, в readit на місці читала, розуміла наскільки дійсно ця інформація має бути в друкованому форматі. Автор дуже поважний, в кінці рекомендована література 🔥
Воно вам треба! Highly recommend 🥨
Воно вам треба! Highly recommend 🥨
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Тренуюся в Tronka з тренеркою з повітряної гімнастики.
У свої 28 років я раптом зрозуміла, що все моє уявлення про спорт було дуже вузьким.
У дитинстві я займалася легкою атлетикою. Для мене спорт означав забиті ноги, виснаження, вправи через силу і покарання за запізнення.
4 роки тому я відкрила для себе контакт між тілом і мозком. Почала тренуватися уважніше, слухати себе, відчувати рух. Здавалося, що це і є той самий «правильний» підхід.
Але це тільки початок шляху героя 😮💨
На останніх тренуваннях я почала працювати зовсім інакше. І зрозуміла, що майже все життя жила лише передньою частиною тіла. Саме вона в мене сильна, саме вона звикла брати все навантаження. А задньою частиною я відчуває сильний біль і неправильне навантаження.
Наче відкриваю нову карту тіла, якої досі не існувало.
Тренерка підтвердила, що це дуже типово для старої школи спорту. Вона справді формувала сильний акцент на передній поверхні тіла: квадрицепсах, грудях, передніх ланцюгах. І багато хто виріс саме з таким патерном.
І мені здається, це дуже схоже на життя.
Ми звикаємо до одного способу діяти, думати, любити, працювати. Він стає настільки знайомим, що здається єдино можливим.
А потім зустрічаємо інший метод.
І спочатку він незручний. Незрозумілий. болючий. Хочеться повернутися до старого, бо там усе знайоме.
Але саме в цьому дискомфорті часто починається розвиток.
Бо життя не просить нас уникати зусиль. Воно просить не боятися освоювати нові способи бути собою.
Іноді найважче тренування — це не зробити більше. А дозволити собі зробити по-іншому.
У свої 28 років я раптом зрозуміла, що все моє уявлення про спорт було дуже вузьким.
У дитинстві я займалася легкою атлетикою. Для мене спорт означав забиті ноги, виснаження, вправи через силу і покарання за запізнення.
4 роки тому я відкрила для себе контакт між тілом і мозком. Почала тренуватися уважніше, слухати себе, відчувати рух. Здавалося, що це і є той самий «правильний» підхід.
Але це тільки початок шляху героя 😮💨
На останніх тренуваннях я почала працювати зовсім інакше. І зрозуміла, що майже все життя жила лише передньою частиною тіла. Саме вона в мене сильна, саме вона звикла брати все навантаження. А задньою частиною я відчуває сильний біль і неправильне навантаження.
Наче відкриваю нову карту тіла, якої досі не існувало.
Тренерка підтвердила, що це дуже типово для старої школи спорту. Вона справді формувала сильний акцент на передній поверхні тіла: квадрицепсах, грудях, передніх ланцюгах. І багато хто виріс саме з таким патерном.
І мені здається, це дуже схоже на життя.
Ми звикаємо до одного способу діяти, думати, любити, працювати. Він стає настільки знайомим, що здається єдино можливим.
А потім зустрічаємо інший метод.
І спочатку він незручний. Незрозумілий. болючий. Хочеться повернутися до старого, бо там усе знайоме.
Але саме в цьому дискомфорті часто починається розвиток.
Бо життя не просить нас уникати зусиль. Воно просить не боятися освоювати нові способи бути собою.
Іноді найважче тренування — це не зробити більше. А дозволити собі зробити по-іншому.
❤3😱1